Червоний виклик



Сторінка34/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   56

12.3

Комуністична диктатура в добу Л. Брежнєва


Створена В. Леніним система влади базувалася на політичній партії як на фундаменті, з якого проростала не обмежувана жодними законами диктатура кількох десятків (пізніше — сотень) її керівників — Центрального комітету. Щоб масова партія стала таким фундаментом, пануюча в ній демократія мусила сполучатися з суворою дисципліною у прийнятті та виконанні рішень. Винайдений засновниками більшовицької партії принцип «демократичного централізму» успішно сполучав у собі зовнішній демократизм із беззастережним підпорядкуванням у партійній ієрархії кожної нижчої ланки вищій. Ця специфіка змусила Леніна віднести більшовиків до партії нового типу. Новизна полягала в тому, що ленінська партія, на відміну від усіх попередніх, була інструментом диктатури, а не демократії.

Завдяки принципу «демократичного централізму» Центральний комітет, а точніше — структури з його повноваженнями, утворені всередині ЦК у 1919 р. для забезпечення постійного функціонування диктатури, здобули можливість контролювати процес власного самовідтворення на кожному партійному з’їзді — тобто забезпечувати сталість завойованої влади. Процедура таємного голосування під час виборів делегатами з’їзду членів ЦК могла вносити лише певні корективи у персональний склад вищого партійного керівництва, та й то за умов, якщо вона не перекривалася іншими процедурами, пов’язаними з підрахунком голосів.



Будь-яка система влади за своєю природою орієнтована на стабілізацію. Побудована як колективна диктатура, радянська система не була винятком із цього правила. Стабільною формою диктаторської влади була персональна диктатура, а не олігархія. Тому «десятка» спадкоємців Сталіна боролася за одноосібну владу, аж поки ці борці не залишилися удвох (А. Мікоян від початку не претендував на роль вождя). Той, хто переміг, поводив себе у владі так само, як і його попередник. Разом з тим М. Хрущов зробив більше, ніж будь-хто інший у президії ЦК КПРС, для викриття і засудження масових репресій, на яких трималася диктатура Сталіна. Слід гадати, що його власна диктатура трималася лише на силі інерції. Як тільки інерція була подолана недолугими діями диктатора, влада знову опинилася в руках купки олігархів — президії (політбюро) ЦК КПРС.

Після всього зазначеного залишається встановити, як сполучалися між собою елементи вищої ланки влади в ті роки, коли на вершині владної піраміди опинився Л. Брежнєв.

Цей розгляд варто почати з реформи невтомного М. Хрущова, яку Р. Пихоя свого часу справедливо вважав маловивченою412. У лютому 1962 р. перший секретар ЦК адресував президії ЦК КПРС записку «Про поліпшення контролю за виконанням директив партії та уряду». Листопадовий (1962 р.) пленум ЦК прийняв постанову «Про утворення Комітету партійно-державного контролю ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР».

Р. Пихоя вважав, що поділом партійних комітетів на промислові та сільські, запровадженим на цьому ж пленумі ЦК, М. Хрущов послабив партійний апарат, а тому вождь бажав утворенням Комітету партдержконтролю компенсувати послаблення413. Придивимося, однак, до повноважень нового органу влади.



Комітет партдержконтролю дістав повноваження контролювати всі структури влади, починаючи з галузевих відділів ЦК КПРС і апарату Ради міністрів СРСР. Він міг здійснювати розслідування, накладати стягнення на винних і передавати слідчі справи в прокуратуру і суд. Створювалися системи контролю на всіх рівнях — від центрального до районного. Навесні 1963 р. комітет одержав додаткові повноваження — право контролювати силові структури: Збройні сили, КДБ і Міністерство охорони громадського порядку. З цього випливає, що під приводом повернення до ідеї злиття партійного і державного контролю, яку В. Ленін висловив у продиктованій 23 січня 1923 р. статті «Як нам реорганізувати Робсельінспекцію (Пропозиції XII з’їздові партії)», створювалася нова вертикаль влади, паралельна партійній і радянській. Після XX з’їзду КПРС Хрущов не міг використовувати органи державної безпеки в ролі незалежної від партапарату вертикалі особистої диктатури, але він, подібно Сталіну, мав потребу в органі, який ставив його в меншу залежність від партійно-радянської номенклатури. На посаду голови нового комітету був призначений О. Шелепін, який до жовтня 1961 р. очолював КДБ СРСР і був обраний секретарем ЦК на пленумі, що відбувся після XXII з’їзду КПРС. Оскільки комітет був партійно-державним, Хрущов домігся призначення Шелепіна додатково заступником голови Ради міністрів СРСР. В організаційний період з листопада 1962 р. до квітня 1963 р. під егідою Комітету партійно-державного контролю була створена велика мережа з 3 270 комітетів різного рівня, від республіканських до зональних, а також їм на допомогу — 170 тис. постів народного контролю, де на громадських засадах працювало майже 2,5 млн осіб414.

Компартійно-радянський апарат поставився до нової вертикалі влади без всякого ентузіазму, справедливо вбачаючи в ній спробу партійного керівництва урізати його права. Позбавлений підтримки, новий комітет пробуксовував. Тим більше, що його голова зовсім не бажав ставити вертикаль, яку вже вважав своєю, на службу першому секретареві ЦК КПРС. Навпаки, Шелепін перетворився на одну з ключових фігур у змові проти Хрущова.

Після усунення Хрущова Комітет партійно-державного контролю з надзвичайними повноваженнями і щільною периферійною мережею став сприйматися як загроза колективному керівництву. Тим більше, що на його чолі стояв честолюбний і впливовий у силових структурах політичний діяч, який наочно продемонстрував свої можливості в організації змови, після чого став повноправним членом колективного керівництва без проходження кандидатського стажу. Від імені президії ЦК Л. Брежнєв виніс на затвердження грудневого (1965 р.) пленуму ЦК як малозначне, поза основним порядком денним, питання про перейменування Комітету партійно-державного контролю на Комітет народного контролю. Заодно Раді міністрів СРСР доручалося затвердити положення про систему органів народного контролю. За новим положенням Комітет позбавлявся тих владних повноважень, якими його наділив М. Хрущов, і перетворювався у напівгромадську організацію. Шелепіну було запропоновано відмовитися від посади заступника голови Ради міністрів СРСР і зосередитися на роботі в секретаріаті ЦК КПРС. Питання про те, хто очолюватиме Комітет народного контролю, виявилося настільки малозначним, що пленум ЦК КПРС його не розглянув415.

Епізод з Комітетом народного контролю був досить показовим для характеристики нового радянського керівника. У пострадянські часи, коли були опубліковані щоденникові записи Л. Брежнєва, багатьох вразила цілковита убогість змісту. Для учасників змови проти М. Хрущова інтелектуальний рівень цього 58-річного апаратника не був таємницею. Його щиро вважали тимчасовою фігурою. До влади рвалися інші — розумні й молоді.



Однак Л. Брежнєв пройшов довгу школу виживання, з’явившись іще в сталінському секретаріаті ЦК КПРС у 1952 р. Він виявився неперевершеним майстром апаратної боротьби, підступних інтриг, багатоходових політичних комбінацій. Як і Сталін, який був його першим патроном, він міг чекати бажаного роками. Тихо, непомітно, проте послідовно він усував зі свого шляху всіх реальних та потенційних суперників. Поступово на високих посадах його стали оточувати не діячі, а чиновники, не вожді, а виконавці. Брежнєв став необхідним для сірої апаратної маси, яка зайняла всі керівні посади й була стурбована тільки одним: аби патрон якнайдовше залишався генеральним секретарем ЦК.

Народився Л. Брежнєв у Дніпродзержинську в робітничій сім’ї. Тут закінчив інститут і почав працювати на металургійному заводі. У травні 1937 р. 30-річний інженер був призначений на посаду голови Дніпродзержинського міськвиконкому. Сталінський терор відкрив багато керівних вакансій, тож енергійний висуванець з бездоганними анкетними даними швидко просувався щаблями номенклатури. Заповнюючи анкети, він тоді називав себе українцем, бо місцевим кадрам в апараті віддавалася перевага.

У 1939 р. М. Хрущов висунув Л. Брежнєва на посаду секретаря Дніпропетровського обкому партії, відповідального за роботу підприємств ВПК. У роки війни Брежнєв працював у політорганах, останньою була посада начальника політуправління 4-го Українського фронту. У повоєнні роки очолив спочатку Запорізький, а потім — Дніпропетровський обкоми партії, з 1950 р. — компартію Молдавської РСР. Після XIX з’їзду КПРС закріпився в центральному партійному апараті.

М. Хрущов уважав Брежнєва членом своєї команди. Переконавшись у тому, що казахи в керівництві Компартії Казахстану не схвалюють перетворення цілинних степів на орні землі, персек відійшов від усталених принципів національної політики і поставив у 1955 р. на чолі республіканської парторганізації Л. Брежнєва. Через рік, коли казахські степи дали такий урожай зернових, що на збирання довелося скликати студентів з усієї країни, Хрущов повернув Брежнєва в секретаріат ЦК КПРС і доручив йому справу, яку цінував над усе — космічну програму. Після поразки «антипартійної групи» Брежнєв став членом президії ЦК КПРС, а у травні 1960 р. одержав посаду голови Президії Верховної Ради СРСР. У червні 1964 р. він слухняно повернувся в секретаріат ЦК, оскільки це відповідало кадровим розрахункам патрона.

Коли Л. Брежнєв став на чолі партії, він не дозволив собі, на відміну від Хрущова, керуватися в кадрових переміщеннях особистими уподобаннями. Вищих функціонерів тепер усували від влади з урахуванням їх інтересів і побажань — працевлаштовували на почесні синекури або урочисто проводжали на пенсію зі збереженням звичного для них рівня життя. Після усунення М. Хрущова в політбюро ЦК уперше не виникло відкритої боротьби за владу. О. Косигін, який по праву мав великий авторитет серед господарників і в суспільстві, став головою Ради міністрів СРСР і обіймав цю посаду практично до смерті. Він отримав можливість здійснювати економічну реформу, хоча Брежнєв не виявляв до неї прихильності.

Повноваження «другого секретаря» ЦК КПРС (така посада офіційно не вводилася в номенклатуру до 1990 р., аби не послаблювати значення поста першого, або генерального секретаря) дісталася войовничому консерватору М. Суслову. Відповідно до своїх уподобань, Суслов надав у цій посаді наголосу на ідеологічних питаннях. Йому не чинили перешкод у здійсненні найжорсткішої лінії в боротьбі з національним рухом (особливо в Україні), а також у згортанні кампанії десталінізації. За цілковитої підтримки Брежнєва Суслов обрав тактику замовчування навіть тих злочинів, які стали надбанням гласності в добу Хрущова. Знову було заблоковано доступ до архівів. Сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)», який вилучили з обігу в 1956 р., визнали за доцільне більше не друкувати, але оцінки й положення з цього катехізису сумлінно відтворювалися в офіційних документах, численних «творах» другого генсека, які писалися його спічрайтерами і друкувалися масовими накладами, у посібниках і підручниках з різних галузей суспільствознавства.



Третьому впливовому члену політбюро ЦК, колишньому керівникові Компартії України М. Підгорному Л. Брежнєв віддав посаду голови Президії Верховної Ради СРСР. Тільки у 1977 р., перебуваючи в зеніті політичної могутності, Брежнєв дозволив собі усунути М. Підгорного з посади номінального глави держави й забрати її собі. З поєднанням цих посад у радянській історії відбулося суміщення номінального й реального глави держави в одній особі.

За часів Й. Сталіна і М. Хрущова існувала якісна відмінність між олігархією (носіями влади) і номенклатурою (трансляторами цієї влади у відомства та на периферію). За часів Л. Брежнєва почалося поступове стирання цієї відмінності. Проте процес стирання пішов не через підвищення ролі ЦК КПРС як колективного органу вищої влади. Генерального секретаря таке підвищення ролі ЦК не влаштовувало.

З кінця 60-х років пленуми ЦК відбувалися, як правило, двічі на рік, і кожний з них тривав не більше одного дня. За таких умов Центральний комітет не мав можливості виявити себе як орган влади. Пленуми ЦК тільки схвалювали рішення, що приймалися на політбюро і в секретаріаті, а готувалися в апаратних відділах ЦК. Водночас зросла роль перших секретарів обкомів і ЦК компартій союзних республік. Ці керівники становили основний кістяк Центрального комітету, проте вони діяли не на засіданнях ЦК (пленумах) як єдина корпорація, а кожен індивідуально, через спілкування з апаратними відділами ЦК. Останні складалися з працівників, позбавлених політичного значення й цілком підпорядкованих генеральному секретареві та секретаріату ЦК в цілому. У такий спосіб зростання ролі членів ЦК — провідних представників компартійно-радянського апарату — не зачіпало повноти влади генерального секретаря.

Такий складний перерозподіл влади зменшував залежність генерального секретаря від членів політбюро ЦК, що цілком влаштовувало Брежнєва. За умов, що склалися, явно послаблювалася небезпека виступу проти керівника секретаріату з боку більшості членів вищого партійного керівництва (як у 1957 р.) або всього складу ЦК КПРС (яку 1964 р.).



Однак Л. Брежнєв зміцнював свою особисту владу не тільки за допомогою апаратних комбінацій. Йому вдалося згуртувати навколо себе вищих функціонерів у центрі й на периферії під гаслом утвердження політичної стабільності. Правила гри, запропоновані розважливим і толерантним генсеком, цілком влаштовували правлячий номенклатурний клан. Після сталінського терору і хрущовської сваволі він уперше відчув себе в безпеці.

Такі тенденції в державному управлінні призводили до свідомого ухилення від розв’язання назрілих проблем. Адже кожна велика проблема потребувала нестандартних рішень і кадрових переміщень. Значно легше було відсунути її розв’язання у невизначене майбутнє. Тому консерватори на чолі з Л. Брежнєвим робили вигляд, що в суспільстві взагалі не існує жодних серйозних проблем. Наслідком егоїстичної політики, в основі якої корінилися особисті інтереси можновладців, була відмова від реформ. За цих умов системна криза комуністичного ладу розросталася. Однак для стороннього спостерігача поверхня повсякденного життя залишалася незворушно спокійною.

Ідеологи на чолі з М. Сусловим робили спроби утвердити в суспільстві позитивний образ Л. Брежнєва як вождя радянського народу. Проте з новоявленого культу особи нічого не виходило. Брежнєв ніколи не був харизматичним вождем. У другій половині свого тривалого правління він мав серйозні проблеми зі здоров’ям, у тому числі з дикцією. Незліченна кількість анекдотів, пов’язаних з його особою, свідчила про те, що до другого генсека, на відміну від першого, народні маси ставилися з іронією.

Номенклатура з готовністю підтримувала та заохочувала примхи генерального секретаря ЦК КПРС, особливо його пристрасть до нагород і почестей, яка вказувала на прихований комплекс неповноцінності. У другій половині перебування при владі ця пристрасть набула скандально-маразматичної форми. Генерал-майор у 1945 р., він став генералом армії в 1975 р. і маршалом Радянського Союзу в 1976 р. Генеральний секретар ЦК отримав у нагороду від своїх підлеглих п’ять золотих зірок Героя Радянського Союзу та Героя соціалістичної праці, які він носив у два ряди, а також сім орденів Леніна, Ленінську премію миру, Ленінську премію з літератури.

Як витворювалася така ситуація, описав у своїх спогадах П. Шелест, який підтримував довірчі стосунки зі своїм колишнім патроном М. Підгорним. Під 9 грудня 1966 р. є такий запис: «Наближався ювілей — 19 грудня виповнювалося 60 років Л. І. Брежнєву. Усі члени Політбюро ухвалили, що цю дату треба відмітити скромно. Зібрали з членів Політбюро, кандидатів і секретарів ЦК гроші, щоб придбати особистий подарунок ювіляру від товаришів по роботі. Що стосується урядової нагороди, то було прийняте рішення нагородити його орденом Леніна і Золотою Зіркою Героя Соціалістичної Праці (одну зірку Героя Соціалістичної Праці він уже мав ще при М. С. Хрущові). Але Брежнєву хотілося іншого — він хотів бути Героєм Радянського Союзу і почав упрошувати Підгорного внести пропозицію про присвоєння йому (Брежнєву) звання Героя Радянського Союзу. М. В. Підгорний відмовився це робити, наводив аргументи проти, але Брежнєв просив, вимагав, вимолював Героя, посилаючись на те, що нібито його у війну представляли до цього звання. Адже ж пройшло більше двадцяти років, як закінчилася війна. За що нагороджувати таким високим званням у мирний час? Про все це М. Підгорний зі мною неодноразово говорив, висловлював свій гнів і навіть радився зі мною, що робити, як учинити. Я висловив відверто свою думку, що присвоєння звання Героя Радянського Союзу буде сприйнято негативно, особливо військовими та фронтовиками. Підгорний у розмові зі мною сказав: “Я з тобою згодний, але Брежнєв бере мене просто змором, більше такого натиску я витримати не зможу, та й не хочу остаточно псувати з ним взаємовідносини”»416.

Ленінську премію з літератури Брежнєв отримав за мемуари, не ним написані. Ці мемуари в міру їх виходу окремими книжками вивчалися у розгалуженій системі партійно-політичної освіти, звучали по радіо голосом улюбленого народом Вячеслава Тихонова («Штірліца»), були включені в шкільну програму. Народ відгукнувся черговим анекдотом, згадуючи слова популярної пісні: «Все, что было не со мной — помню».

Довгі роки «застою» виявилися вкрай бідними на події, які залишилися в пам’яті. Тому події створювалися штучно. Партійний апарат доклав багато зусиль, щоб урочисто обставити прийняття нової Конституції СРСР і конституцій союзних республік.

У жовтні 1961 р. на XXII з’їзді КПРС М. Хрущов зазначив, що Конституція СРСР 1936 р. застаріла. У новій Конституції, на його думку, треба було відобразити факт утворення в СРСР загальнонародної держави й розповісти про шляхи розгорнутого будівництва комунізму. Прийнята цим з’їздом програма КПРС запевняла, що до 1971 р. СРСР випередить США за своїм економічним потенціалом. Тим часом у середині 60-х років стало ясно, що прогнози програми КПРС побудовані на піску. Наступники Хрущова опинилися в незручній ідеологічній ситуації. Було вирішено вилучити партійну програму з пропагандистського обігу й на певний час забути про перегляд Конституції.



У 1967 р. спічрайтери Л. Брежнєва запровадили нове поняття — розвинений соціалізм. Під ними розуміли смугу розвитку тривалістю в кілька десятиліть між побудованим у 30-ті роки соціалізмом і повним комунізмом, коли всі матеріальні й культурні блага розподілятимуться між громадянами СРСР за потребами. М. Хрущова засудили за легковажне ігнорування розвиненого соціалізму як об’єктивно існуючого етапу комуністичного будівництва. Ця критика була нагодою для того, щоб згадати ім’я Хрущова в пресі. Від жовтня 1964 р. його ім’я ніколи не згадувалося в засобах масової інформації — ніби й не існувало такої людини. Розлючений «наш Микита Сергійович» сидів удома й надиктовував на магнітофон мемуари. Згодом вони були передані на Захід і надруковані велетенськими накладами.

60-ту річницю Жовтневої революції ідеологи ЦК КПРС вирішили ознаменувати прийняттям нової Конституції. На XXV з’їзді КПРС у березні 1976 р. Л. Брежнєв оголосив, що питання про «конституцію розвинутого соціалізму» цілком назріло. Було створено Конституційну комісію, яка розробила й у червні 1977 р. опублікувала проект Основного закону. Після цього події розгорталися за сценарієм, розробленим під час прийняття сталінської Конституції 1936 р. Організуючи ритуал «всенародного обговорення», компартійний апарат поставив своєрідний рекорд, достойний книги Гіннеса. В Україні в обговоренні проекту взяло участь майже 35 млн осіб. У жовтні 1977 р. позачергова сесія Верховної Ради СРСР в урочистій обстановці прийняла нову Конституцію.

Конституція СРСР 1977 р. принципово не відрізнялася від Основного закону 1936 р. У ній збереглося декларативне положення про можливість виходу кожної союзної республіки зі складу багатонаціональної держави. Роль КПРС у житті радянського суспільства характеризувалася докладніше, ніж у попередній Конституції, але так само в публіцистичних виразах, а не мовою правових формул. Стаття 6-та проголошувала: «Керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій є Комуністична партія Радянського Союзу». Ці слова були позбавлені реального змісту й не розкривали механізмів диктатури державної партії. Слово «диктатура» взагалі було відсутнє. Держава «диктатури пролетаріату» волею компартійних пропагандистів була перетворена на «загальнонародну державу».

Услід за Конституцією СРСР почалася робота над новою Конституцією УРСР. Її проект винесли на обговорення в березні 1978 р. Обговорення відбувалося за скороченим сценарієм, але йому також надали «всенародного характеру»: партапаратники провели 280 тис. зборів, у яких взяли участь 32 млн осіб. Конституція УРСР була прийнята в квітні 1978 р. на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР. У її тексті відтворювалися основні положення Конституції 1937 р.



На специфіку комуністичної диктатури під час 18-річного правління Л. Брежнєва додаткове світло кидає доля політичних діячів, які залишилися в президії ЦК КПРС після зняття М. Хрущова. Список членів президії ЦК на листопад 1964 р. наводиться у порівнянні з персональним складом політбюро ЦК на початок листопада 1982 р. (Л. Брежнєв помер 10 листопада 1982 р.). Перші цифри після прізвищ позначають вік, а цифри в дужках — стаж перебування в найвищому органі влади417.

Листопад 1964 р.

Листопад 1982 р.

1. А. Мікоян, 69 (30)

1. Л. Брежнев, 76 (26)

2. М. Суслов, 62 (10)

2. А. Кириленко, 76 (21). До 22.11.

3. М. Шверник, 76 (9)

3. А. Пельше, 83 (17)

4. Л. Брежнев, 58 (8)

4. В. Гришин, 68 (12)

5. О. Косигін, 60 (9)

5. Д. Кунаєв, 70 (12)

6. М. Підгорний, 61 (5)

6. В. Щербицький, 64 (12)

7. Д. Полянський, 47 (5)

7. Ю. Андропов, 68 (10)

8. Г. Воронов, 54 (4)

8. А. Громико, 73 (10)

9. А. Кириленко, 58 (3)

9. Г. Романов, 59 (7)

10. П. Шелест, 56 (1)

10. Д. Устинов, 74 (7)

11. О. Шелепін, 46 (1)

11. К. Черненко, 71 (5)




12. М. Тихонов, 77 (4)




13. М. Горбачов, 51 (3)

Середній вік — 59 років

Середній вік — 70 років

Середній стаж — 8 років

Середній стаж — 11 років

Керівники партії помирали на «бойовому посту», і Л. Брежнєв не став винятком. Перед смертю він уже мав найдовший стаж перебування в політбюро ЦК. М. Суслов теж помер, перебуваючи на посту, у 80-річному віці. О. Косигін був звільнений з посади за два місяці до смерті, у 76-річному віці. У 1982 р. в політбюро залишався тільки один представник зі складу президії ЦК — А. Кириленко. Однак він уже знаходився у такому розумовому стані, що його попросили написати заяву про вихід на пенсію через 12 днів після смерті Брежнєва. Чому генсек тримав його на вершинах влади так довго, залишається загадкою. Можливо, це пояснювалося ремаркою М. Підгорного у переказі П. Шелеста: «Нестійка людина, дуже вразливий, далеко не позбавлений підлабузництва»418.

М. Шверник пішов на пенсію в 78 років, А. Мікоян — у 70 років (через те, що його посада в радянській вертикалі влади виявилася потрібною для задоволення претензій М. Підгорного). Д. Полянського тримали в політбюро ЦК до 1976 р., коли його посада знадобилася для Д. Устинова. П. Шелест залишив посаду в 1973 р., щоб місце в політбюро ЦК закріпилося за В. Щербицьким. Усі керівники компартій національних республік претендували на членство в політбюро ЦК КПРС, і залишати двох представників від однієї республіки Л. Брежнєв не бажав. Була ще одна вагома причина для звільнення Шелеста: Щербицький замінив його в керівництві Компартії України. Одночасно з П. Шелестом зі складу політбюро ЦК був виведений 63-річний Г. Воронов. У 1973 р. вище партійне керівництво треба було поповнити одразу трьома вагомими фігурами — Ю. Андроповим, А. Гречком і А. Громиком. У 1977 р. Підгорний позбувся посади голови Президії Верховної Ради СРСР (оскільки ця посада стала потрібна Л. Брежнєву) і разом з нею — місця в політбюро ЦК.

Найбільш підступно Л. Брежнєв обійшовся із «залізним Шуриком» — честолюбним О. Шелепіним. У 1967 р. він був звільнений з посади секретаря ЦК і нагороджений посадою керівника радянських профспілок. У 1975 р. його звільнили з цієї посади і разом з нею він позбувся місця в політбюро ЦК. Після цього Шелепін до пенсії працював на посаді заступника голови Державного комітету СРСР з професійно-технічної освіти.

Наприкінці правління Л. Брежнєва у складі політбюро ЦК були лише дві особи у віці до 60-ти років і три — до 70-ти років. Переважна більшість членів вищого партійного керівництва складалася з людей похилого віку. Правління олігархів на чолі з координатором колективного керівництва Л. Брежнєвим перетворилося на геронтократію.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка