Червоний виклик



Сторінка38/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   56

12.7

Демографічний розвиток


За життя Й. Сталіна у повоєнний період переписи населення в Радянському Союзі не проводилися. Оприлюднена диктатором цифра втрат у Великій Вітчизняній війні (7 млн осіб) вражала уяву, але все-таки багатократно поступалася реальній, а перепис негайно розкрив би дійсну картину. Наступникам Сталіна вже було на кого списувати людські втрати у війні, і проблема їх приховування втратила актуальність. Поточний статистичний облік не давав вірогідного уявлення про чисельність і склад населення, тому що не мав прив’язки до більш-менш точної цифри, яку могли давати тільки переписи. Спиратися на перепис 1939 р. було неможливо. Тим часом плановій економіці, яка мала розподіляти на п’ятирічку наперед іще не вироблену продукцію, потрібна була точна цифра народонаселення.

Перший повоєнний перепис відбувся через 20 років після довоєнного — у 1959 р. Наступні два були проведені з десятирічним інтервалом між ними. Таким чином, є можливість аналізувати тенденції демографічного розвитку і соціальних змін у складі населення за тривалий період 1959–1989 рр.

Упродовж цих 30 років чисельність населення України збільшилася на 9,6 млн осіб і досягла 51,7 млн. Це забезпечувало їй шосте місце в Європі після Росії, Німеччини, Італії, Великої Британії і Франції. Однак середньорічні темпи приросту населення скорочувалися від п’ятирічки до п’ятирічки: 0,68% у дев’ятій, 0,4% у десятій, 0,34% в одинадцятій. Унаслідок цього приріст населення у міжпереписний період стрімко зменшувався (в тис. осіб)450:

1959–1970 рр. — 5 258

1970–1979 рр. — 2 248

1979–1989 рр. — 1 862

Певну роль у динаміці зростання народонаселення відігравав механічний приріст, тобто різниця між кількістю прибулих на постійне проживання й вибулих. Україна належала до регіонів з позитивним балансом міграційних процесів, поступаючись у цьому відношенні тільки Північному Кавказу. Проте вирішальну роль у динаміці відігравав природний приріст, тобто різниця між народжуваністю і смертністю.

Природний приріст населення неухильно й різко скорочувався внаслідок двох причин: зниження народжуваності й зростання смертності населення. Як і всюди в Європі, в Україні зростала питома вага населення у старшому й похилому віці внаслідок подовження середньої тривалості життя. Це об’єктивно вело до загального зниження народжуваності, якщо не відбувалося її підвищення у людей в репродуктивному віці, а також до збільшення смертності. На початку 70-х років радянський паспорт став загальногромадянським, і селяни дістали можливість переїжджати на постійне місце проживання в міста. Як правило, новою ситуацією користувалася в основному молодь. Тому в сільській місцевості почала зростати частка населення старшого і похилого віку. Відповідно стали швидко знижуватися темпи народжуваності.

Природний приріст на селі скоротився з 13,5 осіб на 1 тис. населення в 1960 р. до 0,4 у 1977 р. Процес депопуляції, тобто перевищення смертності над народжуваністю, розпочався у сільських районах Полтавської області з 1969 р. У 1970 р. він захопив сільські райони Сумської і Чернігівської областей, у 1972 р. — Кіровоградської451.

Скорочення темпів приросту населення по 10 найбільш численних етносах України мало різну динаміку. У трьох міжпереписних періодах і в цілому за 30 років середньорічний темп приросту був такий (у відсотках)452:



Етнічні спільноти

1959–1969 рр.

1970–1978 рр.

1979–1988 рр.

1959–1988 рр.

Українці

0,93

0,42

0,28

0,50

Росіяни

2,56

1,73

0,90

1,57

Білоруси

2,87

0,64

0,89

1,38

Молдавани

0,96

1,25

1,11

0,98

Румуни

1,07

1,04

1,12

0,96

Болгари

0,66

0,20

- 0,21

0,21

Угорці

0,56

0,52

- 0,08

0,29

Євреї

- 0,78

- 2,51

- 2,88

- 1,79

Греки

0,24

- 0,33

- 0,60

- 0,19

Поляки

- 2,06

- 1,65

- 1,79

- 1,65

Наведені дані про середньорічні темпи природного і механічного приросту населення різноспрямовані по етносах і сильно відрізняються за динамікою всередині кожного етносу. Щодо співвідношення етносів у населенні України, то тут три найбільш численні національні групи дали такий приріст у міжпереписні періоди і в цілому за 30 років (у тис. осіб)453:

Етнічні спільноти

1959–1969 рр.

1970–1978 рр.

1979–1988 рр.

1959–1988 рр.

Українці

3 126

1 205

930

5 261

Росіяни

2 035

1 346

884

4 265

Євреї

-63

- 148

- 147

- 353

Решта

160

74

195

429

Національний склад населення України змінювався внаслідок дій таких основних чинників: внутрішньосоюзних міграційних процесів; відтоку єврейського населення за кордон; асиміляційних процесів усередині окремих етнічних спільнот; різниці в народжуваності, яка пояснювалася національними традиціями і ступенем урбанізації кожної спільноти.

Унаслідок наявної «залізної завіси» міграційні процеси могли проявитися тільки як внутрішньосоюзні. Винятком з цього правила стали євреї. Під тиском ззовні, який ставав тим більшим, чим глибше Радянський Союз потрапляв у технічну, технологічну й продовольчу залежність від країн Заходу, комуністичні керівники дозволили еміграцію євреїв під фальшивим претекстом «возз’єднання сімей». Такий привід став необхідним, щоб пояснити, чому тільки євреї мають привілей покинути «соціалістичний табір». Заборона вільного пересування через державні кордони була однією з основоположних рис радянського способу життя.

Навпаки, для міжреспубліканської міграції створювалися найсприятливіші умови. Політична безправність республік загрожувала спалахом національно-визвольної боротьби. Керівники держави бажали відвернути цю загрозу, підриваючи соціальну базу національного руху штучно створеною багатонаціональністю республік. За 30 років частка українців у власній республіці зменшилася з 76,8 до 72,7%, тоді як частка росіян зросла з 16,7 до 22,1%. У 70-х роках, коли міграційні процеси досягали максимуму, сумарний приріст населення України (природний приріст і позитивне сальдо міграційного балансу) був забезпечений більшою мірою за рахунок росіян, а не українців. Такого вражаючого факту не могло б бути у незалежній державі.

Розглянемо тепер динаміку співвідношення окремих національних груп у всьому населенні в регіональному розрізі (у відсотках)454:



Регіони

Українці

Росіяни

Євреї

Інші етноси

Наддніпрянська Україна

перепис 1959 р.

88,9

6,1

2,5

2,5

перепис 1989 р.

86,4

10,0

1,3

2,3

Слобідська Україна

перепис 1959 р.

76,0

20,7

2,2

1,1

перепис 1989 р.

69,8

27,0

1,1

2,1

Приазов’я та Донбас

перепис 1959 р.

63,3

31,2

1,5

4,0

перепис 1969 р.

58,5

36,8

0,7

4,0

Причорномор’я та Крим

перепис 1959 р.

63,1

26,5

2,8

7,6

перепис 1989 р.

57,1

33,9

1,3

7,7

Західна Україна

перепис 1959 р.

87,2

5,2

1,9

5,7

перепис 1989 р.

89,2

5,1

1,6

4,1

До Наддніпрянської України віднесено сім областей — Вінницьку, Житомирську, Київську, Полтавську, Хмельницьку, Черкаську і Чернігівську. По Західній Україні враховуються показники семи областей — Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської, Рівненської, Волинської, Тернопільської та Чернівецької. До Слобідської України в сучасних кордонах входять Харківська та Сумська області. До Причорноморського регіону включено п’ять областей — Кіровоградську, Миколаївську, Одеську, Херсонську та Кримську. Приазов’я з Донбасом має чотири області — Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку та Луганську. Деякі зі згаданих регіонів мають різну історичну долю, але саме таке районування дає змогу зіставляти землі, на яких формувалася українська народність, з освоюваними українцями землями. У сучасних кордонах України освоєні землі (Слобідська Україна, Приазов’я та Донбас, Причорномор’я та Крим) дорівнюють первинній етнічній території (Наддніпрянська і Західна Україна).

Отже, в усіх українських регіонах, за винятком західного, частка росіян істотно збільшилася. У південних регіонах наприкінці 80-х років вона перевищила третину. Такі зміни в національному складі населення створювали сприятливі умови для цілеспрямованої політики русифікації. У східних і південних областях усе більше українців переходили на російську мову в навчанні і щоденному спілкуванні. Унаслідок цього російськомовне населення почало переважати. Однак переписи засвідчили: навіть забуваючи рідну мову, українці здебільшого не змінювали національної самосвідомості, тобто не називали себе росіянами.

Зміна питомої ваги українців і росіян у Наддніпрянщині в 1959–1989 рр. не відрізнялася за спрямованістю й масштабами від регіонів освоєння. Цей факт можна пояснити тільки одним — штучною спрямованістю міграційних процесів на ключовий в Україні регіон. Найголовнішими важелями, за допомогою яких центральний уряд здійснював атаку на українські етнічні землі, були промислове будівництво та розміщення військових контингентів. Що ж до євреїв і поляків, які ще на початку XX ст. займали в національній структурі Наддніпрянської України помітне місце, то на момент перепису 1989 р. вони стали незначними національними меншинами.

Компартійні ідеологи доби «застою» підвели під політику русифікації теоретичну основу. Радянський народ став розглядатися як «нова історична спільнота». У порівнянні з попередніми історичними спільнотами (плем’я, народність, нація) вона проголошувалася вищою, більш зрілою. Це була спроба поставити сукупність громадян СРСР в один ряд з історичними спільнотами світового класу. У своєрідній формі тут відбивалася планетарна агресивність комуністичної ідеології, спрямованої на позбавлення людей приватної власності, яка давала економічну самостійність, а також релігійних почуттів і національних ознак. Положення про радянський народ як нову історичну спільноту з’явилося в тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В. Леніна (1970) і в доповіді Л. Брежнєва на XXIV з’їзді КПРС (1971 р.). Відтоді ця сумнівна новація увійшла до теоретичного арсеналу КПРС і стала активно впроваджуватися у свідомість населення.

Пролетарсько-інтернаціоналістське за змістом положення про радянський народ як нову історичну спільноту сполучалося в компартійній пропаганді з наполегливим підкреслюванням етнічної єдності трьох східнослов’янських народів — росіян, українців і білорусів. Прагматична спрямованість такого акценту на єдності була очевидною. Швидке зростання неслов’янського населення в союзних республіках і деяких автономіях Російської Федерації призводило до зменшення частки православних росіян у складі населення СРСР. За переписом 1979 р. вона скоротилася до 52,9%. Перепис 1989 р. показав, що у складі загальносоюзного населення залишилося 50,8% росіян. Перетворення неросіян на населення, що кількісно переважає, стало справою найближчого майбутнього. Стурбована цим компартійно-радянська номенклатура вбачала тільки один шлях до уникнення цієї загрози — асиміляцію українців і білорусів. Саме тому спрямовуваний органами державної влади асиміляційний тиск на «молодших братів» набув за часів Л. Брежнєва потворних розмірів.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   34   35   36   37   38   39   40   41   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка