Червоний виклик



Сторінка33/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   56

Розділ 12

НАРОСТАННЯ СИСТЕМНОЇ КРИЗИ КОМУНІСТИЧНОГО ЛАДУ

(1965–1985 рр.)



12.1

Системна криза


Планова економіка давала можливість керівникам Радянського Союзу концентрувати максимум ресурсів на розв’язанні невеликої кількості завдань. У повоєнні роки першочерговим завданням було створення ракетно-ядерного щита. У другій половині 50-х і першій половині 60-х років таким завданням стало нарощування під прикриттям космічної гонки постійно вдосконалюваних зразків ракетної техніки і ядерних боєприпасів.

Конкурувати з потужною економікою країн Заходу радянська система господарювання не могла, тому що залишалася в рамках індустріального суспільства. Здебільшого практикувалося копіювання технологій, уже розроблених у країнах, які переходили до постіндустріального етапу розвитку. Копіювання не завжди було вдалим, як показала хрущовська програма створення «великої хімії». Так, побудований під ключ іноземними фахівцями цех капролактама на Сіверодонецькому (Лисичанському) хімкомбінаті «доводився до пуття» ще протягом багатьох років. Імпорт устаткування і технологій, який підвищував технічний рівень пов’язаних з ВПК виробництв, гальмувався, як уже підкреслювалося, спеціальним комітетом при НАТО.

Командна економіка створювалася засобами насилля і могла більш-менш успішно функціонувати тільки в силовому полі диктатури. Припинення масових репресій у постсталінську епоху не ліквідувало диктатури, але істотно послабило її силове поле. Залишаючись поза рамками постіндустріального суспільства, радянська наддержава могла підтримувати свій статус тільки концентрацією ресурсів у вузькому спектрі, позбавляючи населення союзних республік і меншою мірою — країн-сателітів перспектив підвищення якості життя.

Криза, яка стала відчуватися в добу пізньої сталінщини, була призупинена реформами М. Хрущова. Деяка модернізація радянського ладу дала змогу отрима-ти позитивні результати в ракетно-космічному змаганні зі США, розвитку науки, піднесенні добробуту населення. Проте жодна з реформ не заходила так далеко, щоб уплинути на внутрішню сутність комуністичного устрою й відповідної йому директивної економіки. Ті реформи, які порушували цілісність держави-комуни, наступники М. Хрущова скасували. Політичний і соціально-економічний розвиток країни відбувався під знаком наступу сталіністів, тобто тих політичних діячів, які вважали будь-які реформи шкідливими.

Могутня пропагандистська машина переконувала радянських людей у тому, що все, мовляв, добре, країна розвивається прогнозовано, є певні труднощі зростання, однак їх можна подолати. Так, на поверхні суспільно-політичного життя, як свідчили засоби масової інформації, панував спокій, проте в суспільстві нагромаджувався негативний потенціал, який не віщував нічого доброго. Під поверхнею відносно стабільного існування вирували руйнівні процеси. Можливості екстенсивного, тобто кількісного зростання економіки невідворотно згорталися.



Період у житті радянських республік між правлінням М. Хрущова і М. Горбачова публіцисти назвали «застоєм». Цей термін досить точно відбиває основну рису доби Л. Брежнєва: одна за одною минали п’ятирічки, не залишаючи сліду в пам’яті людей. Однак саме в ці відносно спокійні часи нагромадилися передумови подій, у результаті яких радянський лад швидко зник разом із наддержавою і державною партією, залишивши суспільству у спадщину важкі для розв’язання проблеми в усіх галузях життя.

12.2

Міжнародне становище


Два десятиліття застою характеризувалися на міжнародній арені гострим суперництвом військово-політичних блоків — НАТО і ОВД. Відносини між лідерами обох блоків іноді пом’якшувалися, іноді загострювалися, проте завжди мали форму військового, економічного, політичного та ідеологічного протистояння.

Нові керівники СРСР відмовилися від багатьох новацій М. Хрущова, однак зберегли гасло мирного співіснування. Альтернативою співіснуванню могла бути тільки ракетно-ядерна війна. Економічні ресурси СРСР мали спрямовуватися передусім на досягнення військово-стратегічного паритету з країнами НАТО. Почалося виснажливе змагання, яке Радянський Союз витримував два десятиліття поспіль. Наслідки його були різними для суперників.



Колосальні ресурси в СРСР переміщувалися зі сфери споживання у сферу непродуктивного нагромадження. Переможні реляції щодо виконання п’ятирічних планів не містили в собі найістотнішої інформації: матеріальні і людські ресурси скеровувалися на виробництво продукції, не потрібної в кінцевому підсумку навіть військовим, — ракет, танків, гармат, боєприпасів тощо. Поточне виробництво працювало на склад. Ефективність ракетно-ядерного потенціалу вимірювалася здатністю знищити вірогідного противника — спочатку один раз, потім два, п’ять, десять. Коли ці показники були досягнуті, виробництво ракет і бомб не припинилося.

Комуністична економіка не могла конкурувати з ринковою. Остання завжди націлена на задоволення потреб населення, хоча з готовністю виконує державні воєнні замовлення, які добре оплачуються з бюджету. Внаслідок наявності незрівнянно більшого, ніж у СРСР, загальноекономічного потенціалу країни НАТО мало постраждали від відведення ресурсів зі сфери продуктивного нагромадження. Водночас у радянських республіках і країнах Варшавського договору колосальний воєнний бюджет руйнівним чином діяв на господарство. Неможливість підвищення життєвого рівня населення внаслідок нескінченної гонки озброєнь загострювала політичну ситуацію.

Суперництво наддержав не визначало повністю змісту світових міжнародних відносин. Кожна з наддержав провадила свою політику щодо «третього світу». Після прийняття у серпні 1964 р. американським Конгресом так званої Тонкінської резолюції, яка санкціонувала розгортання прямих воєнних дій у В’єтнамі, США втягнулися у тривалу безперспективну війну. Зі свого боку, Радянський Союз розпочав протистояння з КНР, яке відбувалося в мирних формах. Щоправда, керівникам радянської зовнішньої політики було простіше: з 1966 р. у Китаї розгорнулася кривава кампанія, відома під назвою «культурної революції». Величезна країна була поглинута внутрішніми проблемами і на довгий час виключилася з активного міжнародного життя.

Щоб зберегти контроль над країнами ОВД, компартійно-радянська олігархія штучно підтримувала в них вищий, ніж у республіках СРСР, рівень життя населення. Це досягалося частково за рахунок меншої участі цих країн у витратах на озброєння, частково через вигідніші для них цінові співвідношення в торгівлі з СРСР.

Хоча комуністичні партії країн Центрально-Східної Європи контролювали суспільно-політичне життя, вони давали своїм громадянам більшу свободу в економічній і духовній сферах, ніж КПРС радянському населенню. І все ж, політичне напруження в цих країнах зростало. Внутрішня ситуація особливо загострилася в Польщі й Чехословаччині.

Порівнюючи своє становище з умовами життя в сусідній Австрії або в інших промислово розвинених країнах, чехи і словаки прагнули позбутися радянського домінування. Настрої в суспільстві позначилися на становищі в Комуністичній партії Чехословаччини. Як монопольна політична структура, КПЧ виступила ініціатором радикальних реформ. У ній сформувалася впливова група реформаторів, яка прагнула створити «соціалізм з людським обличчям». Лідером партії у січні 1968 р. став Олександр Дубчек. Він розпочав ринкові реформи, скасував цензуру і демократизував порядки в КПЧ.

Події в Чехословаччині, які отримали назву «празької весни», стурбували її партнерів по Варшавському договору. «Празька весна» могла перетворитися на ланцюгову реакцію, яка змела б диктатуру комуністичних партій у всій радянській імперії. Після кількох місяців вагань сталіністи в КПРС і компартіях Центрально-Східної Європи вирішили вдатися до сили. У ніч на 21 серпня 1968 р. війська п’яти країн ОВД з різних сторін перетнули кордони і за кілька годин окупували Чехословаччину. О. Дубчек був позбавлений можливості діяти, хоча й залишався на своїй посаді. Згодом під тиском ЦК КПРС чехословацькі комуністи були змушені усунути з керівних посад реформаторів і погодитися на нового керівника — Г. Гусака. Останній розпочав чистку КПЧ від «ревізіоністів» — так сталіністи назвали реформаторів, які прагнули піддати ревізії засади, на яких ґрунтувався комуністичний лад.

Засоби масової інформації в Україні або замовчували, або спотворювали чехословацькі події. Однак це не вдавалося їм повністю. Політично свідома частина українського суспільства з цікавістю і співчуттям стежила за процесами демократизації у Чехословаччині. Вторгнення військ ОВД справило на неї гнітюче враження. Проте переважна частина українського суспільства належно не оцінила чехословацьких подій. Інформаційна блокада не давала змоги населенню України об’єктивно оцінити те, що відбувалося. Радянська пропаганда славила місію «воїнів-інтернаціоналістів», серед яких було особливо багато українських юнаків.

ЦК Компартії України на чолі з П. Шелестом зайняв надзвичайно агресивну позицію щодо чехословацьких «ревізіоністів» і разом з керівниками НДР тиснув на радянське керівництво, коли воно ще вагалося з прийняттям непростого рішення щодо інтервенції. На засіданні політбюро ЦК КПРС 21 березня 1968 р. Шелест указав: «Незважаючи на погану інформацію в нашій пресі.., все-таки різними шляхами розповзаються серед народу, партії факти про події в Чехословаччині». Навівши приклади негативного, на його думку, впливу подій у Чехословаччині на партійні організації України, Шелест підсумував: «Мова йде про долю соціалізму в одній із соціалістичних країн, про долю соціалістичного табору. Необхідно більш активно використовувати й вишукувати здорові сили в Чехословаччині. Про це повинні потурбуватися наші органи, і треба цю роботу провадити більш активно. І по лінії військовій теж треба вжити заходів»409.

Цікаво порівняти цей офіційний виступ, підтриманий колегами П. Шелеста в політбюро ЦК КПРС, з його щоденниковими записами, які дають уявлення про світогляд керівних діячів КПРС, тобто той ґрунт, на якому виростали політичні рішення. У червні 1968 р. Шелест записав у свій щоденник: «Деяка частина молоді, і перш за все студенти, журналісти слабко розуміються у складній обстановці в Чехословаччині, внаслідок чого виникають питання нездорового тлумачення, на кшталт того, що суспільству потрібна “безмежна демократія”. А що це таке — “безмежна демократія” — мало хто розуміється, а це ж приведе до повної анархії»410. Ось так: або диктатура кількох осіб — членів політбюро ЦК, які діяли цілком самостійно, але — від імені Центрального комітету, багатомільйонної КПРС і всього радянського народу (і які бажали нав’язати саме таку систему влади сусідній країні), або взяте в лапки словосполучення «безмежна демократія», яке прирівнювалося до цілковитої анархії. Третього не дано!

«Розв’язавши» силовими засобами чехословацьку проблему, радянське керівництво майже одразу зустрілося з викликом Польщі. У 1970 р. перший секретар ЦК Польської об’єднаної робітничої партії В. Гомулка санкціонував підвищення цін на продовольчі товари. Обурені польські робітники почали страйкувати. Заворушення поширилися на великі маси населення. Не в змозі контролювати ситуацію, В. Гомулка усунувся від керівництва. Нові лідери ПОРП домоглися кредитів одночасно і від країн Заходу, і від СРСР для подолання фінансових труднощів без підвищення цін. Однак зважитися на структурні реформи ринкового характеру польські комуністи не змогли. За наступні десять років зовнішня заборгованість досягла критичних величин, і вони знову змушені були підняти ціни на продовольство.

У 1980 р. Польща вкотре була охоплена масовими робітничими страйками. Не довіряючи офіційним профспілкам, робітники організували профспілку «Солідарність». Осередки «Солідарності» блискавично поширилися всією країною, і незабаром у лавах нової профспілки опинилася більшість робітничого класу.

Після інтервенції у Чехословаччину поляки зрозуміли, що не варто покладатися на реформи, ініційовані ПОРП. Зрозуміли вони й те, що Захід не допоможе їм у разі інтервенції з боку країн ОВД. «Ялтинська Європа» була до послуг Радянського Союзу, який ще під час карибської кризи показав, що готовий застосувати в разі необхідності зброю, здатну кілька разів знищити все живе на Землі. Тому антикомуністичний рух у Польщі почав розвиватися не в партійних структурах, які залишалися цілком консервативними, а в осередках «Солідарності». Щоб попередити вторгнення радянських військ з «інтернаціональною допомогою», міністр національної оборони і з жовтня 1981 р. — перший секретар ЦК ПОРП Войцех Ярузельський запровадив у країні надзвичайний стан. Члени «Солідарності» пішли у підпілля, але зберегли свої структури й не припинили активної діяльності. Поряд з костьолом ця профспілка залишалася могутньою політичною силою, на яку змушена була зважати влада. Керівництво ПОРП вельми спокійно ставилося до підпільної діяльності «Солідарності».



Військова сила або загроза її застосування допомагали Радянському Союзу тримати східноєвропейські країни під контролем. Принцип обмеженого суверенітету, який здійснювався в Центрально-Східній Європі, західні політологи назвали «доктриною Брежнєва». Але керівники КПРС тримали Східну Європу в покорі й за допомогою економічного підкупу. Рада Економічної Взаємодопомоги була зорієнтована на прискорення інтеграційних процесів. СРСР змушений був витрачати значні фінансові ресурси на кредитній основі для спорудження в Східній Європі капіталомістких об’єктів важкої індустрії. У 80-х роках керівники СРСР збільшили поставки в країни РЕВ на пільгових умовах устаткування, сировини й енергії. Найбільша частка у здійсненні цих поставок відводилася Україні, яка мала високий потенціал у галузі важкої індустрії й межувала з країнами РЕВ.

Нова східна політика канцлера ФРН Віллі Брандта істотно пом’якшила ситуацію в Європі. У серпні 1970 р. між ФРН і СРСР було укладено договір, за яким сторони відмовлялися від застосування сили. ФРН визнала повоєнні кордони в Європі, зокрема кордон між НДР і Польщею. Було укладено також договір між ФРН і Польщею про визнання німецько-польського кордону. Чотири великі держави — Великобританія, США, Франція й СРСР — підписали угоду щодо Західного Берліна, якою гарантувався вільний доступ у цей анклав. Нарешті, обидві німецькі держави визнали одна одну й встановили між собою дипломатичні відносини.



Стосунки між колишніми «братніми» партіями — КПРС і КПК погіршувалися з року в рік. Після ініційованого президентом США Р. Ніксоном американсько-китайського врегулювання почала складатися нова геополітична ситуація. Тому радянські керівники позитивно відреагували на сигнали, які американський президент адресував не тільки КНР, але й СРСР. У травні 1972 р. Р. Ніксон прилетів у Москву. Цим історичним візитом була започаткована політика «розрядки». Вона була потрібна керівникам СРСР і тому, що економіка країни все більше залежала від імпорту сучасних західних технологій.

Після того, як СРСР наздогнав США за кількістю поставлених на бойове чергування міжконтинентальних ракет, стали можливими переговори щодо припинення подальшої гонки озброєнь. Під час візиту Р. Ніксона обидві наддержави уклали угоду про граничну кількість міжконтинентальних ракет і ракет на озброєнні підводних човнів. У червні 1973 р. Л. Брежнєв здійснив візит-відповідь у Вашингтон. Між обома візитами СРСР і США уклали більше двох десятків різноманітних угод у багатьох сферах: спільні космічні програми, екологічна сфера, використання ядерної енергії в мирних цілях тощо.



Вершиною політики «розрядки» стало підписання у серпні 1975 р. керівниками країн Європи і Північної Америки в Гельсінкі Заключного акта Конференції з безпеки та співробітництва в Європі. Гельсінські угоди мали велике значення для керівників СРСР. Територіальний поділ Європи, який утвердився під час Другої світової війни й був вигідний передусім Радянському Союзу, цими угодами легітимізувався. Визнавалася радянізація країн Східної Європи. Компартійно-радянська олігархія вважала, що таке міжнародне визнання забезпечить їй довічний контроль над Центрально-Східною Європою. Введення до Заключного акта статей про захист прав людини, свободу інформації та пересування вона розцінювала як суто декларативний захід.

Край політиці «розрядки» поклала радянська інтервенція в Афганістан. Як встановили Д. Волкогонов і Р. Пихоя, інтервенція стала наслідком рішення чотирьох членів політбюро ЦК (з наявних на 12 грудня 1979 р. 14 членів, 9 кандидатів у члени політбюро і 6 секретарів ЦК, які не входили в політбюро). Аркуш паперу, на якому було сформульоване це рішення із зазначеною датою, мав діловодний номер, який присвоювався рішенням політбюро ЦК, і знаходився в окремому конверті поза протоколами ПБ ЦК КПРС. Написане від руки Л. Брежнєвим, це рішення складалося з двох пунктів. Перший з них схвалював «міркування і заходи, викладені тт. Андроповим Ю. В., Устиновим Д. Ф., Громико А. А.». Другий зобов’язував перелічених осіб інформувати політбюро ЦК про хід виконання намічених заходів411.

25–28 грудня 1979 р. радянські війська увійшли в Афганістан. 27 грудня спецпідрозділи захопили резиденцію глави афганської держави X. Аміна і знищили всіх, хто там перебував. Через війну, яка тривала до лютого 1989 р., пройшли 620 тис. військовослужбовців Радянської армії, у тому числі до 150 тис. уродженців України. Загинуло 14 453 радянських громадян, у тому числі до 2,5 тис. — з України.

Керівники СРСР провадили активну політику і в Африці, прагнучи розширити там свої зони впливу. Зокрема, вони втрутилися в громадянську війну, яка спалахнула в колишніх португальських колоніях, а також надавали допомогу зброєю і військовими фахівцями спочатку Сомалі, а потім ворогуючому з цією країною диктаторському режиму в Ефіопії.

Протистояння двох військово-політичних блоків складалося не на користь Радянського Союзу. Країни Заходу мали можливість використовувати у воєнних цілях новітні здобутки науково-технічної революції, натомість СРСР усе більше відставав у технологічному відношенні. Постійне утримування території США під прицілом міжконтинентальних ракет ставало в перспективі проблематичним унаслідок появи технології «зоряних війн». Ці нові технології починали ставати дійсністю завдяки фантастичним й водночас реальним асигнуванням Конгресу на системи захисту від ворожих ракет, яких добився новий президент США Р. Рейган. Незважаючи на колосальні військові витрати, Радянський Союз почав програвати країнам НАТО «холодну війну».




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка