Червоний виклик



Сторінка11/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   56

9.12

Влада і суспільство в роки війни


З кінця 20-х років сталінський режим створював «під себе» соціально-економічний фундамент держави-комуни, користуючись переважно силовими методами. У тероризованому радянському суспільстві нагромадилася глибока відраза до влади. Це яскраво проявилося у перші півтора року війни, яку сталінські ідеологи поспішили назвати Великою Вітчизняною. Однак війна справді стала вітчизняною для українського і всіх інших народів СРСР після того, як нацисти поставили собі за мету створити на кістках населення окупованих територій Німеччину від Північного і Балтійського до Чорного морів. Перемога у війні і вихід на історичну авансцену покоління, вихованого радянською владою, дали цій владі друге дихання.

Сталінський режим змінив свій зовнішній вигляд ще до початку війни з Німеччиною. Після поразки Франції і посилення у зв’язку з цим загрози війни Сталін вирішив трансформувати систему влади в її центральному ешелоні. У березні 1941 р. діяльність РНК була реорганізована, а його права істотно розширені. Утворилося бюро РНК — орган влади, який мав усі права РНК, хоча не був передбачений Конституцією СРСР. Засідання бюро РНК мали проводитися раз на тиждень або частіше, тоді як засідання РНК — раз на місяць. До нового органу вищої влади увійшли В. Молотов, М. Вознесенський, А. Мікоян, М. Булганін, А. Берія, Л. Каганович і А. Андреєв. У травні 1941 р. керівником бюро РНК й відповідно главою уряду став Й. Сталін. Реорганізація знаменувала собою фактичне злиття вищих органів компартійної і радянської вертикалі влади.

Від 30 червня 1941 р. до 4 вересня 1945 р. надзвичайним органом, у якому зосередилася вся повнота влади, став Державний Комітет Оборони. Його персональний склад виявився майже таким, як склад колишнього бюро РНК: голова РНК СРСР Й. Сталін (голова), нарком закордонних справ В. Молотов (заступник голови), нарком внутрішніх справ і заступник голови РНК А. Берія, заступник голови РНК К. Ворошилов, секретар ЦК ВКП(б) Г. Маленков. Пізніше членами ДКО стали також заступник наркома оборони СРСР М. Булганін, голова Держплану СРСР М. Вознесенський, нарком шляхів сполучення Л. Каганович, нарком зовнішньої торгівлі А. Мікоян. Постанови ДКО мали силу законів воєнного часу. Всі партійні, радянські, військові, господарські та профспілкові органи мусили виконувати їх беззастережно.

ДКО здійснював стратегічне керівництво через Ставку Верховного головнокомандування. На останньому етапі війни до неї входили: Й. Сталін (голова), Г. Жуков (заступник голови), О. Василевський, О. Антонов, М. Булганін і М. Кузнецов. У ході війни зі складу Ставки випали діячі, які не показали себе з кращого боку: С. Тимошенко (голова у першому складі Ставки), К. Ворошилов, С. Будьонний. Через перевантаженість зі Ставки ВГК був звільнений В. Молотов, а через хворобу — Б. Шапошніков (він не дожив до кінця війни).

Для розгляду особливо важливих питань іноді скликалися спільні засідання політбюро ЦК ВКП(б), ДКО і Ставки ВГК. Склад політбюро ЦК, сформованого після XVIII з’їзду ВКП(б), у роки війни не змінювався: Й. Сталін (стаж перебування у 1941 р. — 23 роки), М. Калінін (17), В. Молотов (17), К. Ворошилов (17), А. Каганович (12), А. Андреєв (10). А. Мікоян (7), А. Жданов (3), М. Хрущов (3 роки).

З початком війни сталінський режим уніс істотні зміни в ідеологію пролетарського інтернаціоналізму, яка виявилася відірваною від життя. Більшовицьке керівництво й раніше відійшло від марксової тези про відсутність вітчизни у робітничого класу, хоча залишило в ідеологічному арсеналі другу її частину: про необхідність міжнародної класової солідарності робітників усіх країн у боротьбі з імперіалістами. Аби режим вижив, радянських людей, які на початку війни чекали, що мобілізований А. Гітлером німецький пролетаріат поверне зброю проти імперіалістів, треба було озброювати іншою ідеологією.

Термін «націоналізм» так і не прижився в багатонаціональному Радянському Союзі, оскільки влада боялася трансформації місцевого націоналізму в сепаратизм. Однак змістове наповнення терміна «патріотизм» істотно змінилося. Стишуючи фразеологію класової боротьби, керівники комуністичної партії і радянської держави почали апелювати до героїчного минулого російського народу і закликати радянських людей брати за взірець історичних діячів, які в боротьбі із зовнішніми ворогами створили Російську імперію.

Апелювати до російської історії комуністичні ідеологи почали з перших днів війни. Звернулися до героїки попередніх поколінь і керівники радянської України. У зверненні ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР, яке 6 липня 1941 р. прозвучало по радіо і наступного дня було опубліковане в газетах, ця апеляція набула такої форми: «Німецьких псів-лицарів рубали мечі воїнів Данила Галицького, рубали їх і шаблі козаків Богдана Хмельницького». Поспіх, з яким готувалося звернення, і відверте незнання історії, викладання якої у довоєнний час підмінялося вульгаризованими соціологічними схемами, яскраво позначилися на змісті цього документа: князь Данило ніколи не стикався з Тевтонським орденом, а в часи гетьмана Б. Хмельницького не було тих «псів-лицарів», з якими довелось зустрічатися Олександру Невському.



Після приходу А. Гітлера до влади Й. Сталін заборонив як радянським пропагандистам, так і працівникам Комінтерну користуватися самоназвою гітлерівської партії, в якій був термін «соціалізм» (Націонал-соціалістична німецька робітнича партія, нім. абревіатура — НСДАП). Відтоді термін «націонал-соціалізм» став фігурувати під ідеологічно непритаманною йому оболонкою фашизму, а під час війни та й у повоєнні десятиліття нацистів звикли називати німецько-фашистськими окупантами. А в перший, найбільш важкий і небезпечний для Радянського Союзу період війни відбувся поворот до цілком шовіністичної лексики часів Першої світової війни. Начальник Головного політичного управління Червоної армії А. Мехліс 10 грудня 1941 р. розпорядився зняти з усіх військових газет гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» і замінити його на таке: «Смерть німецьким окупантам!»195. Національна приналежність ворога стала використовуватися без прив’язки до його ідеологічних характеристик.

Поверненням до шовінізму дореволюційної доби можна вважати й посилену увагу Кремля до ідеології панславізму. Користуючись тим, що всі слов’янські країни опинилися на боці антигітлерівської коаліції (винятком була Болгарія), агітпроп ЦК ВКП(б) з липня 1941 р. почав розгортати в усьому світі кампанію під девізом «слов’янської єдності у боротьбі з німецьким фашизмом». У жовтні 1941 р. був створений координаційний центр, у якому зосередилося керівництво цією кампанією — Всеслов’янський комітет196. Сталін мав ту ж мету, що й царі: поставити слов’янські країни Східної і Південної Європи під контроль Кремля. «Можна сподіватися, — писав М. Калінін, — що після перемоги над гітлерівськими розбійниками слов’янські країни, їхні уряди налагодять дружні відносини з Радянським Союзом, з російським народом»197.

Формула «дружні відносини» означала, що «визвольний похід» у Центрально-Східну Європу був потрібний Кремлю не для безкорисливого звільнення цих країн від гітлерівського «нового порядку», а для силового насадження в них комуністичних диктатур за радянським взірцем. У липні 1944 р. Червона армія увійшла в Польщу, в серпні — в Румунію, у вересні — в Болгарію. Під заспокійливою риторикою «дружби народів» у цих країнах почалося придушення політичних сил, з якими радянська влада не могла ужитися. Натомість відбувалося штучне вирощування залежних від радянської військової адміністрації партій. Вони не обов’язково називалися комуністичними. Головним було те, що ці партії ґрунтувалися на засадах «демократичного централізму», тобто ставали залежними від Кремля через свою організаційну будову.

Зміна гасла «пролетарського інтернаціоналізму» ідеологемою «дружба народів» у внутрішньому ужитку й у відносинах з країнами, які потрапляли під контроль Кремля в ході війни, була непевною і неостаточною. Політика вождів радянського комунізму не може оцінюватися за їхньою риторикою. В ній завжди ховався «сухий залишок» у вигляді силового впливу на національні відносини з метою надати їм прийнятний для радянської влади характер. Не можна вважати, спираючись тільки на риторику, як це робить американський професор Девід Бранденбергер, що з середини 30-х років у Радянському Союзі почав відбуватися «великий відхід» від комунізму на користь російського націоналізму, а війна з гітлерівською Німеччиною стала кульмінацією «ідеологічного зсуву»198. Комунізм і націоналізм могли співіснувати.

Так само не слід вважати, що розпуск Комінтерну у травні 1943 р. знаменував собою відмову більшовицького керівництва від намірів насаджувати комуністичні режими на всіх континентах. Опинившись в антигітлерівській коаліції, Й. Сталін мусив задекларувати невтручання Кремля у внутрішні справи своїх союзників. Проте він відмовлявся лише від структури, якою був Комінтерн. Виконувані цією структурою функції, а саме — робота за кордоном з комуністичною агентурою — переходила від виконавчого комітету Комінтерну до Відділу міжнародної інформації ЦК ВКП(б). Щоб приховати виконання обов’язків, які були невластиві партійному апарату, створювався спеціалізований орган — Комінформбюро.

Трагічна й виснажлива війна з гітлерівською Німеччиною викликала у всіх народів Радянського Союзу вибух релігійних почуттів. З початком війни масштабна атеїстична пропаганда була згорнута, хоч вона вважалася однією зі складових частин комуністичного виховання. На початку вересня 1943 р. Й. Сталін зробив ще один крок назустріч православній церкві: зустрівся з митрополитами, вислухав їхні побажання і потреби. У цьому ж місяці в Москві відбувся архієрейський собор, деякі учасники якого доставлялися прямо з таборів. Собор відновив скасовану радянською владою посаду глави православної церкви — патріарха.

Комуніст Й. Сталін був реалістом і розумів вторинну роль пропаганди у піднесенні патріотичних почуттів. Відповідаючи на запитання посла США у Москві А. Гаррімана щодо настроїв радянських людей, він сказав цілком щиро, прагнучи, щоб йому повірили: «У нас нема жодних ілюзій, буцімто вони б’ються за нас. Вони б’ються за матір-Росію»199. Однак газети, ретельно відслідковуючи й тиражуючи всі прояви патріотизму на фронті і в тилу, пояснювали їх відданістю громадян комуністичній ідеї, радянській державі й особисто — великому Сталіну. Дискусії про те, як часто дійсно лунав на передовій вигук «За Родину, за Сталина!» не припиняються й досі.



Апелювати до національних почуттів однієї лише державоутворюючої нації і забувати про всі інші було неможливо. Російський націоналізм негайно перетворився б на державний шовінізм, який загрожував підірвати країну зсередини. Щоб вітчизняна війна стала такою для всіх радянських народів, треба було визнати національні почуття кожного з них. Тому пропаганда почала використовувати концепт дружби народів, об’єднуваних великим російським народом. «Народи СРСР вважають, — повчав політруків і пропагандистів “усесоюзний староста” М. Калінін, — і цілком правильно вважають російський народ своїм старшим братом. Героїчну минувшину російського народу, його національних героїв ви також повинні добре знати і розповідати про них бійцям неросійських національностей. Це ще дужче зв’яже всі народи нашої країни між собою, зміцнить їхню дружбу»200.

Коли складовою частиною радянського патріотизму був пролетарський інтернаціоналізм, його пропаганда могла здійснюватися тільки зусиллями державоутворюючої нації. Коли ж замість пролетарського інтернаціоналізму в основу патріотизму треба було покласти поряд з російським націоналізм інших «титульних націй», до його пропаганди слід було долучити національну інтелігенцію. Українська інтелігенція вперше була оточена в роки війни увагою влади.

24 червня 1941 р. «Правда» надрукувала українською мовою вірш Павла Тичини «Ми йдемо на бій» і вірш Максима Рильського «Слово гніву». Олександр Корнійчук, письменницька кар’єра якого тільки розгорталася, у статті в «Правде» 26 червня ц. р. послався на досвід спільної боротьби російського й українського народів проти наполеонівської армії в 1812 р. і висловив тверде переконання в тому, що об’єднані у великій сім’ї народи Радянського Союзу знищать «мерзенних фашистських варварів».

Напередодні війни з газетного лексикону випадали згадки про національну державність союзних республік. Але в 1941–1942 рр., коли Червона армія змушена була покинути Україну, всі ланки національної державності, починаючи від ЦК КП(б)У Верховної Ради і Раднаркому УРСР, були відтворені в радянському тилу. Евакуйована гуманітарна інтелігенція розміщувалася переважно в Поволжі та Середній Азії. Зокрема, академічна і творча еліта дістала притулок у столиці Башкирської АРСР Уфі. Тут виходили газета «Література і мистецтво», журнал «Українська література», альманах «Україна в огні». У Саратові працювали редакції газет «Комуніст», «Советская Украина», «За Радянську Україну». Радіостанція «Радянська Україна» розгорнула свою діяльність у Москві, а радіостанція ім. Тараса Шевченка працювала в Саратові.

Після невдалого початку війни авторитет української компартійно-радянської номенклатури в українському соціумі сильну підупав, і в Кремлі вирішили «вмонтувати» у вищі щаблі державного управління знаних представників творчої еліти. Зокрема, М. Бажан став заступником голови РНК УРСР з питань культури, а безпартійний (!) поет П. Тичина — наркомом освіти. Восени 1943 р., як стверджує В. Гриневич, посилаючись на інтерв’ю з колишнім першим секретарем ЦК ЛКСМУ В. Костенком, М. Хрущов брав з собою на фронт українського кіномитця О. Довженка «з метою вивчення», оскільки планував висунути його на посаду голови Верховної Ради УРСР201.

Восени 1941 р. у східні регіони СРСР були евакуйовані інститути АН УРСР. Основна їх частина зосередилася в Уфі. Інститут електрозварювання розмістився на виробничій базі Танкограду (Нижній Тагіл), створеного з евакуйованих на Урал українських підприємств. Інститут чорної металургії успішно працював у Свердловську, Фізико-технічний інститут — в Алма-Аті. За визначний вклад в оборонний потенціал СРСР 15 учених, інженерів і робітників українських підприємств в евакуації були нагороджені званням Героя Соціалістичної Праці202.

У центрі уваги українських істориків опинилася не академічна, а історико-патріотична тематика. Науковці підготували в евакуації популярні брошури про видатних осіб української історії — Івана Гонту, Устима Кармалюка, Максима Кривоноса, Семена Палія, Петра Сагайдачного, Івана Сірка та ін. У 1942 р. вони надрукували в Уфі «Нарис історії України», який був перевиданий у 1943 р. в Канаді, а в 1944 р. — в Києві. В евакуації відновився випуск суспільно-політичних журналів «Перець» та «Україна». Сукупний наклад публікацій Українського державного видавництва (Укрдержвидаву), яке працювало спочатку в Саратові, а потім у Москві, дорівнював 20 млн примірників203.

Необхідність підкреслювання в ідеологічній роботі засад радянського патріотизму змусила можновладців Кремля потурбуватися про такий важливий елемент символіки, як державний гімн. Раніше державним гімном слугував міжнародний робітничий гімн «Інтернаціонал». Відмова від комуністичної риторики вимагала створити гімн, у якому перепліталися б мотиви патріотизму — російського та національних республік СРСР. Навесні 1942 р. була створена урядова комісія, яка залучила до виконання поставленого завдання поетів і композиторів. Після тривалої роботи була відібрана вузька група виконавців і влаштовано закритий конкурс. Перемогу здобув текст С. Михалкова і Г. Ель-Регістана. Усі варіанти мелодії гімну, серед них запропоновані А. Хачатуряном і Д. Шостаковичем, були відкинуті. Для радянського державного гімну, вперше виконаного по Всесоюзному радіо 1 січня 1944 р., була використана створена ще в 1939 р. музика О. Александрова до «Гімну партії більшовиків». Російський і національні патріотизми сполучалися в гімні озвученим М. Калініним концептом «старшого брата». У перекладі М. Бажана, здійсненому одразу ж у січні 1944 р., це звучало так:

Союзом незламним республіки вільні

Навік об’єднала Великая Русь.

Під час війни для відзначення героїзму бійців і командирів були засновані 11 нових орденів. Особливого значення набуло заснування солдатського ордена Слави трьох ступенів, скалькованого з царського ордена Святого Георгія. Для нагородження командирів і воєначальників були засновані ордени Олександра Невського, Суворова і Кутузова. За підказкою О. Довженка М. Хрущов звернувся в серпні 1943 р. до Сталіна з пропозицією заснувати орден на честь українського історичного діяча. «У зв’язку із початком визволення України, — зазначав він, — мені здається зараз доцільним заснувати військовий орден Богдана Хмельницького, що має видаватися офіцерам і генералам Червоної армії. Звістка про заснування такого ордена викличе піднесення серед воїнів Червоної армії, особливо серед української її частини. З особливим захопленням і піднесенням буде сприйняте повідомлення про заснування ордена Богдана Хмельницького серед українського народу, серед української інтелігенції»204.

Сталін прислухався до цієї поради, і 10 жовтня 1943 р. був заснований орден Богдана Хмельницького. Через два дні на честь гетьмана старовинний Переяслав був перейменований на Переяслав-Хмельницький. Газета «Красная звезда» так прокоментувала 12 жовтня 1943 р. ці кроки влади: «Життя Богдана Хмельницького — це приклад рішучої і самовідданої боротьби за братній союз та нерозривну дружбу українського народу зі своїм старшим братом — російським народом».

6 листопада 1944 р. Й. Сталін виступив з доповіддю на урочистому засіданні Московської ради спільно з партійними і громадськими організаціями міста. У цій доповіді він засудив сліпу ненависть, пропаговану засобами масової інформації щодо німецького народу, оскільки розраховував на комуністичну повоєнну Німеччину. «Радянські люди ненавидять німецьких загарбників не тому, що вони люди чужої нації, — підкреслив він, — а тому, що вони принесли нашому народу і всім волелюбним народам незчисленні бідування і страждання»205. У червні 1944 р. Червона армія вже вийшла на кордон з Польщею, а в серпні — на кордон з Румунією. Попри роз’яснювальну заяву Сталіна, визвольна місія армії супроводжувалася насильством проти цивільного населення, масштаби якого стають зрозумілими тільки тепер, коли цю болючу тему нарешті почали піднімати західні вчені.

У цій же доповіді Сталіна формулювалося узагальнююче визначення радянського патріотизму, яке складалося під впливом національної політики Кремля в період війни: «Сила радянського патріотизму полягає в тому, що він містить у своїй основі не расові або націоналістичні передумови, а глибоку відданість і вірність народу своїй Радянській Батьківщині, братерській співдружності трудящих усіх націй нашої країни. У радянському патріотизмі гармонійно поєднуються національні традиції народів і загальні життєві інтереси всіх трудящих Радянського Союзу. Радянський патріотизм не роз’єднує, а, навпаки, єднає всі нації і народності нашої країни в єдину братню сім’ю»206. У цих гладеньких фразах відчувалося прагнення уникнути лексики пролетарського інтернаціоналізму й водночас приховати за термінологією дружби народів концепт «старшого брата». Але в них не було живого життя. Натомість у кіноповісті «Україна в огні», яку написав у цей час О. Довженко, реальність настільки виходила за рамки дозволеного, що драматургу довелося вкласти відбиті у власному «Щоденнику» слова в уста ворога: «Ти знаєш, вони не вивчають історію, — каже німецький офіцер. — Дивно. Вони вже 25 років живуть запереченням Бога, власності, сім’ї, дружби. У них від слова нація” лишився лише прийменник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадників»207.

Компартійні експерти, які восени 1943 р. ознайомилися з твором у рукопису, оформили свій висновок у документі з характерною назвою: «Про антиленінські помилки і націоналістичні збочення в кіноповісті Довженка “Україна в огні”». Висновок був такий: кіноповість «є платформою вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії та інтересам українського і всього радянського народів»208. Дізнавшись, що Сталін був однієї думки з експертами, М. Хрущов негайно відцурався від людини з «неправильними» судженнями, яку він планував поставити на найвищу конституційну посаду в республіці.

Найбільш сенсаційною спробою влади налагодити діалог з багатонаціональним радянським суспільством в умовах війни були події, які передували утворенню Організації Об’єднаних Націй. Сталін, однак, національний чинник у цих подіях використовував як прикриття інших політичних розрахунків.

На Тегеранській конференції Ф. Д. Рузвельт запропонував створити після війни світову організацію, засновану на принципах Об’єднаних Націй. Така організація, на його думку, повинна була підтримувати колективну безпеку і, зокрема, не допустити нової агресії з боку Німеччини через півтора-два десятки років. Розмова торкнулася й суто технічного питання — представництва у виконавчому комітеті Організації. Було зрозуміло, що такий комітет мав складатися не тільки з великих держав (СРСР, США, Великої Британії і Китаю), але й з країн, які представляли б інтереси регіонів — Європи, Азії, Південної Америки, британських домініонів. Запропонований президентом США принцип представництва не сподобався В. Черчиллю, тому що Британська імперія мала б в ООН тільки два голоси: Великої Британії і одного з домініонів209. На цьому обговорення теми припинилося, але у внутрішньому житті СРСР вона знайшла через два місяці неочікуване продовження.

28 січня 1944 р. газета «Правда» опублікувала інформаційне повідомлення про черговий пленум ЦК ВКП(б) з порядком денним «Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин». Сенсаційною була сама подія — скликання першого за роки війни пленуму ЦК ВКП(б). Не менш сенсаційним виявилося формулювання внесеної союзним урядом проблеми для розгляду на пленумі ЦК. Після схвалення цекістами висунутого урядом законопроекту його передали на розгляд чергової сесії Верховної Ради СРСР. Який зміст Раднарком вкладав у поняття «розширення прав», газета не повідомляла. Проте парламентська сесія відкрилася вже в день публікації інформаційного повідомлення. На третій день її роботи радянські люди дізналися, про що йдеться. 30 січня Верховна Рада СРСР ухвалила два закони конституційного значення: «Про утворення військових формувань союзних республік та про перетворення у зв’язку із цим Народного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-республіканський» і «Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв’язку з цим Народного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного на союзно-республіканський народний комісаріат». Перший закон, як вказували законодавці, мусив посилити оборонну могутність СРСР, а другий задовольняв «зрослу потребу союзних республік у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами».

Верховна Рада внесла дві додаткові статті в Конституцію СРСР. У статті 18-а проголошувалося: «Кожна союзна республіка має право вступати у прямі зносини з іноземними державами, укладати з ними угоди та обмінюватися дипломатичними і консульськими представництвами». Стаття 18-б стверджувала: «Кожна союзна республіка має свої збройні формування»210.

За 20 років до цієї конституційної реформи, на нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками національних республік Сталін стверджував: «Де ж тут єдина союзна держава, якщо у кожної республіки лишається свій НКЗС та НКЗТ? ...Ми створюємо не конфедерацію, а федерацію республік — одну союзну державу, яка об’єднує військові, закордонні, зовнішньоторговельні та інші справи»211. А тут він погоджувався не тільки на зовнішні зносини республік, але й на утворення в них власних збройних сил. Природно, що це викликало щонайменше здивування в усьому світі. Посол США в Москві А. Гарріман доповідав Ф. Д. Рузвельту: «Насправді дивно, що оборонна і закордонна справи обрані для проведення децентралізації, тоді як, на наш погляд, саме ці дві функції розглядаються такими, завдяки яким центр зберігає свою владу»212.

Мета конституційної реформи стала зрозумілою тільки через півроку. У серпні 1944 р. в передмісті Вашингтона Думбартон-Окс відбулася конференція, на якій розглядалося питання про склад членів-засновників ООН. Голова радянської делегації А. Громико поставив вимогу включити до числа членів усі 16 республік СРСР. Ф. Д. Рузвельт запропонував відкласти питання про представництво СРСР в ООН до остаточного заснування цієї організації. Однак Сталін у відповіді президенту підтримав вимогу Громика і підкреслив: «Заяві радянської делегації з цього питання я надаю виключно важливого значення. Після відомих конституційних перетворень у нашій країні на початку року уряди союзних республік насторожено стежать за тим, як поставляться союзні держави до гарантованого в радянській Конституції розширення їхніх прав у сфері міжнародних відносин»213. Будучи реалістом, Сталін у цьому ж листі виділив серед інших союзних республік тільки дві — Україну і Білорусію.

Зацікавленість Сталіна у максимальній кількості голосів в ООН (цим, власне, й пояснювався зовнішній радикалізм конституційної реформи) зникла після того, як на Кримській конференції в лютому 1945 р. була досягнута домовленість про право вето при голосуванні у виконавчому комітеті ООН, який став називатися Радою Безпеки. Однак пропозиція, що торкалася України і Білорусії, залишалася в силі, являючи собою істотну поступку порівняно з первинною пропозицією А. Громика. Тому 26 червня 1945 р. СРСР, УРСР і БРСР були запрошені до підписання Статуту ООН.

Радикалізм конституційної реформи справив враження не тільки на американського посла. В адресованій Центральному комітету КП(б)У інформації про вплив на західноукраїнське суспільство прийнятих у Москві рішень вказувалося: «З проникненням чуток про розширення прав союзних республік (а чутки поширюються швидко), особливо про наркомати Заксправ і НКО, з’явився серед повстанців розбрід, особливо серед рядовиків. Дехто казав, за яку ж таку самостійну Україну ми маємо боротись?»214

Нарком закордонних справ УРСР О. Корнійчук сприйняв своє призначення з відповідальністю. Він звернувся до М. Хрущова з доповідною запискою, в якій пропонував встановити дипломатичні відносини з США, Великою Британією і сусідніми з Україною державами. Проте з верхів не пролунав сигнал до дії, а в липні 1944 р. Корнійчука замінив на цій посаді давно перевірений Сталіним Д. Мануїльський. Перебуваючи в травні 1945 р. на установчій конференції ООН у Сан-Франциско як голова делегації УРСР, Мануїльський заявив, що його країна готова обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою державою, але не зробив у цьому напрямі жодного практичного кроку.

У лютому 1944 р. Й. Сталін видав наказ по Червоній армії у зв’язку з 26-ю річницею її утворення. Реагуючи на перетворення Наркомату оборони з союзного на союзно-республіканський, Верховний головнокомандувач заявив: «Утворення нових військових формувань в союзних республіках, підготовлене бойовою співдружністю народів СРСР у Вітчизняній війні і всією історією нашої держави, ще більше зміцнить Червону армію і увіллє до її лав нові бойові сили»215. Введений в оману такими заявами, А. Гарріман у донесені президенту США назвав очікувану в СРСР військову реформу «чудовим методом підвищення інтересу до служби у Червоній армії та підтримки армії з боку місцевого населення»216. Призначений у березні 1944 р. одночасно на дві посади — наркома оборони УРСР і командувача Київського військового округу, генерал-лейтенант Василь Герасименко спочатку був настроєний так само оптимістично. Більше року він виступав з різноманітними пропозиціями, які мусили надати наркомату-привиду реальні риси, аж врешті дістав нове призначення — заступником командувача Прибалтійського військового округу по вузах. Канцелярія наркома оборони проіснувала до травня 1946 р., а сам наркомат (від 1946 р. — Військове міністерство УРСР) залишався існуючим на папері аж до прийняття Конституції СРСР 1977 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка