Червоний виклик



Сторінка24/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   56

11.5

Реформи у промисловості


У першому повоєнному десятилітті керівництво країни найбільше піклувалося про розвиток базових галузей промисловості, якими вважалися металургія та пов’язані з нею видобуток вугілля і руд, електроенергетика, машинобудування. Основним споживачем цих галузей був військово-промисловий комплекс. Усередині ВПК, своєю чергою, головна увага приділялася розвиткові підприємств і промислово-наукових комплексів, які забезпечували конструкторську розробку і серійне виготовлення ядерної зброї та способів її доставки.

Гонка озброєнь спричинила істотне прискорення розвитку ВПК у країнах Заходу. Власне, ще в останні роки Другої світової війни завдяки колосальним пільгам та інвестиціям з державного бюджету в цих країнах почали стрімко розвиватися нові галузі хімічної індустрії, приладо- і машинобудування, кольорової металургії. Ці тенденції у розвитку світової економіки, яким не надавав істотного значення Й. Сталін, привернули пильну увагу його наступників. Вони поставили перед ученими завдання визначити місце, яке посідав Радянський Союз за основними напрямами промислового розвитку. Проаналізувавши півтора десятка основних напрямів, учені виявили, що, за винятком одного-двох, країна відстає. В їхніх висновках було поставлене невідоме радянським плановикам та управлінцям поняття науково-технічної революції. У пресі воно почало використовуватися так часто, що здобуло свою абревіатуру — НТР.

Керівні кола країни поступово дозрівали до розуміння нової ситуації у світовій економіці й намагалися при цьому не афішувати свою стурбованість станом справ у СРСР. Навесні 1955 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР звернулися до партійних організацій із закритим листом, який стосувався назрілих у промисловості проблем. У листі визнавався факт відставання СРСР від країн Заходу у сфері впровадження нової техніки і продуктивності праці. Фігурували такі вирази, як невміле керівництво, самозаспокоєність, втрата почуття відповідальності перед партією і державою за доручену справу, втрата перспективи й орієнтації в технічній політиці.

У травні 1955 р. була скликана Всесоюзна нарада працівників промисловості, покликана визначити можливі заходи з метою виправлення стану. Однак нарада тільки підтвердила докорінні недоліки існуючої системи управління промисловістю. Міністр верстатобудівної та інструментальної промисловості СРСР А. Костоусов заявив, наприклад: «Створилося таке становище, при якому удосконалення машин, які випускаються, матеріально не стимулюється, і в ряді випадків завдає підприємствам збитки. Виготовлення удосконалених вузлів потребує матеріальних затрат. Оскільки ціни на машини затверджуються як постійні, то завод, який оновлює свої машини, несе збитки»351.

Після наради було прийнято партійно-урядову постанову «Про поліпшення справи вивчення і запровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної і зарубіжної науки і техніки». Справа ставилася на постійну основу: створювався Державний комітет з нової техніки (Держтехніка СРСР).

Проблема науково-технічної революції була поставлена як політична на розгляд пленуму ЦК КПРС. У липні 1955 р. пленум ЦК заявив у своїй резолюції: «Ми стоїмо на порозі нової науково-технічної і промислової революції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції, пов’язані з появою пари й електрики». Резолюція цілком точно відбивала стан справ: Радянський Союз «стояв на порозі», на відміну від країн, досвід яких тепер мусила вивчати Держтехніка СРСР.



Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів для підвищення технічного рівня, проте відрізнялася від ринкової економіки величезними мобілізаційними можливостями. Для тих, хто нею керував, не існувало жодних перепон у перерозподілі капіталовкладень у галузі, які вважалися пріоритетними. Проблема полягала в іншому — суспільство сподівалося, що держава врешті-решт зверне увагу на необхідність зростання частки споживання в національному доході. Після довгих десятиліть матеріальних нестатків люди бажали жити краще. У державної партії не залишалося аргументів, які б виправдовували наявність «тимчасових труднощів». Кошти на прискорений розвиток наукових досліджень і нових галузей промисловості треба було знаходити тільки через перерозподіл фонду нагромадження.

Розв’язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущов прийняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки на весь подальший період існування комуністичної держави.

По-перше, було скорочено фонд нагромадження в національному доході, щоб забезпечити фінансовими ресурсами активну соціальну політику.

По-друге, змістилися акценти в розвитку оборонного потенціалу. Скорочення кількісного складу армії (на початку 60-х років офіцерський корпус зменшився на 200 тис. чол.) дало змогу спрямувати більше ресурсів на ракетно-ядерну зброю і пов’язану з нею космічну програму. З іншого боку, питома вага Міністерства оборони СРСР у витратній частині загальносоюзного бюджету скоротилася з 31,2% в 1953 р. до 11% в 1960 р.352

По-третє, щоб не починати створення нових галузей «від нуля», було вирішено закуповувати новітню техніку за кордоном. Імпорт сучасного устаткування і технологій давав шанс Радянському Союзу подолати відставання від розвинених держав у перспективних галузях економіки. Водночас виникала імпортна залежність СРСР від країн НАТО. Керівники НАТО ретельно стежили, щоб технічний рівень радянського ВПК не зростав за рахунок імпортованої техніки і технології. Здебільшого це вдавалося. Проте в добу Хрущова США ще відставали від СРСР у космічній програмі, яка була «лакмусовим папірцем» для визначення результативності ракетно-ядерної гонки.

Обрана стратегія економічного розвитку знайшла своє виявлення в структурі державного бюджету. Видатки бюджету на розвиток народного господарства постійно зростали: з 24,9% в 1950 р. до 55,6% в 1960 р. Більша частина призначених для народного господарства бюджетних коштів спрямовувалася на промисловість і будівництво353.

У 1961 р. була здійснена друга за повоєнні часи грошова реформа, пов’язана зі зміною масштабу цін. Вона не мала конфіскаційного характеру, як попередня, старі гроші безперешкодно обмінювалися на нові відповідно до нового масштабу цін — 10:1. Золотий вміст рубля (0,987412 г щирого золота) встановлювався незрівнянно вищим, ніж ціна 1 грама золота у виробах у роздрібній торгівлі. Долар США, який коштував 4 рублі до зміни масштабу цін, став дорівнювати не 40, а 90 коп., тобто його курс у рублях підвищився, хоч і залишався нереально низьким. Валютна монополія, монополія зовнішньої торгівлі й закриті кордони дозволяли новому рублю витримувати такий курс.



Найбільш резонансною економічною реформою М. Хрущова була радикальна децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищити ефективність виробництва, він вирішив відмовитися від прив’язки кожного більш-менш великого підприємства до Москви, де були зосереджені галузеві центри управління — міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центру нюанси виробничого процесу була цілком очевидною.

У січні 1957 р. М. Хрущов звернувся до президії ЦК КПРС із розлогою запискою «Деякі міркування щодо поліпшення організації керівництва промисловістю і будівництвом». У лютому скликаний для розгляду записки пленум ЦК КПРС визнав за потрібне ліквідувати більшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні ради народного господарства — раднаргоспи. Невдовзі Верховна Рада СРСР прийняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканських міністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, у тому числі 11 в Україні. У відання українських раднаргоспів перейшло 2,8 тис. підприємств, які виробляли більшість промислової продукції республіки.

Найбільшими в Україні були Київський (5 областей, 8,5 млн осіб населення), Харківський (3 області, 5,6 млн осіб) і Львівський (4 області, 4,1 млн осіб) раднаргоспи. Місцева політична еліта вперше після 20-х років отримала можливість контролювати економічний потенціал, за що була вдячна ініціатору реформи. Значно підвищився престиж секретарів обкомів в областях, де розташовувалися ради народного господарства. Партійні керівники інших областей почали звертатися до Хрущова з проханнями створити і в них окремі раднаргоспи, хоча це й не було викликано потребами економіки. У травні 1960 р. Президія Верховної Ради УРСР створила ще три раднаргоспи шляхом розукрупнення існуючих — Кримський, Полтавський і Черкаський (у складі останнього перебували дві області — Черкаська і Кіровоградська).

Реформатори були переконані, що неефективність промисловості, її несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщо централізоване керівництво замінити територіальним. Проте побудова управління промисловістю по горизонталі не змінювала господарського механізму, який залишався командним, директивним, неринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно, оскільки ринку засобів виробництва не існувало, все розподілялося через Держплан СРСР і держплани союзних республік. Кожен етап технологічного процесу був розписаний у виробничих планах, виконання яких контролювалося чиновниками. Відмінність полягала в тому, що профільні чиновники розпорошилися по всій країні, а не сиділи в одному центрі.

М. Хрущов бачив доцільність такої реформи як політик. Ті чиновники, які розпорошувалися по країні, були місцевими апаратниками, а міністерські чиновники представляли центральний апарат. Реформа послаблювала радянську верти-каль влади в її найвищій ланці, тобто позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперників першого секретаря ЦК КПРС у президії ЦК. Водночас вона посилювала позиції місцевих господарників, тісно пов’язаних із партійним апаратом, який перебував у жорсткій залежності від секретаріату ЦК КПРС і першого секретаря особисто. У своїй записці Хрущов це відзначив цілком відверто: «Здійснивши перебудову управління, ми незмірно піднімемо роль місцевих партійних і радянських органів. Партійні комітети одержать справді повнокровну політичну і керівну владу, вони тоді певною мірою зможуть впливати як на формування планів, так і на їх виконання, збільшиться відповідальність партійних органів за стан господарського і культурного будівництва»354.

Виступати проти реформи надцентралізованого господарського управління було неможливо, і колективне керівництво пішло назустріч першому секретареві ЦК у справі раднаргоспів. Але ця реформа підштовхнула трійку керівників Ради міністрів СРСР у президії ЦК КПРС укласти союз із трійкою політичних суперників М. Хрущова. Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняття Верховною Радою СРСР закону про децентралізацію управління промисловістю.



Сутність директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів, проте якість його не поліпшилася, а погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більш хаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів. Тому через кілька років розпочався процес поступового відновлення структур централізованого управління в іншій формі. Цей процес спрямовував і підштовхував сам Хрущов, який уже став диктатором. У своїй новій якості він більше не був зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних до нього чиновників центральних відомств.

У 1960 р. у трьох найбільших республіках — Росії, Україні та Казахстані були створені центральні раднаргоспи. Українська рада народного господарства керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких зросла до 14.

Черговий етап концентрації управління відбувся в грудні 1962 р. Тоді було створено Раду народного господарства СРСР (РНГ СРСР), яка мала контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. Кількість економічних районів у віданні Укрраднаргоспу скоротилася до семи. Були створені такі раднаргоспи: Донецький (Донецька і Луганська обл.); Київський (Київська, Житомирська, Черкаська і Чернігівська обл.); Львівський (Львівська, Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська і Рівненська обл.); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська і Чернівецька обл.); Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька і Кіровоградська обл.); Харківський (Харківська, Полтавська і Сумська обл.) і Чорноморський (Одеська, Кримська, Миколаївська і Херсонська обл.). На цей час вони об’єднували 3 682 підприємства із загальною чисельністю промислово-виробничого персоналу 3,1 млн осіб355. Розташовані в Кіровоградській області підприємства після вилучення з міністерської системи управління увійшли в Київський РНГ, через короткий час були підпорядковані Черкаському РНГ і, нарешті, опинилися в системі Придніпровського РНГ. Постійні перебудови управлінських зв’язків гальмували виробничий процес.

Чергова реорганізація управління промисловістю відбулася у вересні 1963 р. Була утворена Вища рада народного господарства СРСР (ВРНГ СРСР), яка контролювала діяльність усіх органів управління народним господарством — РНГ СРСР, Держплану СРСР, Держбуду СРСР і комітетів, створених замість ліквідованих міністерств.

Під час укрупнення економічних адміністративних районів у 1962 р. слово «адміністративні» з їх назви було знято, хоча вони залишалися, поряд з областями, адміністративно-територіальними одиницями. У 1963 р. разом з утворенням ВРНГ Радянський Союз був поділений на 19 неадміністративних економічних районів. У межах УРСР були створені три економічні райони — Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. У Донецько-Придніпровський район увійшли 8 областей, у Південно-Західний — 13 областей, у Південний — 4 області. У всіх економічних районах створювалися планові комісії і ради з координації розвитку народного господарства.

У результаті безперервних реорганізацій управління промисловістю і будівництвом стало не менш централізованим, ніж було при міністерській системі, і набагато більш забюрократизованим. Але ніхто з оточення Хрущова не наважився заявити, що треба зупинитися й подивитися, як працює система, елементи якої спонтанно виникали в голові реформатора. Мабуть, сам Хрущов щось почав розуміти, тому що відреагував на пропозиції харківського професора О. Лібермана, які були однаково єретичними при обох способах побудови такої економіки — горизонтальному (раднаргоспи) і вертикальному (міністерства). Він санкціонував появу в газеті «Правда» статті Лібермана під назвою «План, прибуток і премія». Стаття започаткувала дискусію, під час якої відпрацьовувалися положення реформи планування і економічного стимулювання виробництва.

О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Його ідея про поєднання ринку з директивним плануванням була недієздатною в самій основі (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте реформування моноліту радянської економіки потребувало поступовості. З цього погляду пропозиції Лібермана були практичними. Вони дістали підтримку багатьох учених і господарників.

Наприкінці 1964 р. в Інституті економіки АН УРСР відбулося засідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому взяли участь учені й представники раднаргоспів, виробничих об’єднань та підприємств України, Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О. Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. Відповідно до її рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти, найбільший з них — на підприємствах Львівського раднаргоспу. У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була апробована система преміювання інженерно-технічних працівників, розроблена вченими АН УРСР. На 90 підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміювання робітників. Деякі об’єднання швейної промисловості України перейшли на співпрацю з магазинами за прямими зв’язками. Вони самі складали плани роботи й домагалися найефективнішого використання ресурсів та поліпшення якісних показників. Досвід швейних об’єднань було вирішено перенести на інші галузі легкої промисловості, а потім на суміжні з ними галузі виробництва засобів виробництва.



Ініційована О. Ліберманом економічна дискусія спрямувала проблему реформ у радянській економіці в русло, пов’язане не з удосконаленням управління, а з використанням важеля товарно-грошових відносин для оптимізації економічних показників. Явище, що отримало на Заході назву «ліберманізації» радянської економіки, підготувало ґрунт для запровадження в другій половині 60-х років нової системи планування та економічного стимулювання.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка