Червоний виклик



Сторінка37/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   56

12.6

Наростання економічної кризи


Пленум ЦК КПРС у вересні 1965 р. скасував реформи М. Хрущова в галузі управління промисловістю. Були ліквідовані ради народного господарства і відновлена галузева система управління через союзні та союзно-республіканські міністерства. В Україні відновилася діяльність 22 союзно-республіканських і 7 республіканських міністерств. Сім раднаргоспів передали загальносоюзним міністерствам 499 підприємств, союзно-республіканським — 5 986, республіканським — 587. Переважна частка промислового потенціалу України знову була підпорядкована центральним відомствам.

Одночасно з ліквідацією раднаргоспів пленум ЦК КПРС прийняв по доповіді О. Косигіна постанову «Про поліпшення управління промисловістю, вдосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва». У ній визначалися основні принципи реформи методів планування й економічного стимулювання. Реформа спрямовувалася на розширення сфери госпрозрахункових відносин на підприємствах і створення ефективної системи стимулювання праці.



На початку жовтня 1965 р. було опубліковано два документи, підготовлені в Раді міністрів СРСР на основі рекомендацій групи економістів, які працювали під керівництвом харківського професора О. Лібермана — про поліпшення планування та стимулювання виробництва і про державне виробниче підприємство. Уряд О. Косигіна засвідчував бажання наділити підприємства широкими правами в господарській діяльності. Кількість обов’язкових показників, які спускалися зверху і були для підприємства своєрідною гамівною сорочкою в його господарській діяльності, істотно скорочувалася.

Зокрема, показник валової продукції зберігався тільки як статистичний. Основним плановим показником ставав обсяг реалізованої продукції. Якщо вироблену підприємством продукцію реалізувати не вдавалося, вона не зараховувалася йому як вироблена. Такий порядок спонукав підприємства скорочувати випуск продукції, яка не мала попиту.

Частину доходів підприємств тепер залишали в їхньому розпорядженні. Замість невеликого фонду директора утворювалися три великі самостійні фонди — розвитку виробництва, матеріального заохочення та соціально-культурних заходів і житлового будівництва. Величина їх обраховувалася за затвердженими урядом нормами, щоб перешкодити підприємствам домагатися збільшення частки прибутку в їх розпорядженні, а міністерствам — вилучати більше прибутку, знекровлюючи тим самим підприємства.



На нові методи планування й економічного стимулювання підприємства переводилися поступово. У 1966 р. реформа охопила в Україні перші 100 підприємств. У 1970 р. кількість підприємств, які працювали по-новому, зросла до 8,2 тис., що становило понад 80% загальної кількості. На них припадало 92% обсягу промислової продукції442.

Восьма п’ятирічка (1966–1970 рр.) стала найуспішнішою з усіх радянських п’ятирічок. Обсяг промислового виробництва збільшився в Україні наполовину. Дві третини приросту промислової продукції було одержано за рахунок зростання продуктивності праці. Однак статистика певною мірою прикрашала результати реформи: високі звітні показники нерідко досягалися завдяки прихованому підвищенню цін.

Основна причина труднощів з реформою полягала в тому, що розширення прав підприємств не супроводжувалося обмеженням прав міністерств і комітетів (Держплану, Держпостачу, Держкомцін тощо). Економіка залишалася командною, і командували нею не виробничники, а чиновники, які не були зацікавлені брати на себе ініціативу і відповідальність, виходячи з конкретної ситуації.

Госпрозрахунок, тобто порівняння витрат виробництва й одержаних результатів, завжди був лише ерзацом ринкового підходу до господарювання. Госпрозрахунок на реформованих підприємствах назвали «повним». Проте він як був, так і залишався бюрократичним витвором, який не мав нічого спільного з господарюванням в умовах ринкової економіки.

Економічну реформу було поширено на всю промисловість завдяки зусиллям О. Косигіна. Діяльність міжвідомчої комісії при Держплані СРСР, що проводила реформу, внаслідок позиції керівників багатьох міністерств та відомств, які входили до неї, виявилася майже паралізованою. Не бажаючи поступатися своїми правами, міністерства ігнорували положення про державне виробниче підприємство і поступово поверталися до жорсткого директивного планування. Продуктивність праці, собівартість продукції, а згодом також інші показники знову стали директивними. Чим краще працювало підприємство, тим важчі умови чекали на нього в наступному році, оскільки загальносоюзні планово-фінансові органи встановлювали жорсткіші нормативи формування фондів стимулювання. Згортання економічних і посилення адміністративних методів управління зменшило заохочувальне значення премії. Вона знову ставала незначним додатком до заробітної плати. Партійні органи, як і раніше, на всіх рівнях активно втручалися в економіку, не поділяючи при цьому відповідальності за свої рішення. У самому виробництві не знаходилося людей, здатних утілити рішення, які відповідали б інтересам підприємства.

Економіка командного типу була приречена залишатися витратною, екстенсивною, ірраціональною. Реформа «пішла в пісок», а на плакатах під портретами Л. Брежнєва в кабінетах високих начальників і на вуличних транспарантах тиражувався глибокодумний, але загадковий вислів її головного могильника: «Економіка має бути економною».

Прищеплення елементів ринку командній економіці було принципово неможливим. Чехословацькі події 1968 р. допомогли компартійно-радянській номенклатурі зрозуміти: або план переможе ринок, або ринок переможе план, директиву, радянську владу. Після «празької весни» розмови про ринковий соціалізм, колективну власність, прямі зв’язки підприємств з іноземними фірмами, орендні відносини стали вважатися політично шкідливими. У пресі почалася інспірована компартійними ідеологами полеміка з економічними концепціями «ревізіоністів».

Підвищення продуктивності праці або зменшення матеріаломісткості виробництва, тобто якісні чинники економічного зростання, відігравали, як і раніше, другорядну роль у радянській економіці. Промисловість розвивалася переважно за рахунок залучення додаткових кількостей сировини та робочої сили, створення нових потужностей. Інтенсивним шляхам розвитку перешкоджала несприйнятливість виробництва до модернізації. Новітню техніку доводилося «впроваджувати» (по-російськи — «внедрять»): це слово вказувало на необхідність застосування силових засобів. Відсутність конкуренції призводила до стагнації виробництва. Оскільки можливості додаткового залучення у виробництво сировини та робочої сили поступово вичерпувалися, темпи промислового зростання скорочувалися.



Ця закономірність була характерною для всієї радянської промисловості. Однак в Україні падіння темпів економічного росту було особливо помітним. Починаючи з 70-х років для Держплану СРСР стали пріоритетними східні регіони країни. Національна політика не відігравала ролі у визначенні цього пріоритету. Донбас ніяк не міг зрівнятися з Кузбасом, де величезні поклади високоякісного кам’яного вугілля іноді можна було добувати навіть відкритим способом. Родовища нафти й газу в Україні поступово вичерпувалися, а геологорозвідувальні роботи згорталися, бо треба було розробляти нововідкриті родовища енергоносіїв у Західному Сибіру — одні з найбільших у світі. Лише електроенергетика, особливо атомна, розвивалася в Україні стрімкими темпами. Нові потужності споруджувалися з розрахунком на задоволення потреб сусідніх країн РЕВ. Виробництво електроенергії за 1970–1985 рр. збільшилося зі 138 до 272 млрд кВт-год.

Досить динамічно розвивалася в Україні й металургія, яка спиралася на колосальні родовища залізної руди в Криворізькому басейні і створені за багато десятиріч велетенські потужності з переробки руди в прокат чорних металів. За 15 років, з 1970 по 1985 р., видобуток залізної руди виріс із 111 до 120 млн тонн, виробництво прокату чорних металів — із 32,7 до 37 млн тонн.

Відчутно зменшився видобуток вугілля. У дев’ятій п’ятирічці (1971–1975 рр.) Україна давала близько 200 млн тонн вугілля на рік, у десятій (1976–1980 рр.) — 190 млн тонн, в одинадцятій (1981–1985 рр.) — менш як 180 млн тонн на рік443. З кожною новою п’ятирічкою собівартість донецького вугілля зростала. Щоб видобути паливо, доводилося вводити в експлуатацію крутоспадні тонкі шари. Недостатня технічна оснащеність позначалася не лише на продуктивності, але й на умовах праці шахтарів, створювала загрозу їх життю. Коли запаси вугілля на верхніх горизонтах вичерпувалися, шахтарям доводилось спускатися за високоякісним вугіллям до нижчих горизонтів, розташованих іноді на кілометрових глибинах. Тут безпечні умови праці не завжди вдавалося створити навіть за допомогою високої технічної оснащеності вуглевидобутку.

Відірваний від ринку, директивний механізм господарювання ґрунтувався на нормативах, які доводилися до підприємств як обов’язкові. Для значної частини виробництв норми раціонального використання палива, сировини та матеріалів не визначалися через технологічні труднощі. У багатьох випадках перегляд норм не встигав за змінами в технічному рівні виробництва. Сам по собі перегляд мільйонів нормативів був надзвичайно трудомісткою справою. Часто директивні нормативи не виконувалися через відсутність прямої матеріальної зацікавленості в цьому з боку безпосередніх робітників. Масові громадські огляди економії ресурсів були пропагандистськими заходами й не могли істотно вплинути на показники виробництва. Тому матеріаломісткість продукції зростала, а фондовіддача, тобто вироблений національний дохід у розрахунку на рубль виробничих фондів (задіяних у виробництві устаткування, сировини, палива, матеріалів) неухильно знижувався. Усупереч закликам компартійних ідеологів економіка не бажала бути економною.

Керманичі радянської держави над усе цінували в плановій економіці лише одну її рису: абсолютну підпорядкованість їхній волі. Головним завданням радянської промисловості вони вважали постійне нарощування озброєнь і передусім — ракетно-ядерного потенціалу. Військово-промислова комісія при Раді міністрів СРСР на чолі з Д. Устиновим турбувалася про те, щоб задовольнити всі потреби швидко зростаючого ВИК. Внаслідок цього структура виробництва все більше деформувалася. На непродуктивне нагромадження спрямовувалося все більше людських і матеріальних ресурсів. Коли пізніше став можливим доступ до суворо засекречених статистичних даних, з’ясувалося, що в 1989 р. оборонна складова дійшла до 52% виробленого валового національного продукту і 73% національного доходу СРСР444.

У провідних країнах світу фонд заробітної плата поглинав дві третини національного доходу, тоді як в СРСР — тільки третину. Але навіть за рахунок жорсткого обмеження життєвого рівня населення мілітаризація економіки в таких захмарних масштабах неминуче мала призвести до краху. Радянський Союз урятувала від краху енергетична криза, яка спалахнула в світі у 70-х роках. Керівникам радянської держави тоді вдалося максимальною мірою використати кризові явища у світовій економіці, щоб залатати дірки у витратній частині державного бюджету. За 1971–1980 рр. видобуток нафти у Західному Сибіру зріс з 31 до 312 млн тонн, а видобуток газу — з 9,5 млрд до 156 млрд кубометрів. Через побудовані нафто- і газопроводи до кордонів з європейськими країнами енергоносії пішли на експорт, що забезпечило Радянському Союзу мільярди «нафтодоларів».



Поряд з реалізацією на світовому ринку «валютних» природних ресурсів різниця між доходами і витратами в державному бюджеті долалася за допомогою заходів, небезпечних з соціальної та економічної точки зору. Починаючи з 1923 р., коли було встановлено державну монополію на продаж спиртних напоїв (ще раніше — з 1914 по 1922 р. — їх виробництво і споживання були заборонені), ця стаття доходів стала однією з найбільш вагомих у бюджеті. Саме з 70-х років спостерігалося стрімке зростання реалізації горілчаних виробів. Суспільство дедалі більше відчувало на собі негативні наслідки поширення алкоголізму. Споживання алкоголю набуло таких масштабів, що почало загрожувати генофонду населення. Наслідки колосальних обсягів продажу спиртного через державну торговельну мережу замовчувалися.

Поряд з прибутком, сукупність якого в масштабах усієї радянської економіки становила національний дохід, до прибуткової частини бюджету включали й частину витрат виробництва, а саме — амортизаційні відрахування, призначені для повного відтворення засобів виробництва. Кошти цієї частини амортизаційних витрат (реновації) нагромаджувалися на рахунках у банках, щоб з часом можна було купити нову техніку і списати на металолом вилучене з експлуатації спрацьоване устаткування. Проте держава як єдиний власник усіх засобів виробництва використовувала цю частину амортизаційних відрахувань (як правило, вона становила половину їх сумарної кількості) не обов’язково за місцем їх створення. Вона могла перекидати їх в інші галузі або використовувати в інших цілях. Пограбовані в такий спосіб підприємства користувалися тільки тією частиною амортизаційних коштів, яка залишалася на їхніх банківських рахунках з призначенням для відтворення засобів виробництва шляхом поточних або капітальних ремонтів. Це означало, що фізично або морально застаріла техніка постійно відновлювалася за допомогою ремонтів і залишалася у виробництві.

Подібна практика існувала завжди, але з 70-х років вона набула особливого поширення. Вкрай негативно це позначилося саме на українській промисловості — її частка в загальносоюзних капіталовкладеннях упала майже вдвічі порівняно з 60-ми роками. У галузях, де масштаби нового капітального будівництва були невеликими, оновлення машин та устаткування могло відбуватися тільки за рахунок фондів реновації. Коли ж держава забирала їх, аби використати в інших регіонах або в інших галузях, технічний рівень пограбованих галузей стрімко знижувався. Умови виробництва в Донбасі погіршувалися не тільки через те, що основні капіталовкладення в розвиток вуглевидобутку Держплан СРСР скеровував у перспективний Кузбас. Частина утвореного в Донбасі амортизаційного фонду також використовувалася в Кузбасі. А в легкій і харчовій галузях промисловості, які фінансувалися за залишковим принципом, спостерігався особливо низький технічний рівень. На цукрових заводах України інколи працювали машини, виготовлені ще в XIX ст.

Ситуація в сільському господарстві погіршувалася швидше, ніж у промисловості. Щоправда, нові керівники країни після усунення від влади М. Хрущова звернули першочергову увагу саме на сільське господарство. У листопаді 1964 р. були скасовані укази 1958–1963 рр.: про заборону утримувати худобу громадянам, які проживали в містах та робітничих селищах; про обмеження норм утримання худоби в особистій власності сільських жителів, які не були членами колгоспу; про підвищене оподаткування власників худоби, які не займалися «суспільно-корисною працею»; про підвищені податки з громадян, які утримували худобу «з метою особистого збагачення».

Скасування цих указів свідчило про те, що вище партійне керівництво починало заплющувати очі на вимоги комуністичної доктрини і більш прагматично ставитися до присадибного господарства, яке задовольняло потреби міських жителів у продукції тваринництва, а селянам давало можливість підробітку. Лише у хворобливій уяві наскрізь заідеологізованого М. Хрущова могли виникнути побоювання щодо «особистого збагачення» селян, які одержували мізерні копійки за працю в колгоспах або радгоспах.

Проте проявлений вищим керівництвом державної партії прагматизм усе-таки був непослідовним. Обмеження на утримання худоби зберігалися. Зокрема, громадяни, які не були членами колгоспів, за указом Президії Верховної Ради УРСР від 4 листопада 1964 р. не могли мати більше однієї корови на сім’ю, однієї свиноматки з приплодом, двох десятків бджолиних вуликів. Стежили за тим, щоб «збагачення», яке було результатом власної праці, не переходило певної межі. Ідеологічні догми компартійного керівництва все-таки залишалися незмінними.



Земельні органи повернули населенню України більшу частину відібраної в роки правління М. Хрущова присадибної землі. Присадибні ділянки в 1968 р. мали 9 млн сімей, у тому числі 5,2 млн сімей колгоспників, 1,8 млн сімей робітників і службовців, які проживали в сільській місцевості, 2 млн сімей робітників і службовців у містах і селищах міського типу. Усього в користуванні населення знаходилося 2,6 млн га присадибної землі, тобто 7,7% орних площ. Незважаючи на відсутність техніки, на присадибних ділянках населення вирощувало і постачало на ринки чверть загальної кількості овочевої продукції, що споживалася в Україні, третину всього обсягу м’яса, сала, молока і фруктів, більш ніж половину картоплі445. Ця статистика вичерпно характеризує економічну дефективність колгоспного ладу.

У березні 1965 р. відбувся пленум ЦК КПРС, присвячений розгляду ситуації в сільському господарстві. Було визнано, що сільськогосподарська семирічка 1959–1965 рр. провалилася: надої молока практично не зросли, а середньорічне виробництво зерна скоротилося. Сільськогосподарська галузь залишалася збитковою, незважаючи на підвищення в 1962 р. заготівельних цін на м’ясо-молочну продукцію. Тому пленум ЦК санкціонував зміну планування закупівель сільськогосподарської продукції. Замість щорічних планів з додатковими завданнями, які інколи перевищували план, встановлювався розрахований на шість років стабільний план. План продажу державі зерна і продукції тваринництва зменшився, а закупівельні ціни збільшилися. На поставки надпланового хліба встановлювалася надбавка — 50% основної ціни. Вважалося, що за цих умов колгоспи розширять зернове виробництво й відпаде потреба імпортувати хліб. Однак Радянський Союз так і не звільнився від імпортної залежності по хлібу та інших видах продовольства до кінця свого існування.

Сільське господарство України традиційно було розвинутим. Республіка давала більше ніж половину загальносоюзного виробництва цукру, майже половину соняшнику, близько третини фруктів та овочів. Частка капіталовкладень у сільське господарство істотно підвищилася порівняно з попереднім періодом. У дев’ятій, десятій та одинадцятій п’ятирічках вона становила в Україні 27–28% загального обсягу капіталовкладень. Це знаходило відображення у зростаючому споживанні сільським господарством електроенергії (на виробничі й побутові потреби), мінеральних добрив, гербіцидів, використанні техніки. Споживання селом електроенергії зросло в 1981–1985 рр. порівняно з другою половиною 60-х років у 3,6 раза, поставки мінеральних добрив збільшилися в 2,6 раза. Істотно зросли поставки тракторів, вантажних автомашин, комбайнів446.

Однак усі ці ресурси використовувалися нераціонально. Темпи зростання продовольчої продукції були значно нижчими, ніж темпи збільшення фондозабезпеченості села. Віддача кожного рубля використаних у сільському господарстві України основних і оборотних фондів зменшилася в одинадцятій п’ятирічці порівняно з восьмою майже на 60%. Колгоспи та радгоспи не могли нагодувати міського споживача, незважаючи на те, що держава витрачала на них усе більше коштів. Зменшення фондовіддачі пояснювалося неефективністю самої системи колгоспного виробництва, яка була позбавлена реального господаря.

Українські споживачі не мали жодних переваг у постачанні, хоча їхня республіка була найбільш розвинутою в сільськогосподарському відношенні. П. Шелест у жовтні 1968 р. занотував у щоденнику: «У Донбасі великі труднощі із забезпеченням харчування, особливо м’ясом, державних фондів явно не вистачає. А на ринку кілограм м’яса 2,5–3 карбованці. Серед шахтарів, гірників, металургів, машинобудівників, хіміків, будівельників просто йде відкрите ремствування. А що я можу зробити при нашій “зацентралізованій” системі, де все давно розписано, все розподілено, навіть те, що не вироблено. Ми ж не маємо права навіть витратити на потреби республіки те, що виробили понад план. Із республіки відправляється величезна кількість продуктів тваринництва — навіть за кордон, а свій власний робітничий клас, “господаря” країни, тримаємо на мінімальному пайку»447.

Рік у рік становище з постачанням продовольства погіршувалося, але врешті було вирішено запровадити авральні заходи: розробити державну продовольчу програму, забезпечити її фінансування і постійно контролювати хід її виконання. Л. Брежнєв, виступаючи у травні 1982 р. на пленумі ЦК КПРС, який мав затвердити Продовольчу програму, змушений був обережно заявити: «Попит на продукти харчування поки що випереджає виробництво продовольства»448.

Продовольча програма СРСР подавалася як свідчення турботи Комуністичної партії про матеріальний добробут радянських людей. Практично щодня з року в рік засоби масової інформації висвітлювали хід її виконання і популяризували досягнення «маяків» сільськогосподарського виробництва. Сільське господарство стало пріоритетною галуззю в державній політиці капіталовкладень. Однак зростаючі капіталовкладення в електрифікацію, хімізацію, меліорацію і механізацію сільського господарства не давали належної віддачі. Безвідповідальність партійних і радянських інстанцій, які приймали рішення, помножена на економічну незацікавленість виробників, відчужених від засобів виробництва, призводили до тяжких наслідків. Найродючіша в світі смуга придніпровських заплавних чорноземів перетворилася на дно штучних морів. Меліоровані ґрунти засолонялися або заболочувалися. Насичені хімікатами сільськогосподарські продукти ставали небезпечними для здоров’я.

Органічні недоліки в управлінні народногосподарським комплексом країни тяжко позначилися на її екологічному стані. Зростання масштабів використання недосконалої техніки призводило до погіршення екологічної ситуації. Це особливо відчувалося в Україні. Республіка була перевантажена підприємствами важкої промисловості, особливо з видобутку вугілля та руд, виплавки чорних металів. У 80-х роках територія України забруднювалася відходами мінерально-сировинного комплексу в десять разів інтенсивніше, ніж СРСР у цілому. Щорічне вилучення з надр більш ніж 1 млрд тонн корисних копалин супроводжувалося винесенням на поверхню 2,5 млрд тонн гірничих порід.

Не маючи змоги домогтися від колгоспів високої врожайності, державні органи наполягали на постійному розширенні посівних площ. Надмірна розораність призводила до активізації ерозійних процесів. Чорноземні ґрунти, якими завжди славилася Україна, опинилися в жахливому стані.

Середньорічні темпи економічного розвитку України за п’ятирічками виглядали таким чином (у відсотках)449:






1966–1970 рр.

1971–1975 рр.

1976–1980 рр.

1981–1985 рр.

Валовий суспільний продукт

6,7

5,6

3,4

3,5

Національний дохід

6,7

4,6

3,4

3,7

Капітальні вкладення

6,8

6,4

2,1

3,1

Продуктивність праці

6,1

4,1

3,0

3,8

Промислова продукція

8,4

7,2

3,9

3,5

Сільськогосподарська продукція

3,2

3,0

1,6

0,5

Наведені дані показують, що внаслідок вичерпання можливостей екстенсивного розвитку всі показники господарювання в українській економіці неухильно погіршувалися. Економічна криза в Україні була частиною системної кризи комуністичного ладу, який не міг пристосуватися до параметрів постіндустріального суспільства, що формувалося у провідних країнах світу.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   33   34   35   36   37   38   39   40   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка