Червоний виклик



Сторінка19/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   56

10.7

Передача Кримської області Україні


За переписом 1939 р. переважну частину населення Кримської АРСР (93,1%) становили представники п’ятьох національностей. Півострів площею в 26 тис. кв. км населяли 558,5 тис. росіян (49,6% всього населення), 218,9 тис. татар (19,4%), 154,1 тис. українців (13,7%), 65,5 тис. євреїв (5,8%), 51,3 тис. німців (4,6%)306.

Під час війни національний склад населення Криму зазнав докорінних змін. У серпні 1941 р. органи державної безпеки здійснили депортацію близько 50 тис. німців, які тут проживали з часів Катерини II. Формулювання звинувачення було на всіх одне: «пособництво гітлерівським загарбникам». Під час окупації гітлерівці знищили 25 тис. євреїв. Загинули всі, хто не зміг евакуюватися. Разом з євреями знищувалися люди унікальної нечисленної національності — кримчаки. Нацисти відносили їх до «єврейської раси», оскільки ті з давніх часів сповідували іудаїзм. За постановами ДКО від 11 травня і 2 червня 1944 р. були депортовані кримські татари, болгари, греки і вірмени. Сумарна кількість висланих на спецпоселення в Узбекистан становила 238 тис. осіб307.

На час звільнення Криму від німецької окупації в 1944 р. населення півострова скоротилося до 380 тис. осіб проти 1 126 тис. за переписом 1939 р., тобто втричі308. У його складі стали переважати росіяни й українці. Якщо раніше існували об’єктивні підстави для функціонування в багатонаціональному Криму територіальної автономії, то тепер вони зникли. У червні 1945 р. Кримська АРСР стала областю у складі РРФСР.

Депортуючи кримських татар і представників інших «небажаних» національностей, у Кремлі потурбувалися про те, щоб не залишилося слідів їхнього перебування на географічній карті. Указом Верховної Ради РРФСР від 14 грудня 1944 р. були перейменовані райцентри, які мали в назвах татарське або німецьке коріння — Ак-Мечеть, Ак-Шейх, Біюк-Онлар, Курман-Кемельчі, Карасубазар, Сейтлер, Лариндорф, Фрайдорф тощо. Після офіційної ліквідації автономії були перейменовані сотні населених пунктів.

Наприкінці першого «післясталінського» року, в лютому 1954 р. Крим опинився у складі УРСР, збільшивши територію республіки до 604 тис. кв. км. За розробленим у ЦК КПРС сценарієм перший крок зробила Президія Верховної Ради РРФСР, яка розглянула це питання у присутності представників Кримської облради і Севастопольської міськради. На користь позитивного рішення висувалися такі аргументи: спільність економіки, територіальна близькість, тісні господарські й культурні зв’язки Криму та України. Через кілька днів питання поставила на порядок денний Президія Верховної Ради УРСР. Акт передачі Кримської області вона розглядала як «нове яскраве виявлення безмежного довір’я і щирої любові російського народу, нове свідчення непорушної братерської дружби між російським і українським народами»309.

19 лютого 1954 р. відбулося урочисте засідання Президії Верховної Ради СРСР за участю керівників законодавчих і урядових органів Росії та України, першого заступника голови виконкому Кримської облради П. Ляліна, а також голів виконкомів Сімферопольської і Севастопольської міськрад М. Каткова та С. Сосницького. Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов указав на те, що Крим є ніби природним продовженням південних степів України і зробив такий висновок: «З географічних та економічних міркувань передача Кримської області до складу братньої Української республіки доцільна і відповідає загальним інтересам Радянської держави»310. Услід за ним виступили голова Президії Верховної Ради УРСР Д. Коротченко і члени Президії Верховної Ради СРСР О. Куусінен, Ш. Рашидов, М. Шверник та ін. Обговорення підсумував голова радянського законодавчого органу К. Ворошилов, після чого з’явилося рішення, оформлене відповідним указом311. 26 квітня 1954 р. указ надійшов на затвердження сесії Верховної Ради СРСР, яка і прийняла закон з двох пунктів: затвердити указ від 19 лютого; внести відповідні зміни в статті Конституції СРСР.

Після розпаду Радянського Союзу процедура передачі Кримської області Україні «під лупою» вивчалася російськими законодавцями, після чого З’їзд народних депутатів Росії доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. Остання в липні 1993 р. прийняла безпрецедентне рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Президент РФ змушений був дезавуювати його.

Верховна Рада Росії аргументувала своє рішення тим, що в лютому 1954 р. правові процедури передачі області оминули Севастополь, який не входив до її складу, бо, мовляв, був містом республіканського підпорядкування. Але до прийняття Конституції СРСР 1977 р. і конституцій союзних республік 1978 р. міста республіканського підпорядкування не розглядалися як самостійний суб’єкт державного устрою і вважалися інтегральною частиною областей, на території яких вони знаходилися. Відповідно у 1954 р. не виникло потреби здійснювати передачу Україні Севастополя окремо від Кримської області312.

Правові аспекти прийнятого 19 лютого 1954 р. рішення про передачу Кримської області Україні розглядалися російськими юристами як сумнівні і з погляду того, наскільки президії Верховних Рад СРСР, РРФСР і УРСР були уповноважені розглядати таке питання. Зокрема, О. Федоров указував на те, що Конституція РРФСР 1937 р. містила вичерпний перелік повноважень Президії Верховної Ради, але в ньому не згадувалося право вирішувати питання територіальної цілісності та зміни кордонів республіки. Президія Верховної Ради РРФСР була наділена правом здійснювати всенародне опитування (референдум), але не використала його під час розв’язання питання про передачу Криму Україні. Спираючись на ці положення, Федоров робив висновок: «Наведені в документах, ухвалених органами державної влади СРСР, РРФСР та УРСР, партійними органами, підстави для передачі Кримської області виглядають вельми розпливчасто, а саме рішення про передачу — недалекоглядним і безвідповідальним»313.

Фраза про недалекоглядність і безвідповідальність є суто емоційною, тобто не перебуває в юридичній площині. Референдум був конституційним правом Верховної Ради РРФСР, але не обов’язком. Жодного референдуму союзні республіки СРСР не проводили аж до 1990 р. Верховна Рада СРСР мала конституційні повноваження затверджувати законами не тільки зміни кордонів між союзними республіками, як у випадку з Кримською областю, але й утворювати нові союзні (як, наприклад, Казахську або Молдавську) чи ліквідувати існуючі (Карело-Фінську РСР) республіки.

Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, який мав ураховувати факт розпаду Радянського Союзу, опрацьовувався багато років і з великими труднощами. Каменем спотикання у переговорах був пункт про взаємне визнання існуючих кордонів. Лише у квітні 1999 р. договір був запроваджений у дію. Це стабілізувало українсько-російські відносини і позбавило актуальності спроби піддати сумніву правові аспекти процедури передачі Криму Україні.

В аргументах сторін, одна з яких передавала, а друга приймала Крим у 1954 р., існували істотні відмінності. Російська сторона обґрунтовувала доцільність передачі географічними та економічними міркуваннями, і саме на цій аргументації базувалися рішення загальносоюзних органів — указ Президії ВР СРСР і закон ВР СРСР. Українська сторона ставила на перший план не географічні та економічні міркування, а ідеологію дружби народів. Різниця в акцентах обумовлювалася всією попередньою історією формування кордонів між тими державами, які з’явилися на території Російської імперії, коли вона розпалася в 1917 р.

Центральна Рада ще до утворення УНР оголосила, що претендує тільки на ту територію, де українці становили більшість населення. Таврійська губернія складалася з трьох материкових повітів (35 тис. кв. км.), де українці були більшістю, і п’яти кримських, де вони становили меншість населення. Хоча в сукупній чисельності населення губернії українці переважали, Рада все-таки відмовилася від Криму.

М. Грушевського та його колег можна зрозуміти. Вони виборювали у петроградського уряду автономні права, і цю боротьбу змушені були починати з елементарного: показати Україну на географічній карті. Делегація УЦР на чолі з В. Винниченком відстоювала в Петрограді етнографічний принцип визначення кордонів. Претендуючи на Крим, вона автоматично відмовлялася б від претензій на прикордонні з Лівобережною Україною повіти, в яких українці становили переважну частку населення.

Коли до влади прийшов П. Скоропадський, Україна вже була незалежною державою з міжнародно визнаними кордонами. Тому гетьман заявив права на Крим, який перебував у складі Таврійської губернії 115 років і становив з її материковими повітами економічну цілісність.

Посаджений у Криму німцями уряд генерала С. Сулькевича співчував білогвардійцям і не відреагував на претензії гетьмана. Тоді Скоропадський заблокував кордони і наочно продемонстрував Сулькевичу всю глибину економічної залежності півострова від материка. Щоб уникнути господарського колапсу, уряд Сулькевича погодився на автономний статус у складі Української Держави. Однак схвалена в жовтні 1918 р. прелімінарна угода про об’єднання Криму з Україною не була реалізована, оскільки країною заволоділи більшовики.

У більшовиків були свої плани на Крим. У 1918–1919 рр. вони створювали тут формально самостійні держави з певним кримськотатарським акцентуванням. Після закінчення громадянської війни, 21 січня 1921 р. спільне засідання утворених Раднаркомом РСФРР Кримського ревкому і Кримського обкому РКП(б) прийняло коротку резолюцію: «Визнати найбільш бажаним підпорядкувати Крим безпосередньо Москві на становищі автономної одиниці, надати їй назву “Кримська автономна область”». Голова ревкому Ю. Гавен висловив більш радикальну думку, залишившись при цьому в меншості: «З метою революціонізування мусульманського Сходу доцільно створити видимість самостійного Криму»314. Створена в жовтні 1921 р. Кримська АСРР де-факто була територіальною автономією, але їй надавався вигляд національної автономії. Як правило, більшовики ухилялися від практики надання будь-якій мові статусу державної, щоб не створювати конкуренції реально пануючій російській мові. Натомість за конституцією Кримської АРСР державними мовами були проголошені російська і кримськотатарська.

На початку 20-х років більшовики активно допомагали утвердитися в Туреччині світському уряду Кемаля Ататюрка, сподіваючись з його допомогою радянізувати країну. Ці плани провалилися, як і повоєнні плани Сталіна радянізувати Ізраїль. У 1954 р. існувала територіально відірвана від РРФСР Кримська область, якою легше було керувати з Києва, а не з Москви. Приєднання її до УРСР оптимізувало проблему управління другорядними галузями республіканської і місцевої підпорядкованості. Важливі об’єкти як в Україні, так і в інших союзних республіках підпорядковувалися загальносоюзному центру. Незалежно від того, в яку союзну республіку входила Кримська область, підпорядкування наявних на її території об’єктів загальносоюзного значення залишалося незмінним. Коли президент АН УРСР поцікавився після приєднання Кримської області до УРСР, які наукові установи президія АН СРСР передає в його розпорядження, то виявилося, що майже вся матеріальна база кримської науки залишалася у підпорядкуванні Москви.

Акцент української сторони на ідеологічних, а не географічних та економічних чинниках, якими пояснювалася передача Криму в підпорядкування Києву, був не випадковим. Він відповідав розробленому в Кремлі сценарію і пов’язувався з 300-річчям входження України до складу Російської держави.

Під час війни М. Хрущов звертався до Сталіна з пропозиціями відзначити 290-річний ювілей Переяславської ради. Сталін погодився заснувати бойовий орден Богдана Хмельницького і перейменувати місто Переяслав на Переяслав-Хмельницький, але ідеї з «некруглим» ювілеєм не підтримав. Та в 1954 р. ніщо вже не заважало Хрущову організувати відзначення цілком «круглого» ювілею. Пов’язана з ним пропагандистська й організаційна робота почалася одразу після смерті Сталіна, тобто відбувалася в ситуації гострої політичної кризи. На липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, який розглядав справу Л. Берії, виступив перший секретар Львівського обкому партії З. Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідував «луб’янський маршал», Сердюк знайшов місце для такої заяви: «Ми стоїмо напередодні історичної події — трьохсотріччя возз’єднання двох великих народів: російського і українського»315. Слово «великих» було вписане в стенограму М. Хрущовим під час редагування.

300-річний ювілей Переяславської ради припадав на 18 січня 1954 р. Але його святкування розтягнулося на півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського заходу припали на 26 квітня 1954 р., коли Верховна Рада СРСР прийняла закон про передачу Криму Україні.

Видатний український мислитель І. Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 р. в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав», у якій аналізувався курс Кремля щодо України після смерті Сталіна. Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу у зв’язку з передачею Україні Криму, він піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика центру зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну доводилося тепер утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не на силові засоби. У кампаніях, що розгорталися у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради і передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна тема — про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків з Росією. «Сакраментальна формула про “великий російський народ”, — писав І. Лисяк-Рудницький, — знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про “великий український народ”. У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають»316.

У деякі російські історичні праці перейшла з публіцистики інтерпретація передачі Криму Україні як «царського дарунка» М. Хрущова пов’язаній з ним українській партійно-радянській номенклатурі. Об’єктивні причини ідеологічного та економічного характеру, якими керувався в цій справі загальносоюзний центр, переводяться цією інтерпретацією в зовсім іншу, цілком суб’єктивну площину. На перший план висувається воля першого секретаря ЦК КПРС, який розпорядився зробити так, а не інакше.

Власне, волі, явленої комуністичними вождями, цілком вистачало, щоб радянський парламент приймав потрібні законодавчі акти. Природа радянської держави була такою, що людина на вершині владної піраміди могла нав’язувати свою волю. Однак у 1953–1954 рр. КПРС не мала вождя, який міг би нав’язувати свою волю суспільству, партії і державі. Не менший вплив, аніж Хрущов, тоді мав Г. Маленков, який контролював уряд. К. Ворошилова і В. Молотова, які входили в дев’ятку партійних керівників, переважна більшість радянських людей сприймала як вождів другого (після Сталіна) ешелону. Отже, передача Криму Україні здійснювалася зі згоди колективного керівництва.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка