Червоний виклик



Сторінка21/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   56

Розділ 11

УКРАЇНА В ДОБУ М. ХРУЩОВА

(1956–1964 рр.)



11.1

Доба М. Хрущова


Смерть Й. Сталіна означала одномоментну ліквідацію особистої диктатури, яка панувала в Радянському Союзі чверть століття. Ліквідація цієї диктатури відбулася внаслідок біологічних, а не політичних причин. Тому в політичному житті країни, яке не регулювалося конституційним шляхом, розгорнулися непередбачувані події, що тривали до середини 60-х років. Цей відрізок часу історики вслід за письменниками і журналістами звикли називати «відлигою» і пов’язувати його з ім’ям М. Хрущова. Назва повісті І. Еренбурга «Відлига», яка тоді схвилювала радянське суспільство, відбивала характер політичного життя: потепління посеред зими, викриття деяких злочинів Сталіна, реабілітація його жертв.

Колосальний вплив диктатури Сталіна на стан радянського суспільства покликав до життя кілька понять, якими ця доба описувалася: культ особи, сталінщина, сталінізм. Тому існують підстави для персоналізації цієї чверті століття, незважаючи на мізерний вклад Сталіна в теорію комунізму. Вихід із сталінської доби розтягнувся на тривалий час і не завершився остаточно навіть після краху радянського комунізму. Так само ми маємо підстави для персоналізації епохи, яка закінчилася падінням диктатури М. Хрущова. Після Хрущова політичний устрій СРСР наблизився до тієї владної конструкції, яка народилася в голові В. Леніна і була реалізована в статуті та інших директивних документах створеної ним партії. Мова йде про колективну диктатуру Центрального комітету, склад якого завжди формувався таємним голосуванням на кожному партійному з’їзді. За ленінським задумом, саме Центральний комітет мусив бути найвищим органом влади в перервах між з’їздами. Інша річ, що задумана ним диктатура колективного керівництва була, як показало життя, оксимороном. За відсутності реальної конституції така колективна диктатура вироджувалася в персональну диктатуру людини, якій вдавалося встановити одноосібний контроль над партійним апаратом. За допомогою такого апарату ця людина могла формувати той склад Центрального комітету партії, який її влаштовував.

Коли Сталін помер, до влади прийшла «десятка» у вигляді бюро президії ЦК КПРС. Одні з цієї «десятки» контролювали вертикалі влади, інші мали великий авторитет у компартійно-радянському апараті і в суспільстві внаслідок довгого перебування на вершинах влади. Як політики ці люди були сформовані Сталіним. Вони не допустили до влади ні Центральний комітет, ні створену на XIX з’їзді КПРС президію ЦК. Присвоївши собі статутні повноваження ЦК і його президії, вони одразу зайнялися пошуками найсильнішого, а значить і найнебезпечнішого в своєму середовищі.



Незважаючи на те, що за плечима кожного з наступників Сталіна тягнувся довгий шлейф страхітливих злочинів, більшість із них, починаючи з Л. Берії, прагнула вийти з-під сталінської тіні, щоб здобути популярність у партійно-радянському апараті, який знемагав від терору, й заручитися підтримкою суспільства. Це була єдино можлива лінія поведінки, тому що ніхто з «десятки» не мав такої політичної ваги, яку при житті мав Сталін, і ніхто не контролював одночасно всі три владні вертикалі — партійну, радянську і чекістську. Найбільше на цьому шляху пощастило М. Хрущову, тому що його суперники необачно залишили за ним посаду голови секретаріату ЦК КПРС. Партійна вертикаль з часів Великого терору 1937–1938 рр. відійшла на другий або навіть на третій план у тій конструкції персональної влади, яку створив Сталін. Проте вона була головною в політичній системі, яка залишалася незмінною від жовтневого перевороту більшовиків у 1917 р. до конституційної реформи М. Горбачова.

Спираючись на партійний апарат, Хрущов у 1953–1955 рр. вийшов на провідні позиції в колективному керівництві, а потім зруйнував його і став одноосібним диктатором. Його безсумнівним політичним успіхом стала організація XX з’їзду КПРС, який легітимізував відмову від масового терору як важеля державного управління. Саме XX партійний з’їзд і треба вважати початком доби Хрущова в історії радянського суспільства.



Одноосібна диктатура Хрущова не була схожою на сталінську тим, що не спиралася на масовий терор як важіль управління. Тому пізніше політичні діячі з найближчого оточення Хрущова дістали можливість організуватися (щоправда, на змовницьких засадах) і використати статутні положення державної партії, щоб заявити йому в обличчя: політичні рішення, які приймаються одноосібно, є волюнтаризмом. Утративши підтримку суспільства внаслідок провалу більшості запроваджуваних реформ і позбувшись підтримки партійно-радянського апарату через нехтування його корпоративними інтересами, М. Хрущов утратив владу.

Вплив Хрущова на події в Україні був великим навіть тоді, коли він перебував у складі «десятки» наступників Сталіна. Коли ж він завоював одноосібну владу, цей вплив посилився. Внаслідок того, що Хрущов звик вважати український партійно-радянський апарат своїм персональним тилом, ставлення загальносоюзного центру до України суттєво змінилося порівняно зі сталінською епохою. Тому досить короткий період перебування Хрущова при владі мусить звернути на себе особливу увагу українського суспільства. Більшою мірою, ніж історики інших пострадянських країн, ми маємо підстави розглядати другу половину 50-х і першу половину 60-х років як добу М. Хрущова.


11.2

XX з’їзд КПРС.

Ліквідація ГУЛАГу


Найвищі форуми державної партії в добу сталінської диктатури були не більше ніж протокольними подіями. Кожна хвилина їхньої роботи розписувалася партійним апаратом заздалегідь. XX з’їзд з точки зору його організації не відрізнявся від попередніх і наступних. Але в історії пострадянських країн він посідає особливе місце.

Напередодні з’їзду члени й кандидати в члени президії ЦК та секретарі ЦК зібралися, щоб обговорити, чи треба щось сказати про масовий терор і в якій формі? Серед них були ті, хто брав безпосередню участь у терорі. Їхніми іменами називали заводи, залізниці, метрополітени й міста. Громадяни країни знали їх з дитячого садка. Розглянемо, про що вони говорили, за сухим протокольним записом завідувача загального відділу ЦК КПРС В. Маліна. Ось уривки з протоколу засідання президії ЦК від 1 лютого 1956 р.329 (тут і далі такі документи цитуватимемо переважно без перекладу для кращої передачі уявлення про тогочасну атмосферу серед компартійно-радянської верхівки):



«Т. Аристов. Т. Хрущев, хватит ли у нас мужества сказать правду?

Т. Молотов. Но Сталина как великого руководителя надо признать.

Т. Микоян (возражает Молотову): А ты, т. Молотов, поддерживал.

Т. Каганович. Многое пересмотреть можно, но 30 лет Сталин стоял во главе.

Т. Молотов. Нельзя в докладе не сказать, что Сталин — великий продолжатель дела Ленина. Стою за этим.

Т. Микоян. Возьмите историю — с ума можно сойти.

Т. Сабуров. Если верны факты, разве это коммунизм? За это простить нельзя.

Т. Маленков. Правильно посмотреть на факты. Правильно ставить вопрос. Сказать надо партии.

Т. Первухин. Знали ли мы? Знали, но был террор. Тогда не могли что-либо сделать. Партии обязаны объяснить, сказать и на съезде, сказать и на пленуме.

Т. Булганин. Партии сказать всю правду надо, что Сталин из себя представляет, линию занять надо такую, чтобы не быть дураками. Не согласен с т. Молотовым, не согласен, что великий продолжатель.

Т. Ворошилов. Партия должна знать правду, но преподнести, как жизнью диктуется. Период диктовался обстоятельствами. Но страну вели мы по пути Маркса, Энгельса, Ленина, Сталина. Доля Сталина была? Была. Мерзости много, правильно говорите, т. Хрущев, не можем пройти. Но надо продумать, чтобы с водой не выплеснуть ребенка. Дело серьезное, исподволь.

Т. Суслов. За несколько месяцев узнали ужасные вещи. Нельзя оправдать этого ничем.

Т. Хрущев (резюме. — С. К.). В основном правильно высказывались. Надо решить в интересах партии. Сталин преданный делу социализма, но все варварскими способами. Он партию уничтожал. Не марксист он. Все святое стер, что есть в человеке. Все своим капризам подчинил. На съезде не говорить о терроре. Надо наметить линию — отвести Сталину свое место».

Отже, ті, хто не був прямо причетний до терору, стояли за те, щоб розповісти про нього партії на з’їзді. Маленков і Хрущов розраховували перекинути на вже знищеного Берію власні злочини.



Фраза першого секретаря ЦК КПРС «На съезде не говорить о терроре» не повинна вводити в оману. У боротьбі за владу Хрущов зробив ставку на використання проти своїх суперників ретельно дозованої (щоб не зачепила його самого) інформації про сталінський терор. Вона була підготовлена комісією, створеною 31 грудня 1955 р., під керівництвом секретаря ЦК КПРС П. Поспєлова для встановлення причин репресій проти членів та кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних на XVII з’їзді партії. З 1966 делегатів з’їзду було заарештовано 1 108, з них розстріляно 848. У лютому 1956 р. комісія подала в президію ЦК багатосторінкову доповідь про репресії 1935–1940 рр.330

Строки скликання з’їзду наближалися, і члени президії ЦК мусили діяти швидко. 9 лютого вони обговорили доповідь комісії Поспєлова. У ній наводилися також попередні дані про радянських громадян, притягнутих до відповідальності в 1937–1938 рр. за «антирадянську діяльність»: заарештовано 1 548 366 осіб, з них розстріляно — 681 692331. Протокол засідання так відбивав висловлені думки332:



«Хрущев, Первухин, Микоян. Несостоятельность Сталина раскрывается как вождя. Что за вождь, если всех уничтожает. Надо проявить мужество, сказать правду. Мнение: съезду сказать, продумать, как сказать. Кому сказать. Если не сказать — тогда проявим нечестность по отношению к съезду. М. б., т. Поспелову составить доклад и рассказать причины: культ личности, концентрация власти в одних руках. В нечестных руках. Где сказать: на заключительном заседании съезда.

Т. Молотов. На съезде надо сказать. Но при этом сказать не только это. Но по национальному вопросу Сталин — продолжатель дела Ленина. Но 30 лет мы жили под руководством Сталина — индустриализацию провели. После Сталина вышли великой партией.

Т. Каганович. Историю обманывать нельзя, факты не выкинешь. Правильно предложение т. Хрущева доклад заслушать. Мы переживаем, но чтобы нам не развязать стихию. Редакцию доклада преподнести политически, чтобы 30-летний период не смазать, хладнокровно подойти.

Т. Булганин. Считаю предложение т. Хрущева правильным. Члены партии видят, что мы изменили отношение к Сталину. Если съезду не сказать, будут говорить, что мы струсили. То, что вскрылось, — мы не знали.

Т. Ворошилов. Более основательно подготовить. Мы не в отпуску. Всякая промашка влечь будет последствия. Согласен довести дело до партии (до съезда). Осторожным нужно быть.

Т. Первухин. На съезде надо доложить. В этом докладе о положительной стороне не требуется говорить. Культ Сталина вреден. Сказать как есть. Узурпировал власть, ликвидировал ЦК, ПБ.

Т. Маленков. Считаю правильным предложение сказать съезду. Испытывает чувство радости — оправдываем товарищей. Нельзя дать объяснение об оправдании товарищей, не объясняя роли Сталина. Никакой борьбой с врагами не объясним, что перебили кадры.

Т. Аристов. Не согласен с одним — общим, что есть в выступлениях Молотова, Кагановича, Ворошилова: “не надо говорить”. Делегаты — люди острые. “Мы этого не знали” (это недостойно членов ПБ). Годы страшные, годы обмана народа.

Т. Сабуров. Молотов, Каганович, Ворошилов неправильную позицию занимают, фальшивят. Это не недостатки (как говорит Каганович), а преступления.

Т. Пономаренко. На съезде ЦК должен высказаться. Гибель миллионов людей неизгладимый след оставляет. Трезво об этом периоде и роли Сталина надо сказать.

Т. Хрущев (резюме. — С. К.). Нет расхождения, что съезду надо сказать. Оттенки были, учитывать. Все мы работали со Сталиным, но это нас не связывает. Когда выявились факты, сказать о них, ими мы оправдываем (его) действия. Не сбрасывать со счетов, что через 3 месяца после смерти Сталина арестовали Берия, а этим мы расчистили к действию (так у протоколі. — С. К.). Мы можем полным голосом, можем сказать: “Нам не стыдно”... Кто будет делать доклад — обдумать».

Ці висловлювання були коментарями до шокуючої доповіді комісії П. Поспєлова. У них відчувається динаміка порівняно з формулюваннями, зафіксованими протоколом від 1 лютого. Під тиском першого секретаря ЦК КПРС «стара гвардія» ставала все більш боязкою і нерішучою. Більш гостро її картали ті, хто не мав права голосу в президії ЦК: П. Пономаренко, секретар ЦК О. Арістов. Результатом засідання стало одноголосне рішення президії ЦК поставити на порядок денний XX з’їзду КПРС доповідь про культ особи. На засіданні президії ЦК 13 лютого було вирішено, що доповідь про «культ особи» виголосить М. Хрущов, але тільки після обрання керівних органів партії, на закритому засіданні, без присутності десятків запрошених з усього світу делегацій.

Керівники партії не випадково ставили доповідь про «культ особи» після того, як з’їзд обере членів ЦК нового складу: вони боялися бути необраними. Як організовувався і здійснювався масовий терор, вони добре знали. Не можна було не знати того, що вони робили власними руками. Але в їхніх репліках на двох обговореннях терор розчинявся й зникав, замість нього йшла мова про загибель конкретних керівників. Тільки в репліці кандидата в члени президії ЦК П. Пономаренка прямо прозвучала думка про загибель мільйонів людей.

XX з’їзд КПРС працював від 14 до 25 лютого 1956 р. У звітній доповіді ЦК, з якою виступив М. Хрущов, підтверджувалася лінія на розрядку міжнародної напруженості й обґрунтовувалося положення про відсутність фатальної неминучості третьої світової війни. У галузі внутрішньої політики особлива увага зверталася на поліпшення становища в сільському господарстві, забезпечення випереджаючих темпів виробництва товарів народного споживання, розгортання житлового будівництва. Ці положення не викликали здивування, така політика вже проводилася, забезпечуючи Хрущову підтримку в суспільстві.

Кожний з тих, хто виступав під час обговорення звітної доповіді ЦК, підкреслював переваги колективного керівництва, протиставляючи йому негативні наслідки безіменного «культу особи». А. Мікоян дозволив собі виступити більш визначено і заявив про негативні наслідки «культу особи Сталіна». У завуальованій формі він піддав критиці положення сталінського «Короткого курсу історії ВКП(б)», особливо щодо громадянської війни в Україні. В його виступі вперше прозвучала сенсаційна заява про те, що С. Косіор і В. Антонов-Овсієнко не були ворогами народу.

В останній день роботи з’їзду зібрався новий склад Центрального комітету, який обрав свої постійно діючі органи — президію та секретаріат. Персональний склад президії ЦК з 11 членів не змінився. У ній залишався союзник Хрущова, член президії (політбюро) ЦК з багаторічним стажем А. Мікоян, а також висуванці першого секретаря О. Кириченко і М. Суслов (з липня 1955 р.). Однак залишалися й противники Хрущова — В. Молотов, Л. Каганович, Г. Маленков. Хрущов не здобув більшості в найвищому центрі влади.

Новий склад Центрального комітету КПРС зріс до 133 осіб проти 125, обраних у 1952 р. XIX з’їздом КПРС. Він уже наполовину складався з людей, зобов’язаних своєю кар’єрою Хрущову. Кількість членів ЦК, які працювали в Україні, збільшилася з 5 до 7 (А. Гайовий, Н. Кальченко, О. Кириченко, В. Клименко, Д. Коротченко, М. Підгорний, В. Титов)333.

Коли з’їзд затверджував результати голосування на виборах керівних органів партії, М. Хрущов повідомив, що делегати повинні зібратися на ще одне, закрите засідання. На ньому він протягом чотирьох годин зачитував доповідь «Про культ особи та його наслідки».

Доповідь шокувала делегатів. За спогадами, кілька з них знепритомніли, і їх винесли з приміщення. З’їзд не обговорював доповіді, лише ухвалив коротку, в кілька рядків постанову. Проте в основному через це закрите засідання 25 лютого 1956 р. з’їзд став поворотним пунктом у житті ленінсько-сталінської держави-комуни.

Незважаючи на інформаційну насиченість і емоційність, доповідь М. Хрущова скоріше маскувала, ніж змальовувала справжню картину минулого. У ній засуджувалися тільки зовнішні прояви комуністичної організації влади (культ особи) і найбільш вражаючі випадки зловживання владою (масові репресії, депортації). Історія радянського суспільства розглядалася так само, як і в сталінському «Короткому курсі історії ВКП(б)».

Після з’їзду доповідь була опублікована окремою брошурою з грифом «Не для друку», хоча подібні документи мали гриф «Суворо секретно». Спочатку її зачитували на закритих партійних зборах, потім — серед безпартійних на підприємствах, в установах та вищих навчальних закладах. Іноді з нею знайомили навіть старшокласників у школах. Текст закритої доповіді було опубліковано у червні 1956 р. Державним департаментом США, проте радянські офіційні особи, починаючи з Хрущова, відмовлялися підтвердити його автентичність. У Радянському Союзі доповідь уперше була надрукована тільки в 1989 р.

Напередодні і після XX з’їзду КПРС було скасоване найбільш одіозне репресивне законодавство минулих років: постанова ВЦВК від 1 грудня 1934 р. про порядок провадження справ «щодо підготовки і здійснення терористичних актів», а також постанови від 1 грудня 1934 р. і 14 вересня 1937 р. про зміни в карно-процесуальних кодексах, за якими не дозволялися касаційні скарги в справах про шкідництво, терор і диверсії. З високих трибун пролунали запевнення в тому, що законність і охорона прав громадян становлять основу розвитку та зміцнення радянської держави.



Амністія засуджених за співробітництво з окупаційним режимом у роки війни дала змогу повернутися додому українським націоналістам. До 1957 р. повернулися ті, хто вижив, — 65 534 особи, засуджені за членство в ОУН, участь в УПА або «бандпособництво»334.

До листопада 1959 р. КДБ і Прокуратура УРСР переглянули 4 263 тис. справ діючого та архівного оперативного обліку на 5 481 тис. осіб. Було знято з обліку, що означало фактичну реабілітацію, 2 684 тис. осіб, тобто 58%335. Не розглядалися для реабілітації колабораціоністи, активісти ОУН і УПА, жертви політичних репресій 20-х — початку 30-х років (до вбивства С. Кірова), а також діячі КП(б)У і КПЗУ та інтелігенція, репресовані за «український буржуазний націоналізм». Держава не визнала себе винною у масових депортаціях селян під час колективізації, вибіркової депортації населення західних областей УРСР, депортації кримських татар, німців та інших етнічних груп з Криму.

У січні 1959 р. М. Хрущов заявив, що в Радянському Союзі більше не існує фактів притягнення до судової відповідальності за політичні злочини. Але слідчі прагнули тепер забезпечити правдивість таких декларацій високого начальства перекваліфікацією справ з політичних на кримінальні. У Кримінальному кодексі, який прийняла Верховна Рада УРСР у 1960 р., залишалися все-таки політичні статті: 61-ша («шкідництво») і 62-а («антирадянська агітація і пропаганда»). ГУЛАГ був ліквідований, але мережа тюрем і таборів залишалася. За відсутності масового терору ставав можливим дисидентський рух. У тюрми, колонії і табори почали потрапляти перші радянські дисиденти, які відкрито заявляли про свою незгоду з політикою радянської влади.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка