Червоний виклик



Сторінка35/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   56

12.4

Відносини Кремля з українським субцентром влади


У політичному житті Радянського Союзу середина 60-х років є межею, яка відділяє добу одноосібної диктатури від диктатури колективної. Колективна диктатура часів Л. Брежнєва виявилася більш-менш стабільною внаслідок бажання генерального секретаря ЦК КПРС виробити певні правила гри у спілкуванні з високопосадовцями і послідовно дотримуватись їх. З підкресленою увагою Л. Брежнєв ставився до носіїв диктаторської влади — своїх колег у політбюро ЦК, що й призвело врешті-решт до виродження колективного керівництва в геронтократію.

Постійне підкреслювання чинника колективності в керівництві не заважало Брежнєву провадити свою лінію, користуючись порадами і підтримкою обмеженого кола колег у політбюро ЦК. Колективізм, як показує приклад з опрацюванням рішення про вторгнення в Афганістан, виявлявся на ділі досить умовним поняттям. Однак позиція керівників республіканського або регіонального рівня, які нерідко були членами ЦК КПРС, впливала на вироблення рішень, які стосувалися повсякденного життя.



Високопосадовці, які одержували від загальносоюзного центру мандат на управління національними республіками або регіонами Російської Федерації, мусили спиратися на підтримку свого населення або хоча б бути популярними серед нього. Цими якостями визначалося їхнє становище в ієрархізованій і замкнутій «внутрішній партії». Втрата популярності загрожувала втратою посади, яка визначала матеріальний добробут і суспільну вагу високопосадовця. Однак у першу чергу йому треба було налагоджувати стосунки всередині свого клану — з людьми в колективному керівництві та апаратними працівниками у відділах ЦК КПРС, які їх обслуговували.

Загальносоюзний центр мав мало спільного з керівниками регіоналізованої Росії. У 1922 р. можновладці Кремля перетворилися з російського на загальносоюзне керівництво, після чого подбали, щоб у межах Російської Федерації не існувало впливового політичного керівництва. Звичайно, керівники СРСР спиралися на російський народ (але не на регіоналізовану Російську Федерацію) як народ державоутворюючий. Однак під час розподілу матеріальних благ першочерговою увагою користувалася не російська «глибинка», яка була основою радянської імперії, а країни Центрально-Східної Європи, республіки Балтії, великі індустріальні центри і міста під номерами, де розвивалася промисловість ВИК. Якщо до характеристики відносин між центром і периферією застосувати звичні поняття «метрополія-колонії», то до метрополії в Радянському Союзі треба було б віднести відомства, організації і підприємства загальносоюзного підпорядкування, а до колоній — усю решту незалежно від місця розташування. Максимальна за-централізованість державної влади та її цілковита незалежність від атомізованого, позбавленого горизонтальних зв’язків населення не дозволяє зробити висновок про те, що комуністична диктатура була виразником інтересів якогось одного народу, у тому числі б російського. Найбільш яскравим доказом цієї тези є зовнішньополітична діяльність очільників Кремля, які іноді грали долею російського і всіх інших народів, балансуючи на межі війни.

Слід пам’ятати, однак, що опертя центрального керівництва на росіян як державоутворюючу націю утверджувало останніх не тільки в ролі титульної нації Російської Федерації (що відповідало конституційним нормам), але й у відкрито не визнаному статусі титульної нації в масштабах усього Радянського Союзу. Імперська психологія керівників СРСР мала подвійну природу — класову, яка теоретично виходила на планетарний масштаб, і національну, тобто російську. Коли всесоюзні переписи населення показали, що росіяни можуть втратити в майбутньому кількісну перевагу серед загальносоюзного населення, Кремль активізував темпи русифікації українців і білорусів.

Керівники Комуністичної партії були здатні ліквідувати незалежні від держави громадські організації горизонтального типу або перетворити їх у вертикальні на засадах «демократичного централізму». Але вони не могли ліквідувати не оформлені організаційно горизонтальні зв’язки — такі, як національна солідарність. Усупереч декларації радянізованого П. Тичини, «чуття єдиної родини» об’єднувало населення не за класовою, а за національною ознакою. Тому ставлення кремлівського керівництва до найбільшої національної республіки, якою була Україна, завжди залишалося настороженим. В. Ленін долав небезпеку українського сепаратизму побудовою централізованої держави в оманливій формі союзу рівноправних республік, Й. Сталін — голодомором і масованим терором, М. Хрущов — грандіозним святкуванням 300-річчя «возз’єднання» братніх народів і затягуванням українських керівників високого рангу в Москву. Діючи на свій власний манер, Л. Брежнєв зробив ставку на зміцнення залежності національної номенклатури від Кремля безпосередньо в Україні. За весь період перебування при владі він з власної волі ввів до політбюро ЦК КПРС лише одного вихідця з України — свого давнього і доброго знайомого М. Тихонова. П. Шелест, а потім В. Щербицький ставали членами колективного керівництва з його санкції, але на формальних підставах — як керівники Компартії України. Інші вихідці з України, які були членами політбюро ЦК завдяки протекції М. Хрущова, залишалися на своїх місцях багато років, а А. Кириленко навіть пережив Брежнєва. Але наприкінці 1985 р. у вищому партійному керівництві залишався тільки один представник України — В. Щербицький.

Визначаючи стратегію виживання на посаді генерального секретаря ЦК, Л. Брежнєв мав позбутися залежності від тих, хто розчистив йому шлях до влади відправленням М. Хрущова на пенсію. Зокрема, Л. Брежнєв віддав М. Підгорному найвищу по радянській лінії посаду в державі, що на певний час задовольнило його амбіції. Ситуацію в Україні він мав намір зробити більш безпечною, протиставляючи П. Шелесту інших українських високопосадовців, передусім В. Щербицького.

У вищих ешелонах влади П. Шелест діяв у тандемі з М. Підгорним. Коли М. Хрущов забрав Підгорного в Москву, Шелесту дісталася посада першого секретаря ЦК КПУ На цій посаді він виявив себе переконаним провідником лінії центру, хоч поводився досить незалежно, бо вважав, що Брежнєв багато в чому зобов’язаний своєю посадою саме йому.

Легенда стосовно автономістської політики Шелеста в Україні, яка поширювалася ним самим після виходу на пенсію, позбавлена підстав. Однак слід визнати, що дедалі ширші масштаби русифікації України, які інспірувалися московським центром у повоєнний період, обурювали його. Для політики русифікації П. Шелест не знаходив ані морального виправдання, ані практичного обґрунтування. На з’їзді письменників України в листопаді 1966 р. він заявив: «Ми повинні плекати нашу чудову українську мову надзвичайно турботливо і шанобливо. Це наш скарб, наша велика спадщина, яку ми, а насамперед ви, наші письменники, повинні оберігати і розвивати»419.

Істотні «заслуги» в русифікації України належали саме М. Хрущову. Власна участь в усуненні Хрущова від влади здавалася Шелесту зручною нагодою для активізації дій, спрямованих на відшкодування втрат від русифікації. Передусім ішлося про втрати, заподіяні реформами Хрущова національній освіті. З ініціативи Шелеста міністр вищої та середньої спеціальної освіти УРСР Ю. Даденков запропонував у 1965 р. під час зарахування до вищих навчальних закладів віддавати перевагу тим абітурієнтам, які добре володіють українською мовою. Підручники і наукові журнали також мали виходити українською мовою.

Запропоновані нововведення не були реалізовані в повному обсязі внаслідок обструкції міністерських чиновників з Москви. Проте видання наукової літератури, у тому числі в галузі точних наук, поступово стало здійснюватися українською мовою. У Харкові та Дніпропетровську було налагоджено випуск вечірніх газет українською мовою. На телебаченні збільшилася кількість україномовних програм. Українська мова запроваджувалася в поточну роботу установ, передусім партійних.

Українофільство П. Шелеста його колеги в Москві сприймали з підозрою, що з’ясувалося майже одразу після того, як він став членом президії ЦК КПРС. Сам Шелест у своєму щоденнику вважав, що Брежнєв використовував деякі його ініціативи такого характеру, щоб ізолювати його і нацькувати на нього інших членів колективного керівництва. Описуючи хід засідання ЦК КПРС 2 вересня 1965 р., він зазначав, що Брежнєв поставив на неофіційне обговорення записку про роботу Зовнішторгу, направлену з Києва не в президію, а в секретаріат ЦК. «У гарячці або навмисне, — писав Шелест у щоденнику, — було наговорено багато дурниць та образ, необгрунтованих звинувачень на адресу керівників республіки. Стверджувалося, що, мовляв, Україна претендує на особливе становище, проявляє місництво. Казали і про те, що порушується державна і планова дисципліна... Договорилися навіть до того, що на Україні занадто багато розмовляють українською і що навіть вивіски на магазинах і назви вулиць написані українською мовою. Севастополь же — місто російської слави, а в ньому є написи українською мовою. І взагалі дійшли деякі до того, що оголосили українську мову зіпсованою російською мовою. У всьому цьому виявився найбільш оскаженілий шовінізм і особливо це було у виступах Шелепіна, Суслова, Демичева, Косигіна»420.

Розпочаті цим епізодом масовані атаки на П. Шелеста тривали роками, але Л. Брежнєв і тут дотримувався своєї манери очікувати, поки ситуація не визріє остаточно. Кінець кінцем, П. Шелест цілком уписувався всією своєю діяльністю, ідеологією і навіть ментальністю в коло партійних керівників, до якого він належав організаційно — політбюро ЦК КПРС. Відмінність його від інших полягала тільки в тому, що він озвучував компартійно-радянську лексику не російською, а українською мовою. Але для тих, хто знаходився в Кремлі, вже одне це було незрозумілим і підозрілим. Погоджуючись із тим, що Радянський Союз існує у формі співдружності союзних республік — держав з однаковими правами, вони не вважали за потрібне робити наголос на національних правах і підкреслювали, що кожна республіка є частиною єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, а її населення — частиною єдиного радянського народу як нової історичної спільноти.

П. Шелест, однак, не приймав динаміки розвитку, яка вела до поступового зникнення національних відмінностей, і наполягав на збереженні і розвитку тих державних інститутів, які були створені з урахуванням факту існування багатонаціональної держави у формі союзу республік. Характерними є його особисті зауваження на проект нової Конституції СРСР, які були подані в ЦК КПРС у квітні 1972 р. Уточнюючи правовий статус союзної республіки, викладений у виразах, властивих діючій тоді Конституції СРСР 1936 р., Шелест пропонував нову редакцію, яка максимальною мірою підкреслювала республіканський суверенітет: «Радянська союзна республіка — соціалістична суверенна держава у складі Союзу РСР. Поза межами, встановленими у статті 14 Конституції СРСР, кожна союзна республіка здійснює державну владу самостійно»421. У ст. 14 викладалися ті права, які республіки передавали союзній державі: представляти її у міжнародних зносинах, прийом до складу СРСР нових республік, функціонування загальносоюзних міністерств і відомств тощо.

На такі пропозиції П. Шелеста його кремлівські колеги не звертали особливої уваги. Набагато більше їх дратували ті виступи керівника Компартії України, які одержували широкий розголос. Мабуть, найбільший розголос дістала книга в жанрі художньої публіцистики «Україно наша Радянська», яку він надрукував у 1970 р. 100-тисячним накладом під своїм прізвищем. Пам’ятаючи прийом, який зустрів у Кремлі вірш В. Сосюри «Любіть Україну», надрукований російською мовою, П. Шелест підкреслював радянський характер України і стверджував, що всі її економічні й культурні досягнення одержані «під зорею Радянської влади». Разом із тим він із захопленням розповідав про багатовікову історію України, про козаків — оборонців українського народу, про своїх предків, які були козаками.

Поки П. Шелест залишався на чолі Компартії України, ніхто ані писнув. Книга здобула схвальні рецензії в суспільно-політичних і наукових журналах, нею райкоми партії нагороджували пропагандистів за активну роботу. Коли автор втратив посаду, керівники кількох гуманітарних інститутів АН УРСР одержали вказівку знайти в цій книзі методологічні й ідейні помилки. На підставі їхнього висновку політбюро ЦК КПУ прийняло закриту постанову «Про книгу П. Ю. Шелеста “Україно наша Радянська”», в якій рекомендувалося висновок АН УРСР опублікувати в журналі «Комуніст України» у вигляді редакційної статті. У квітні 1973 р. стаття була опублікована під назвою «Про серйозні недоліки та помилки однієї книги». Автора звинувачували в тому, що він приділяв непомірно багато місця минулому України, її «дожовтневій» історії. У тлумаченні ряду літературно-мистецьких понять і явищ, вказували рецензенти, «автор виступає із загальнолюдських, абстрактно-гуманістичних позицій». Рецензентів обурювало, що в книзі ніде не підкреслювався класовий, ідеологічний характер художньої творчості. Натомість наводилися такі твердження: зодчество — показник художньої сили народу, мистецтво — художня мова народу, пісня — душа людини тощо422. У такому ключі була витримана вся рецензія, яку замовив ученим АН УРСР новий керівник Компартії України — В. Щербицький.

Передумови для заміни П. Шелеста визрівали поступово, в міру зміцнення в Кремлі позицій Л. Брежнєва, а в Україні — В. Щербицького.

Володимир Щербицький народився у 1918 р. в сім’ї робітника в містечку Верхньодніпровську. Навчався в Дніпропетровському хіміко-технологічному інституті, який закінчив перед початком війни. Після повернення з армії працював на інженерно-технічних посадах у Дніпродзержинську. У 1948 р. розпочав партійну кар’єру: Л. Брежнєв, будучи першим секретарем Дніпропетровського обкому КП(б)У, поставив його на посаду другого секретаря Дніпродзержинського міськкому партії. Після цього В. Щербицький послідовно обіймав партійні посади другого і першого секретаря в Дніпропетровську, в 1957 р. став секретарем ЦК Компартії України. На початку 1961 р. за рекомендацією Л. Брежнєва М. Хрущов призначив його керівником українського уряду, проте в червні 1963 р. звільнив з цієї посади. Після приходу до влади Л. Брежнєв тричі порушував питання про повернення свого протеже в уряд, постійно наражаючись на гостру протидію з боку П. Шелеста. У жовтні 1965 р. Щербицький усе-таки очолив Раду міністрів УРСР. Буквально через два місяці пленум ЦК КПРС обрав його кандидатом у члени президії ЦК КПРС. Брежнєв готував Шелесту заміну.

У квітні 1971 р. на XXIV з’їзді КПРС В. Щербицького, як і П. Шелеста, обрали членом політбюро ЦК. У щоденнику П. Шелест відреагував на цю подію таким записом: «Зі мною про вибори Щербицького розмови не було. У кулуарах багато було розмов начебто про мій перехід після з’їзду на роботу до Москви. Причому ця розмова була в різних варіантах, але зі мною на цю тему ніхто не вів розмову, хоча я відчував, що навколо мене відбувається якась метушня. Обрання Щербицького до складу Політбюро — це сигнал не на мою користь, хоча Брежнєв це прикриває значимістю для республіки, але республіка завжди мала свою значимість, а такого не було, щоб у складі від республіки двоє було чоловік у Політбюро членами»423.

І знову Л. Брежнєв не поспішав. Тільки 30 березня 1972 р. на політбюро ЦК він поставив доповідь голови КДБ Ю. Андропова про ворожу пропаганду та її вплив, про загострення в СРСР класової та ідеологічної боротьби. У ході доповіді генсек подав декілька реплік, які стосувалися книги «Україно наша Радянська», внаслідок чого обговорення звелося до прорахунків Компартії України в інтернаціональному вихованні трудящих і звинувачення її у примиренському ставленні до виявів націоналізму. Нарешті, 19 травня 1972 р. відбувся пленум ЦК КПРС, на якому П. Шелесту була запропонована робота в Москві, одним із численних заступників голови Ради міністрів СРСР. Після цього скликаний у Києві пленум ЦК КПУ обрав першим секретарем ЦК В. Щербицького. П. Шелест тільки через рік був виведений зі складу політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію.

Після від’їзду П. Шелеста в Україні почалася кампанія цілеспрямованої русифікації. Провідником її став В. Маланчук, якого в жовтні 1972 р. на пропозицію М. Суслова було призначено на посаду секретаря ЦК КПУ з питань ідеології. Надмірна любов до історії України та української мови почала вважатися достатньою підставою для звинувачень у націоналізмі. Спираючись на безпосередню підтримку загальносоюзного центру, В. Маланчук розпочав ідеологічну чистку. В Україні відбулася заміна багатьох керівників ідеологічних і наукових установ. Зокрема, було усунуто від керівництва «Українським історичним журналом» та Інститутом археології АН УРСР видатного українського історика Ф. Шевченка.

Боротьба з українським націоналізмом нерідко відбувалася у формі істеричних звинувачень на адресу далеких від будь-якої політики людей, які лише дотримувалися традицій і звичаїв свого народу. На вулицях Києва стали з підозрою поглядати на людей, одягнутих по-міському, якщо вони розмовляли українською мовою. У Львові на площі Ринок від скульптури Нептуна відламали тризуб, аби не виникало небажаних асоціацій. Чудово володіючи українською мовою, В. Щербицький під час офіційних виступів майже завжди використовував російську. А за ним на російську мову або суржик переходили партапаратники в областях України.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка