Червоний виклик



Сторінка4/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

9.4

Смуга катастрофічних поразок


Вторгнення німецьких військ та їх союзників почалося 22 червня о 3 годині 15 хвилин за московським часом. Група армій «Північ» повинна була розгромити радянські війська в республіках Балтії і зайняти Ленінград. Група армій «Центр» мусила завдати поразки військам, розміщеним у Білорусії, і захопити Москву. Група армій «Південь» мала своїм завданням розгромити війська, розміщені в Правобережній Україні, після чого оволодіти Києвом і Донбасом. У складі цієї групи були три німецькі армії, окрема танкова група, дві румунські армії, а також словацький та угорський корпуси.

У перший день війни удар було завдано силами 117 дивізій, а на 10 липня їх кількість на радянсько-німецькому фронті зросла до 182. 23 червня берлінське радіо повідомило, що концентрація військ на кордоні з СРСР — найбільша за всю історію людства. Це була правда, але німці не мали суттєвої кількісної переваги. До складу радянських прикордонних округів входило 168 дивізій і 14 окремих бригад76. У перший день війни Київський особливий військовий округ був перетворений на Південно-Західний фронт, а Одеський військовий округ — на Південний фронт. Ці фронти поступалися кількісно арміям вторгнення, але мали перевагу в авіації й танках.

22 червня В. Молотов у виступі по радіо заявив: «Червона армія і весь наш народ поведуть переможну вітчизняну війну за батьківщину, за честь, за свободу». 23 червня газета «Правда» надала цілу сторінку під статтю О. Ярославського «Велика вітчизняна війна». Так, на другий день війни, з’явилася ідеологема, співзвучна з війною 1812 р. проти Наполеона Бонапарта. 30 червня був утворений надзвичайний орган — Державний Комітет Оборони (ДКО), в руках якого зосередилася вся повнота влади в країні.

Співвідношення в живій силі між воюючими сторонами від першого і до останнього дня війни було на користь радянських військ. У перші дні після вторгнення Червона армія мала перевагу також у кількості гармат, літаків, особливо велику — в танках. На південному напрямі німецького наступу в радянської сторони налічувалося 5 625 танків проти 850 німецьких77. Ця перевага, однак, виявилася примарною: радянські танки застарілих конструкцій не могли протистояти більш досконалим німецьким. Танкова битва під Бродами у червні 1941 р. закінчилася розгромом восьми мотомеханізованих корпусів Південно-Західного фронту.

У перші три тижні війни боєздатність втратили 100 дивізій Червоної армії з числа тих 170, котрі увійшли в безпосередній контакт з ворогом. Німецькі втрати в живій силі були десятикратно меншими. Ставка Верховного головнокомандування (ВГК) з великим запізненням дозволила військам покинути західні області України, щоб закріпитися на «лінії Сталіна», тому закріпитися їм там не вдалося. 10 липня німецькі танкові й моторизовані частини вийшли на далекі підступи до Києва.

У серпні противник прорвав оборону Південного фронту і оточив дві радянські армії. За німецькими даними, в полон під Уманню потрапили понад 100 тис. червоноармійців. Розвиваючи успіх, командування Вермахту зняло з московського напряму польову армію і танкову групу, щоб спрямувати їх у тили Південно-Західного фронту. 15 вересня танкові дивізії Гудеріана і Клейста замкнули кільце оточення в районі Бахмача, Лохвиці і Лубен. У «котлі» опинилися чотири армії й командування Південно-Західного фронту. Вирватися з оточення вдалося небагатьом. Радянська статистика військовополонених була закритою аж до кінця 80-х років, а коли її відкрили, то виявилося, що у вересневі «котли» потрапили 453 тис. бійців і командирів. Німецька статистика подає іншу цифру (від 650 до 665 тис.), але різниця пояснюється тільки тим, що багатьох червоноармійців брали в полон кілька разів. Вони вислизали з місцевих «котлів», бо противник не міг упоратися з такою масою полонених78.

Червона армія залишила Київ у ніч на 18 вересня. 30 вересня Ставка ВГК розпорядилася евакуювати в Крим війська Одеського оборонного району. Заново створений у складі чотирьох армій Південно-Західний фронт тривалий час спромігся захищати збудовану переважно цивільним населенням оборонну смугу від Полтави до Харкова — з траншеями, протитанковими ровами, вогневими позиціями для артилерії і мінними полями. Відновлений Південний фронт захищав Донбас і узбережжя Азовського моря.

Але перекрити важкі втрати перших місяців війни у живій силі й особливо в техніці радянським військам не вдалося. Противник зберігав стратегічну ініціативу. У жовтні 1941 р. він зайняв Харків і Сталіно. Тоді ж у «котлі» опинилися дві армії Південного фронту, після чого німці захопили Маріуполь і пішли на Таганрог і Ростов.

На центральному напрямі наступу командування Вермахту зосередило у вересні угрупування в 75 дивізій і розпочало операцію під кодовою назвою «Тайфун» з метою захоплення Москви. Зосередження ударної групи військ небаченої потужності було досягнуто головним чином за рахунок послаблення групи армій «Північ». Унаслідок цього наступальний потенціал ворога на північному напрямі був істотно послаблений, і він обмежився облогою Ленінграда. Тим часом група армій «Центр» зав’язла в боях, втрачаючи здатність діяти концентрованими силами внаслідок розтікання на величезних російських просторах. Постійно поповнюючись живою силою, радянські війська 5 грудня перейшли у контрнаступ і відкинули противника на відстань від 150 до 400 км. Ця поразка була першою в історії Вермахту. Вона засвідчила провал бліцкригу — головного завдання операції «Барбаросса». Як і в Першій світовій війні, Німеччина опинялася перед жахливою реальністю — війною на Сході і Заході.

У радянській і російській пострадянській історіографіях створення антигітлерівської коаліції датується 1941-м роком. Але факти свідчать, що вона виникла у вересні 1939 р. Напавши на СРСР, Німеччина «заштовхнула» його в табір нової Антанти, відродженої перед тим завдяки узгодженим діям Гітлера і Сталіна. З червня 1941 р. Сталіну довелось шукати спільну мову з тими союзниками, яких обрав для нього рейхсфюрер.

Один із організаторів інтервенції в радянську Росію під час громадянської війни, а в 1941 р. — прем’єр-міністр Великої Британії В. Черчилль виступив по радіо ввечері того дня, коли нацистська Німеччина вторглася в СРСР. У цій промові він не робив якісної різниці між націонал-соціалізмом і комунізмом, але переконував співвітчизників у необхідності підтримати Радянський Союз, доля якого відтоді стала пов’язуватися з долею їхньої вітчизни і всієї європейської цивілізації. «Нацистському режиму властиві найгірші риси комунізму, — підкреслював він. — У нього нема будь-яких підвалин і принципів, крім зажерливості і прагнення до расового панування. За своєю жорстокістю і шаленою агресивністю він переважає всі форми людської зіпсованості. За останні 25 років ніхто не був більш послідовним противником комунізму, ніж я. Не візьму назад жодного слова, яке сказав про нього... Проте, — продовжував він, — коли кілька хвилин назад я говорив про кровожерливість і пожадливість Гітлера, які спокусили і штовхнули його на авантюру в Росії, я сказав, що за його злочином приховується один глибший мотив. Він хоче знищити російську державу тому, що в разі успіху сподівається відкликати зі Сходу головні сили своєї армії та авіації і кинути їх на наш острів, який, як йому відомо, він повинен завоювати, бо інакше йому доведеться зазнати кари за свої злочини. Його вторгнення в Росію — це лише прелюдія до спроби вторгнення на Британські острови... Тому небезпека, що загрожує Росії, — це небезпека, яка загрожує нам і Сполученим Штатам»79.

Президент США Ф. Д. Рузвельт висловив своє ставлення до вторгнення Вермахту в СРСР 24 червня. Виступаючи перед журналістами, він вказав, що США нададуть Радянському Союзу ту допомогу, якої він потребуватиме. Після цього виступу стало зрозумілим, що американський уряд готовий включити в програму ленд-лізу радянські заявки. Прийнятий у березні 1941 р. Конгресом США закон про ленд-ліз надавав президентові право передавати, давати в оренду та позичати оборонні матеріали, воєнну інформацію і послуги, необхідні для ведення війни, будь-якій країні, оборона якої мала життєве значення для США.

Виступи В. Черчилля і Ф. Д. Рузвельта підготували ґрунт для письмових домовленостей. 12 липня 1941 р. була підписана «Угода між урядами СРСР і Великої Британії про спільні дії у війні проти Німеччини». Цим самим СРСР формально приєднувався до антигітлерівської коаліції. 18 липня в Лондоні була укладена угода про спільні дії у війні з чехословацьким урядом в еміграції. Вона передбачала відновлення Чехословацької республіки в кордонах, які існували до Мюнхенської угоди чотирьох держав, а також створення в СРСР чехословацьких збройних сил для боротьби з Вермахтом. Нарешті, 30 липня посол СРСР у Лондоні І. Майський і голова польського еміграційного уряду генерал В. Сікорський підписали угоду про співпрацю, перший пункт якої проголошував: «Уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили чинність»80. Цією угодою передбачалося також створення Війська Польського на території СРСР. Радянський уряд зобов’язувався амністувати всіх громадян Другої Річпосполитої, що перебували на території СРСР в ув’язненні або були депортовані.



У серпні 1941 р. Ф. Д. Рузвельт і В. Черчилль зустрілися на борту англійського військового корабля «Принц Уельський» біля острова Ньюфаундленд і проголосили декларацію з восьми пунктів. Першим із них оголошувалося про відмову від територіальних надбань після перемоги, яку було нескладно прогнозувати, — внаслідок цього Друга світова війна мала позбутися імперіалістичних рис. Наступним пунктом декларації була заява про незгоду двох держав з територіальними змінами, які суперечили б вільно виявленому бажанню зацікавлених народів. 24 вересня з цією декларацією, що увійшла в історію як Атлантична хартія, солідаризувався Радянський Союз. 1 січня 1942 р. представники 26 країн, які погодилися з принципами Атлантичної хартії, підписали у Вашингтоні відповідний документ. Під ним стояв підпис — Об’єднані Нації. Відтоді цією назвою стала позначатися коаліція держав, яка поставила своєю метою досягнення капітуляції гітлерівської Німеччини та її союзників.

Протягом перших місяців 1942 р. радянські війська вели важкі бої в Донбасі. Незважаючи на перевагу противника в живій силі і техніці, Ставка ВГК дала дозвіл у травні на наступальну операцію під Харковом. У результаті в «котлі» опинилися дві радянські армії. У полон потрапило 240 тис. бійців Південно-Західного і Південного фронтів, загинула 171 тис. Втрати німців становили 20 тис.81

Одночасно Вермахт перейшов у наступ в Криму. З 250 тис. військ Кримського фронту загинуло 162 тис. бійців, понад 10 тис. сховалися в Аджимушкайських катакомбах, де марно чекали на допомогу, решта потрапила в полон. Оборону тримали тільки захисники Севастополя. Опір, який тривав 250 днів, закінчився на початку липня. Загальні втрати севастопольців за цей період становили 157 тис., у полон потрапили 95 тис.82

Аналізуючи становище, Г. Гудеріан занотував у своїх спогадах: «1942 рік був останнім роком, у якому, не побоюючись негайного втручання західних держав, основні сили німецької армії могли бути використані у наступі на Східному фронті. Залишалося вирішити, що слід зробити на фронті довжиною 3 тис. км, аби забезпечити успіх наступу, який проводився порівняно невеликими силами. Було ясно, що на більшій частині фронту війська повинні були перейти до оборони»83.

На відміну від 1941 р., коли основні сили противника зосереджувалися на центральному напрямі, у 1942 р. план літнього наступу полягав у прориві великими силами в район Донбасу з наступним виходом на Північний Кавказ. Генеральний наступ розпочався наприкінці червня. 22 липня відступаючі радянські війська залишили останнє українське місто — Свердловськ Ворошиловградської області, а 27 липня вони відступили з селища міського типу і залізничної станції Шотове тієї ж області. Після 13 місяців боїв німецькі війська повністю окупували територію України.

Відступу передувала евакуація матеріальних цінностей і фахівців. Нею керувала Рада з евакуації, утворена на третій день після вторгнення. ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ще 27 червня 1941 р. затвердили постанову «Про порядок вивозу та розміщення людських контингентів і цінного майна». Усього з України вивезли устаткування 550 підприємств. Було евакуйовано 3,5 млн інженерно-технічних працівників, діячів науки і культури, кваліфікованих робітників, викладачів і студентів вищих навчальних закладів84.

Партійно-урядова директива від 29 червня 1941 р. вимагала знищувати все, що не можна було евакуювати, — по суті, це означало застосування тактики «випаленої землі». Зокрема, була підірвана гребля Дніпрогесу, після чого потік води з водосховища знищив невідому кількість цивільного населення і червоноармійців. Було затоплено всі кам’яновугільні шахти, знищено радіокерованими мінами кілометри вулиць у Києві, Харкові та інших містах, випалено урожай на полях, якщо його не вдалося зібрати. Тактика «випаленої землі» тяжко позначилася на долі населення, яке залишилося на окупованій ворогом території.

Чим пояснити причини катастрофічних поразок 1941–1942 рр.? 16 серпня 1941 р. з’явився наказ Ставки ВГК Червоної армії № 270, який пояснював ці поразки тільки одним: боягузтвом бійців і командирів, зловмисним дезертирством. «Зобов’язати кожного військовослужбовця, незалежно від його службового становища, вимагати від вищого начальника, якщо його частина перебуває в оточенні, битися до останньої можливості, щоб пробитися до своїх, — говорилося в наказі. — І якщо такий начальник або частина червоноармійців замість організованої відсічі ворогові виберуть здачу в полон — знищувати їх усіма засобами, як наземними, так і повітряними, а сім’ї червоноармійців, що здалися в полон, позбавляти державної допомоги»85. Слідом за цим наказом 12 вересня 1941 р. з’явився наказ Й. Сталіна про створення у прифронтовому тилу загороджувальних загонів. При кожній стрілецькій дивізії вимагалося створювати загороджувальний батальйон, призначений для «встановлення твердої дисципліни та припинення втечі охоплених панікою військ»86.

Однак ці накази не подіяли, червоноармійці здавалися в полон, коли потрапляли в «котли». А першопричиною постійного утворення великих і маленьких «котлів» був не страх перед могутнім противником, а небажання воювати — дефетизм. Тема дефетизму в радянській історіографії була забороненою, а в пострадянській залишається небажаною, бо затьмарює перемогу, одержану в 1945 р. Розкрити її поки що можна лише на рівні спогадів і статистики військовополонених.



Ось спогади десятирічного восени 1941 р. Юрія Білодіда, який проживав у селі Лиман Зміївського району на Харківщині: «До хати зайшов капітан Червоної армії і дізнавшись, що в ній мешкає вчительська сім’я, вибачився і попросив поїсти. Розмова, що зав’язалась між капітаном і батьками, точилась навколо незрозумілого для домочадців відступу. Тут я й почув вперше: “Красноармейцы воевать не хотят. В разведку послать никого нельзя, даже с командиром. Как уйдут в сторону противника, так и не возвращаются, в плен сдаются”». Далі він згадував про поди, коли гітлерівці вже прийшли в Лиман: «У школі розмістився німецький штаб. Щоранку до нього з передової приходило кілька червоноармійців, що здавалися в полон. Вони сиділи на шкільних садових лавках без охорони, німці їм навіть давали їжу, а після обіду вантажівка, що йшла у німецький тил, забирала полонених. Одного разу вранці перед штабом з’явився цілий підрозділ червоноармійців зі зброєю: знамениті мосінські трьохлінійки з примкнутими тригранними штиками, кулемет “максим” і кілька “дегтярів”. По обіді під командою своїх червоних командирів й у супроводі лише двох німецьких автоматників чимала колона строєм пішла до німецького тилу. Хлопчаки проводжали цю процесію до околиці села. До комендатури в райцентрі Змієва рушив цілий піхотний батальйон зі зброєю і командирами. Що сталося з цими нещасними потім?»87

Відомості про загальну кількість і динаміку зростання радянських полонених досить суперечливі За опублікованими німецькими джерелами, до 20 грудня 1941 р. в полон було взято 3,4 млн солдатів і командирів Червоної армії88. Професор В. Косик, який вивчав німецькі архіви, подає значно меншу цифру на кінець 1941 р. — 2,4 млн полонених89. Невідповідність у цифрах пояснюється як різною методикою підрахунків, так і, мабуть, практикою переведення військовополонених у цивільний стан.

Гітлерівці справді розпускали по домівках полонених місцевого походження, що могло видатися ліберальним заходом. Фактично ж вони мали прагматичну мету — послабити опір противника (про такі факти повідомлялося в німецьких листівках). Але в ході стрімкого наступу німці часто й розстрілювали полонених прямо на полі бою90. І розпуск, і розстріли пояснювалися одним — відсутністю тилових підрозділів, здатних зібрати і підрахувати військовополонених.

Переведення військовополонених у цивільний стан було припинене в листопаді 1941 р. Пізніше з полону звільнялися лише фахівці за заявками окупаційних організацій або ті, хто виявляв бажання вступити до німецьких воєнізованих формувань чи в армію генерала А. Власова91.

Розглянемо динаміку полону, обраховану зростаючим підсумком за єдиною методикою В. Косиком (у млн осіб)92:


грудень 1941 р.

2,4

квітень 1942 р.

3,6

листопад 1942 р.

5,2

квітень 1943 р.

5,3

жовтень 1943 р.

5,5

січень 1944 р.

5,6

листопад 1944 р.

5,7

Після переломного листопада 1942 р. кількість захоплених у полон радянських військовослужбовців збільшувалася незначною мірою. З листопада 1942 р. до листопада 1944 р., тобто за 24 місяці воєнних дій, число військовополонених зросло на 0,5 млн. Але за перші 16 місяців війни (до листопада 1942 р.) сумарна кількість військовополонених становила 5,2 млн — тобто вдесятеро більше за коротший термін. Ця динаміка вимагає пояснення.

Загородзагони були запроваджені в перші місяці війни, але немало червоноармійців воліли не воювати і не потрапляти під їхній вогонь, тому йшли назустріч ворогу і здавалися. Вони погано воювали не тому, що не вміли воювати. Вони не бажали воювати за той лад, при якому були можливі депортації, голодомори і масові репресії.

Ситуація почала змінюватися тільки тоді, коли населення зрозуміло, що окупаційний режим виявився набагато жорстокішим, аніж радянський. У Дарницькому таборі загинуло до 200 тис. червоноармійців, у грос-лазареті № 301 біля Славути Камянець-Подільської області — понад 160 тис., у таборах смерті Доманівського району на Одещині — 115 тис., на території військового містечка Ракове біля Проскурова — 65 тис., у Хоролі на Полтавщині — понад 57 тис. (тільки до осені 1942 р.) тощо93. За даними управління у справах військовополонених Верховного командування Вермахту (ОКВ), до 31 грудня 1944 р. на Східному фронті було взято в полон 5 231 057 осіб, з них загинуло 3 226 237 (62%), лишилося живими 1 054 820, було звільнено 816 230. За іншими, теж німецькими даними, в полон потрапило 5,7 млн червоноармійців, з них загинуло близько 3,8 млн, тобто дві третини94.

Вихована радянською школою молодь, мобілізована в Червону армію, героїчно боролася з ворогом у ситуації катастрофічних поразок. Вона виконала основне завдання першого року війни: не допустити бліцкригу. Але багатьох мобілізованих в армію громадян старшого покоління тільки нацисти змусили так само боротися з ворогом — своєю нелюдською політикою на окупованих землях. Люди старшого віку пам’ятали жорстоко-визискувальний режим «перших німців» 1918 р., але тепер мова йшла не про хліб, який конфісковували окупанти, а про виживання народу. Так само, як у наказі Ставки ВГК № 240 від 16 серпня 1941 р., знаменитий наказ наркома оборони СРСР Й. Сталіна за № 227 від 28 липня 1942 р. (неофіційна назва «Ані кроку назад!») звинувачував у невдачах Червоної армії боягузів і панікерів. Та на відміну від першого, цей наказ більше вплинув на свідомість тих, хто воював. Звичайно, бійці і командири звернули увагу на погрози: розстріл на місці, штрафні батальйони і роти, загородзагони. Але вони почули й інше: «Наші можливості не безмежні. Територія Радянської держави — це не пустеля, а люди — робітники, селяни, інтелігенція, наші батьки, матері, дружини, брати, діти. Територія СРСР, яку захопив і намагається захопити ворог, — це хліб та інші продукти для армії і тилу, метал і паливо для промисловості, фабрики, заводи, які забезпечують армію озброєнням і боєприпасами, залізниці. Після втрати України, Білорусії, Прибалтики, Донбасу та інших областей у нас стало набагато менше території, отже, стало набагато менше людей, хліба, металу, заводів, фабрик. Ми втратили понад 70 мільйонів населення, понад 800 мільйонів пудів хліба на рік і понад 10 мільйонів тонн металу на рік. У нас немає вже тепер переваги над німцями ні в людських резервах, ні в запасах хліба. Відступати далі — значить знищити себе і знищити разом із тим нашу Батьківщину. Кожний новий шматок залишеної нами території буде всіляко посилювати ворога і всебічно ослаблювати нашу оборону, нашу Батьківщину»95.

Осінь 1942 р. стала переломною.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка