Червоний виклик



Сторінка31/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   56

11.13

Культурне життя суспільства


Щоб забезпечити міцну основу для розгортання науково-технічної революції, з другої половини 50-х років держава стала виділяти значно більше коштів на розвиток загальноосвітньої і вищої шкіл. Витрати СРСР досягли 10% національного доходу, тобто стали у відносних величинах найвищими в світі. Однак уже в першій половині 60-х років вони почали знижуватись397.

Обов’язковою у 50-х роках була тільки семирічна освіта. У містах здійснювався поступовий перехід на десятирічку. У сільській місцевості семирічки також перетворювалися на десятирічки, але уповільненими темпами. Якщо в 1950/51 навчальному році в українських селах налічувалося 1600 середніх шкіл, то в 1959/60 – 3 578398. Запровадження на селі десятирічної освіти в найближчому майбутньому було явно нереальним.

Починаючи реформи, М. Хрущов не обминув освіти. З його ініціативи у 1958 р. в засобах масової інформації розгорнулася дискусія щодо принципів і напрямів реформування школи. У грудні 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в СРСР».

У дискусії про реформу школи обговорювалися опубліковані в листопаді 1958 р. тези ЦК КПРС. Вони містили пункт, який викликав цілу зливу суперечок під час обговорення в Україні: батьки самі мали обирати більшістю голосів, якими мовами навчатимуться їхні діти в кожній конкретній школі. Йшлося про те, що російська мова повинна була залишатися обов’язковим предметом в українських школах, а українська в мережі російських шкіл могла стати необов’язковою, щоб зменшити навчальне навантаження на учнів, які мали вивчати, крім російської і української, ще й третю мову — іноземну. Було зрозуміло, що батьки з метою полегшити дітям навчання обиратимуть у школах великих міст тільки російську мову навчання. Соціальний статус української мови в містах, особливо у східних і південних областях республіки, був другорядним, приниженим.



Зовні демократичний проект сприяв русифікації народної освіти, причому найбільш радикальним способом, тому що ініціатива йшла знизу, від батьків. Навіть високопоставлені партійно-радянські чиновники змушені були в процесі дискусії заявити, що українська мова в російських школах мусить залишатися обов’язковою. Наприклад, секретар Київського обкому Компартії України П. Тронько в журналі «Комуніст України» поставив вимогу, щоб вивчення російської, української та однієї іноземної мови залишалося обов’язковим у всіх школах. Учена рада Полтавського педагогічного інституту вказала, що «вивчення рідної мови в національних та автономних республіках у жодному разі не повинне витіснятися. Навпаки, роль рідної мови та літератури повинна розширюватися у всій освітній системі»399.

22 грудня 1958 р. в газеті «Правда» з’явилася стаття М. Бажана і М. Рильського «В ім’я людини». Добре відомі в Радянському Союзі українські письменники виступили проти положення про запровадження фактичної факультативності у викладанні рідної мови в Україні. Відбулися партійні збори київських письменників, присвячені обговоренню тез ЦК КПРС. В одностайно прийнятій резолюції було заявлено, що не можна віддавати на волю батьків вирішення питання, яку мову в обов’язковому порядку вивчатимуть їхні діти.

Зважаючи на те, що висунута в тезах ЦК КПРС ідея необов’язковості вивчення рідної мови в російських школах не знайшла підтримки, Верховна Рада СРСР при затвердженні закону про освіту віддала вирішення цього питання на розсуд республік.

Верховна Рада УРСР прийняла закон про освіту у квітні 1959 р. Проблема вивчення рідної мови в школі під час прийняття закону не обговорювалася. Міністр освіти І. Білодід сформулював дискусійний пункт закону таким чином, що після декларативної заяви про необхідність вивчення як російської, так і української мов у середній школі йшов роз’яснювальний пункт про факультативність вивчення української мови в російських школах.

Слід визнати, що декларативна заява про необхідність вивчення української мови в школі відіграла свою роль. Наступниця Білодіда на посаді міністра освіти А. Бондар вказувала: «Діти, чиї батьки в силу свого фаху мусили часто міняти місце свого проживання і приїхали на Україну з інших республік (військовий персонал, геологи, будівельники тощо), у переважній більшості випадків виявляють бажання вивчати українську мову й успішно задовольняють це бажання. Ось чому в школах з російською мовою навчання практично не знайдеш класів, де не вивчали б української мови»400.



Кількість шкіл з російською мовою викладання в Україні збільшувалася: з 4 192 у 1959/60 навчальному році до 4 703 в 1965/66 р. Навпаки, мережа шкіл з українською мовою викладання за цей період скоротилася з 25 308 до 23 574. Переважаюча кількість українських шкіл не повинна вводити в оману: це були здебільшого сільські школи з невеликою кількістю учнів. Натомість російські школи функціонували у великих містах і налічували близько тисячі і більше учнів. У середньому на одну українську школу припадало 190 учнів, а на одну російську — 524. У Харкові, Донецьку, Одесі та інших великих містах на півдні і сході України залишалося «для статистики» по кілька українських шкіл, решта були російськими. Не випадково з такою статистикою не була обізнана громадська думка. Дані про співвідношення українських і російських шкіл у регіонах республіки були такою самою державною таємницею, як дані про виробництво танків і ракет на українських підприємствах.

Курс на русифікацію народної освіти викликав тривогу і стурбованість з боку української громадськості. Це ясно показала наукова конференція з питань української мови, яку організували Інститут мовознавства АН УРСР і Київський державний університет ім. Т. Шевченка в лютому 1963 р. Теорія двомовності української нації, яку пропагував тепер уже директор Інституту мовознавства І. Білодід, наразилася з боку окремих учасників конференції на гостру критику. Колишній офіцер Василь Лобко заявив: «Теорія двомовності — найреакційніша теорійка, бо вона веде до знищення мов народів СРСР неросійської національності. Ніколи, ніякий народ не погодиться з тим, щоб його мова була поглинута іншою мовою. Це не приведе до дружби народів. Головне і основне завдання зараз полягає, щоб широко запроваджувати нашу рідну українську мову в усі сфери життя, починаючи з дитячих ясел, через школи, училища, технікуми, інститути до виробництва. Великий, працелюбний, талановитий український нарід гідний мати й свою багату, мелодійну мову, яку треба оберігати від усіх незгод, як найдорожчу цінність людини»401.

Загальносоюзний і республіканський закони про школу передбачали запровадити з 1960/61 навчального року замість семирічної восьмирічну обов’язкову освіту як у місті, так і на селі. У більш віддаленій перспективі передбачалося перетворення трирічної старшої школи на обов’язкову. Існуючі десятирічні школи перетворювалися на одинадцятирічні.

У багатьох селах не було перспектив для функціонування повноцінної за контингентом учнів одинадцятирічки. Тому під час реформ прискорився процес перетворення звичайних шкіл на школи-інтернати. Перші 50 шкіл-інтернатів в Україні почали працювати ще в 1956/57 навчальному році. Новий тип навчальних закладів був більш придатним для сільської місцевості. Від 1960 р. почали діяти школи подовженого дня.

Розпочалася політехнізація народної освіти. Від 1955 р. у школах запроваджувалося викладання теоретичних та практичних знань з найпоширеніших у промисловості та в сільському господарстві професій. Школи обирали професії залежно від місця розташування і наявних технологічних можливостей. Часто вони укладали договори з підприємствами й організовували на них учнівські ділянки та цехи. Так само часто в школах влаштовувалися майстерні.

З середини 60-х років університети почали направляти в школи основну частину своїх випускників. Це сприяло підвищенню рівня кваліфікації учительських кадрів. Студентам вечірніх і заочних відділень були надані пільги, щоб стимулювати вчителів без вищої освіти продовжити своє навчання.

Велику роль у підвищенні якості навчання відігравали установи, яким міністерські чиновники дали недолугу назву, — інститути вдосконалення вчителів. Саме через них поширювався передовий педагогічний досвід. Талановитим учителем, який мав значний вплив на педагогічну науку, був директор Павлиської середньої школи на Кіровоградщині В. Сухомлинський.

Після липневого (1955 р.) пленуму ЦК КПРС ставлення державної партії до науки докорінно змінилося. Партійний апарат почав поповнюватися вихідцями з наукового середовища, щоб підвищити рівень компетентності керівництва. ЦК КПРС, ЦК Компартії України й обласні комітети партії уперше почали налагоджувати прямий діалог з ученими. Практично за потребами стали фінансуватися наукові установи, пов’язані з виконанням запитів ВПК. АН УРСР тепер мала в своєму розпорядженні значно більший фонд заробітної плати, внаслідок чого праця науковців стала престижною.

Для визначення перспектив розвитку гуманітарних наук у семирічці (1959–1965 рр.) було визнано за доцільне не обмежуватися апаратними методами роботи, а скористатися колективним досвідом суспільствознавців. Після ґрунтовної підготовки влітку 1958 р. ЦК Компартії України організував сесію, в якій взяло участь понад 1 200 науковців, працівників вищої школи і міністерств, гостей з найбільш авторитетних наукових центрів СРСР. Сесія дала багатий матеріал для постановки назрілих питань у галузі історії, філософії, економіки, права, археології, літературознавства, мовознавства, фольклористики, етнографії, мистецтвознавства. Незважаючи на безумовну заідеологізованість проблематики (навіть в археології) і всупереч нескінченним нагадуванням про небезпеку ревізіонізму (щоб утримати під ідеологічним контролем партії становище в науці), матеріали сесії розкривали перед поколінням шістдесятників, яке входило в життя, блискучі перспективи. Академічним інститутам надавався статус головних установ у своїй галузі знань. При кожному з них утворювалися координаційні комісії.

У зв’язку із закінченням терміну повноважень президента АН УРСР О. Палладіна його пост став вакантним. У лютому 1962 р. загальні збори АН УРСР обрали новий склад президії, на чолі якої став 43-річний академік Борис Патон. Від 1953 р. він очолював найбільший в АН УРСР Інститут електрозварювання ім. Є. Патона.

У квітні 1963 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли постанову «Про заходи з поліпшення діяльності Академії наук СРСР і академій наук союзних республік». За цією постановою АН УРСР здобувала право контролю за тематикою і плануванням наукових досліджень у республіці. Одночасно вона підпорядковувалась по науковій лінії АН СРСР, а по організаційно-плановій — Державному комітету з науки і техніки при Раді міністрів СРСР.

Розбудова матеріальної бази академічних інститутів здійснювалася в Києві на трьох великих земельних ділянках. Ряд інститутів і житлових будинків споруджувався на ділянці, де був прорізаний Проспект науки. Майже одночасно освоювалася велика ділянка в районі Шулявки. З початку 60-х років розгорнулася забудова найбільшої ділянки в районі Святошина, яка дістала відповідну назву — «Академмістечко».

У 1955 р. було засновано Інститут проблем матеріалознавства, в якому розроблялася прогресивна технологія порошкової металургії. Незабаром він став одним з найпотужніших у складі АН УРСР. Тоді ж було організовано Інститут металофізики. Його вчені створювали жаростійкі сплави на основі титану для реактивної техніки.

У 1956 р. в Інституті математики АН УРСР почала працювати лабораторія моделювання та обчислювальної техніки, яку очолив В. Глушков. Наступного року вона була перетворена на Обчислювальний центр, з 1961 р. — Інститут кібернетики.

В Інституті механіки АН УРСР з 1959 р. почали розвиватися нові наукові напрями за замовленням керівника ОКБ-586 М. Янгеля. В Інституті фізики було споруджено в 1956 р. циклотронну лабораторію, а в 1960 р. став до ладу ядерний реактор. У складі Фізико-технічного інституту (Харків) у 1956 р. було створено відділ термоядерних реакцій і лабораторію з радіоастрономії, в яких велися дослідження на світовому рівні. З 1957 р. на ділянці в 140 га в Чугуївському районі почалося спорудження найбільшого в світі радіотелескопа. У 1960 р. від ФТІ відокремився Інститут низьких температур. Він створювався як наукова установа нового типу, в якій ідея доводилася до стадії промислової технології. Це був науково-технічний комплекс, до складу якого входили безпосередньо інститут, конструкторсько-технологічне бюро, дослідне виробництво, дослідний завод. У 1960 р. АН УРСР поповнилася ще двома інститутами — геофізики і напівпровідників.

Значними здобутками була позначена робота багатьох учених у галузі медицини. У середині 50-х років під керівництвом М. Амосова почалися теоретична розробка і впровадження в практику нових методів хірургічного лікування серцевих захворювань.

Нова атмосфера, яка запанувала в країні, сприятливо позначилася на розвиткові гуманітарних наук. Дослідники вперше дістали доступ до архівних матеріалів радянської доби. Тематика досліджень стала різноманітнішою, на її визначення впливали самі вчені. З 1957 р. почали видаватися спеціалізовані журнали академічних установ гуманітарного профілю — «Український історичний журнал», «Економіка Радянської України», «Радянське право», «Народна творчість та етнографія». Була розгорнута робота зі створення багатотомної «Української радянської енциклопедії» (УРЕ). Вийшли в світ змістовні збірники архівних документів і матеріалів.

Суперечливий і болісний процес десталінізації суспільства зумовив істотне пожвавлення національно-культурного життя. Створилися сприятливі умови для розвитку української літератури, піднесення творчої та громадянської активності майстрів слова.

Українські літератори десятиліттями були скуті канонами «соціалістичного реалізму», які визначали не тільки зміст їхньої творчості, а й форму відображення дійсності. Тому серед них здобула розуміння і підтримку викладена езоповою мовою стаття О. Довженка «Мистецтво живопису і сучасність». Її надрукувала у червні 1955 р. московська «Литературная газета». Закликаючи «розширювати творчі межі соціалістичного реалізму», український письменник і геніальний кінорежисер подавав сигнал до вільного творчого пошуку. Власним прикладом він показував, що пошук може бути плідним і надихаючим. Після XX з’їзду КПРС відновилося присудження Ленінських премій як найвищих у Радянському Союзі державних нагород за твори літератури та мистецтва. У 1959 р. О. Довженко став лауреатом цієї премії за далекий від казенних канонів кіносценарій «Поема про море».

Творча інтелігенція одразу скористалася послабленням ідеологічного пресингу дезорієнтованого XX з’їздом КПРС партійного апарату. Реалізуючи давні задуми, В. Сосюра написав щиру автобіографічну повість «Третя рота», поеми «Розстріляне безсмертя» і «Мазепа». Опублікувати їх не вдалося. Нові грані давно визнаного таланту показали інші майстри поетичного слова — М. Бажан, М. Рильський, П. Тичина. Плідно працював М. Стельмах, з-під пера якого вийшли романи «Кров людська — не водиця», «Хліб і сіль». Роман О. Гончара «Тронка» захопив багатьох читачів. Письменник був удостоєний Ленінської премії. Г. Тютюнник назавжди вписав своє ім’я в українську літературу романом «Вир». Л. Первомайський виступив зі збіркою новел «Материн солодкий хліб» і романом «Дикий мед».

У літературу ввійшла обдарована молодь — М. Вінграновский, Є. Гуцало, І. Драч, І. Калинець, В. Коротич, Л. Костенко, Р. Лубківський, Б. Олійник, Д. Павличко, М. Руденко, В. Симоненко, В. Стус, І. Чендей, В. Шевчук та ін. Це були представники покоління шістдесятників. Через два десятки років Микола Вінграновський написав: «Наша юність і молодість, наше тодішнє молоде життя мало подвійну сутність: одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок в школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву. З цього бунту й почалося “шістдесятництво”»402.

Серед молодих поетів виділявся народжений на Полтавщині Василь Симоненко. У 1957 р. він закінчив факультет журналістики Київського університету. Ще під час навчання виявив хист до високої громадянської поезії. Перша поетична збірка «Тиша і грім» вийшла у 1962 р. У грудні 1963 р. поета не стало. Вже після смерті з’явилися його наступні книги — «Вино з троянд», «Земне тяжіння», «Берег чекань». Провідна ідея творчості поета — любов до Батьківщини. Він писав:

Земле рідна! Мозок мій світліє,

І душа ніжнішою стає,

Як твої сподіванки і мрії

У життя вливаються моє.


Я живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я душу молоду.

У Ржищеві на Київщині в 1930 р. народилася Ліна Костенко. Три перші збірки поезій «Проміння землі» (1958 р.), «Вітрила» (1959 р.) і «Мандрівки серця» (1961 р.) засвідчили надзвичайно яскравий талант молодого митця, здатність по-філософському осмислювати дійсність та викладати оригінальні думки в чудовій поетичній формі. Глибокий і колоритний світ художнього слова поетеси став подією в літературному житті України. Однак охоронці ідеологічної чистоти літератури перестали її друкувати ще до кінця «відлиги».

Непересічний поетичний хист виявив уродженець Вінниччини і студент Донецького педінституту, аспірант Інституту літератури АН УРСР Василь Стус. Він був одним із небагатьох, хто розпочав з відкритим забралом боротьбу з політичним режимом — шістдесятник, який став дисидентом.

Творча молодь завдавала великого клопоту режиму. Позбавлені можливості друкуватися, молоді письменники іноді вдавалися до самвидаву, а деякі сміливці передавали свої твори у «тамвидав», тобто за «залізну завісу». У квітні 1963 р. в Києві відбулася нарада «активу» творчої інтелігенції та ідеологічних працівників державної партії. Перший секретар ЦК Компартії України М. Підгорний докоряв на ній М. Вінграновському, І. Дзюбі, І. Драчеві, що їхні твори використовуються «українськими буржуазно-націоналістичними контрреволюціонерами за кордоном». Секретар ЦК А. Скаба звинуватив І. Драча, Л. Костенко та інших поетів у «формалістичних викрутасах». У пресі розгорнулося цькування тих, на кого вказали компартійні бонзи. Найбільше дісталося Іванові Драчеві за вірш «Ода чесному боягузові». Цей саркастичний вірш викликав особливу лють письменників-конформістів старшого покоління.

У часи відлиги в українську культуру повернулися імена багатьох письменників і поетів, які були репресовані або навмисно викреслені з пам’яті людей сталінським режимом. Створені у 1956 р. за участю письменників комісії з упорядкування посмертної спадщини виявили і опублікували твори В. Бобинського, О. Досвітнього, М. Ірчана, Г. Косинки, М. Куліша, О. Фальківського, В. Чумака та ін. Особливу активність у поверненні народу творчості незаслужено забутих і несправедливо репресованих діячів української культури виявив М. Рильський. Він домігся реабілітації поетів М. Вороного й О. Олеся, перевидання творів видатних українських композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

У літературне життя знову увійшли 25 письменників, яким пощастило вижити в ГУААГу, — Б. Антоненко-Давидович, І. Багмут, М. Гаско, В. Гжицький, М. Годованець, Г. Епік, Н. Забіла, О. Ковінька, З. Тулуб, Г. Хоткевич та ін. Їхні твори 20–40-х років, так само як твори тих, хто був розстріляний або загинув у таборах, були перевидані й викликали живий інтерес у нового покоління українців. Особливо популярними стали п’єси І. Микитенка.

Лібералізація політичного життя вплинула на всі види мистецтва. Компартійна верхівка змушена була визнати несправедливими звинувачення деяких композиторів і авторів лібрето у політичних помилках, зроблені в часи «ждановщини». 28 травня 1958 р. вийшла постанова ЦК КПРС, що знімала тенденційні звинувачення з опери В. Мураделі «Велика дружба» та з опер українських композиторів К. Данькевича «Богдан Хмельницький» і Г. Жуковського «Від щирого серця». У постанові зазначалося, що недоліки, які мали місце, не були «великими ідейними хибами» і не заслуговували на надто серйозне засудження. Водночас у постанові ЦК Компартії України вказувалося на необхідність і надалі «боротися проти удаваного “новаторства”, зараженого впливом реакційного буржуазного мистецтва».

Видатними композиторами другої половини 50-х — першої половини 60-х років були К. Данькевич, Г. Жуковський, С. Людкевич, Г. Майборода, П. Майборода, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко. У жанрі оперети досягли успіхів А. Кос-Анатольський, О. Сандлер, Я. Цегляр та ін. Здобула популярність творчість композиторів-пісенників О. Білаша, А. Філіпенка, І. Шамо.

Кількість театрів в Україні у 50-х роках трималася на рівні восьми десятків, а в середині 60-х скоротилася до шістдесяти. Майже половина міст обласного підпорядкування не мала постійної театральної труїш. Театральне мистецтво залишалося елітарним, хоча кількість відвідувачів вистав постійно зростала. Театральна мережа скорочувалася за рахунок дрібних пересувних труп, що майже не позначалося на показниках відвідування. У театрах працювала велика плеяда майстрів високого класу — А. Бучма, В. Добровольський, М. Крушельницький, Ю. Лавров, М. Романов, Н. Ужвій, К. Хохлов, Ю. Шумський, Г. Юра.

Образотворче мистецтво розвивалося завдяки праці таких прославлених майстрів, як М. Божій, М. Дерегус, В. Касіян, К. Трохименко, О. Шовкуненко, Т. Яблонська. Плідно працювали майстрині декоративно-прикладного мистецтва К. Білокур і М. Примаченко.

Молоді митці, які шукали свої шляхи, часто наштовхувалися на нерозуміння з боку чиновників, які ретельно стежили, щоб творча інтелігенція не відходила від усталених канонів. Особливо люто переслідувалося авангардистське мистецтво. Твори, які прославляли визвольну боротьбу українського народу, чиновникам здавалися особливо небезпечними. Щодо цього характерною є доля шедевра А. Горської і Л. Семикіної.

Коли відзначалося 150-річчя від дня народження Т. Шевченка, ці художниці виготовили для вестибюля Київського університету вітраж, який відходив від канонів «соціалістичного реалізму», хоча й був реалістичним. На вітражі був зображений молодий і гнівний поет. Однією рукою він пригортав скривджену жінку (не важко було здогадатися, що вона символізувала Україну), а другу простягав вгору, тримаючи в ній книгу. Композиція супроводжувалася шевченківськими віршованими рядками:

... Возвеличу малих отих рабів німих,

Я на сторожі коло них поставлю слово.

І зображення, і цитата здалися чиновникам ідеологічно шкідливими. Вітраж безжально знищили.

Якщо театр був мистецтвом елітарним, то кінотеатри відвідували всі. Аудиторія кіноглядачів у 1958 р. дорівнювала 656 млн, тобто була в 50 разів більшою за театральну. Півтора-два десятки нових фільмів щороку — такою була сумарна продукція трьох кіностудій у Києві, Одесі та Ялті. Інтенсивно працювали також Київська студія науково-документальних фільмів і Українська студія хронікально-документальних фільмів.

Незважаючи на суворий ідеологічний контроль з боку партійних комітетів усіх рівнів, у літературі і мистецтві з’явилися сміливі й новаторські твори, які відображали духовне відродження нації. Лібералізація суспільно-політичного життя стала могутнім чинником розкріпачення творчої думки.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   27   28   29   30   31   32   33   34   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка