Червоний виклик



Сторінка28/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   56

11.9

Шістдесятники


Діючи терористичними методами, радянська влада на чверть століття «заморозила» українське суспільно-політичне життя. Сталінські чекісти винищили фізично або зламали морально ту частину суспільства, яка символізувала національне відродження 20-х років. Здавалося, що розколота війнами і терором українська нація сумирно животітиме на рівні біологічного життя, поступово вростаючи в ту цілком однорідну людську масу, яку створювали з багатонаціонального населення радянської наддержави кремлівські «інтернаціоналісти».

Коли «крига скресла» і почалася «відлига», то виявилося, що радянське суспільство зовсім не було однорідною сірою масою. В ньому стали активно діяти люди, переважно молоді, які були незгодні з навколишньою дійсністю. Попри виховання в часи сталінського режиму, вони спромоглися очистити свій мозок від дзвінких, але пустопорожніх пропагандистських стереотипів, а душу — від страху перед «воронком». Короткотривалої відлиги, яка закінчилася раніше, ніж доба Хрущова, вистачило, щоб на світ з’явилося покоління шістдесятників — а його поява стала ознакою духовного відродження нації.



Шістдесятники не боролися з радянською владою і не піддавали сумніву соціалістичні цінності. Вони наполягали тільки на більш радикальній десталінізації і сподівалися разом із владою побудувати «соціалізм з людським обличчям». Вони щиро вірили в те, що західноєвропейський соціалізм має спільні корені з радянським і в майбутньому відбудеться конвергенція двох суспільно-економічних систем шляхом запозичення позитивних сторін кожної з них і усунення негативних сторін. Усе негативне вони пов’язували з фігурою Сталіна. Запозичуючи термін «сталінізм», який виник на Заході і був пов’язаний передусім з масовими репресіями політичного режиму, вони протиставляли Сталіну Леніна як вождя, який щиро дбав про народний добробут і вільний розвиток націй. «У багатьох із нас, — згодом говорив І. Світличний, — одразу після XX з’їзду було багато наївного, рожевощокого оптимізму, телячого ентузіазму, багато було ілюзій, побудованих на піску; багатьом здавалося, що всі проблеми народного життя вирішуються одним махом, і нам нічого не залишається, як тільки з високо піднятими прапорами урочисто марширувати до комунізму»381.

Шістдесятники відмежовувалися від офіційної лінії на боротьбу з окремими виявами культу особи. Державна десталінізація була жорстко контрольованим процесом, спрямованим на виживання комуністичної системи влади в умовах, які склалися в радянському суспільстві й на всій планеті після Другої світової війни. Проте косметичний ремонт не влаштовував шістдесятників. Вони домагалися радикальних економічних перетворень, хоча не могли чітко висловитися з приводу їхньої сутності й характеру.

Більш визначеною була їхня позиція в тому, що стосувалося політичного і культурного життя. Шістдесятники відстоювали верховенство суспільства над державою, рівність усіх людей, включаючи вищих посадовців, перед законом, пріоритет прав людини, усунення регламентації творчого процесу, подолання відірваності від західної культури, європейські цінності, ви-кристалізовані віками. Для українських шістдесятників особливо болючими і вкрай актуальними були національні проблеми.

Як не раз траплялося в українській історії, ідейне визрівання покоління шістдесятників починалося з культурництва. Згуртовуючись, вони звертали свої погляди передусім на відродження національної культури: виступали на захист рідної мови, популяризацію здобутків літератури і мистецтва в народі, вивчення і пропаганду вітчизняної історії, проти ідеологічних штампів «соціалістичного реалізму».

Такого спрямування зусиль потребувала реальна ситуація в національній культурі. Культурництво як форму діяльності треба було протиставити русифікаторській практиці компартійно-радянського керівництва Москви і Києва, зростаючій агресивності зрусифікованого міщанства українських міст, які вже увібрали в себе половину населення республіки. Хоча, як зазначив видатний французький історик Ніколя Верт, ліберальна російська інтелігенція називала М. Хрущова «неотесаним українським мужлаєм», його роль у русифікаторській політиці в Україні була великою.

Лібералізація політичного режиму зробила «залізну завісу» між Радянським Союзом і Європою менш щільною. Українською мовою почали друкуватися раніше недоступні радянським людям твори А. Камю, Ф. Кафки, Е. М. Ремарка, Е. Хемінгуея та інших талановитих письменників. Від 1958 р. відновилося видання журналу «Всесвіт», який друкував кращі зразки сучасної західної літератури. Завідувачем відділу в цьому журналі почав працювати видатний майстер поетичного слова Микола Лукаш. Йому ми зобов’язані перекладами українською мовою шедеврів світової поезії та прози.

Восени 1959 р. студенти Київського театрального інституту і консерваторії організували театралізовані групи колядників. Колядували у М. Рильського, Ю. Смолича, М. Стельмаха, інших представників творчої інтелігенції, потім вийшли на вулиці. У міськкомі партії взялися за ініціаторів, аби припинити таке «неподобство», а ті звернулися зі скаргою до популярної газети «Известия», яку очолював зять М. Хрущова О. Аджубей. Газета стала на захист киян, і до місцевих діячів надійшла з ЦК КПРС вказівка: не боротися з ініціаторами, а очолити ініціативу382. Так на початку 1960 р. у Києві під егідою міськкому комсомолу виник клуб «Супутник».

Клуб творчої молоді «Супутник» мав п’ять секцій — кіно, театру, письменницьку, художню і музичну. Невдовзі він став популярним місцем зустрічі молоді. Театральна секція ставила напівзаборонені п’єси М. Куліша і Б. Брехта. Художники влаштовували виставки, які відразу заборонялися, завдяки чому мали шалений успіх. Завжди цікаво проходили вечори поезії за участю Івана Драча, Ліни Костенко, Василя Симоненка. Історики О. Апанович і М. Брайчевський, мистецтвознавець М. Логвин читали лекції з вітчизняної історії і пам’яткознавства. По-новому розкривали український літературний процес у своїх лекціях Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний.

Діяльність клубу дедалі більше набувала громадського і соціального звучання. Комісія у складі Алли Горської, Василя Симоненка і Леся Танюка побувала в Биківні, щоб перевірити повідомлення про захоронення жертв масових репресій 1937–1938 рр. У меморандумі до міськради вони висунули вимогу спорудити пам’ятник жертвам репресій.

Клуби творчої молоді почали виникати за київським зразком і в інших містах — Дніпропетровську, Львові, Одесі, Черкасах. Львівський клуб «Пролісок» став своєрідним форпостом шістдесятників Західної України. Тут сформувалося ядро молодих інтелігентів — психолог М. Горинь, його брат, мистецтвознавець Б. Горинь, літературознавець М. Косів, студент І. Гель та ін.

У грудні 1962 р. і в березні 1963 р. в Москві відбулися організовані партапаратом зустрічі М. Хрущова з творчою молоддю. Вождь брутально повівся з молодими художниками і поетами, звинуватив їх у безідейності, формалізмі, авангардизмі. З особливою люттю він накинувся на Бориса Пастернака, чий роман «Доктор Живаго» був надрукований на Заході і мав сенсаційний успіх, після чого письменник одержав Нобелівську премію з літератури. Не менш зло Хрущов охарактеризував творчість Іллі Еренбурга і київського письменника-фронтовика Віктора Некрасова.

Зустрічі М. Хрущова з інтелігенцією справедливо вважаються кінцем відлиги в інтелектуальному житті. Консерватори і сталіністи радо підхопили прокльони на адресу «відщепенців». В українській партійній пресі почалося цькування творчої молоді. Особливо постраждали І. Драч, Л. Костенко, Є. Сверстюк, І. Світличний. Київський клуб творчої молоді було закрито.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка