Червоний виклик



Сторінка17/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   56

10.5

Останній фронт УПА


У листі до Й. Сталіна від 15 листопада 1945 р. М. Хрущов писав про те, що розгром Німеччини і Японії, зміцнення військово-економічної могутності і зростання міжнародного авторитету СРСР викликають розгубленість і почуття приреченості серед «залишків банд українсько-німецьких націоналістів»276. Життя показало, однак, що велетенська наддержава не могла придушити підпільно-партизанську активність у західних областях УРСР упродовж десятка років — до середини 50-х.

Початковий етап уже повоєнного протистояння повстанців і влади був позначений виборами до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 р. Прагнучи забезпечити високу явку, органи радянської влади у примусовому порядку залучили до пропагандистської кампанії західноукраїнську інтелігенцію. Зі свого боку, УПА поширювала серед населення заклики до бойкоту виборів. Повстанці писали в листівках: «Сталінські вибори — це глум над демократією. Геть такі вибори! Ні один не підемо до виборів! Хай живуть справжні вільні вибори в Українській самостійній державі!»

Існувала висока вірогідність того, що населення, яке не забуло вільних виборів у довоєнній Польщі, не погодиться солідаризуватися з чужою для нього владою. За цих умов Кремль розгорнув у західних областях України безпрецедентну за масштабами і залученими силами акцію, що дістала назву «великої блокади». На цій території у січні-квітні 1946 р. було розміщено понад 3 500 гарнізонів регулярних військ, не рахуючи завжди присутніх військ НКВС, а також 3 593 гарнізони, сформовані з бійців винищувальних батальйонів. Цими силами владі вдалося заблокувати всі без винятку села і перекрити доступ до них повстанців. УПА пережила важку зиму, ведучи виснажливі бої, але «велика блокада» її не зламала.

Виконуючи наказ командування УПА, командири територіальних частин повстанської армії і місцеві проводи ОУН перейшли до дій малими групами із засідок. Унаслідок цього великі військові операції проти УПА втратили сенс. За 1946 р. було вчинено 1 619 акцій з боку ОУН і УПА, у тому числі: диверсій на транспорті та промислових і сільськогосподарських об’єктах — 75; нападів на співробітників МВС і МДБ — 78; на солдатів та офіцерів радянської армії — 123, на партійних працівників та активістів — 308, на адміністративні установи — 50277.

Радянська пропаганда навіть у перші повоєнні роки за інерцією називала повстанців «українсько-німецькими націоналістами». Пропагандисти не могли знайти раціонального пояснення поведінці людей, які під час «великої блокади» були ізольовані від сіл і сиділи у неопалюваних схронах без руху, бо сніг видавав сліди спостерігачам з літаків, що баражували над зимовим лісом. Чим керувалися вони, коли не здавалися владі? Адже влада неодноразово оголошувала амністію для тих, хто з’явиться з повинною. Інформуючи ЦК КП(б)У про ситуацію в західних областях, міністр внутрішніх справ УРСР Т. Строкач 28 травня 1946 р. у черговий раз заявив, що націоналістам завдано «вирішальної поразки». Однак він змушений був додати, що повстанці і підпільники є фанатиками, які боротимуться з радянською владою до кінця278.

Друга хвиля тотального наступу на сили визвольного руху розпочалася у зв’язку з виборами до Верховної Ради УРСР на початку 1947 р. Усі сільські виборчі дільниці знову були прикриті військами. На підставі агентурних розробок здійснювалися спецоперації силами МВС щодо керівних повстанських центрів і кадрів. І все ж повстанцям і підпільникам удалося й цього разу відновити сили. У січні-березні 1947 р. боївки ОУН і підрозділи УПА здійснили, за даними радянських джерел, 272 акції, у квітні-червні — 195 акцій279.

Характеризуючи стан боротьби з повстанцями, М. Хрущов у рапорті Сталіну 10 березня 1948 р. доповідав, що за три роки були ліквідовані всі великі формування УПА і значна кількість підпільних осередків ОУН, а залишки повстанців перейшли виключно до терористичних дій окремими бойовиками і групами не більше п’яти осіб. В умовах, що склалися, він пропонував обмежити кількість бойових операцій і віддати перевагу діям спецгруп і чекістсько-військових груп МДБ280. Пріоритетним завданням для силових органів радянської влади ставало проникнення в підпільні організації, але не для того, щоб одразу знищити яку-небудь конкретну боївку, а для систематичної і тривалої роботи з розшифрування зв’язків, розкладання визвольного руху зсередини, компрометації командного складу ОУН і УПА перед Службою безпеки ОУН. Ця тактика набула особливого поширення після призначення у 1949 р. на посаду міністра державної безпеки УРСР Л. Ковальчука (в роки війни він працював на високих посадах в органах військової контррозвідки СМЕРШ).

Унаслідок військово-чекістських операцій і агентурно-оперативних дій МДБ і МВС, постійних депортацій у віддалені регіони СРСР прихильного до повстанців та підпільників населення і, нарешті, успіхів у колективізації сільського господарства була підірвана база, на яку спирався визвольний рух. УПА як збройна формація вичерпала свої можливості. У зв’язку з цим і на підставі рішення УГВР головний командир УПА Р. Шухевич 3 вересня 1949 р. видав наказ, згідно з яким усі повстанські відділи і штаби припиняли свою діяльність як бойові одиниці й органи управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпільні структури ОУН(б). Посада головнокомандувача УПА після розформування армії не була ліквідована.

У 1948–1949 рр. органи МДБ і МВС з метою знищення і компрометації підпільників різко розширили активність своїх так званих спеціальних або агентурно-бойових груп. Діючи під виглядом повстанців і підпільників, спецгрупи виявляли і знищували справжніх учасників визвольного руху або тих, хто їм співчував. Оцінюючи діяльність провокаторських груп, керівництво МДБ УРСР відзначило, що в ряді випадків з їхньою допомогою «вдалося створити у середовищі оунівців атмосферу взаємної недовіри, яка призводила часто до самознищення банд та їх ватажків»281.

З метою ізоляції учасників руху від місцевого населення спецгрупи грабували і розстрілювали людей, палили садиби, знищували худобу, ґвалтували. Та порівняно швидко, уже в березні 1949 р. МДБ УРСР відмовилося від такого способу боротьби з повстанцями і розформувало агентурно-бойові групи. Про мотиви розформування можна тільки здогадуватися, але слід взяти до уваги оцінку спецгруп прокурором військ МВС СРСР Українського округу Г. Кошарським. У доповідній записці М. Хрущову від 15 лютого 1949 р. він писав, що діяльність спецгруп «мала яскраво виражений бандитський характер і була відома місцевому населенню»282.

Наприкінці 1949 р. у тривале (майже півроку) відрядження до Львова прибув П. Судоплатов. Він особисто очолив бригаду оперативників, які займалися пошуками Р. Шухевича. 5 березня 1950 р. у с. Білогорща неподалік від Львова голова генерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Роман Шухевич загинув у бою, потрапивши в оточення. Його смерть істотно підірвала потенціал націоналістичного підпілля.

Захоплення у червні 1951 р. органами державної безпеки М. Матвієйка, який прибув в Україну для з’ясування стану підпілля і налагодження зв’язків його керівництва з С. Бандерою, надихнуло МДБ УРСР на встановлення радіозв’язку з закордонними центрами українських націоналістів силами фальшивих проводів ОУН. У 1951 р. були створені три «окружні проводи», чотири «районні проводи» і шість окремих «підпільних груп». Один із найбільш авторитетних дослідників проблеми ОУН-УПА Ю. Киричук зауважив, що з кінця 40-х років підпільна мережа ОУН настільки була насичена ворожою агентурою, що важко відрізнити, де був справжній бандерівець, а де — провокатор з МДБ283.

Шляхом проникнення в підпільну мережу органи державної безпеки ліквідували в 1951–1952 рр. найбільш досвідчених і авторитетних керівників повстанського руху — Р. Кравчука, І. Литвинчука, П. Федуна (Петра Полтаву). У травні 1954 р. був заарештований останній голова генерального секретаріату УГВР, голова проводу ОУН в Україні і головнокомандувач УПА Василь Кук (Коваль, Леміш). Після 1954 р. спостерігалися лише поодинокі акції пригаслого повстанського руху. З радянського боку останнім у боротьбі з повстанцями загинув оперуповноважений УКДБ в Тернопільській області 22-річний лейтенант В. Стороженко — 12 жовтня 1959 р. його застрелив з дробовика підпільник ОУН П. Пасічний у лісі біля села Тростянець Бережанського району. А з боку ОУН останніми загинули підпільники П. Пасічний і О. Центарський, 14 квітня 1960 р. вони були вбиті під час оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області.

Антикомуністичний опір ОУН і УПА в Україні мав чималий резонанс як в українському суспільстві, так і за кордоном. Безкомпромісний характер збройного конфлікту між українськими націоналістами і силами, які мобілізувалися сталінським режимом насамперед в Україні, спричинив великі людські втрати.

16 травня 1953 р. А. Берія подав записку в президію ЦК КПРС про недоліки в роботі колишніх органів МДБ УРСР, на підставі якої президія ЦК 26 травня затвердила постанову «Питання західних областей України». У постанові зазначалося, що з 1944 по 1952 рік у західних областях було репресовано до 500 тис. осіб, у тому числі заарештовано понад 134 тис., убито понад 153 тис., вислано довічно за межі УРСР понад 203 тис. осіб284.

У довідці 4-го управління КДБ УРСР, підготовленій 1957 р., містилися більш точні дані. Зазначалося, зокрема, що за 1944–1956 рр. в ході бойових операцій і «внутрішнього» (силами Служби безпеки ОУН) терору безповоротні втрати підпілля становили 155 108 осіб, з них у східних областях — 1 746. За націоналістичну діяльність було заарештовано 103 866 осіб, з яких засуджено 87 756. Кількість депортованих не була переглянута285. Таким чином, пішло з життя, втратило волю або примусово змінило місце проживання майже 446 тис. громадян.

У квітні 1973 р. 10-й відділ КДБ УРСР підготував для Президії Верховної Ради УРСР довідку про втрати радянської сторони за 1944–1953 рр. Сумарні втрати дорівнювали 30 676 загиблими. За категоріями статистика загиблих виглядала так286:

— співробітників НКДБ-МДБ — 687;

— співробітників НКВС-МВС — 1 864;

— військовослужбовців (внутрішні війська, прикордонні війська, Радянська армія) — 3 199;

— бійців винищувальних батальйонів — 2 590;

— представників радянських, партійних і комсомольських органів — 3 190;

— голів колгоспів — 314; колгоспників і селян — 15 355;

— робітників — 676;

— представників інтелігенції — 1 931;

— дітей, людей похилого віку, домогосподарок — 860.

Деякі історики вбачають у тривалій збройній конфронтації, яка мала місце в західних областях, елементи громадянської війни. Така оцінка протистояння була б справедливою, якби влада, якій протистояли повстанці, формувалася на вільних виборах. За втрати обох сторін відповідальність несе тільки Кремль.

Боротьба за незалежність України справді була головним гаслом повстанців. Факти свідчать, однак, що повстанський рух міг розвиватися тільки у західних областях України. Він тривав так довго, бо був головним чином реакцією на сталінську «революцію згори», й передусім — на колективізацію сільського господарства. У східних областях України реакція основної маси селян у 1930–1932 рр. була не менш гострою, але здебільшого мала форму пасивного опору (саботажу) внаслідок очевидних причин — відсутності лісів, у яких ставала можливою партизанська боротьба, а також відсутності партизанської армії, яка виникла в західних областях.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка