Червоний виклик



Сторінка30/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   56

11.11

Церковна політика М. Хрущова


З осені 1955 р. в західні області України почали повертатися репресовані греко-католицькі священики. Населення оточило їх увагою та турботою. Щораз наполегливіше лунали вимоги відновити діяльність греко-католицької церкви. Вони мотивувалися тим, що ліквідація Берестейської унії здійснювалася насильницькими методами, а тепер треба було відновлювати законність.

У зв’язку з цим першим на сполох забило керівництво РПЦ. У липні 1956 р. Синод РПЦ розглянув питання «про зміцнення православ’я у возз’єднаних з уніатами парафіях». Було ухвалено ретельно стежити за тим, щоб не поширювалася шкідлива для православ’я пропаганда. Через півроку в Києві відбулася нарада керівників православних єпархій західних областей. У поданих патріарху Олексію пропозиціях було запропоновано вжити заходів до «ліквідації уніатської спадщини». РПЦ сподівалася домогтися цього за допомогою державної влади.

На цей заклик влада охоче відгукнулася. Рада у справах РПЦ при Раді міністрів СРСР заявила, що про відновлення уніатської церкви не може бути й мови. У 1957 р. єпископи О. Хіра і М. Муранія, які повернули на Закарпаття із заслання, були знову заарештовані й вислані за межі України. Особливою «увагою» працівники КДБ оточували тих, хто мав контакти з пастирем греко-католицької церкви митрополитом Й. Сліпим, який перебував на поселенні у Красноярському краї. Він відбув строк ув’язнення і жив у будинку інвалідів, але влада продовжувала його тримати подалі від України.

Голова Ради у справах РПЦ Г. Карпов у січні 1957 р. у доповідній записці в ЦК КПРС так змалював ситуацію у західних областях: ліквідація УГКЦ була здійснена в 1946–1949 рр. у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській і Закарпатській областях шляхом її возз’єднання з РПЦ; на початок 1957 р. в цих областях налічувалося 3 215 діючих православних церков, з яких близько 3 000 — колишні греко-католицькі; у 230 храмах, які не були возз’єднані, церковна служба припинилася, митрополит Й. Сліпий, чотири єпископи і 344 представники чорного і білого духовенства були вислані. «За останній рік, — писав Карпов, — у зв’язку з поверненням 286 з 344 репресованих уніатських священиків і поширенням провокаційних поголосів, пов’язаних з культом особи та його наслідками, нормальна течія церковного життя стала в цих областях порушуватися»389. Виходячи з цього, Карпов просив ужити заходів до недопущення повернення Й. Сліпого в Україну, посилити боротьбу з незареєстрованим духовенством на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 23 липня 1951 р. «Про заходи боротьби з антигромадськими, паразитичними елементами», розгорнути атеїстичну пропаганду серед населення.



Незабаром після цього тиск держави на греко-католицьку церкву перейшов у широкий наступ проти релігії взагалі. На пленумі ЦК КПРС у листопаді 1958 р. М. Хрущов виступив одразу з трьома ініціативами: про припинення виконання шостого п’ятирічного плану (1956–1960 рр.) і перехід з 1959 р. до виконання семирічного плану «побудови комуністичного суспільства»; про реформу школи; про зміну партійної тактики щодо релігії та церкви. Оскільки релігія заважала оголошеній побудові комунізму, компартійно-радянська олігархія на чолі з Хрущовим організувала генеральний наступ на почуття віруючих і на всі церкви, не виключаючи РПЦ.

Коли на XXII з’їзді КПРС у жовтні 1961 р. переглядався партійний статут, М. Хрущов визнав за необхідне включити до нього вимогу, яка зобов’язувала кожного члена партії «провадити рішучу боротьбу з релігійними забобонами». Тоді ж Рада міністрів СРСР здійснила одномоментний облік релігійних об’єднань, молитовних будинків і майна у користуванні релігійних організацій, після чого вилучила у приходів і єпархіальних управлінь більшу частину автомашин, господарських будівель і житлових будинків. Священиків нерідко виселяли прямо на вулицю. У 1962 р. уряд переніс вихідний день з неділі 29 квітня, на яку припадав Великдень, на понеділок 30 квітня390.

Найбільш поширеним в Україні методом боротьби з релігією було закриття храмів і молитовних будинків391:

1957 р. — 10

1958 р. — 64

1959 р. — 260

1960 р. — 747

1961 р. — 997

1962 р. — 1 144

1963 р. — 526

Усього за 1957–1964 рр. майже половина церковних громад залишилася без храмів, дві третини монастирів припинили діяльність.

Серед діючих і закритих церков було чимало пам’яток архітектури. М. Хрущов оголосив будь-які витрати на реставраційні роботи марнотратством і розбазарюванням народних коштів. Після такої заяви (у січні 1961 р.) керівники України організували «коригування пам’ятників архітектури», щоб можна було на законній підставі виключити з державного обліку церковні будівлі. За 1961–1963 рр. з обліку було знято 740 пам’яток, переважна більшість яких мала культове значення. До цього списку серед інших увійшли Миколаївська церква у селищі Локачі Волинської області (1609 р.), костьол у селі Зіньків Хмельницької області (1450 р.), Успенська церква у Рахові на Закарпатті (XVIII ст.).

Прагнучи замінити релігію вірою в світле комуністичне майбутнє, держава витрачала величезні кошти на антирелігійну агітацію і пропаганду. У партійних комітетах почали створюватися ради з питань атеїстичного виховання населення, у вищих навчальних закладах закладалися кафедри «наукового атеїзму».

Антирелігійна кампанія М. Хрущова була зовні успішною з огляду на кількість зруйнованих храмів. Проте вона не торкнулася душі народу. Це засвідчували дані про дотримання населенням релігійної обрядовості, які ретельно збиралися Радою у справах РПЦ. На початку 60-х років у Гадяцькому районі на Полтавщині хрестили 84% новонароджених, в Опішнянському районі — 89%392. У західних областях хрестили новонароджених, вінчалися в церкві й ховали померлих за релігійним обрядом майже всі.


11.12

Повний комунізм — у 1980 році


Якщо блискуче проведений М. Хрущовим XX з’їзд КПРС став подією історичного значення, то наступні два з’їзди виявилися провальними. Провалювалися, як показав час, і затверджені XX з’їздом контрольні цифри шостого п’ятирічного плану розвитку народного господарства на 1956–1960 рр. Щоб приховати цей прикрий факт, персек уже в ранзі голови уряду оголосив: директиви з’їзду застаріли і не відбивають потреб поточного моменту, треба якнайшвидше приступити до розробки нового перспективного плану на 1959–1965 рр. У січні 1959 р. він виступив на терміново скликаному для затвердження семирічки XXI з’їзді КПРС. У доповіді оголошувалось, що Радянський Союз уже вступив у новий етап історичного розвитку, який дивним чином збігався з перетворенням персека на повновладного вождя. Етап було названо розгорнутим будівництвом комуністичного суспільства. Визначення конкретних напрямів у будівництві матеріально-технічної бази комунізму Хрущов оголосив найбільш важливим завданням чергового партійного з’їзду, який мав відбутися в 1961 р.

XXII з’їзд КПРС відбувся в жовтні 1961 р. Подібно до Й. Сталіна, який організовував покаянні виступи переможених противників на партійних з’їздах, М. Хрущов примусив явних і прихованих членів «антипартійної групи» виступити перед делегатами в ході обговорення його звітної доповіді. Про злочини Сталіна на цьому з’їзді вже говорили відкритим текстом, суспільство стало іншим і сприймало таку інформацію без шоку. Промовці на конкретних фактах доводили безпосередню участь у злочинах сталінської доби К. Ворошилова, А. Кагановича, Г. Маленкова і В. Молотова.

Делегати з’їзду ухвалили винести з мавзолею В. Леніна саркофаг із набальзамованим тілом Сталіна. Тіло поховали неподалік Кремлівської стіни. По всій країні демонтувалися пам’ятники Сталіну, закривалися присвячені йому музеї. Міста, вулиці, підприємства, установи та навчальні заклади, які носили його ім’я, терміново перейменовувалися. У листопаді 1961 р. Сталінська область стала Донецькою, а місто Сталіно (кол. Юзівка) — Донецьком.

На хвилі десталінізації М. Хрущов остаточно скомпрометував колишніх противників. Після цього персек міг собі дозволити давати високу оцінку окремим творам і діям генсека, знову почав називати його видатним марксистом-ленінцем і заявив, що партія «не віддасть ім’я Сталіна ворогам комунізму». Подальша десталінізація вже загрожувала підвалинам існуючого ладу. До того ж у будь-якій бібліотеці можна було знайти промови Хрущова десятирічної давності з виспівуваними одами на честь тогочасного вождя.

На XXI з’їзді КПРС Хрущов виступив із доповіддю про нову, третю за рахунком програму правлячої партії. У ній не було теоретичних новацій, але чітко, з наведенням конкретних цифр розписувалися етапи побудови матеріально-технічної бази комунізму. Доповідач запевняв делегатів: «Ми керуємося строго науковими розрахунками. А розрахунки показують, що за 20 років ми побудуємо в основному комуністичне суспільство»393. Ці 20 років поділялися на два етапи однакової тривалості. Зміст їх характеризувався так394:

«У найближче десятиліття (1961–1970 рр.) Радянський Союз, створюючи матеріально-технічну комунізму, перевищить за виробництвом продукції на душу населення найбільш потужну і багату країну капіталізму — США... Усім буде забезпечено матеріальний достаток; усі колгоспи і радгоспи перетворяться на високопродуктивні і високодоходні господарства; в основному будуть задоволені потреби радянських людей у впорядкованому житлі...

У підсумку другого десятиліття буде створена матеріально-технічна база комунізму, що забезпечує надлишок матеріальних і культурних благ для всього населення; радянське суспільство впритул підійде до здійснення принципу розподілу за потребами, відбудеться поступовий перехід до єдиної загальнонародної власності. Таким чином, у СРСР буде в основному побудоване комуністичне суспільство».

М. Хрущов прожив ще десять років після XXII з’їзду КПРС і зміг на власні очі пересвідчитися у ганебному провалі прогнозу, якому була надана форма програми державної партії. Цікаво, що у спогадах «Время, люди, власть», опублікованих чотирма грубими книгами великого формату в 1999 р., не знайшлося місця для згадки про партійну програму.

Тим часом проект програми був винесений на всенародне обговорення, яке тривало два з половиною місяці. У ході обговорення в Україні виступило 548 тис. осіб. Наводячи цю цифру, вчені Інституту історії партії при ЦК Компартії України в книзі, що з’явилася у 1977 р., тобто за три роки до появи обіцяного в програмі розподілу благ за потребами, обмежилися такою пустопорожньою жуйкою: «Обговорення передз’їздівських документів відбувалося в обстановці високої політичної і трудової активності комуністів, усіх трудящих і було переконливим свідченням великої єдності партії і народу, непорушної вірності радянських людей ленінським ідеям»395. Ця тирада — переконливе свідчення глибокої інтелектуальної кризи в суспільстві, де впродовж десятиліть думка диктатора залишалася остаточним судженням.

Сотні тисяч зібраних партапаратом учасників обговорення проекту програми в Україні і мільйони — по всьому СРСР виконували звичну роль народного хору, який з ентузіазмом схвалював документ під грифом ЦК КПРС. Історики партії, як завжди, тільки коментували події, не виходячи за межі дозволеного. Як же поставилися фахівці в оточенні Хрущова до безумних цифр у головному партійному документі?

Як свідчив колишній голова Держплану СРСР В. Новіков, Хрущов доручив розрахунки економічного розділу програми КПРС людям, з якими працював до війни в Україні — заступнику голови Ради міністрів СРСР і голові Державної науково-економічної ради при уряді О. Засядьку та заступнику голови цієї ради в ранзі міністра М. Тихонову. Перший з них мав досвід роботи у вугільній промисловості, другий — у металургійній. Фахівець у галузі планування В. Новіков уважав їхні розрахунки абсурдними. Чи сказав він кому-небудь про це? Чи сказали інші? Сам Новіков через 28 років так згадував обговорення проекту у верхах396:

«Рада міністрів зібралася у повному складі. В обговоренні повинні були брати участь не тільки члени президії, але й міністри, голови союзних комітетів, частина керівних працівників відділів ЦК і керівники республік. Усього зібралося близько 200 осіб. Чекаємо. Прийшов Микита Сергійович. Не сідаючи за стіл, поклав руку на текст програми і сказав: “Я уважно все вивчив. Пропозиції добрі, їх треба приймати... Думаю, проводити дискусію нема потреби. Нема заперечень?” Усі мовчать. Хрущов підсумував: “Будемо вважати прийнятим”».



Ніхто не заперечив, бо всі розуміли, що глава партії і держави не піддається переконуванню. Дискусії з диктатором цього разу не загрожували смертю, але серед керівників вищого ешелону влади визрівали гнів і обурення. Культ особи, який у сталінські часи був трагедією для всього суспільства, в добу Хрущова перетворювався на фарс. Тероризовані при Сталіні високопосадовці з похмурою ностальгією повторювали: був культ, але ж була й особа!


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка