Червоний виклик



Сторінка36/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   56

12.5

Дисидентський рух


Політична ситуація в Україні здавалася зовні спокійною, навіть застиглою. Однак у суспільстві нагромаджувався вибуховий потенціал. Про наявність політичної кризи свідчила тільки верхівка айсберга — дисидентський рух.

Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва обурив передову інтелігенцію. Вона протестувала проти ідеологічного наступу консерваторів і припинення розгляду судових і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше набували національного характеру і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Щоб придушити опозицію в зародку, П. Шелест дав вказівку на арешти. Наприкінці серпня і на початку вересня 1965 р. близько тридцяти шістдесятників опинилися у слідчих ізоляторах КДБ. Серед заарештованих були критик І. Світличний, науковець М. Гринь, театральний художник П. Моргун (Київ), студент-заочник І. Гель, науковець-психолог М. Горинь, його брат мистецтвознавець Б. Горинь, викладачі університету М. Осадчий і М. Косів, архівіст М. Зваричевська, літератор і художник М. Масютко, модельєр Я. Менкуш (Львів), музейний працівник І. Герета, викладач музики М. Чубатий (Тернопіль), викладачі педагогічного інституту В. Мороз і Д. Івашенко (Луцьк), учителі М. Озерний та В. Іванишин, художник П. Заливаха (Івано-Франківськ). У них чекісти вилучили 900 примірників самвидаву і друкарські машинки, на яких виготовлялася нелегальна література424. Одночасно в Москві заарештували письменників А. Синявського і Ю. Даніеля, яких звинувачували в тому, що вони видавали на Заході свої антирадянські твори. За аналогією із самвидавом така безцензурна література була названа тамвидавом.

Серед вилучених зразків політичної публіцистики знаковою стала стаття «Стан і завдання українського визвольного руху». Як встановив Г. Касьянов, її написав Є. Пронюк. У ній підкреслювалося, що сучасний визвольний рух є безпосереднім продовженням попереднього (автор мав на увазі ОУН), але тактика боротьби за визволення України мусить бути іншою: «Свої завдання сили визвольного руху можуть з успіхом виконати лише демократично-революційним шляхом, методом боротьби, який включає в себе такі засоби: ідейна, легальна і нелегальна, масова й індивідуальна агітація і пропаганда»425. Це положення збігалося з програмними засадами Української робітничо-селянської спілки, оприлюдненими в тамвидаві тільки в 1967 р. Звідси можна зробити висновок, що нове покоління борців за незалежність України усвідомлювало без будь-яких колективних обговорень ту докорінну зміну ситуації в СРСР, яка сталася після відмови керівників правлячої партії від масового терору.



Самвидавський памфлет «З приводу процесу над Погружальським» мав великий резонанс у всьому світі. Г. Касьянов у 1992 р. з’ясував під час бесід з колишніми дисидентами, що в написанні цього блискучого зразка політичної публіцистики брали участь І. Дзюба, Є. Сверстюк, І. Світличний і В. Чорновіл426. Памфлет став відгуком на підпал Центральної наукової бібліотеки АН УРСР 24 травня 1964 р. У вогні тоді загинула майже вся україніка, яка збиралася десятиліттями — стародруки, рідкісні книги, рукописи, архіви Б. Грінченка, «Киевской старины», Центральної Ради та ін. Виходячи з факту знищення україніки, який автори не вважали випадковим, вони ставили важкі запитання: «Виморивши голодом мільйони українців у 1933 році, закатувавши кращих представників нашої інтелігенції, душачи найменшу спробу мислити, із нас зробили покірних рабів. Віддаючи державі всі сили і плоди своєї праці, ми не встигаємо подумати: Хто ми? Для чого живемо? Куди нас ведуть?»427

Кожний абзац цього памфлету бив у ціль, закликав до протесту. За спогадами учасників руху опору й очевидців, саме цей памфлет справив особливо великий вплив на настрої інтелігенції і став найбільш розповсюджуваним у самвидаві. Для деяких він був останнім поштовхом, щоб приєднатися до учасників руху опору. Справді, чи могла патріотично налаштована людина байдуже поставитися до таких рядків: «Невмируще серце України живить історія. Вона народила Т. Шевченка і тисячі національних героїв, і вони можуть знову воскреснути в кожному юнакові й дівчині. Ось чому історію України заховали від нас і стали випалювати її “каленым железом”. Наші діти вивчають у школі історію російських царів та їх полководців-душителів. Про своїх предків дітям дають фальшиві поняття. Але в архівах лежать, як динаміт, книжки, факти. До них мають доступ тільки тюремщики. Проте когось вони пекли навіть за сімома замками»428.

Арешти серпня-вересня 1965 р. були таємними. Тільки на закритих нарадах з лекторським складом працівники КДБ інформували про розкриття націоналістичної організації, яка розповсюджувала антирадянську літературу і мала підпільну друкарню. Але суспільна атмосфера після першої хвилі десталінізації була вже не така, як у 30-х роках. 4 вересня 1965 р. в київському кінотеатрі «Україна» відбувся прем’єрний показ фільму «Тіні забутих предків». Після вступного слова режисера Сергія Параджанова слово взяв літературний критик Іван Дзюба. Замість того, щоб говорити про кінофільм, він оголосив присутнім, що в Україні відбуваються таємні арешти серед інтелігенції. Тут же піднявся В. Чорновіл і запропонував: «Хто проти тиранії — встаньте!». Адміністрація кінотеатру поспішила з показом фільму. Коли він завершився, то виявилося, що в залі сидять десятки агентів державної безпеки, які зірвали першу в СРСР за повоєнні десятиліття акцію громадського протесту429.

Цю акцію кадебісти не стали роздмухувати, обмежившись звільненням з роботи тих, хто брав у ній участь. І. Дзюба засів за працю про національну політику в радянській Україні, яку виношував, за його свідченнями, з 1963 р. Трьох місяців вистачило, щоб з-під пера критика вийшов твір на 214 сторінок — «Інтернаціоналізм чи русифікація?», якому судилося стати маніфестом українських дисидентів і найбільш важливим документом українського самвидаву. На багатьох прикладах автор підводив читача до висновку, який був сформульований у цій книзі: «У нас уже протягом кількох десятиліть не тільки не ведеться ніякої боротьби з російським шовінізмом та великодержавництвом, а й самі ці поняття виведені з ужитку, натомість головним ворогом оголошено “місцевий” націоналізм, під яким часто-густо підводилися найневинніші, найелементарніші вияви національної гідності й чесності і національного життя»430. Кінцевий висновок, з яким І. Дзюба звертався до влади, звучав так: «Русифікаторському насильству я пропоную протиставити одне: свободу публічного і чесного обговорення національних справ, свободу національного вибору, свободу національного самопізнання, самоусвідомлення й самовироблення... Тоді не треба буде стежити за кожним українським словом, кожною українською душею, не треба буде витрачати колосальні суми й кошти на пильнування, “пресечения”, “искоренения”... І не доведеться запаковувати в кадебістські “ізолятори” людей, вся “вина” яких у тім, що вони люблять Україну синівською любов’ю і тривожаться її долею»431.

У своїй аргументації І. Дзюба не відходив від комуністичної ідеології. Навпаки, він широко використовував аргументи, взяті з праць К. Маркса і В. Леніна, щоб показати фарисейську суть політики керівників партії, її невідповідність деклараціям, які проголошували класики комунізму. У книзі висвітлювалася дискримінація українського народу в економічній, політичній, культурній і мовній сферах. Справедливо критикувалися офіціозні концепції з національного питання, зокрема ідея майбутнього злиття націй при комунізмі, міф про цивілізаторську місію росіян щодо інших народів СРСР, теза про добровільність територіальних «возз’єднань» під час виникнення та розширення Російської імперії.

У грудні 1965 р. І. Дзюба передав рукопис М. Мушинці, який збирався повернутися на батьківщину, в Чехословаччину. Мушинку на кордоні затримали і рукопис вилучили. На допиті він заявив, що збирався передати рукопис голові культурного союзу українських трудящих у Кошицях В. Канушевському, «щоб той ознайомив із цим документом членів ЦК Комуністичної партії Чехословаччини, щоб вони підказали Радянському урядові звернути увагу на порушення національної політики на Україні»432.

Все-таки Дзюбин рукопис дістався Праги, а потім був переправлений у ФРН. У 1968 р. видавництво «Сучасність» у Мюнхені надрукувало його у вигляді книги українською мовою. Відтоді ця книга була перекладена різними мовами й поширилася в усьому світі. За словами видатного американського історика Дж. Армстронга, вона стала для всіх на Заході свідченням існування в Україні «надзвичайно ерудованої опозиції радянській політиці серед українських інтелектуалів»433.

І. Дзюба і не думав приховувати свою книгу від влади. Наприкінці грудня 1965 р. він відправив рукопис П. Шелесту і В. Щербицькому, а потім і в Москву Л. Брежнєву. 3 січня 1966 р., як можна бачити з щоденника П. Шелеста, тому доповіли про цей рукопис, і він негайно повідомив М. Суслова: «Подекуди піднімають голову націоналістичні елементи»434. Далі події пішли за звичним сценарієм: нарада у відділі агітації і пропаганди ЦК КПУ нарада директорів гуманітарних інститутів АН УРСР, письменників, викладачів університету і Вищої партійної школи з працівниками відділів ЦК КПУ створення комісії, яка повинна була дати критичну оцінку «шкідливим ідеологічним документам». До честі О. Гончара, він відмовився брати, участь у цій комісії, про що повідомив у письмовій формі ЦК КПУ435.

Незважаючи на ритуальні прокльони, які сипалися на голову І. Дзюби, його праця справила велике враження на багатьох апаратників високого рангу, які не підтримували курс Кремля на русифікацію. В інтерв’ю, яке син П. Шелеста Віталій дав у травні 2001 р. Сергію Шаповалу, з цього приводу говорилося: «Цікавою є ситуація з книгою Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Вона була в батька майже настільною. Він читав її, плювався, казав, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислити. Його позиція по відношенню до Дзюби в наших розмовах неодноразово прокручувалася й поступово формувалася»436. В інтерв’ю, яке дав у листопаді 2002 р. І. Дзюба Юрію Шаповалу, було вказано на таке: «Припускаю, що Шелесту я зробив погану послугу: він доводив, що ніякого націоналізму у ввірених йому володіннях немає, а тут отака халепа. Але ж мені йшлося про важливіші речі. Думаю, і Петро Юхимович це розумів. Не випадково ж за його вказівкою скорочений текст “Інтернаціоналізму чи русифікації” надіслали в усі обкоми партії: чи то для того, щоб знали “обличчя ворога” чи може, для того, щоб звернути увагу партійних апаратів на нехтуване ними національне питання: це, мовляв, річ серйозна»437.

Чому І. Дзюбу багато років залишали на свободі, хоча памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» переможно крокував світом? М. Жулинський у вступному слові до Дзюбиних спогадів дає досить переконливу відповідь: «Думаю, КДБ не могло спочатку второпати, що відбувається. Автор не криється, не конспірує свою діяльність — навпаки, легально посилає і тут, у Києві, в ЦК, у журнали свою працю, і до Москви засилає, і навіть до Чехословаччини через Миколу Мушинку до ЦК Комуністичної партії Чехословаччини передає в надії вплинути через закордонні комуністичні партії на московське партійне керівництво. Як його на арештантський гачок “зачепити”, яку ж статтю під це підшити, коли все робиться відкрито, із виразним запрошенням до дискусії?»438

На адресу XXIII з’їзду КПРС (березень 1966 р.) надійшов меморандум з вимогою припинити русифікацію України й арешти інакомислячих, під яким стояв підпис: Український національний фронт. П. Шелест дав вказівку голові КДБ УРСР В. Нікітченку негайно розібратися, хто стоїть за цією назвою. Лише через рік кадебістам удалося натрапити на слід і заарештувати вісім осіб, які входили в УНФ. Організація була добре законспірована, внаслідок чого їй вдалося проіснувати три роки. В її активі було до 200 осіб, здебільшого з Львівської, Івано-Франківської та Кіровоградської областей. УНФ видавав підпільний журнал «Воля і Батьківщина», але не розповсюджував його. Метою діяльності проголошувалась агітація за створення на базі УРСР самостійної демократичної держави439.

Великий вплив на розгортання дисидентського руху мав збірник документів, упорядкований журналістом В. Чорноволом під назвою «Лихо з розуму (портрети двадцяти “злочинців”)». У ній були зібрані документальні дані про ув’язнених у далеких таборах «буржуазних націоналістів», які стали жертвами негласних судових процесів на початку 1966 р. Книга переконливо засвідчила вражаюче беззаконня та безглуздість дій властей у переслідуванні інакодумців. У передмові до збірника, який був надісланий П. Шелесту й В. Нікітченку, В. Чорновіл вимагав гласності у вирішенні долі несправедливо засуджених і в обговоренні гострих суспільних проблем.

Рукопис книги незабаром потрапив за кордон (з відома автора) і почав уривками друкуватися в газетах і журналах США, Канади, Німеччини, передаватися радіостанціями «Свобода», «Голос Америки», «Рим» на Радянський Союз. У Парижі цей вибуховий документальний матеріал було опубліковано окремою книгою. Автор удостоївся Міжнародної журналістської премії. У серпні 1967 р. В. Чорновіл був заарештований, йому пред’явили звинувачення в поширенні завідомо наклепницьких вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад. Уже в листопаді у Львові відбувся суд. Автора книги засудили на три роки ув’язнення, але у зв’язку з указом про амністію скоротили строк ув’язнення наполовину. Щоб висловити свою солідарність з обвинуваченим, на судовий процес прибули з Києва Іван Драч, Ліна Костенко, Іван Світличний.

На початку 1970 р. у Львові вийшов перший номер журналу «Український вісник». Його ініціатором і головним редактором був В. Чорновіл, який за рік до того вийшов на волю. Журнал мав кореспондентів у багатьох містах України. У ньому подавалася інформація про судові й позасудові репресії, факти шовінізму й українофобії, становище українських політв’язнів, акції протесту тощо. Редколегія підкреслювала, що журнал не є антикомуністичним або антирадянським, а навпаки, цілком легальним конституційним виданням. Проте він друкувався на друкарській машинці на цигарковому папері й поширювався підпільно. Протягом 1970–1971 рр. В. Чорноволу вдалося випустити п’ять номерів журналу, з яких чотири потрапили за кордон. Шостий випуск з’явився у Києві в 1972 р. Його підготували співробітники Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий і Є. Пронюк. В. Чорновола в цей час уже заарештували.

Великий резонанс в українському суспільстві й за кордоном мала стаття М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?». У ній ішлося про те, як оцінювати входження України до Російської держави за Переяславською угодою 1654 р. В історичній літературі 30–40-х років ця подія характеризувалася як зло, але менше, ніж можливе приєднання України до Польщі або Туреччини. Такий підхід було піддано нищівній критиці у постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Під пильним наглядом компартійних ідеологів учені інституту випустили 1953 р. у світ повний курс «Історії України», в якому Переяславський акт розглядався як благотворне з усіх боків «возз’єднання» України з Росією. Помпезне відзначення 300-річчя цієї події в 1954 р. закріпило таку оцінку як офіційну.

Розкриваючи обставини виникнення терміна «возз’єднання», М. Брайчевський показав його невідповідність попередній радянській історіографії, яка користувалася терміном «приєднання», а найголовніше — фактичному стану справ. Нав’язана Л. Кагановичем оцінка змушувала повірити в те, що український народ під проводом гетьмана Б. Хмельницького провадив визвольну війну з польськими панами лише задля того, щоб возз’єднатися з Росією, втратити великою кров’ю здобуту державність і потрапити у нову кріпосну залежність!

Стаття не була надрукована в «Українському історичному журналі», який її замовив, незважаючи на підтримку провідних учених інституту, зокрема, І. Гуржія, Ф. Лося, А. Санцевича. Влітку 1966 р. вона почала розповсюджуватися без відома автора. У 1968 р. до керівництва інституту прийшов колишній секретар ЦК КПУ з питань ідеології А. Скаба, який одразу звільнив М. Брайчевського. Йому вдалося влаштуватися в Інституті археології АН УРСР. Але в 1972 р. один з примірників цієї статті потрапив за кордон і був опублікований (без згоди автора) видавництвом «Нові дні» в Торонто (Канада). М. Брайчевського знову звільнили, і протягом шести років талановитий учений не міг працювати за фахом.

У червні 1971 р. ЦК КПРС ухвалив постанову «Про заходи з протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших шкідливих матеріалів». Незабаром ЦК КПУ продублював її власною постановою під аналогічною назвою. У постановах вказувалося, що самвидавські твори використовують у своїх інтересах «імперіалістичні центри антикомунізму, розвідки капіталістичних країн і зв’язані з ними антирадянські емігрантські організації». Як найбільш небезпечні, згадувалися праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» І. Дзюби, «Серед снігів» В. Мороза, «Лихо з розуму» В. Чорновола, «Собор у риштованні» Є. Сверстюка. На відділи ЦК і обкомів партії покладалися поліцейські функції: «Вжити відповідних заходів для запобігання розповсюдженню політично шкідливої літератури, виявляти осіб, які займаються виготовленням, розповсюдженням і використанням так званого “самвидаву” і проводити з ними відповідну профілактичну роботу»440.

У січні 1972 р. новою хвилею арештів розпочався широкий наступ на дисидентів. Він тривав фактично без перерви майже два роки. За ґратами опинилися І. Гель, В. Марченко, Л. Плющ, Є. Пронюк, Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл, З. Франко і багато інших. Почалася чистка від інакодумців в інститутах АН УРСР, вищих навчальних закладах, видавництвах, творчих спілках. Було складено чорні списки письменників і перекладачів, праці яких не підлягали публікації. Переглядалися плани видавництв, репертуари театрів, експозиції музеїв.



Погром 1972–1973 рр. підірвав опозиційний рух. Проте незабаром він набув другого дихання. У серпні 1975 р. радянські газети опублікували повний текст Заключного акта Гельсінської наради з питань безпеки та співробітництва в Європі, включаючи так звані гуманітарні статті. Серед них була й стаття про неприпустимість переслідування громадян за їхні політичні переконання. Спираючись на цю норму міжнародного права, яку публічно визнало вище керівництво СРСР, дисиденти зробили спробу легально відстоювати право на інакомислення. Дисидентський рух трансформувався у правозахисницький.

У травні 1976 р. на скликаній академіком А. Сахаровим прес-конференції західних журналістів у Москві фізик Ю. Орлов оголосив про утворення Групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Відомі російські дисиденти, які ввійшли до цієї групи, зобов’язувалися стежити за тим, щоб уряд СРСР дотримувався гуманітарних статей Заключного акта.

У листопаді цього ж року в Києві утворилася Українська Гельсінська група (УГГ). Фундаторами українського руху правозахисників стали письменник М. Руденко (голова), письменник, колишній політв’язень сталінських таборів О. Бердник, генерал-майор П. Григоренко, головні дійові особи «справи юристів» І. Кандиба та Л. Лук’яненко, які повністю відсиділи свій 15-річний строк, О. Мешко, М. Матусевич, М. Маринович, Н. Строката-Караванська, О. Тихий. «Своїм головним завданням, — заявляли члени УГГ, — Група вважає ознайомлення урядів країн-учасниць і світової громадськості з фактом порушень на терені України Загальної декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих Гельсінською нарадою»441. Цю заяву вони підписали власними іменами і подали адреси, щоб підкреслити свій намір діяти виключно на легальних засадах. Однак КДБ переслідував їх, не зупиняючись перед мерзенними провокаціями. Зокрема, під час обшуків їм підкидали долари США, порнографічні листівки, зброю, нацьковували на них хуліганів і карних злочинців.

З санкції Ю. Андропова і генерального прокурора СРСР Р. Руденка у січні 1977 р. був заарештований глава УГГ М. Руденко та учитель О. Тихий. Тихий був засуджений на 10 років таборів і п’ять років заслання. Інвалід війни М. Руденко одержав сім років таборів і п’ять років заслання.

У липні 1978 р. Л. Лук’яненко як «особливо небезпечний рецидивіст» був засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання. Тоді ж за ґрати кинули М. Мариновича і М. Матусевича. Одного за одним заарештовували інших членів групи. Останньою у 1981 р. розглядалася справа І. Кандиби з першого складу УГГ. Однак до УГГ вступали нові члени — П. Вінс, О. Гейко, Ю. Литвин, В. Малинкович, В. Овсієнко та ін. Про належність до групи оголосили ув’язнені правозахисники В. Романюк, Й. Зісельс, З. Красівський, І. Сокульський, В. Чорновіл, Д. Шумук, Ю. Шухевич та ін. Після виїзду за кордон Л. Плюща, П. Григоренка і Н. Строкатої-Караванської було створено закордонне представництво УГГ.

Не всі політв’язні дочекалися звільнення і реабілітації. У 1984 р. в Пермській тюремній лікарні помер О. Тихий, у Ленінградській — В. Марченко. Восени 1984 р. у таборі суворого режиму в с. Кучино Пермської області покінчив життя самогубством Ю. Литвин. Через рік там же помер В. Стус.



Опозиційний рух не став масовим. Однак сталіністи у владі розуміли, що він несе грізну небезпеку. Відмова від масового терору і відмова від реформ надзвичайно знижувала здатність керівників партії контролювати суспільні процеси. Будь-що вони прагнули приховати від громадян пропоновані опозиціонерами альтернативи тим методам управління і формам життя, з якими суспільство звиклося за довгі десятиліття. Однак встановлена державою інформаційна блокада навколо інакомислячих раз у раз переривалася в різний спосіб. Критика існуючого ладу пробуджувала громадську думку і спонукала людей давати оцінку несправедливостям, які вони бачили навколо себе. Опозиційний рух ставав яскравим виявом політичної кризи, яка дедалі більше зливалася з кризою соціально-економічною.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   32   33   34   35   36   37   38   39   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка