Червоний виклик



Сторінка23/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   56

11.4

Міжнародне становище.

Зовнішньополітична діяльність УРСР


Засудження XX з’їздом КПРС терористичних методів управління країною в роки сталінської диктатури спричинило в СРСР кризу влади. У більш тяжкій формі така криза проявилася в країнах Центрально-Східної Європи. Улітку 1956 р. в Польщі пройшли антирадянські виступи, в яких взяли участь десятки тисяч людей. Партія польських комуністів за цих умов була змушена змінити вождя. Новим вождем став репресований раніше В. Гомулка. Кремль не наважився протистояти силою зброї процесу десталінізації у Польщі. Радянське керівництво визнало В. Гомулку й задовольнило деякі його вимоги. Йшлося насамперед про скасування інституту радянських радників у Війську Польському і встановлення більш справедливих цін на експортоване в СРСР вугілля. «Подарований» Польщі Й. Сталіним воєначальник К. Рокоссовський (за національністю поляк) змушений був залишити посаду військового міністра і повернутися в СРСР.

Восени 1956 р. повстали угорці, вимагаючи встановлення демократії і виведення з країни радянських збройних сил. А. Мікоян, який прибув до Будапешта з повноваженнями надзвичайного комісара, і посол СРСР Ю. Андропов змушені були погодитися на оновлення керівництва Угорщини. Репресований раніше Я. Кадар очолив державну партію, а І. Надь — уряд. Але зупинити революційну хвилю зміною уряду не вдалося. І. Надь незабаром перейшов на бік антикомуністичної революції і оголосив про вихід Угорщини з Варшавського договору. Тоді радянські війська, посилені танковою армією, яка дислокувалася у Прикарпатському військовому окрузі, окупували угорську столицю, долаючи відчайдушний опір її захисників. Під час захоплення Будапешта загинуло близько 20 тис. Майже беззбройних патріотів. Країни НАТО протестували, але світ уже увійшов в ядерну епоху, і перспективу переростання «холодної війни» у збройний конфлікт лідери країн Заходу навіть не розглядали. Встановлені в Ялті угоди про поділ Європи залишилися непорушними.

В Україні угорські події набули широкого резонансу. Гостро негативною виявилася реакція на Закарпатті, де проживали десятки тисяч угорців. М. Підгорному довелося терміново виїхати до Ужгорода, щоб самому організувати на місці протестні акції, які засуджували «контрреволюційний переворот».

Незважаючи на прорахунки, зовнішня політика радянського керівництва післясталінських часів стала поміркованою. Нові керівники СРСР почали виїздити за межі країни, вербуючи собі союзників у так званому третьому світі. У відносинах з позаблоковими країнами СРСР уперше зіткнувся з суперництвом комуністичного Китаю. Науково-технічна й економічна залежність КНР від Радянського Союзу залишалася, але Мао Цзедун уже проводив цілком незалежну від Кремля зовнішню політику. На представницьку конференцію азійських країн, яку китайці організували у квітні 1955 р. в Бандунзі (Індонезія), радянських дипломатів навіть не запросили. Відносини між КНР і КПРС почали набувати вкрай ворожого характеру.

У 1917–1920 рр. сподівання на революцію в інших країнах не справдилися, але керівники комуністичної Росії і далі залишалися за своїми переконаннями вождями світового пролетаріату. У розпалюванні світової революції вони відводили Комінтерну пропагандистську роль, завжди покладаючись на власну армію. Однак у повоєнні десятиліття вони переконалися на прикладі радянсько-китайських відносин, що подібність системи влади не гарантує політичного домінування в інших країнах. Будучи невиправними імперіалістами, вони зробили з цього факту висновок: армія потрібна не тільки для нав’язування комунізму іншим народам, але й для захисту комунізму від цих народів.

В економічному змаганні з провідними країнами Заходу відставання Радянського Союзу все більше поглиблювалося. Проте в часи М. Хрущова держава-комуна ще могла більш-менш успішно змагатися в одній вузькій сфері — галузях військово-промислового комплексу. Після того, як були вирішені матеріальні й технічні завдання, пов’язані зі створенням атомної (1949 р.) і водневої (1953 р.) бомб, на порядку денному постало питання про виготовлення ракет, здатних переносити цю зброю на далекі відстані. У травні 1954 р. на підставі доповідної записки С. Корольова уряд прийняв рішення створити ракету для виведення в космічний простір штучного супутника Землі. Справжньою метою поставленого завдання були, однак, не космічні дослідження, а, як вказувалося в урядовому рішенні, здатність «забезпечити ураження стратегічних цілей у будь-якому воєнно-географічному районі земної кулі»345. Головним підприємством, де створювалася суперракета, стало ОКБ-586 у Дніпропетровську, а головним конструктором цієї ракети — Михайло Янгель.

У жовтні 1957 р. СРСР запустив перший штучний супутник Землі, а 12 квітня 1961 р. Юрій Гагарін здійснив перший політ у космос. Ці досягнення сприймалися як тріумф радянської науки і техніки. Відділи агітації і пропаганди парткомів усіх калібрів подавали їх як свідчення переваг соціалізму, а відставання американців у космічному змаганні пояснювали загниванням капіталістичної економіки. Тим часом М. Хрущов використовував ці досягнення для здійснення своєї наступальної зовнішньої політики. У серпні 1961 р. на прийомі в Кремлі після повернення з космосу Г. Титова він заявив: «У нас нема 50- або 100-мегатонних бомб346, у нас є бомби потужністю понад 100 мегатонн. Ми вивели в космос Гагаріна і Титова, але ми можемо замінити їх іншим вантажем і спрямувати його в будь-яке місце на Землі»347. Урочисто зустрічаючи кожного космонавта, коли той повертався на Землю, перший секретар ЦК КПРС бачив у ньому не людину, а супербомбу.

У грудні 1959 р. були створені Ракетні війська стратегічного призначення. Вони оснащувалися янгелівськими ракетами Р-12 (СС-4 за американською систематикою), здатними перебувати в постійній бойовій готовності в захищених від авіаударів шахтних пускових установках. Під час випробувань більш досконалої ракети Р-16 (СС-7) у жовтні 1960 р. сталася аварія, в результаті якої загинули 92 особи, присутні на полігоні, у тому числі командувач Ракетних військ маршал М. Нєдєлін. Незабаром, однак, ракета Р-16 пройшла всі випробування і стала основною в Ракетних військах стратегічного призначення.

У середині 50-х років почали встановлюватися безпосередні контакти радянських керівників з лідерами розвинених західних країн. Це створювало ілюзію динамічності зовнішньополітичного курсу Москви, але не давало істотних результатів. Перша після 1945 р. Нарада представників США, Великої Британії, Франції і СРСР у Женеві (липень 1955 р.) закінчилася провалом. Перший в історії візит радянського керівника до США у вересні 1959 р. також виявився безплідним, хоча наробив багато галасу в радянській пресі. Провалом закінчилася й зустріч М. Хрущова з американським президентом Дж. Кеннеді у Відні в червні 1961 р.

Стенограма цієї зустрічі вже опублікована, і можна пересвідчитися, в якому наступальному тоні радянський диктатор розмовляв з молодим американським президентом. Розмова точилася головним чином довкола німецького питання. М. Хрущов заявив, що підпише мирний договір з Німецькою Демократичною Республікою в односторонньому порядку, що означатиме припинення доступу американців у Західний Берлін. Одночасно він висловив припущення, що лідери західних країн не підуть через це на розв’язування війни. Запевняючи, що Радянський Союз не розв’яже війни (зрозуміло, після припинення доступу американців у Західний Берлін), він додав з відтінком демагогії: «Якщо Ви розв’яжете війну через Берлін, то вже краще хай тепер буде війна, ніж потім, коли з’являться більш страхітливі види зброї»348.

Отже, відповідальність за прийняття важких рішень покладалася на президента США. Розрахунок був на те, що американці злякаються і зв’яжуть свого президента по руках і ногах. У Радянському Союзі нічого подібного не могло відбутися. В очах Хрущова радянські люди були не громадянами, а населенням. У протоколі засідання президії ЦК КПРС від 1 липня 1962 р. є розділ «По Берліну». Присутні (Хрущов, Мікоян, Громико, Косигін, Брежнєв, Суслов, Пономарьов) аналізували способи витіснення з цього міста військ західних держав і можливу реакцію Заходу на ці дії. Протокол обговорення закінчувався коротким страхітливим реченням: «Привчити населення, що атомна війна буде»349.

Ця фраза не була випадковою. Коли вона з’явилася, міністр оборони Р. Малиновський уже закінчував за дорученням М. Хрущова і за згодою кубинського диктатора Ф. Кастро розробку операції «Анадир». Мова йшла про те, щоб розмістити на Кубі 24 ракети P-12 і 16 ракет P-14 з ядерними боєголовками, а також військовослужбовців і технічний персонал загальною чисельністю 50 874 особи350. Коли операція «Анадир» почала здійснюватися, виникла гостра криза. У жовтні 1962 р. світ перебував кілька днів на межі ракетно-ядерної війни. Кризу було ліквідовано, коли Дж. Кеннеді офіційно заявив про те, що США не мають наміру захопити Кубу. Хрущов вивіз радянські ракети з острова. Після кризи між Кремлем і Білим домом у Вашингтоні була встановлена пряма лінія зв’язку, яка надалі почала відігравати важливу роль у попередженні ускладнень міжнародної ситуації.

Безпосереднім наслідком Карибської кризи стало прискорення порозуміння у справі заборони ядерних випробувань. 5 серпня 1963 р. міністри закордонних справ СРСР, США і Великої Британії підписали в Москві Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі й під водою. Після цього Договір був відкритий для підписання усіма державами — членами ООН, які виявляли таке бажання. У жовтні його підписали представники України. Наприкінці листопада 1963 р. Верховна Рада УРСР ратифікувала договір.

Радянська Україна не могла мати прямих відносини з будь-якою зарубіжною країною. Коли в січні 1956 р. Судан став незалежним, його уряд розіслав усім країнам — членам ООН прохання про визнання. МЗС УРСР опинилося в незручній ситуації, оскільки не могло відреагувати на це прохання. Проте українським дипломатам була дозволена діяльність у міжнародних організаціях. Вони активно працювали в ЮНЕСКО, Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародному бюро освіти, Міжнародній організації праці. За поданням української делегації ЮНЕСКО прийняла постанову про відзначення в усьому світі у березні-травні 1964 р. 150-ї річниці народження Тараса Шевченка. Наприкінці травня під егідою ЮНЕСКО відбувся заключний акт святкування — Міжнародний форум діячів культури в Києві.

У 1957 р. в Нью-Йорку відкрилося постійне представництво УРСР при ООН. Його робота сприяла більш широкій участі України в міжнародному житті. У середині 60-х років українські дипломати працювали в трьох десятках різних міжнародних організацій та їхніх органів.

Зовнішньоекономічні зв’язки України розвивалися в основному з країнами радянського блоку і координувалися по лінії Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ). У країни Центрально-Східної Європи спрямовувалося до 80% українського експорту. Україна експортувала сировинні ресурси, паливо, метал та сільськогосподарську продукцію. Натомість вона отримувала машини, устаткування і товари широкого споживання. Поступово в українському експорті зросла частка машинобудівної продукції. У 1964 р. розпочався експорт літаків Ту-124 і АН-24.

Після 1956 р. країни РЕВ почали розвивати співробітництво на плановій основі. У 1962 р. був заснований Міжнародний банк економічного співробітництва, який фінансував будівництво спільних підприємств і здійснював багатосторонні розрахунки у перевідних рублях. Банк організував будівництво спільними зусиллями СРСР, НДР, Польщі, Чехословаччини та Угорщини нафтопроводу «Дружба» й електроенергетичної системи «Мир». Українські підприємства й українські фахівці брали участь у споруджені металургійних комбінатів у Польщі та Болгарії, машинобудівних заводів в Угорщині, Польщі, Румунії.

«Залізна завіса» між Заходом і Сходом Європи трималася міцно, але єдиною прогалиною довгий час був Берлін. Жителі Берліна могли безперешкодно пересуватися по місту в межах чотирьох зон окупації. Це спричинило постійний відтік населення у ФРН. За півтора десятиліття кількість населення НДР істотно зменшилася, незважаючи на природний приріст. Спроби витіснити з Берліна американців, англійців і французів не увінчалися успіхом, незважаючи на ракетно-ядерний шантаж з боку М. Хрущова. Тоді за одну ніч (на 19 серпня 1961 р.) влада НДР спорудила стіну, яка відокремила їхню столицю від Західного Берліна.

Прагнучи посилити політичний вплив у країнах «третього світу», радянський уряд почав брати на себе зобов’язання допомагати їм у спорудженні народногосподарських об’єктів. У середині 60-х років за допомогою СРСР у 26 країнах Азії, Африки та Латинської Америки зводилося понад півтисячі об’єктів. У будівництві 149 об’єктів брали безпосередню участь українські фахівці. Найбільшу роль вони відіграли у спорудженні Бхілайського металургійного заводу в Індії.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка