Червоний виклик



Сторінка12/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   56

9.13

Ціна перемоги


Кожне чергове десятиріччя містить у собі дві круглі дати, пов’язані з початком і закінченням війни. Дата, пов’язана з нападом гітлерівської Німеччини та її союзників на Радянський Союз, змушує згадувати про незчисленні жертви війни. Дата, пов’язана з беззастережною капітуляцією нацистської верхівки — це свято. Ціна перемоги виявилася надто тяжкою для всіх тих, хто жив у ті часи.

Цифри і факти свідчать, що Східна Європа перетворилася на головний театр воєнних дій одразу після вторгнення Вермахту в Радянський Союз і залишалася ним до кінця війни.

Визначати вклад кожного народу в спільну перемогу над ворогом за кількістю військових і цивільних втрат методологічно неправильно. Будучи двома з трьох країн антигітлерівської коаліції, які завдали вирішальної поразки ворогу, США і Велика Британія зазнали найменших втрат. Не в останню чергу це пояснювалося тим, що на їхній території воєнні дії не велися. Пам’ятаючи про це, ми все-таки повинні аналізувати людські втрати як показник ступеня впливу Світової війни на ту або іншу країну. Так само важливо з’ясувати, які республіки Радянської Союзу найбільше постраждали від воєнних дій. Хоча й тут цілком зрозуміло, що мова повинна йти про республіки, розташовані на західних кордонах СРСР.

Демографічні втрати СРСР у Другій світовій війні в різні часи оцінювалися по-різному. У підготовленій до 65-річчя перемоги Інститутом загальної історії РАН енциклопедії подаються відомі розрахунки Управління статистики населення Держкомстату СРСР, уточнені Центром з вивчення проблем народонаселення при Московському університеті. Згідно з ними загальні втрати оцінені в 26,6 млн осіб. З них на окупованих нацистами та їхніми союзниками територіях, а також на примусових роботах у Німеччині загинуло 13 684 тис. цивільних громадян, понад 3 млн — у прифронтових районах і блокадних містах217. Прийнято вважати, що країни світу втратили внаслідок війни 55 млн осіб. Це означає, що втрати СРСР наближаються до половини втрат усього людства.



Співвідношення наведених цифр указує на те, що втрати Збройних сил СРСР оцінюються за роки війни величиною в 9,9 млн осіб. Проте ця цифра не підтверджується розрахунками, здійсненими раніше в російському військовому відомстві. У 1995 р. були оприлюднені розрахунки Міністерства оборони РФ, здійснені дослідницькою групою під керівництвом генерал-полковника Г. Кривошеєва. З них виникало, що безповоротні втрати Збройних сил становили 11 944 тис., а фронтові — 8 668 тис. осіб. До безповоротних втрат включалися 5 059 тис. військовослужбовців, які пропали безвісти або потрапили в полон. З них загинуло або померло в полоні 2 300 тис.218

Аналізуючи німецьку статистику радянських військовополонених, В. Литвин прийшов до висновку, що ця графа розрахунків Г. Кривошеєва не відповідає дійсності. За даними німецької статистики, сукупна кількість взятих у полон на Східному фронті червоноармійців до 31 грудня 1944 р. дорівнювала 5 231 057, з них загинуло 3 336 237, лишилося живими на цю дату — 1 054 820 і було звільнено з полону 816 230 осіб. Посилаючись на французького вченого українського походження В. Косика219, В. Литвин зауважив, що від 800 тис. до 1 млн радянських військовополонених вступили до Російської визвольної армії генерала А. Власова, допоміжних загонів охоронної поліції та інших німецьких збройних формувань. Очевидно, що розрахунки Г. Кривошеєва, в яких безповоротні втрати перевищувалися, мали на меті приховати цю обставину220. Цій же меті — приховуванню величезної кількості військовополонених за перші півтора року війни — слугував наказ по Народному комісаріату оборони СРСР від 17 листопада 1942 р. про ліквідацію солдатських медальйонів. Для його появи важко знайти будь-яку іншу причину.

Останні розрахунки дослідницької групи Генштабу Російської Федерації показали, що втрати Збройних сил СРСР за роки війни становили 9 168 тис. осіб221. Ця цифра вже наближається до різниці між загальними втратами СРСР і втратами цивільного населення (9,9 млн), яка випливала з раніше названих даних.

Найбільш рання оцінка безповоротних бойових втрат СРСР була оприлюднена Й. Сталіним у лютому 1946 р. — 7 млн осіб. Ми бачимо, що втрати цивільного населення вождя зовсім не обходили. Однак сучасники подій усвідомлювали, що вони мусили бути величезними. Варто навести щоденниковий запис О. Довженка, який був присутній на Параді перемоги 24 червня 1945 р. в Москві: «Я учора був на параді перемоги на Красній площі. Перед великим Мавзолеєм стояло військо і народ. Мій улюблений маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він про тих, що впали в боях у величезних, незнаних в історії кількостях, я зняв з голови вбрання. Ішов дощ. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Не було ні паузи, ні траурного маршу, ні мовчання. Були сказані ніби між іншим дві чи одна фраза. Тридцять, якщо не сорок мільйонів жертв і героїв ніби провалились у землю або й зовсім не жили, про них згадали як про поняття»222.

Підрахувати демографічні втрати по кожній з радянських республік надзвичайно важко за браком багатьох статистичних даних. У літературі, як правило, фігурують дуже показові дані про загальну кількість населення УРСР (без Криму і Закарпаття) на початок 1941 і 1945 рр. (у тис. осіб)223:





1941 рік

1945 рік

1945 рік у % до 1941 р.

Східні області (16)

31 570

21 534

68,2

Західні області (8)

9 397

5 849

62,2

Українська РСР (24 області)

40 967

27 383

66,8

Ці дані вражають, але вони дають уявлення не про втрати, а про ступінь спустошення території, викликаного багатьма чинниками: депортацією радянських німців у перші місяці війни, мобілізаціями в Червону армію, евакуацією в радянський тил, вивезенням людей на примусові роботи в Німеччину, втечею на Захід під час відступу окупаційних військ і, в першу чергу, втратами від голоду, епідемій, бомбардувань, боїв у прифронтових районах, планомірного винищення євреїв, військовополонених, партизанських «пособників» тощо.

У перші повоєнні місяці населення України почало зростати за рахунок повернення демобілізованих військовослужбовців, репатріантів з країн Європи, евакуйованих зі східних регіонів. На 1 липня 1946 р. населення східних областей УРСР збільшилося до 25 429 тис. осіб, західних областей — до 6 670 тис., а всієї України — до 32 099 тис. (що становило 78,3% довоєнної кількості)224.

Протягом перших місяців війни за рахунок мобілізованих, добровольців і бійців народного ополчення в лавах Червоної армії опинилося 3 184 726 громадян України. Після окупації всієї території УРСР були мобілізовані десятки тисяч українців з числа тих, хто евакуювався у східні регіони СРСР. Упродовж 1943–1945 рр. в Червону армію пішло майже 4 млн українських громадян. Щоправда, певна частина мобілізованих (оточенці, відпущені німецькою адміністрацією з таборів для військовополонених місцеві жителі) призивалася до Радянської армії вже вдруге. Отже, загальну кількість громадян України, які воювали у складі Радянської армії, можна оцінити в 7 млн осіб225.

Яка частина з цієї кількості не дожила до Дня перемоги? За останніми даними, втрати військовослужбовців з числа українських громадян за роки війни становили близько 4,1 млн осіб. Тут рахуються вбиті, загиблі в полоні, зниклі безвісти, померлі у госпіталях226. Безпосередньо на фронтах війни загинуло, за даними української «Книги пам’яті», 3 млн громадян. Однак, як справедливо вказував М. Коваль, за достовірність цієї цифри, яка була встановлена через багато десятиліть після війни, ручитися не можна227.

Загальні втрати цивільного населення в період окупації вираховуються, за даними «Книги пам’яті», в 4,5 млн осіб (убиті, померлі з голоду, жертви епідемій, зниклі безвісти)228.

На підставі наведених вище даних можна вважати, що сукупні втрати України сягають 8,6 млн осіб (з 26,6 млн по СРСР у цілому), тобто приблизно третину загальносоюзних втрат.

Ми не знаємо, однак, які підрахунки більше наближаються до істини — останні чи попередні. Тому треба зупинитись на попередніх розрахунках, які належать таким знаним в усьому світі фахівцям, як М. Коваль (Інститут історії України НАН України) і В. Косик (Сорбонна).

М. Коваль оцінював сукупну величину українських втрат у 8 млн осіб229. В. Косик вирахував таку ж саму цифру230. Щоправда, ці розрахунки збіглися тільки тому, що Косик на півмільйона зменшував фронтові втрати порівняно з даними Коваля, а Коваль збільшив на цю саму величину тилові втрати порівняно з даними Косика.



В. Косик не зміг обрахувати сукупні втрати союзних республік, тому що не мав у розпорядженні республіканського розрізу даних по військових втратах. Він опублікував підрахунки втрат серед цивільного населення та серед військовополонених у такій послідовності (в тис. осіб): Україна — 5 515, Білорусія — 2 198, Росія — 1 781, Литва — 666, Латвія — 644, Естонія — 125231. Учений спробував порівняти втрати України зі втратами інших країн в абсолютному і відносному вимірах. За сукупними втратами у відсотках до всього населення перші півтора десятка країн розташувалися в його таблиці у такій послідовності (в тис. осіб)232.

Країна

Військові втрати

Цивільні втрати

Сукупні втрати

Сукупні втрати у % до всього населення

Польща

123

4 877

5 000

19,6

Україна

2500

5 500

8 000

19,1

Югославія

300

1 400

1 700

10,6

Німеччина

4 500

2 000

6 500

9,1

Греція

100

350

450

6,2

Австрія

270

104

374

5,6

Угорщина

136

294

430

4,6

Румунія

300

200

500

3,7

Японія

2 000

350

2 350

3,4

Чехословаччина

46

294

340

3,0

Фінляндія

84

16

100

2,7

Голландія

12

198

210

2,4

Франція

250

350

600

1,5

Бельгія

13

75

88

1,1

Італія

400

100

500

1,1

Звичайно, якби в розпорядженні В. Косика були сукупні дані по Росії і Білорусії, ці республіки розташувалися б наверху таблиці разом з Україною, Польщею і Югославією. Але серед національних республік СРСР Україна за втратами посідає перше місце.

Упродовж усієї війни українці зберігали за собою друге місце після росіян за кількістю військовослужбовців у Червоній армії — 33,93 % (росіяни — 51,78 %)233. 2,5 млн українців з числа 7 млн, які брали участь у війні, були нагороджені орденами і медалями за хоробрість і відвагу.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка