Червоний виклик



Сторінка27/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   56

11.8

Здобутки соціальної політики


Незаперечним досягненням М. Хрущова була соціальна політика. Соціальні завоювання доби Хрущова не менш важливі, ніж ліквідація ГУЛАГу. Ці два напрями в політиці реформ виявилися незворотними, тобто справді історичними за значенням.

Заходи, пов’язані з піднесенням матеріального добробуту населення, набули глибини і системності тільки після XX з’їзду КПРС, який розширив сферу впливу керівника партії на партійно-радянський апарат. Цілком зрозуміло, що Хрущов «проштовхував» популярні соціальні заходи, щоб здобути підтримку населення. Це мало особливо важливе значення у боротьбі з суперниками.



Проблема, однак, виходила далеко за рамки політичного суперництва. Активізація соціальної політики після припинення масового терору ставала життєво важливою для диктаторського режиму як такого. Люди бажали жити по-людськи, і в умовах відсутності масового терору готові були за це поборотися. У країнах Західної Європи після подолання руйнівних наслідків Світової війни і в результаті розгортання науково-технічної революції життєвий рівень населення стрімко зростав. Націлене на споживача масове виробництво пропонувало всім бажаючим за низькими цінами досконалу за якістю і різноманітну за призначенням продукцію — одяг, взуття, побутову техніку, продовольчі товари. Глухі села з традиційним укладом життя навіть у депресивних районах Франції, Німеччини, Південної Італії швидко змінювали свій вигляд. «Держава соціального добробуту» забезпечувала широкий діапазон послуг через свої інституції, — як-от Британську національну службу здоров’я, західнонімецьку взірцеву пенсійну систему, масові французькі проекти побудови дешевого житла371. Живучи за «залізною завісою», радянські люди не могли оцінювати повною мірою якість свого повсякдення у порівнянні із західноєвропейським. Проте через «ворожі радіоголоси» та імпортовані кінофільми щось доходило і до них. «Комісіонки» й «товчки», тобто спеціально влаштовані базари, де можна було, висловлюючись офіційною мовою, обміняти непотрібні речі на потрібні (а певною мірою — купити-продати за приголомшливими цінами новітні зразки західноєвропейського й американського ширпотребу), теж давали якесь уявлення про життя на Заході. Натомість керівники СРСР знали, наскільки швидко соціалізується європейська економіка і наскільки стрімко вона віддаляється від наскрізь мілітаризованої економіки сталінського зразка. Потрібно було вживати заходів, щоб виправити становище.

Готуючи звітну доповідь ЦК XX з’їзду партії, М. Хрущов у жовтні 1955 р. сформулював у записці для членів президії ЦК цілий ряд питань соціального характеру. Його турбувала велика кількість низькооплачуваних працівників, які не могли звести кінці з кінцями, зважаючи на рівень цін у державній торгівлі. Залишалося нерозв’язаним питання з пенсійним забезпеченням населення. Через місяць, коли на засіданні президії ЦК КПРС розглядалися директиви до складання шостого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1956–1960 рр., запропоновані зміни в проекті стосувалися в основному розширення соціальних зобов’язань держави372. На кінець шостої п’ятирічки, директиви до якої затвердив партійний з’їзд, зростання виробництва предметів споживання (група Б) було заплановане в обсязі 60%, а виробництва засобів виробництва (група А) — 70%. Передбачалося «повністю використати могутній важіль матеріальної зацікавленості для підвищення продуктивності праці»373.

Соціальна програма шостої п’ятирічки була змістовною, але конкретні заходи держава мусила здійснювати негайно. У серпні 1956 р. В. Молотов як перший заступник голови Ради міністрів СРСР здійснив поїздку по ряду промислових центрів України, після чого звернувся з доповідною запискою в президію ЦК КПРС. У записці доводилася необхідність підвищення заробітної плати робітникам та інженерно-технічним працівникам, зверталася увага на гостроту житлової проблеми, на перебої в постачанні населення продовольчими і промисловими товарами. На прикладі робітників конкретних українських підприємств Молотов констатував зниження заробітної плати (завод «Запоріжсталь»), украй низький рівень забезпеченості житлом (Дніпропетровський алюмінієвий завод), труднощі з працевлаштуванням, особливо молоді (на підприємствах Миколаєва й за статистикою — по всій Україні), незадовільні умови праці й незадовільний екологічний стан (Кривий Ріг) тощо374.

На першому в 1956 р. засіданні президії ЦК КПРС 5 січня було розглянуто два основні питання соціальної політики — про режим робочого часу в шостій п’ятирічці і про підвищення заробітної плати низькооплачуваним групам робітників та службовців. У березні було прийнято указ Президії Верховної Ради СРСР про скорочення тривалості робочого дня для робітників і службовців на дві години у передвихідні та передсвяткові дні. У травні було встановлено шестигодинний робочий день для підлітків від 16 до 18 років. Президія ВР скасувала закони 1940 р. про заборону змінювати за своїм бажанням місце роботи і про суворі покарання за запізнення на роботу та прогули. Для селян, однак, зберігалося попереднє становище: не маючи паспортів, вони не могли залишити свій колгосп чи радгосп. Утратив силу закон про примусовий (мобілізаційного характеру) набір у ремісничі училища дітей, які закінчили семирічку. Скасовувалася плата за навчання у старших класах середніх шкіл та вищих навчальних закладів. Було збільшено тривалість відпусток, пов’язаних із вагітністю і пологами (з 77 до 112 календарних днів).

Усі ці заходи ліквідували найбільш одіозні ознаки сталінської поліцейської держави. Не обтяжуючи бюджет надто великими фінансовими витратами, М. Хрущов здобув прихильність мільйонів громадян.

Однак оголошений курс на побудову комунізму, під яким розумілося суспільство, що задовольняє потреби людини, вимагав обов’язкового залучення всіх громадян до «суспільно-корисної праці». Підпорядковуючись ідеологічним вимогам, Президія Верховної Ради СРСР у 1961 р. видала указ «Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Відповідно до нього, люди, які працювали не більше чотирьох місяців на рік, притягувалися до кримінальної відповідальності. Не працювати дозволялося тільки домогосподаркам, які мали дітей.

У вересні 1956 р. була прийнята постанова Ради міністрів СРСР, ЦК КПРС і ВЦРПС «Про підвищення заробітної плати низькооплачуваним робітникам і службовцям». Ті з них, хто були зайняті безпосередньо на промислових підприємствах, стали отримувати 300–350 руб. (у сільській місцевості — 270 руб.). Для заохочення постійної праці на одному місці у законодавство вводилося поняття безперервного трудового стажу, який стимулювався пільгами. Від січня 1958 р. держава перестала брати дискримінаційний податок з неодружених, одиноких та малосімейних громадян.

У липні 1956 р. з’явився закон про державні пенсії, за якими збільшувалися розміри нижчих пенсій і обмежувалися розміри високих. Встановлювався рівень мінімальної пенсії за віком — 300 руб. на місяць. Пенсійний вік знижувався до 60 років для чоловіків і 55 років для жінок.

«Пенсійна революція» значно обтяжила бюджет, хоча торкнулася тільки робітників і службовців. Державна система соціального забезпечення колгоспників почала діяти з липня 1964 р. і була менш радикальною. Право на пенсію отримали колгоспники: чоловіки — від 65 років (якщо мали стаж роботи не менше 25 років) і жінки — від 60 років (стаж роботи — 20 років). Мінімальні розміри пенсії для колгоспників були мізерні. І все-таки це був істотний крок уперед порівняно з попереднім становищем. Стара система підтримки непрацездатних селян здійснювалася за кошти колгоспів і не регламентувалася державою. Як правило, колгоспи надавали таку допомогу, але робити це їх ніхто не зобов’язував. У 1955 р. в УРСР існувало 14 тис. колгоспних кас допомоги непрацездатним (за наявності 15,4 тис. колгоспів), членами яких були понад 3 млн колгоспників375.

Від 1956 р. розпочався погалузевий перехід з восьми — на семигодинний робочий день. На підземних та інших роботах із шкідливими умовами праці робочий день скорочувався до шести годин. Унаслідок цього робочий тиждень у робітників та службовців зменшився з 48 годин у 1956 р. до 41 в 1960 р., а на підземних роботах — із 48 до 36 годин. Від вересня 1959 р. підприємства, установи і організації УРСР почали переходити на п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями при 8-годинному робочому дні.

Від часів колективізації склалася практика оплати праці колгоспників за «залишковим принципом»: основна частина заробленого видавалася після закінчення господарського року. Така практика негативно позначалася на продуктивності праці та матеріальному рівні життя колгоспників, бо нерідко траплялося, що в колгоспів наприкінці року не залишалося ресурсів для розподілу за трудоднями.

Грошове і натуральне авансування колгоспників почало запроваджуватися ще до XX з’їзду КПРС, проте було нерегулярним і поширювалося в основному на тих, хто займався вирощуванням технічних культур. У березні 1956 р. була прийнята партійно-урядова постанова про щомісячне авансування колгоспників і додаткову оплату праці в колгоспах. Колгоспам рекомендувалося виділяти на це не менше чверті грошових доходів. У другій половині 1956 р. 61% українських колгоспів здійснював уже регулярне авансування. У 1958 р. грошові фонди для авансування мали більше 80% колгоспів. Понад 500 господарств запровадили гарантовану оплату трудодня. Фонди для гарантованої, тобто незалежної від підсумку господарського року оплати праці створювалися, якщо це було потрібно, за допомогою держави. Держбанк СРСР надавав колгоспам можливість відкривати поточний рахунок, гроші з якого могли витрачатися виключно на виплату авансів і для розподілу за трудоднями.

Проблема житла була однією з найгостріших, бо мільйони людей жили в землянках, бараках, гуртожитках, підвалах, комунальних квартирах. У згаданій вище записці до президії ЦК КПРС про поїздку в Україну В. Молотов указував, що «житлове питання з побутового перетворилося на політичне»376.

31 липня 1957 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про розвиток житлового будівництва». У ній наголошувалася необхідність ліквідації за найближчі 10–12 років нестачі житла. Поряд із розгортанням спорудження житла державою передбачалася організація його будівництва за рахунок коштів населення. З цією метою відроджувалися житлово-будівельні кооперативи, які існували з 1924 р. до 1937 р. Підприємствам і організаціям надавалося право підтримувати такі кооперативи своїми коштами. Державне будівництво житла повинно було здійснюватися на вільних територіях, без знесення існуючих будівель і переважно великими масивами377.

Щоб увести в дію максимальну кількість житла за призначені для цього асигнування, доводилося переглянути існуючі норми житлобудівництва. У прийнятій у травні 1958 р. Радою міністрів УРСР постанові вказувалося, що будівництво житла могло здійснюватися тільки за типовими проектами. Висота приміщень скорочувалася порівняно з дореволюційними стандартами з 4 до 2,5 метрів. Знижувалася мінімальна площа кімнат і підсобних приміщень, передусім кухонь. У квартирах з житловою площею до 45 кв. м дозволялося планувати об’єднані санітарні вузли. У малих і середніх містах рекомендувалося споруджувати житлові будинки на 2–3 поверхи, а у великих — на 5 поверхів, усі — без ліфтів378.

Для будівництва великих житлових масивів з квартирами, розрахованими на окрему сім’ю, передбачалося створення в кожному великому місті високопродуктивних домобудівних комбінатів і розвиненої промисловості будівельних матеріалів. Перевага віддавалася залізобетонним панельним конструкціям, які давали можливість індустріалізувати будівництво і поставити його на потік. Експлуатація такого житла планувалася в межах 30–40 років, не більше. Державне житло надавалося населенню безкоштовно. Ті, хто потребував житла або прагнув поліпшити свої житлові умови, мусив подати заяву на підприємство чи в установу, де працював, або в райвиконком за місцем проживання.

Площа введених в експлуатацію житлових будинків, які споруджувалися державними та кооперативними організаціями (без колгоспів) і житлово-будівельними кооперативами, дорівнювала за період 1918–1955 рр. 62 782 тис. кв. м, а за період 1956–1964 рр. — 66 504 тис. кв. м379. За рахунок відселення або вселення в нові квартири в Україні поліпшили свої житлові умови за 1956–1965 рр. 17,9 млн осіб. Плата за державне житло була символічною: 1 руб. 32 коп. за квадратний метр у 1957 р. (після зміни масштабу цін реформою 1961 р. — 13 коп.)380.

Понад 3 млн квартир, споруджених у містах і робітничих селищах України за десять років, істотно пом’якшили житлову проблему, хоч і не розв’язали її повністю внаслідок високих темпів урбанізації. Хоча збудовані під час «житлової революції» п’ятиповерхові панельні будинки з невеликою площею пізніше зневажливо назвали «хрущобами», вони були для жителів міст кращим варіантом, ніж бараки або перенаселені комуналки.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка