Червоний виклик



Сторінка18/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   56

10.6

Політична ситуація напередодні і після смерті Сталіна


Щоб здійснювати терористичну політику, Й. Сталіну потрібно було повсякчасно розколювати суспільство, нацьковуючи одні його групи на інші. У довоєнні роки розкол відбувався переважно за соціальною ознакою, а після війни — за національною (за винятком нових регіонів, які підлягали радянізації, а тому інтенсивно тероризувалися одночасно за обома ознаками).

В епіцентрі переслідувань повоєнного часу опинилися євреї. У своїх спогадах М. Хрущов детально зупинявся на антисемітизмі свого патрона, але підкреслив, що той не дозволяв собі проявити такі настрої на людях287. Однак після війни в Кремлі різко зросли ксенофобські настрої. З Європи поверталися мільйони військовослужбовців, військовополонених і остарбайтерів, які пересвідчилися в тому, що повсякденне життя в Радянському Союзі істотно поступалося за якістю закордонному. Небезпечність такого досвіду для політичного режиму була головною причиною загострення державної ксенофобії. Євреї з їх згуртованістю у всесвітньому масштабі та наявністю у значної кількості радянських євреїв родичів за кордоном явно не вписувалися у просякнуте державною ксенофобією життя.

Існувала й інша причина для переростання досить поширеного в радянському суспільстві побутового антисемітизму в державний. Мова йде про провал сталінської близькосхідної політики, пов’язаний з утворенням держави Ізраїль.

Керівник української делегації на сесії Генеральної Асамблеї ООН з палестинської проблеми (листопад 1947 р.) В. Тарасенко згадував, що глава радянської делегації А. Вишинський інструктував їх перед голосуванням: «Незалежна держава євреїв на території Палестини може стати і має стати нашим трампліном, ключем для просування нашого політичного впливу до великих районів Близького Сходу, а там величезні нафтові ресурси. Для нас це вже найближчим часом стане дуже важливо»288. На запитання Тарасенка, чи впевнений Вишинський у тому, що уряд створюваного Ізраїлю виявиться лояльним до Радянського Союзу, а не до єврейської общини та уряду Сполучених Штатів, була одержана така відповідь: «Абсолютно впевнений. У цьому не сумнівається й Сталін. Як тільки буде створено державу євреїв у Палестині, як тільки сформується її уряд, вона візьме під свій контроль процеси державного будівництва, які відбуваються у країні, у тому числі й процес імміграції. До Палестини рине хвиля переселенців-євреїв з інших країн. А ось із яких саме країн покотиться хвиля переселенців до Палестини? Звісно ж, не із США, Англії, Франції та інших багатих країн. У них здебільшого матеріальне та майнове становище єврейського населення непогане. З цих країн тільки незначна частина — релігійні та сіоністські фанатики — ризикне емігрувати у невідомі для них незатишні умови. Основна маса єврейських іммігрантів приїде з Радянського Союзу. І ми цьому процесу надамо належну підтримку. Із середовища цієї частини населення єврейської держави сформується політична, урядова, культурна, наукова та військова еліта, коріння якої глибоко увійшли в ґрунт Радянського Союзу. З великою часткою імовірності можна передбачити, що російська мова буде другою паралельною офіційною, тобто державною мовою держави євреїв»289.

Сталін мав підстави дотримуватися однакової з військовослужбовцями та остарбайтерами думки про умови життя в Європі та Радянському Союзі. Однак йому не слід було розраховувати на відданість з боку радянських євреїв, які їхали в Палестину. Вирвавшись із СРСР, вони аж ніяк не могли пропагувати в Ізраїлі комуністичний лад. Маючи намір позбутися євреїв, які вважалися ненадійними громадянами, Сталін даремно розраховував на їхню відданість комунізму.



Ізраїль був утворений у травні 1948 р. Його уряд не виявив наміру організовувати масову імміграцію радянських євреїв і солідаризувався з єврейською общиною Північної Америки. Тоді в Радянському Союзі почалося переслідування євреїв. Гасло боротьби з антисемітизмом з порядку денного не знімалося, якщо йшлося про примітивне побутове явище. Натомість державний антисемітизм набув форми боротьби з космополітизмом, під яким розуміли схиляння перед усім закордонним. Автор державного гімну СРСР С. Михалков висловив у своїй байці таку формулу звинувачення космополітів: «А сало русское едят!»

У лютому 1948 р. політбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про розпуск об’єднань єврейських письменників у Києві, Мінську й Москві. У листопаді того ж року був ліквідований Єврейський антифашистський комітет (ЄАК). По справі ЄАК почалися арешти. Серед інших була заарештована й дружина В. Молотова Поліна (Пері) Жемчужина, яка впродовж 10 років очолювала главк у Міністерстві легкої промисловості РРФСР.

У січні 1953 р. МДБ СРСР підготувало «справу лікарів». Газети повідомили про арешт фахівців, які працювали в Кремлівській лікарні. Майже всі арештовані мали єврейські прізвища, але деякі не були євреями: радянська влада мусила боротися не з євреями, а з космополітами. Та лікарів звинувачували вже не в абстрастному космополітизмі, а в організації такого лікування політичних керівників (А. Жданова, О. Щербакова та ін.), яке гарантовано призводило до смерті. Однією з ключових фігур у «справі лікарів» був М. Вовсі — двоюрідний брат одного з керівників ЄАК С. Міхоелса. Так «справа лікарів» об’єдналася зі справою ЄАК. За новою формулою звинувачення — у терористичній діяльності — були сфабриковані десятки справ у міністерствах закордонних справ і державної безпеки СРСР.

Оперативна інформація про те, як населення реагувало на оголошене по радіо вранці 13 січня 1953 р. повідомлення ТАРС про арешт групи лікарів, зосереджувалася в областях у перших секретарів обкомів і негайно передавалася першому секретарю ЦК Компартії України Л. Мельникову. В інформації з Києва від 15 січня говорилося, що в артілі «Київтрикотажник» Б. Долинська (обов’язково вказувалися персональні дані: безпартійна, єврейка) заявила: «У зв’язку з цим процесом гадаю, що буде якесь рішення уряду вислати всіх євреїв»290. Ідея про вислання справді носилася в повітрі. Не підлягає сумніву, що її запустили агенти чекістів, які постійно працювали з населенням. Указувалася в поголосах навіть адреса депортації: Єврейська автономна область на березі Амуру. Всупереч назві серед населення цієї автономії майже не було євреїв.

23 січня перший секретар Сумського обкому Компартії України О. Кондратенко переслав Л. Мельникову одержаний ним лист без підпису такого змісту: «З великою ненавистю і почуттям відрази наш радянський народ оголошує бойкот євреям і просить вашого сприяння перед урядом, партією і тов. Сталіним від імені жителів Сумської області щодо виселення єврейських сшей, виключення з партії комуністів Радянського Союзу і комсомолу євреїв, які ховаються за партійними і комсомольськими квитками. Наперед відомо, що вони — євреї — всі кар’єристи, шкідники, шовіністи, космополіти. За 35 років Радянської влади їх не перевиховали в нашій Радянській країні, надії на майбутнє їх перевиховання не передбачається. Це злісні вороги Рад, убивці наших кращих людей, керівників і натхненників демократії трудящих»291. Ця анонімка була надіслана в ЦК Компартії України як найважливіший документ: із супроводжувальним листом, але без коментарів. Той, хто її надіслав фельдзв’язком, розумів, що документ такого змісту в центрі чекають і вітатимуть. «Безіменні маси» наполягали, а вождь вичікував, не розкриваючи намірів і мотивів.

Уся сукупність фактів у перші місяці 1953 р. свідчила, що Сталін готував нову чистку на зразок масових репресій 1937–1938 рр. І тільки смерть диктатора поклала край цим намірам.

За дві години до смерті Сталіна, тобто о 20.00 5 березня 1953 р., в Кремлі відкрилося Спільне засідання пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР, на якому головував М. Хрущов. Після того, як міністр охорони здоров’я О. Третьяков ознайомив присутніх зі станом здоров’я вождя, головуючий повідомив, що в кімнаті, де він знаходиться, організоване постійне чергування членів бюро президії ЦК КПРС. Потім слово було надане Г. Маленкову, який оголосив рішення, прийняті бюро президії ЦК. Спільне засідання членів партійно-радянського керівництва схвалило ці рішення без обговорення, і на цьому вичерпало свою роль. Тривало воно лише 40 хвилин292.

Розглянемо тепер, як опрацьовувалися ці рішення на засіданнях бюро президії ЦК. Засідання відбувалися під головуванням Г. Маленкова 2 березня (о 12.00 і 20.00), 3 березня (о 12.00 і 24.00) і 4–5 березня. На всіх, крім останнього, фігурував один пункт порядку денного: «Про лікування товариша Сталіна Й. В.». Хоча стенограма засідань не велася, можна не сумніватися, що керівники партії і держави розподіляли між собою головні посади в ситуації вакууму влади, який виникав. Останнє з перелічених між 2 і 5 березня засідань бюро президії ЦК почалося без позначення години відкриття і закінчилося без позначення години закриття. Зробити можна лише один обґрунтований висновок: його учасники провели безсонну ніч з 4 на 5 березня і завершили справу розподілу влади перед тим, як почалося так зване Спільне засідання всіх членів вищого керівництва країни293.

16 жовтня 1952 р. обраний XIX з’їздом КПРС пленум ЦК виділив зі свого складу клони з тими ж правами, які він сам мав за статутом: президію і бюро президії. 27 жовтня були запротокольовані перші рішення бюро президії ЦК з позначенням прізвищ присутніх на засіданні. У протоколі № 13, датованому 4–5 березня 1953 р., були позначені всі члени бюро, за винятком Й. Сталіна. До розподілу влади залучалися також три члени президії ЦК — В. Молотов, А. Мікоян і М. Шверник294. Перший з них мав 29-річний стаж перебування у вищому керівництві, а другий — 19-річний стаж. Сталін не включив їх до бюро президії ЦК, але тепер з його волею рахуватися не випадало. М. Шверник перебував кандидатом у члени політбюро ЦК упродовж 14 років і в 1952 р. його нарешті ввели до складу президії ЦК, але він так і не потрапив до найвищих керівників, оскільки в структурі ЦК з’явилося бюро президії. Його посада у новому, вже післясталінському керівництві не викликала ні сумнівів, ні дискусій. Маючи 30-річний стаж профспілкової роботи, він був приречений керувати радянськими профспілками.

Порядок денний засідання 4–5 березня складався з 13 пунктів. В 11 пунктах перелічувалися посади без прізвищ. Прізвища були озвучені Г. Маленковим на Спільному засіданні вищого керівництва. У 12-му пункті йшлося про дату скликання сесії Верховної Ради СРСР. Усі призначення на посади мусили затверджуватися в радянському порядку. Останній пункт у протоколі бюро президії ЦК мав назву «Про документи та папери товариша Сталіна Й. В.». Коли закінчилося Спільне засідання вищого керівництва, Г. Маленков, Л. Берія і М. Хрущов дочекалися смерті вождя і зайшли в його кабінет, де вже був розпалений камін. Вони брали папки з документами та паперами і, не розкриваючи їх, кидали у вогонь. Довгий досвід спілкування з вождем, який за партійним статутом мав однаковий з ними посадовий статус, переконував, що в цих папках зберігався компромат на кожного з них.

Розглядаючи розподіл посад, затверджений Спільним засіданням партійно-радянського керівництва, слід зупинитися передусім на співвідношенні гілок влади в його ленінському і сталінському варіантах. Варіант Леніна був первинним у створеній ним системі влади: партійна вертикаль як носій диктатури, чекістська — як підпорядкована партійній допоміжна вертикаль, що забезпечувала здійснення диктатури, і радянська — як суто управлінська. Провідне становище Леніна в системі влади визначалося його авторитетом у партії, цього було досить. Сталін завойовував становище верховного вождя після Леніна засобами терору. Тому він вивів чекістську вертикаль з-під впливу партійних органів і замкнув її виключно на собі. Партійну вертикаль він очолював з 1922 р., протиставляючи її при потребі чекістській, і почувався в ній настільки впевнено, що з 1934 р. зняв зі своєї посади в секретаріаті ЦК ВКП(б) визначення «генеральний». Одночасно від 1941 р. і до кінця життя він виконував функції глави уряду, тобто замкнув на собі й радянську вертикаль. Управлінським функціям Сталін надавав особливого значення, тому що вони уособлювали владу в чистому вигляді й давали можливість оперативно реагувати на всі прояви повсякденного життя.

Проте три вірогідні претенденти на становище верховного вождя не взяли до уваги тієї простої обставини, що Сталін тримав у руках усі три вертикалі влади одночасно, а тому міг розставляти їх у політичній системі за своїм бажанням. Найбільш впливовий із наступників Г. Маленков зосередив свої претензії на радянську вертикаль влади (не полишаючи партійної), а другий за впливом Л. Берія — на органах державної безпеки. Найменш впливовий М. Хрущов залишився при партійній вертикалі влади, але у невизначеному становищі.

Виступаючи на спільному засіданні, Г. Маленков підкреслив, що бюро президії ЦК КПРС доручило йому доповісти про ряд заходів щодо організації партійного і державного керівництва з тим, щоб прийняти їх як спільне рішення пленуму ЦК КПРС, Ради міністрів СРСР і Президії Верховної Ради СРСР. «Виробляючи ці організаційні заходи, — підкреслив він, — ми виходили з того, що в цей важкий для нашої партії і країни час найбільш важливим завданням партії і уряду є забезпечення безперебійного і правильного керівництва всім життям країни, що у свою чергу вимагає найбільшої згуртованості керівництва, недопущення будь-якого безладу і паніки»295.

Після цього слово було надано Л. Берії. Той констатував, що «в керівництві партією і країною відсутній товариш Сталін», а тому бюро президії ЦК вносить пропозицію призначити головою Ради міністрів СРСР Г. Маленкова. Після вигуків з місць «Правильно! Затвердити!» Хрущов знову надав слово Маленкову, який озвучив одностайно прийнятий присутніми весь пакет пропозицій.

Першими заступниками голови Ради міністрів призначалися Л. Берія, В. Молотов, В. Булганін іЛ. Каганович. Головою Президії Верховної Ради СРСР був рекомендований К. Ворошилов замість М. Шверника. Міністерство державної безпеки і Міністерство внутрішніх справ об’єднувалися в Міністерство внутрішніх справ, очолюване Л. Берією. Міністром закордонних справ СРСР ставав В. Молотов, військовим міністром — М. Булганін, а його заступниками — маршали О. Василевський і Г. Жуков. Міністерства зовнішньої торгівлі і Міністерство торгівлі об’єднувалися в Міністерство внутрішньої і зовнішньої торгівлі СРСР на чолі якого ставав А. Мікоян. М. Шверник рекомендувався на посаду голови ВЦРПС.

Бюро президії ЦК КПРС ліквідувалося. Відповідно до статуту в Центральному комітеті утворювався один орган — президія ЦК в кількості 11 членів і 4 кандидатів. Фактична кількість членів президії ЦК обмежувалася десятьма особами, одинадцятим числився ще живий Й. Сталін. «Десятка» наступників Сталіна мала такий вигляд: Г. Маленков, Л. Берія, В. Молотов, К. Ворошилов, М. Хрущов, М. Булганін, Л. Каганович, А. Мікоян, М. Сабуров, М. Первухін.

Перелік прізвищ був саме таким. «Десятка» встановила його, керуючись узгодженими всередині неї міркуваннями про політичну вагу кожного члена вищого керівництва. М. Хрущов мав зосередитися на роботі в ЦК КПРС й у зв’язку з цим звільнявся з посади першого секретаря Московського комітету партії. Статус його у складі секретаріату ЦК не визначався внаслідок двох причин. По-перше, головою секретаріату продовжував рахуватися Сталін. По-друге, в списку членів президії ЦК, який був затверджений Спільним засіданням, на другому місці після Сталіна значився Маленков. Один із пунктів протоколу Спільного засідання вказував на те, що реальна влада в партії і країні знаходилася в руках трійки — Маленкова, Берії та Хрущова: їм доручалося вжити заходів для того, щоб «документи і папери товариша Сталіна як діючі, так і архівні були приведені в необхідний порядок»296. Однак сама трійка наступників диктаторської влади Сталіна не визначила, хто з них має першість. На місце диктатора претендував кожний. Не було до кінця зрозуміло навіть те, як розподіляти між ними контроль над вертикалями влади.

Непевність стосовно інституціонального розподілу владних повноважень була подолана майже одразу. 14 березня президія ЦК КПРС запропонувала Г. Маленкову визначити коло своїх повноважень. Він обрав радянську вертикаль, яка здавалася йому найбільш перспективною, хоча при Сталіні працював у секретаріаті ЦК. Внаслідок цього на чолі секретаріату опинився М. Хрущов. Вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС визнав цю трансформацію влади, коли призначив Хрущова на посаду першого секретаря ЦК. Спираючись від початку на партійний апарат, Хрущов розпочав боротьбу за одноосібну владу, маючи перед очима прецедент — боротьбу Сталіна в 1923–1928 рр.

Перебравши в своє розпорядження каральні органи, які при Сталіні були цілком відділені від партійного апарату і залишалися такими, Л. Берія розраховував використати їх для завоювання одноосібної влади. Він першим виявив ініціативу в справі десталінізації країни, тобто відмови від масових репресій як основної форми державного управління.

13 березня 1953 р. Берія створив в МВД СРСР слідчі групи для перегляду справ, заведених під диктовку Сталіна його попередниками, і перш за все — «справи лікарів». 26 березня він подав Маленкову, який головував у президії ЦК КПРС, записку про необхідність амністії, оскільки ув’язнення 2 526 тис. осіб у колоніях, тюрмах і таборах не викликалося державною необхідністю. На підставі цієї записки Президія Верховної Ради СРСР 27 березня прийняла указ «Про амністію». До вересня в Україну повернулися 173 тис. в’язнів297.

Члени колективного керівництва сприймали ці ініціативи Берії як прагнення заручитися підтримкою суспільства у боротьбі за владу. «Гра на публіку» особливо стривожила Маленкова, який у повоєнні роки координував репресивну політику Сталіна, перебуваючи в секретаріаті ЦК КПРС. Порозумівшись із М. Хрущовим, він підготував ґрунт для політичного знешкодження керівника МВС СРСР. Група армійських генералів на чолі з популярним у народі маршалом Г. Жуковим заарештувала Берію на засіданні президії ЦК КПРС 26 червня 1953 р. На початку липня відбувся пленум ЦК КПРС, який розглянув питання «Про злочинні антипартійні й антидержавні дії Берії». Після пленуму ЦК колективне керівництво у складі президії ЦК, в якому на перший план висунулися Маленков і Хрущов, почало просувати справу десталінізації.

Ім’я Сталіна зникло з повсякденного вжитку практично одразу після смерті. 10 березня у виступі на президії ЦК Г. Маленков заявив: «Уважаємо обов’язковим припинити політику культу особи». Секретаря ЦК КПРС із пропаганди П. Поспєлова зобов’язали припинити той потік славослов’я на адресу Сталіна, який у пресі тривав за інерцією298.

Проте пряму критику на адресу Сталіна ще не міг дозволити собі ніхто з членів колективного керівництва. У пропаганді в критичному аспекті почали активно послуговуватися концептом «культ особи», хоча й не прив’язували його прямо до особи Сталіна.

Тим часом усередині колективного керівництва відбувалася гостра боротьба з приводу того, як ставитися до Сталіна і його спадщини. Конфронтація стала яскраво вираженою на липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, який розглядав справу Берії. Із захистом Сталіна, якого Берія нібито бажав дискредитувати, виступив Л. Каганович. «Сталін поступово став зникати зі сторінок преси», — заявив він, пояснюючи це впливом Берії299. Йому вторив А. Андрєв: «Мільйони людей знають, яке значення має геніальна особа, яка стоїть на чолі руху, знають, яке значення мали й мають Ленін і Сталін, а тут невідомо звідки з’явилося питання про культ особи. Це витівки Берії»300.

Однак завдяки консолідованим зусиллям Маленкова і Хрущова обережна лінія на подолання наслідків злочинних дій Сталіна тривала. Десталінізація вимагала постановки питання про культ особи. Параметри його критики були визначені у постанові ЦК КПРС «Про завдання партійної освіти в новому навчальному році», прийнятій у вересні 1953 р. Парторганізації націлювалися на необхідність викоренити з практики пропаганди «відступи від марксизму-ленінізму в питанні про роль особи в історії, що виявлялися у пропаганді ідеалістичної теорії культу особи, показуючи вирішальну роль народу — творця історії і роль Комуністичної партії як керівної і спрямовуючої сили»301.



Одним із найважливіших проявів десталінізації було повернення органів державної безпеки у підпорядкування партійним комітетам. Тероризована раніше компартійно-радянська номенклатура з ентузіазмом вітала цей крок колективного керівництва. У березні 1954 р. на базі колишнього міністерства був сформований Комітет державної безпеки (КДБ) при Раді міністрів СРСР. Його очолив генерал І. Сєров, з яким М. Хрущов довгі роки працював в Україні. Президія ЦК Компартії України на початку липня 1954 р. затвердила постанову «Про відбір партійних працівників на керівну роботу в органи Комітету державної безпеки, Міністерства внутрішніх справ і міліції». Склад «органів», як їх називали в народі без дальшого уточнення, насичувався кадрами з партійного апарату.

Г. Маленков одразу після смерті диктатора обрав курс на десталінізацію, хоча й був пов’язаний з терористичною діяльністю «органів» у повоєнний період більше, ніж будь-хто з колективного керівництва. Але в його поведінці була своя логіка. По-перше, Маленкова ненавиділи тільки високі чини номенклатури, яку він тероризував за конкретними вказівками свого патрона. Народ мав відразу до «органів», але не пов’язував репресії з іменем Маленкова. По-друге, народ-переможець зазнав величезних матеріальних злигоднів у воєнні і повоєнні роки, при цьому очікування на краще життя після припинення воєнних дій справджувалися надто повільно. Потрібні були негайні і рішучі дії, щоб змінити якість життя. Ініціатор таких дій набував усенародної підтримки, яка дозволила б виділитися з колективного керівництва.

Г. Маленков першим, у серпні 1953 р., прийняв рішення про зниження податків із селян302. Він же першим із радянських керівників піддав сумніву тезу про необхідність постійного забезпечення випереджаючих темпів зростання галузей групи А порівняно з галузями групи Б.

Курс на прискорене зростання легкої і харчової промисловості вимагав відмови від наступальної зовнішньої політики. Першим кроком у цьому напрямі стало укладення в липні 1953 р. угоди про припинення воєнних дій на Корейському півострові, які були розв’язані у 1950 р. північнокорейським диктатором Кім Ір Сеном за підтримки Й. Сталіна і Мао Цзедуна. Почали приносити свої плоди роботи зі створення ракетно-ядерної зброї, які з 1945 р. провадилися під керівництвом Л. Берії. 12 серпня 1953 р. Радянський Союз раніше від США підірвав водневу бомбу. Були здійснені успішні пуски ракет, у тому числі балістичної ракети Р-7, здатної донести ядерну бомбу в будь-яку точку земної кулі. У радянського керівництва опинився в руках потужний засіб тиску на зовнішньополітичних противників. Це дозволило істотно зменшити бюджетні витрати на звичайні озброєння і фінансово забезпечити курс на підвищення матеріального добробуту населення. Виступаючи в серпні 1953 р. на сесії Верховної Ради СРСР, Г. Маленков уперше в контексті міжнародної політики Кремля вжив слово «розрядка». У березні 1954 р. він же висловився проти політики «холодної війни», яка загрожувала справжньою війною. Така політика, підкреслив він, «за сучасних засобів війни означає загибель світової цивілізації»303.

Тандем Г. Маленков-М. Хрущов, який склався в 1953 р. для протистояння Л. Берії, з весни 1954 р. почав розвалюватися. Його цілеспрямовано розвалював М. Хрущов, прагнучи позбавити Маленкова головування в президії ЦК КПРС, успадкованого разом із посадою голови Ради міністрів СРСР від Сталіна. Суперництво між ними показало безсумнівну перевагу компартійної вертикалі влади над радянською в умовах, коли органи державної безпеки втратили характер самостійної вертикалі й були підпорядковані партійному апарату, тобто стали матеріалізованим втіленням диктатури колективного керівництва. Зміцнивши свої зв’язки з периферійним партапаратом, Хрущов тим самим здобув достатній вплив на інших членів колективного керівництва. Маленков опинився у відносній ізоляції в президії ЦК, хоча й головував на її засіданнях.

24 січня 1955 р. газета «Правда» опублікувала статтю її головного редактора Д. Шепілова «Генеральна лінія партії і вульгаризатори марксизму», в якій гостро критикувалися деякі економісти за їх твердження про можливість і бажаність забезпечення випереджувальних темпів зростання легкої і харчової промисловості та сільського господарства. 25 січня розпочав роботу пленум ЦК КПРС, на якому виступили М. Хрущов, В. Молотов, Л. Каганович та ін. У виступі Хрущова, який було взято за основу для постанови «Про тов. Маленкова Г. М.» від 31 січня, вказувалося, що Маленков не забезпечував належного виконання обов’язків голови Ради міністрів СРСР, оскільки не мав необхідних знань і досвіду господарської роботи. Голова уряду засуджувався за політично шкідливе протиставлення темпів розвитку важкої промисловості темпам розвитку легкої і харчової промисловості. Засуджувалася також його теза про загибель світової цивілізації у разі розв’язання нової війни. На Маленкова справедливо покладалася відповідальність за організацію «ленінградської справи», в ході якої у 1950 р. були засуджені або розстріляні діячі, висунуті з Ленінграда у повоєнний період на керівну роботу в центральні органи управління (більше 2 тис. осіб)304. Пленум ЦК КПРС рекомендував звільнити Г. Маленкова з посади голови уряду. На цю посаду був призначений М. Булганін. Звільнену Булганіним посаду міністра оборони СРСР зайняв Г. Жуков.

Після перемоги над Г. Маленковим М. Хрущов почав головувати в президії ЦК КПРС. Це не означало, однак, що доба колективного керівництва в державній партії добігла кінця. Новий претендент на роль диктатора домігся на липневому (1955 р.) пленумі ЦК поповнення президії ЦК двома своїми висуванцями — О. Кириченком і М. Сусловим, але не більше.

О. Кириченко очолив ЦК Компартії України після розгляду записки Л. Берії про становище в західних областях України від 16 травня 1953 р. на президії ЦК КПРС. Це був перший українець на чолі республіканської партійної організації за весь час її існування. За узгодженням із Хрущовим він взяв курс на використання місцевих кадрів на керівних партійно-радянських посадах у республіці (в тому числі — у західних областях). За своїм національним складом Центральний комітет, сформований після XVIII з’їзду Компартії України (березень 1954 р.) відповідав національній структурі населення республіки. Президія ЦК складалася майже повністю з українців: О. Кириченко, М. Підгорний, М. Гречуха, Н. Кальченко, О. Корнійчук, Д. Коротченко, І. Назаренко. Росіянин І. Сєнін, теж обраний членом президії ЦК, народився в Донецьку і все своє життя прожив в Україні305.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка