Червоний виклик



Сторінка20/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   56

10.8

Церковна політика влади


Безмірні страждання воєнного часу стали причиною величезного сплеску релігійності населення. Люди приходили до церкви як до свого останнього притулку, і влада змушена була з цим рахуватися. Російська православна церква (РПЦ) дістала дозвіл на обрання патріарха, атеїстична пропаганда позбулася наступального характеру.

У вересні 1943 р. була створена Рада у справах РПЦ при уряді СРСР на чолі з професійним чекістом Г. Карповим. Їй підпорядковувалася розгалужена мережа периферійних відділень, керівники яких контролювали і спрямовували діяльність церкви, у тому числі за допомогою густо нашпигованого сексотами кліру. Щоб налагодити контроль за іншими конфесіями, у травні 1944 р. була створена Рада у справах релігійних культів при Раднаркомі СРСР.

Однак сталінський режим не міг контролювати найбільшу в Західній Україні Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ), оскільки її очільником був Папа Римський. Сталін не мав наміру радянізувати УГКЦ також через те, що вона надавала моральну підтримку національно-визвольному руху. Тому перед Радою у справах РПЦ було поставлене завдання ліквідувати УГКЦ. Воно полегшувалося смертю в листопаді 1944 р. Андрея Шептицького, який мав серед вірних безмежний авторитет.

Новий глава УГКЦ Йосип Сліпий послав у Москву делегацію, яку прийняли в Раді у справах релігійних культів. Делегація ознайомила чиновників Ради з посланням митрополита до духовенства й віруючих, у якому містився заклик до членів ОУН і вояків УПА припинити опір317.

Однак налагодити діалог з владою греко-католикам не вдалося. На початку квітня 1945 р. львівська газета «Вільна Україна» надрукувала статтю «З хрестом чи з ножем?», яку написав під псевдонімом талановитий публіцист Я. Галан. Єпископи та інші священнослужителі УГКЦ високого рангу були зображені в ній шпигунами і воєнними злочинцями. Як по команді, в пресі розгорнулася кампанія з дискредитації греко-католицького духовенства. Його звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі» й пособництві гітлерівським окупантам.

Стаття Галана послужила сигналом до арештів. Уже в квітні були заарештовані всі священнослужителі УГКЦ найвищого рангу. З представників тероризованого духовенства чекісти утворили ініціативну групу на чолі з настоятелем Преображенської церкви у Львові Г. Костельником, яка почала пропаганду за «возз єднання» УГКЦ з РПЦ.

1 березня 1946 р. «Вільна Україна» надрукувала повідомлення прокуратури про те, що заарештовані керівники УГКЦ визнали свою співпрацю з Абвером. Через тиждень ініціативна група Г. Костельника скликала у Львові собор, на якому було постановлено ліквідувати Берестейську унію 1596 р. і повернутися в лоно РПЦ.

Після Львівського собору було організовано наступ на Мукачівську єпархію. Глава її єпископ Теодор Ромжа не допустив створення подібної львівській «ініціативної групи». За свідченням П. Судоплатова, М. Хрущов у цій ситуації запропонував усунути єпископа фізично. Пропозицію підтримав Сталін, і в жовтні 1947 р. чекісти організували автомобільну аварію. Важко поранений Т. Ромжа потрапив до Мукачівської лікарні, де йому зробили смертельний укол отрутою318. Це полегшило пізніше «возз’єднання» закарпатської єпархії з РПЦ.

Усі храми УГКЦ повинні були відійти до РПЦ. Там, де священики і вірні не виявляли такого бажання, богослужіння припинялося. Переважна більшість священиків, які відмовилися від «возз’єднання», була заарештована і вислана у віддалені регіони СРСР. Однак УГКЦ не припинила своєї діяльності, а пішла в підпілля.

У 1948 р. основна частина храмів РПЦ знаходилася в Україні: 8 931, або 62,3% від загальної кількості. Мережа їх швидко розширювалася під час війни, коли задовольнялося кожне клопотання віруючих щодо відкриття церков. Однак з березня 1948 р. жодне клопотання вже не задовольнялося. Навпаки, протягом 1948–1950 рр. було закрито понад півтисячі церков, найчастіше під приводом задоволення організованих чекістами «прохань населення»319.


10.9

Культурне життя


Під час війни особливо постраждала матеріально-технічна база освітніх установ. Заклади освіти почали відновлювати свою діяльність ще в 1943–1945 рр., але основна робота розгорнулася в роки першої повоєнної п’ятирічки. Тоді було побудовано 2 644 загальноосвітні школи на 483 тис. учнівських місць. З них колгоспи звели 1 662 школи на 174 тис. місць320. Прискореними темпами розгорталося шкільне будівництво в західних областях. За першу повоєнну п’ятирічку у восьми областях було збудовано 1 087 шкіл. У 1950/51 р. тут працювало 7 297 шкіл, у яких навчалося 1 233 тис. учнів321.

Щоб охопити молодь, яка не навчалася в роки війни, створювалися школи робітничої та сільської молоді. Деякі з них відкривалися безпосередньо на виробництві. Від січня 1949 р. запроваджувалася загальна семирічна освіта в селах і десятирічна — в містах. Відновилося обов’язкове складання іспитів на атестат зрілості. Кращі випускники нагороджувалися срібними та золотими медалями. У 1950/51 навчальному році в Україні працювало майже 36 тис. шкіл порівняно з 32 тис. у 1940/41 р.322

В останньому році повоєнної п’ятирічки в Україні працювало 160 вищих навчальних закладів проти 173 в 1940 р., і 584 середні спеціальні навчальні заклади проти 693 до війни. Кількість студентів зросла за цей час зі 197 до 202 тис., а учнів у технікумах — зі 196 до 228 тис.323 Деякі ВНЗ були об’єднані, натомість створено 16 нових, серед них — гірничий у Харкові, іноземних мов і автодорожний у Києві та ін. У Дніпропетровському університеті в 1952 р. був заснований факультет, який готував фахівців з ракетної техніки.



У 1945/46 навчальному році відкрився Ужгородський державний університет, який готував фахівців з чотирьох спеціальностей — медиків, біологів, філологів та істориків. За п’ять повоєнних років число ВНЗ у Західній Україні зросло з 5 до 25, а кількість студентів — з 15 до 34 тис.324

З 1946 р. почала розвиватися заочна освіта. При 76 ВНЗ почали працювати заочні відділення, 21 інститут відкрив навчально-консультаційні пункти для заочників. Усього в Україні було підготовлено за п’ятирічку 356 тис. фахівців з вищою або середньою спеціальною освітою325.

Наукові дослідження зосереджувалися головним чином в Академії наук УРСР. У 1955 р. в ній функціонувала 41 наукова установа, з них 12 були створені за повоєнний період. У листопаді 1946 р. президентом АН УРСР став біохімік О. Палладін.

АН УРСР фінансувалася з малопотужного республіканського бюджету і не могла розвиватися високими темпами. У грудні 1952 р. О. Палладій писав голові уряду Д. Коротченку: «Недостатнє асигнування коштів в останні роки привело ряд найважливіших лабораторій інститутів Академії наук УРСР до відставання (навіть у порівнянні з лабораторіями заводів) у найновішому устаткуванні, що позбавляє можливості проводити роботи на сучасному рівні»326. Становище почало змінюватися, причому надзвичайно різко, в 1954–1955 рр. Партійно-радянське керівництво СРСР стало враховувати потреби академічної науки, бо виявилося, що без неї поразка у «холодній війні» неминуча.

Якщо до війни в АН УРСР найбільш динамічно розвивалися соціогуманітарні дисципліни, то в повоєнний період — фізико-математичні, хімічні і технічні науки.

З 1947 р. в Інституті електротехніки запрацювала лабораторія моделювання та обчислювальної техніки. Під керівництвом С. Лебедєва тут у 1948–1950 рр. було виготовлено першу в Європі електронну цифрову обчислювальну машину для наукових розрахунків. Після від’їзду в Москву Лебедєв очолив Інститут точної механіки і обчислювальної техніки АН СРСР. За його поданням Рада міністрів СРСР у серпні 1954 р. прийняла рішення створити в країні мережу обчислювальних центрів (ОЦ). За цією постановою в Києві передбачалося спорудження ОЦ першої категорії. Він мав забезпечити розробку системи електронних машин для наведення на ціль винищувальної авіації та зенітних ракет Протиповітряної оборони СРСР.

Інститут фізики до 1949 р. очолював видатний фізик-ядерник О. Лейпунський. Після його відкликання в Москву директором став М. Пасічник. З метою розширення експериментальної бази для дослідників у галузі фізики атомного ядра Рада міністрів СРСР у березні 1955 р. прийняла постанову про будування в інституті ядерного реактора.

Беззмінним директором Фізико-технічного інституту в Харкові був К. Синельников. Очоливши інститут у 1944 р., він добився великих асигнувань по лінії ДКО і Раднаркому СРСР. Від 1946 р. І. Курчатов включив інститут у загальносоюзну програму розвитку атомної енергетики з чотирьох напрямків: металургія атомної енергетики, ядерна фізика надвисоких енергій, ядерна фізика середніх енергій, фізика наднизьких температур. Мінвуз СРСР з 1947 р. заснував при інституті навчання за спеціальністю «ядерна фізика», де основні курси читали провідні вчені інституту, а студенти проходили практику в його лабораторіях.

На базі радіофізичних відділів ФТІ у 1955 р. був організований Інститут радіофізики та електроніки АН УРСР. Виконуючи замовлення ВПК і користуючись його асигнуваннями, інститут почав розвивати роботу в галузі міліметрового діапазону радіохвиль, для яких розроблялися оригінальні конструкції генераторів і приймачів.

З академічних установ хімічного профілю найбільш авторитетним був Інститут фізичної хімії ім. Л. Писаржевського, який очолював упродовж 30 років О. Бродський. У лабораторії Бродського було розроблено методи концентрування важкої води. Книга вченого «Хімія ізотопів» (1952) була першим у світовій літературі підсумковим дослідженням у цій галузі хімічної науки.

З перших повоєнних років технічні науки стали самостійним структурним підрозділом у системі АН УРСР. В інститутах, які ледь животіли на злиденні асигнування з державного бюджету, з’явився шанс: розвивати дослідження, безпосередньо пов’язані з виробництвом. Однак в Академії затримувалися лише інститути, однаково міцно пов’язані як з виробництвом, так і з фундаментальними науками. Решта передавалася в галузеві міністерства.

Найкращі стартові можливості для досягнення істотного, на рівні світових стандартів, впливу на виробництво мав Інститут електрозварювання, який очолював з 1934 по 1953 рр. Є. Патон. Уміння успішно розв’язувати науково-теоретичні та інженерно-прикладні задачі, а також хист педагога, здатного знаходити і виховувати талановиту молодь, допомагали Патону доводити оригінальні наукові ідеї до стадії готових технічних засобів або технологій, які революціонізували виробництво. Він довів це в суворих умовах війни, коли впроваджував швидкісні методи автоматичного зварювання на підприємствах оборонної промисловості і, не знижуючи темпу, так само успішно працював у повоєнні роки. Коли було потрібно, Є. Патон звертався до керівників республіки й СРСР, домагаючись уваги до виробничих проблем державного значення. З його подання Рада міністрів СРСР у червні 1947 р. видала постанову «Про розширення застосування у промисловості автоматичного зварювання під флюсом». До початку 1948 р. цей технологічний процес освоїли 159 підприємств327. Істотним технічним досягненням, яке довело великі можливості нових технологій, стала побудова в 1953 р. у Києві найбільшого тоді в світі суцільнозварного моста через Дніпро довжиною 1 543 метрів.

У 1955 р. був утворений Інститут металокераміки і спецсплавів на чолі з І. Францевичем. Розроблювані вченим технології порошкової металургії мали велике значення для галузей оборонної промисловості.

Утручання чиновників і політичних керівників у наукові проблеми найчастіше давало негативний результат. З ініціативи М. Хрущова у листопаді 1945 р. в АН УРСР був створений відділ сільськогосподарських наук. Після цього вчені повинні були займатися культурами, об’єктивно нездатними давати економічно виправдані врожаї у кліматичних умовах України (кок-сагиз, тау-сагиз, бавовник, чай, цитрусові).

У ході боротьби з космополітизмом сильно постраждали біологічні науки, особливо генетика. «Народний академік» Т. Лисенко, який з 1938 р. очолював Всесоюзну академію сільськогосподарських наук ім. Леніна (ВАСГНІЛ), оголосив ген міфом, бо в 40-х роках учені ще не могли на власні очі побачити цю елементарну одиницю спадковості — частинку довгої молекули дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК). Улітку 1948 р. на сесії ВАСГНІЛ Лисенко піддав нищівній критиці як «безродних космополітів» тих біологів, які в проблемах генетики стояли на науковій платформі. Вони були вигнані з посад в академічних інститутах і позбавлені можливості викладати у вищих навчальних закладах. У результаті в Радянському Союзі на два десятиріччя загальмувалися ті напрями біологічної науки, які в цивілізованому світі розвивалися найбільш динамічно.

У гуманітарних науках на перший план висувалася історія. Історики повинні були підбирати фактичний матеріал для обґрунтування проголошуваних гасел. В історичній науці склався певний поділ праці між істориками в центрі і в національних республіках. Перші повинні були прославляти російський народ і його месіанську роль у радянські часи. Від других вимагали викривати «буржуазних націоналістів», доводити, що входження в Російську імперію становило для їхнього народу подію величезної ваги, бо «відкривало революційну перспективу».

У серпні 1947 р. з’явилася постанова ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». У ній стверджувалося, що за 13 років існування інститут не видав марксистсько-ленінського курсу історії України. Вказувалося на те, що інститутські праці, надруковані як перед війною, так і в роки війни, містили в собі грубі політичні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру. Погромний тон постанови, над якою попрацював Л. Каганович, і масштаби розгорнутої навколо неї пропагандистської кампанії свідчили про те, що хвиля шовінізму докотилася і до історичної науки.

Для академічного інституту економічного профілю головним напрямом повинні б були стати дослідження з теорії економіки. Однак радянська економіка не підпорядковувалася закономірностям ринкового господарства. Те, що в ній продовжували існувати товарно-грошові відносини, здавалося її конструкторам вадою, а не перевагою. У праці «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952) Сталін повертався до нереалізованих постулатів діючої партійної програми 1919 р. і прогнозував розвиток суспільного виробництва в напрямі цілковитої відмови від грошового обігу.

У грудні 1947 р. Президія АН УРСР вирішила відновити діяльність Ради з вивчення продуктивних сил, яка існувала з 1934 р. У повоєнні роки Рада під керівництвом П. Першина займалася комплексними дослідженнями тем, до виконання яких були залучені інститути АН УРСР, сотні відомчих і проектних організацій, вузівські кафедри.

У травні 1949 р. був утворений Сектор держави і права АН УРСР, очолений В. Корецьким. Цей учений мав досвід міжнародної діяльності, працюючи у складі делегацій СРСР і УРСР на сесіях ГА ООН, Паризькій мирній конференції 1946 р. тощо. У роки становлення колективу друкована продукція правознавців мала в основному пропагандистський характер, хоча й починалися серйозні дослідження в галузі міжнародного і кримінального права, цивільного процесу.

Наукові дослідження переважно гуманітарного характеру розвивалися в українській діаспорі. У листопаді 1945 р. в німецькому місті Авгсбург було засновано Українську вільну академію наук (УВАН). Після того, як українські емігранти в основній своїй масі переїхали в Північну Америку, УВАН почала працювати в США. У 1947 р. в Мюнхені була відновлена діяльність закритого в 1939 р. Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ). З 1949 р. воно почало видавати багатотомну «Енциклопедію українознавства» за редакцією В. Кубійовича.

Національне мистецтво збагачували своїми творами художники М. Глущенко, М. Дерегус, О. Шовкуненко, Т. Яблонська, композитори К. Дашкевич, Д. Клебанов, Б. Лятошинський, Ю. Мейтус. Велику популярність мали серед прихильників театрального мистецтва оперні співаки З. Гайдай, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, І. Паторжинський, актори А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, Г. Юра та ін. На Київській, Одеській і Ялтинській кіностудіях випускалися фільми, які йшли в загальносоюзний прокат.

У літературу прийшло молоде покоління письменників, збагачене досвідом минулої війни. Особливий успіх у читачів мали книги Олеся Гончара (перш за все — роман «Прапороносці»), Віктора Некрасова (роман «В окопах Сталинграда»), Михайла Стельмаха та ін.

Однак ситуація в сфері літератури і мистецтва погіршувалася з кожним роком: Й. Сталін і його головний ідеолог А. Жданов узяли курс на боротьбу з «буржуазним націоналізмом», під яким частіше за все розуміли прояви природного національного почуття з боку представників будь-якого народу, крім російського.

У липні 1946 р. ЦК ВКП(б) заслухав звіт ЦК КП(б)У про стан керівних партійно-радянських кадрів в УРСР. У прийнятій постанові було зроблено наголос на необхідності розгортання критики «буржуазно-націоналістичної ідеології». Через місяць М. Хрущов організував обговорення цієї постанови на пленумі ЦК КП(б) У Після цього з’явилися погромні постанови ЦК КП(б)У: «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури в “Нарисі історії української літератури”» (1946 р.), «Про журнал сатири і гумору “Перець”» (1946 р.), «Про журнал “Вітчизна”» (1946 р.), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи його поліпшення» (1946 р.). Наприклад, у постанові, присвяченій колективній праці вчених Інституту української літератури ім. Т. Шевченка «Нарис історії української літератури», яка вийшла в світ у 1945 р. під редакцією С. Маслова і Є. Кирилюка, центральним було таке звинувачення: «Автори “Нарису” у відповідності зі схемою М. Грушевського та його теорією про “виключність” українського народу, ігнорують спільність походження, єдність і взаємодіяння в історичному розвитку російського і українського народів, їх мови і культури»328. Як бачимо, М. Грушевського і солідарних з ним літературознавців піддавали остракізму за відстоювання окремішності українського народу, його мови і культури.

Під час перебування в Україні А. Кагановича на найвищій посаді першого секретаря ЦК КП(б)У було започатковано брутальну критику письменників М. Рильського, І. Сенченка, Ю. Яновського. Уже після від’їзду Л. Кагановича з’явилася постанова ЦК КП(б)У «Про стан і заходи поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв’язку з постановою ЦК ВКП(б) “Про оперу ‘Большая дружба’ В. Мураделі”» (1948 р.). Ідеологічним бонзам здавалися підозрілими будь-які прояви національних почуттів. Тому лінія на викорінення «націоналістичної загрози» переважала як у цій, так і в наступних постановах ЦК КП(б)У — «Про журнал “Дніпро”» (1950 р.), «Про видавництво Спілки радянських письменників України “Радянський письменник”» (1951 р.).

Хвиля погромних наїздів на українську культуру дійшла апогею 2 липня 1951 р., коли в газеті «Правда» з’явилася редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Під ударом опинився давній (надрукований ще в 1944 р.) і добре знаний в Україні вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Тепер він з’явився в журналі «Звезда» в чудовому перекладі О. Прокоф’єва. «Правда» знаходила ідеологічний кримінал ось у таких рядках:

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди.


Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її солов’їну.


Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

І в кожному серця ударі.

У цьому вірші В. Сосюра згадував і братні народи, і шум багряних стягів. Але для тих, хто стояв на варті ідеологічної чистоти, цього було замало. Автора звинуватили у націоналістичних збоченнях, в оспівуванні «якоїсь одвічної України».

Ситуація в літературі, як і в усіх інших сферах культурного життя, стала змінюватися майже одразу після смерті Й. Сталіна. У 1954 р. почалася реабілітація репресованих письменників. Першою виступила Зінаїда Тулуб. У 1953 р. вона звернулася до К. Ворошилова, а в 1955 р. — до Прокуратури СРСР, повторно до Ворошилова і нарешті до М. Хрущова, який допоміг. Разом з реабілітацією автора був реабілітований її двотомний історичний роман «Людолови». Над ним письменниця працювала з кінця 20-х років. Роман справді був окрасою літературного процесу довоєнного й повоєнного часів.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка