Червоний виклик



Сторінка22/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   56

11.3

Криза влади


Доповідь М. Хрущова «Про культ особи та його наслідки» поляризувала суспільство. Представники наукової і творчої інтелігенції, які мали авторитет у суспільстві, все частіше виходили в своїх заявах за рамки критики Сталіна, домагаючись демократизації суспільних відносин. Натомість партійно-радянський апарат у своїй основній масі не був готовий розвінчувати Сталіна. Виявилося, що в багатьох партійних організаціях України критика культу особи сприймалася як наклеп на радянську владу. Ховаючись за спинами ветеранів, які за три десятиліття звиклися з культом особи Сталіна, апаратники вимагали припинити шкідливу, на їхню думку, пропагандистську кампанію. Зокрема, перший секретар Київського міськкому партії М. Синиця висловив побоювання, що боротьба з культом особи ускладнить ідеологічну ситуацію в Україні і посилить небезпеку поширення «українського буржуазного націоналізму». О. Кириченко надіслав до ЦК КПРС доповідну записку з підбіркою висловлювань, витриманих переважно в такому дусі.

Розвінчуванням Сталіна Хрущов отримував політичні дивіденди, важливі для встановлення своєї власної диктатури. Він вчасно потурбувався про те, щоб зробити недоступними архівні документи, які засвідчували його чималий особистий внесоку розгортання репресій, особливо після приїзду в Україну на початку 1938 р. Участь суперників Хрущова в сталінських репресіях виявилися настільки вагомою, що приховати її не було можливості. Працівники апарату пам’ятали, як Маленков організовував грандіозну «ленінградську справу», і це відіграло вирішальну роль в усуненні його на січневому (1955 р.) пленумі ЦК КПРС з посади голови уряду. Приклад з Маленковим був настільки переконливим, що Хрущов не міг не скористатися цією козирною картою. Він був упевнений, що дістане підтримку апаратних працівників, які розглядали викриття сталінських злочинів як гарантію власної безпеки. Однак, як і кожний апаратник, він розумів інше: з’їздівська доповідь про культ особи нагадувала джина, випущеного з пляшки. Страх перед каральними органами зникав не тільки в середовищі апаратників, але й у суспільстві, що послаблювало диктатуру партійної верхівки.

Незабаром після XX з’їзду, на початку квітня 1956 р. ЦК КПРС звернувся до членів партії із закритим листом, у якому попереджав про відповідальність за «не-дозволену критику». Газета «Правда» надрукувала редакційну статтю, в якій наводилися зроблені в листі попередження. Це не справило належного ефекту, і ЦК КПРС поспішив прийняти 30 червня 1956 р. постанову «Про подолання культу особи та його наслідків». У ній особливо наголошувалося на тому, що культ був виявом особистісних вад Й. Сталіна, а не органічною вадою радянської влади. Нарешті, в грудні 1956 р. комісія цекістів на чолі з Л. Брежнєвим підготувала текст закритого листа до партійних комітетів «Про посилення політичної роботи партійних організацій у масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів». За своєю термінологією лист нагадував документи сталінської епохи. З огляду на певні нюанси його мови, документ варто процитувати в оригіналі: «Диктатура пролетариата по отношению к антисоветским элементам должна быть беспощадной. Коммунисты, работающие в органах прокуратуры, суда и государственной безопасности, должны зорко стоять на страже интересов нашего социалистического государства, быть бдительными к проискам враждебных элементов и в соответствии с законами Советской власти своевременно пресекать преступные действия»336.

В. Молотов, Г. Маленков і Л. Каганович зустрілися після XX з’їзду КПРС з іншим Хрущовим — людиною, яка постійно виходила за рамки колективного керівництва і примірювала на себе сталінський френч. Гостро відчуваючи незадоволення апарату, трійка спробувала зіграти на цьому, щоб усунути від влади новоявленого диктатора за сценарієм, уже відпрацьованим у випадку з Л. Берією. Самостійні кроки Хрущова, особливо в галузі зовнішньої політики й управління промисловістю, прискорили розвиток подій.

Свій шанс трійка побачила в об’єднанні з трьома членами президії ЦК, які стояли на чолі радянської вертикалі влади, — головою Ради міністрів СРСР М. Булганіним і двома його першими заступниками — М. Первухіним і М. Сабуровим. Позбавлення Г. Маленкова посади голови Ради міністрів у 1955 р. не розв’язало інституційної колізії, яка залишилася у спадщину від Сталіна. Проблема полягала в тому, яка вертикаль влади мусить бути головною — партійна чи радянська. Підтриманий Молотовим і Кагановичем, Маленков запропонував трьом представникам урядового блоку в президії ЦК ліквідувати посаду першого секретаря ЦК, а М. Хрущова використати на іншій посаді, — наприклад, міністра сільського господарства.

Запропоновані трійкою зміни були інструментом, за допомогою якого усувався від влади її головний ворог — М. Хрущов. Однак Первухін і Сабуров побачили в ній не стільки персональний, скільки інституційний смисл — збереження започаткованої Сталіним традиції керувати країною через радянські, а не партійні інститути влади. Такий висновок можна зробити з відомого нам конкретного факту, а саме: ці політичні діячі вважали, що головування в президії ЦК КПРС мусить покладатися по черзі на кожного з членів цього синкліту337.

Ліквідація посади першого секретаря ЦК (знову-таки безвідносно до особи, яка займала цю посаду) означала, що радянська вертикаль влади висувається на перший план. Партія керувала країною не безпосередньо, а через радянські органи, і тому, здавалося, що в реконструкції влади, запропонованій Маленковим, нема нічого нового. Але радянські органи влади виконували управлінські функції, натомість партійні комітети, створені в кожній ланці адміністративно-територіального поділу (в Україні — ЦК української Компартії), — були директивними. Ці функції делегувалися їм з вершини партійної вертикалі, тобто з ЦК КПРС, влада якого була диктаторською. І ось тепер президія ЦК КПРС мусила вирішувати — чи залишатися їй осередком диктатури, чи віддаватися в руки діячів, які очолювали радянську вертикаль влади. Другий варіант цього рішення означав, що пануючою в загальносоюзному центрі ставала радянська вертикаль влади, а ЦК КПРС позбавлявся можливості наділяти свою вертикаль директивними функціями.

Усі події, пов’язані з протистоянням М. Хрущова та його противників, відбувалися всередині президії ЦК і злитого з нею на персональному рівні секретаріату ЦК. Для злиття президії і секретаріату ЦК в єдине ціле вистачало того, що вони мали спільного голову. Не слід забувати, що ні президія, ні секретаріат ЦК не являли собою самостійних органів влади (таких, наприклад, як Президія Верховної Ради СРСР, інституційно відділена від Верховної Ради наявністю власних функцій). І президія, і секретаріат були уособленням ЦК, тому що наділялися функціями Центрального комітету (краще було б сказати — узурпували їх). Різниця між президією ЦК і самим ЦК полягала тільки в тому, що президія (як і секретаріат) була постійно діючою частиною ЦК, а засідання ЦК у повному складі (пленуми) потрібно було спеціально організовувати, збираючи по всій країні членів цього формально найвищого органу влади.

Переговори між трійкою Маленкова і трійкою Булганіна почалися 20 травня 1957 р. Вони тривали досить довго, але завершилися все-таки укладенням наступального союзу. До нього негайно приєднався 76-річний К. Ворошилов, який побачив, на чиєму боці сила. Повернувшись із Фінляндії 18 червня, М. Хрущов одразу потрапив на засідання президії ЦК, якого він не призначав.

Виступаючи першим, Г. Маленков запропонував, щоб засідання провадив голова Ради міністрів М. Булганін, тому що колективне керівництво мало намір висунути претензії до постійно головуючого за регламентом Хрущова. Посилаючись на відсутність Кириченка, Суслова і Сабурова, Хрущов запропонував перенести засідання на ранок 19 червня. Булганін, якого з Хрущовим пов’язували роки спільної пращ в Москві, не був його особистим противником, так само як Первухін і Сабуров. У літературі Булганін характеризується як нерішуча, схильна до компромісів людина338. Більш вірогідним є інше пояснення його союзу з Маленковим: він прагнув перенести центр ваги в президії ЦК з партійної на радянську вертикаль влади, бо фактично очолював останню (за конституцією, тобто суто формально радянська вертикаль очолювалася не главою уряду, а головою Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошиловим). Будучи певним у наявності твердої більшості в президії ЦК, Булганін задовольнив вимогу Хрущова і переніс засідання на наступний день. Справді, Хрущов залишався в меншості серед членів президії ЦК. Його підтримували лише троє: Мікоян, Кириченко, Суслов. Підтримка кандидатів у члени президії (за винятком Д. Шепілова) і секретарів ЦК не мала значення, тому що вони не могли голосувати.

Однак ініціатори повстання проти Хрущова не могли змусити його піти у відставку добровільно. Водночас вони не мали можливості вплинути на нього силою. Моральна перевага була на боці Хрущова. Спроба позбавити його посади, на яку він був обраний пленумом ЦК, виглядала як державний переворот з усіма наслідками, які випливали з такого визначення. Силова перевага теж була на боці Хрущова. Керівники обох силових відомств — Г. Жуков (армія) та І. Сєров (КДБ) організували термінову доставку членів ЦК в Кремль, у тому числі на військових літаках. Зі 130 наявних членів ЦК їм вдалося зібрати 121, зі 117 кандидатів — 94339. Апарат ЦК КПРС узяв на себе інформування прибуваючих членів ЦК про ситуацію в залі засідань, а також складання і збирання від них письмових заяв. До президії ЦК надійшли, крім індивідуальних, чотири колективні заяви, підписані членами і кандидатами в члени ЦК. «Нам стало відомо про серйозні розбіжності і суперечності всередині Президії ЦК КПРС, які зачіпають принципові питання генеральної лінії партії. Просимо скликати позачерговий пленум ЦК КПРС і розглянути ці питання» — писали у своїй заяві Д. Коротченко, Н. Кальченко і М. Підгорний340.

Варто звернути увагу на те, в якому приниженому стані були члени ЦК КПРС порівняно з членами президії ЦК. Мова йшла про генеральну лінію державної партії. Тим часом її найвищий між з’їздами орган влади не міг нічого вдіяти з купкою олігархів, яка знаходилася всередині нього самого і привласнила собі всі його прерогативи. У кожній заяві містилися не вимоги, а прохання скликати позачерговий пленум ЦК.

21 червня, тобто на четвертий день безперервного засідання президії ЦК в зал засідань увійшла група членів ЦК на чолі з маршалом І. Конєвим. Це вирішило справу, і президія погодилася скликати наступного дня позачерговий пленум ЦК. У виступі Г. Жукова цей епізод виглядав так: «Напередодні Маленков, нападаючи на тов. Хрущова, говорив, що ось, мовляв, збереться Пленум, і ми розповімо своєму рідному ЦК. А на другий день, коли ці рідні товариші прийшли і попросили вислухати про свою тривогу за те, що тут відбувається, порадитися, то їх не тільки не прийняли, а навіть взяли під підозру, що це прийшла спеціально організована група якихось там бешкетників з тим, щоб зірвати і перешкодити роботі Президії»341.

Більш точно відмінність між президією ЦК і пленумом ЦК охарактеризував реплікою М. Хрущов: «Коли прийшла група товаришів, членів ЦК і попросила прийняти їх, деякі члени Президії ЦК заявили: Що за обстановка в партії, хто створив таку обстановку? Так нас можуть і танками оточити. Я сказав: товариші, ми, члени Президії ЦК, ми слуги Пленуму, а Пленум хазяїн»342.

Пленум ЦК, який відбувався в умовах цілковитої секретності 22–29 червня, після тривалих дискусій зробив організаційні висновки щодо тих членів президії ЦК, які потрапили в так звану антипартійну групу. Л. Каганович, Л. Маленков, В. Молотов і М. Сабуров були виключені з президії ЦК. М. Первухіна, який розкаявся, перевели в кандидати. К. Ворошилова і М. Булганіна Хрущов не наважився прилюдно включити в «антипартійну групу», щоб не збільшувати масштаби кризи влади. Про їх участь у спробі державного перевороту преса не повідомила.



Червневі події 1967 р. підвели риску під колективним керівництвом і зробили Хрущова диктатором. Він зміцнив певність свого нового становища збільшенням чисельності президії ЦК з 11 до 15 осіб: чим більше членів найвищого органу влади, тим меншою була політична вага окремо взятого члена. П’ять звільнених місць і чотири нових заповнювалися людьми за його власним вибором. Були переведені з кандидатів у члени президії секретарі ЦК Л. Брежнєв і К. Фурцева, а також міністр оборони Г. Жуков, голова Ради міністрів РРФСР Ф. Козлов і керівник радянських профспілок М. Шверник, який скнів у кандидатах 19 років. Були обрані прямо в президію секретарі ЦК О. Арістов і М. Беляєв, які не мали статусу кандидатів у члени президії, а також перший секретар Горьківського обкому КПРС М. Ігнатов і О. Куусінен, яким Хрущов поновив свій секретаріат.

У ролі диктатора М. Хрущов дістав змогу здійснювати будь-які кадрові перестановки. Цією можливістю він скористався майже одразу після червневих подій. Ключова роль Г. Жукова в подіях, а також у знешкодженні Берії в 1953 р., його всесвітня слава і спроби дистанціюватися від армійських політвідділів змусили нового вождя замислитися над потенційною загрозою партійній диктатурі, яка йшла від армії. У листопаді 1957 р., коли Г. Жуков перебував з офіційним візитом у Югославії, його звинуватили у політичних помилках, звільнили з посади міністра оборони і вивели зі складу президії ЦК КПРС. Міністром оборони став перший заступник Г. Жукова, виходець з України, а під час війни — командувач 3-го і 2-го Українських фронтів маршал Р. Малиновський.

Звільнене Г. Жуковим місце в президії ЦК зайняв у грудні 1957 р. кандидат у члени президії, перший секретар ЦК Компартії Узбекистану Н. Мухітдінов. Підвищуючи статус по партійній лінії, Хрущов звільнив його від попередньої посади і зробив секретарем ЦК КПРС. Одночасно секретарями ЦК КПРС стали члени президії ЦК О. Кириченко й М. Ігнатов. Кириченко почав працювати в Москві, маючи неофіційний статус заступника голови секретаріату ЦК. На посаду керівника Компартії України Хрущов поставив М. Підгорного, з яким разом працював з передвоєнних років. Після всіх кадрових перестановок 1957 р. «під рукою» Хрущова, тобто в його секретаріаті почали працювати 10 з 15 членів президії ЦК.

Булганіну дозволили попрацювати на своїй посаді до першої сесії Верховної Ради СРСР, яка за Конституцією затверджувала склад уряду. На сесію пішла резолюція президії ЦК КПРС такого змісту: «Через те, що Булганін М. О. виявив політичну нестійкість, яка виразилася в участі в антипартійній фракційній групі Маленкова, Кагановича, Молотова, внаслідок чого червневий пленум ЦК КПРС 1957 р. оголосив йому сувору догану з попередженням, — не рекомендувати т. Булганіна на посаду голови Ради Міністрів СРСР»343. Оскільки ця посада залишалася вакантною, президія ЦК 25 березня 1958 р. розглянула кадрове питання. Виконуючи бажання свого патрона об’єднати в одних руках, як це було при Сталіні, дві найвищі посади, члени Президії ЦК одностайно рекомендували Хрущова на посаду голови Ради міністрів СРСР. У ході протокольних висловлювань виділився голос Л. Брежнєва: «Приход т. Хрущева на пост Предсовмина неизмеримо повысит авторитет Совмина. Во внешнюю политику вносит свою гениальность»344.

У 1960 р. втратив посаду голови Президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов — останній з противників М. Хрущова в тому складі президії ЦК КПРС, який перейняв владу в країні після смерті Й. Сталіна. Престижну, хоча політично малозначиму посаду номінального голови держави Хрущов віддав Л. Брежнєву.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка