Червоний виклик



Сторінка41/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   56

12.10

Розвиток культури


Два десятиліття «застою» характеризувалися стрімким наростанням русифікації в усіх сферах культурного життя. Русифікація ніколи не проголошувалася метою держави, зважаючи на цілковиту її суперечність офіційним гаслам політики КПРС. Проте з часів В. Леніна визнавалася прогресивність «природної» асиміляції. Державні чиновники ретельно маскували свої продумані методи русифікації, наголошуючи на об’єктивності й прогресивності асиміляційних процесів. Найпідступнішими були ці дії в галузі народної освіти.

З 1966 р. відповідно до рішень XXIII з’їзду КПРС в країні почалося впровадження загальнообов’язкової освіти в обсязі 11 класів. Положення про обов’язкову середню освіту було внесено в Конституцію СРСР 1977 р. і Конституцію УРСР 1978 р. Упродовж 70-х років абсолютна більшість тих, хто закінчував восьмий клас, продовжувала навчання або в старших класах, або в середніх спеціальних навчальних закладах.

Перехід до загальної середньої освіти був справді великим культурним досягненням. Він потребував значних коштів, і держава знаходила їх, незважаючи на інші пріоритети. Щоправда, таке завдання полегшувалося скороченням за два десятиліття учнівського контингенту: в Україні чисельність учнів у 1965/66 навчальному році становила 8 671 тис., а в 1985/86 рр. — 7 249462.

Прагнення виконати директиву про обов’язкову середню освіту за будь-яких умов нерідко призводило до погіршення якості навчання. Хоча не всі бажали вчитися у старших класах, держава наполегливо домагалася цього. Освітянські управлінці в гонитві за цифрою, яку від них вимагали в парткомах, змушені були займатися окозамилюванням. Учнів переводили з класу в клас, майже нікого не залишаючи на повторний курс навчання. Штучно розширювалася мережа закладів вечірньої освіти та заочних форм навчання. Учитися у вечірній або заочній школі змушували всіх, хто не мав середньої освіти у віці до 45 років. У цій освітній мережі спостерігалося особливо багато приписок і формалізму.

Найбільші труднощі в запровадженні обов’язкової середньої освіти виникли на селі. У більшості сіл працювали тільки початкові або неповні середні школи, як правило, малокомплектні. Вони ставали філіями середніх шкіл, розташованих по сусідству. Учні старших класів змушені були ходити на навчання за кілька кілометрів у сусіднє село. У цій ситуації істотно зросла мережа шкіл-інтернатів. Вони виявлялися найбільш зручним типом навчального закладу в сільських умовах.

Трудове виховання в школі вважалося пріоритетним. Значна частина витрат, пов’язаних із запровадженням уроків праці, покладалася на шефів — близько розташовані підприємства. На селі основні витрати несли колгоспи або радгоспи. Практика показувала, наскільки важко було налагодити повноцінне професійне навчання в окремо взятій школі. Тому органи освіти віддавали перевагу міжшкільним навчально-виробничим комбінатам, які створювалися на базі шкіл з розвиненою матеріальною базою. Наприкінці 70-х років у міжшкільних навчально-виробничих комбінатах навчалося близько 2 млн учнів — трохи менше третини їхньої загальної кількості. Профіль комбінату визначався залежно від економічної спеціалізації великого населеного пункту або сільського району.

Шкільна реформа розпочалася в Україні у квітні 1959 р. За два десятиліття вона істотно підвищила рівень русифікації навчання. Наприкінці 70-х років кількість україномовних шкіл зменшилася на 8,7 тис. У Криму і в Донецьку не залишилося жодної української школи. Частка українських і українсько-російських шкіл в обласних центрах зменшилася до 28%463.

У червні 1978 р. ЦК КПРС прийняв постанову «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках», якою розпочався новий наступ на національну школу. У травні 1979 р. в Ташкенті відбулася Всесоюзна науково-практична конференція на тему «Російська мова — мова дружби і співробітництва народів СРСР». У рекомендаціях конференції, яка вивчала хід виконання цієї партійної постанови, жорстко вказувалося керівникам народної освіти: «Негайно завести всюди вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя». У старших класах загальноосвітньої школи і в ПТУ заохочувався перехід на російську мову викладання, у тому числі найбільш дійовим методом — через підвищення заробітної плати вчителям. Розгорталася перепідготовка викладачів усіх форм і типів навчальних закладів, які могли проводити навчання російською мовою.

Найбільш активно здійснювалося витіснення національної мови в школах України. У середині 80-х років у Києві в класах з українською мовою навчання перебувала лише п’ята частина учнів. У педагогічних училищах столиці близько 70% лекцій читалося російською мовою. У Київському університеті ім. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше третини природничих і менше половини соціогуманітарних дисциплін.

У 1984 р. з’явився закон Верховної Ради СРСР «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи». Цей документ розроблявся в апаратних структурах, а потім був винесений на широке обговорення освітянської громадськості. Реформа не вносила надто великих змін у систему освіти й запроваджувалася в життя поступово.

Зокрема, було затверджено єдиний тип середньої школи з одинадцятирічним терміном навчання. Професійно-технічні училища (ПТУ) різних типів також було максимально уніфіковано. Тепер усі ПТУ давали, окрім професії, загальну середню освіту, і тому їх випускники могли вступати до вищих навчальних закладів. Запроваджувалося навчання дітей у школах, починаючи з шести років (за бажанням батьків). Восьмирічні школи були перетворені на дев’ятирічні, а всі середні школи стали одинадцятирічними.

У 1985/86 навчальному році кількість учителів у школах України становила 405 тис. осіб. Як правило, учителями працювали жінки, переважно (86%) з вищою або незакінченою вищою освітою464.

Кількість вищих навчальних закладів зросла з 132 у 1965 р. до 146 в 1985 р. У 1972 р. Сімферопольський педінституту був перетворений на університет, а в 1985 р. університетом став Запорізький педінститут. Кількість ВНЗ була найбільшою в Харківській області — 21, у Київській — 19, Одеській — 15, Дніпропетровській і Львівській — по 12, Донецькій — 10. Волинська, Закарпатська і Київська (без Києва) області мали лише по одному вищому навчальному закладу465.

Розвиток літератури і мистецтва повністю контролювався партійним апаратом. Переважна більшість українських письменників прислухалися до рекомендацій відділів ЦК КПУ. Їхня творчість не витримала перевірки часом і забулася. Залишилася пам’ять про тих, хто засобами художнього слова протестував проти русифікаторської політики компартійно-радянської номенклатури. Своїми переслідуваннями режим своєрідно сприяв популяризації творчості шістдесятників.



Наступ консерваторів в Україні здійснювався поступово. Л. Брежнєв і його апаратники воліли видаватися лібералами, а не консерваторами. Будучи першою особою в українській компартійно-радянській номенклатурі, П. Шелест енергійно підтримував цю лінію московських верхів і загравав з шістдесятниками.

Очікування політичних перемін, яке запанувало в суспільстві після XX з’їзду КПРС, у літературі відобразилося у своєрідній формі. На передній план виступила поезія. Молоді, але вже популярні поети М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, Б. Олійник, Д. Павличко, яких було легко звинуватити у «формалізмі» через неординарну форму їхніх творів, відчули певне полегшення. Увійшли в поезію і заявили про себе на повний голос І. Калинець, Р. Лубківський, В. Стус та ін.

Слідом за поетами почали нелегку боротьбу з канонами «соціалістичного реалізму» молоді прозаїки — Є. Гуцало, В. Дрозд, Г. Тютюнник, В. Шевчук, Ю. Щербак та ін. Вони віддавали перевагу малим формам — новелі та оповіданню.

На початку 1968 р. визнаний лідер українських літераторів Олесь Гончар віддав на суд громадськості свій новий твір — невеликий за обсягом роман «Собор». Практично одночасно роман з’явився в журналі «Вітчизна» й окремою книгою в новій серії «Романи і повісті». Григір Тютюнник відгукнувся в листі до автора так: «Дорогий Олесю Терентійовичу! Щойно прочитав “Собор”. Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградська гидь, узнавши сама себе, яке невдоволення Вами висловлять... У наш час, ніби тихий, ніби благий — тільки вужине шелестіння під ногами чути... і “Собор”! Здавалося б, “все мовчить, бо благоденствує”(як же: телевізори під шиферними сільськими дахами, пенсії колгоспникам, колективне керівництво, патріотизм, однаковий для всіх, як віцмундир) — і “Собор”! Здавалося б, нормалізація (як же: культу не було, були “окремі помилки”, генерали аплодують стоячи його ім’ю, названому начальством; керівничі дами, комсомолки в сорок років, переконують письменників-початківців, що 37-й рік не такий уже й злочинний, що декому тоді справедливо “дали прикурить”) — і раптом “Собор”. Здавалося б, усе минулося, “прошло без сучка и задоринки”: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, “безмолвствует”, — і раптом “Собор”!»466

О. Гончар розповідав про історичні традиції українського народу, його волелюбність і патріотизм, глибоку повагу до православної релігії і традицій та звичаїв предків. Це справді був роман-набат. Гр. Тютюнник прогнозував, що «ретроградська гидь» реагуватиме гостро, і не помилився. Хрущовська кампанія інтенсивного руйнування храмів при новому керівництві країною зійшла нанівець, але ставлення компартійно-радянської номенклатури до релігії не змінилося. Номенклатура розраховувала на те, що за безсумнівне поліпшення матеріального становища порівняно зі сталінською добою народ буде вдячний партії і не згадуватиме про духовні цінності, які десятиліттями витруювалися з його свідомості.

Цькування О. Гончара почалося в Дніпропетровську — місці дії роману «Собор». Перший секретар обкому О. Ватченко впізнав себе в романі й на пленумі ЦК КПУ назвав твір ідейно порочним, шкідливим, пасквільним. Одразу після пленуму ЦК Ватченко розгорнув у своїй дніпропетровській вотчині переслідування всіх, хто підтримав роман. Режисерів, учителів, журналістів, які публічно висловлювали своє позитивне ставлення до «Собору», виключали з партії і виганяли з роботи.

Зухвала у своїй безпардонності кампанія викликала загальне обурення. Близько трьох сотень представників інтелігенції молодого покоління Дніпропетровщини підписали листа, адресованого голові Ради міністрів УРСР В. Щербицькому, секретареві ЦК КПУ Ф. Овчаренкові і секретареві Спілки письменників України Д. Павличку. Лист набув суто політичного характеру з огляду на факти, які в ньому повідомлялися. Автори писали, що в майже мільйонному місті немає жодного українського дитячого садочка, жодної української школи, жодного технікуму або вищого навчального закладу з викладанням українською мовою. «Ми, творча молодь Дніпропетровська, — говорилося в листі, — вимагаємо притягти до відповідальності всіх тих, хто вчиняє брутальні україножерські кампанії — відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує чесних, відданих народові людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школах, технікумах і вузах»467. Щербицький не підтримав своїх земляків, а вони на це розраховували, звертаючись саме до нього, а не до П. Шелеста.

Наступ консервативних сил на ниві літератури та мистецтва посилився після чехословацьких подій 1968 р. Восени 1970 р. на пленумі правління Спілки письменників України за дорученням партапаратників виступив секретар Київської письменницької організації В. Козаченко. Він розгромив роман Р. Андріяшика «Полтва», роман В. Дрозда «Катастрофа», повість В. Маняка «Еврика», збірку повістей І. Чендея «Березневий сніг». Для кожного знаходилася своя формула звинувачення. В. Дрозд створював занадто похмуру атмосферу, твір Р. Андріяшика мав сумнівну історичну вартість, І. Чендей спотворював радянську дійсність тощо468. Звинувачення були суб’єктивними й навіть за радянськими мірками несерйозними. Однак твори письменників з «чорного списку» залишалися в шухляді.

У 1971 р. партапарат грубо усунув О. Гончара від керівництва Спілкою. Його місце зайняв спочатку Ю. Смолич, а в 1973 р. — випробуваний партійний боєць В. Козаченко. При ньому зі Спілки були виключені О. Бердник, І. Дзюба, М. Лукаш, Б. Чичибабін та ін. Видатний російський письменник В. Некрасов, який постійно жив у Києві, змушений був виїхати за кордон. Ліну Костенко постійно «проробляли» за ідеалізацію козацької минувшини, буржуазно-об’єктивістський підхід до історії України і навіть за «художню неповноцінність» творів. У 1972 р. було розсипано набір її книги «Княжа гора». Шість років не міг потрапити до читачів геніальний роман у віршах «Маруся Чурай».

«Доба маланчукізму» закінчилася наприкінці 70-х років. У Москві вирішили послабити петлю на шиї української творчої інтелігенції. У 1979 р. Козаченка на чолі Спілки письменників замінив П. Загребельний. Звузився «чорний список» письменників, яких не друкували. Спеціальною постановою президії Спілки (ніхто не бажав брати на себе індивідуальної відповідальності) було дозволено надрукувати «Марусю Чурай». Ще через рік з’явилася нова поетична збірка Л. Костенко «Неповторність». У 1981 р. побачила світ з передмовою О. Гончара книга віршів В. Симоненка «Лебеді материнства», видання якої затягнулося на десять років.

Наймасовішим видом мистецтва залишалося кіно. В Україні функціонувало понад 30 тис. кінотеатрів і пересувних кіноустановок, які щороку обслуговували до 800 млн глядачів. Деякі з фільмів ставали подією у вітчизняній культурі й залишилися у пам’яті наступних поколінь.

Найяскравіша кінокартина двох «застійних» десятиліть — це фільм «Тіні забутих предків», знятий за повістю М. Коцюбинського. Творчий колектив під керівництвом С. Параджанова у складі І. Чендея (співавтора сценарію), Ю. Іллєнка (оператора), М. Скорика (композитора), Г. Якутовича (художника), молодого кіноактора І. Миколайчука та інших створив шедевр на всі часи. Події під час прем’єрного показу кінострічки в київському кінотеатрі «Україна» увійшли яскравою сторінкою в історію дисидентського руху, після чого її зняли з прокату на два десятка років. С. Параджанов устиг створити ще один чудовий фільм — «Київські фрески». Потім за дисидентську діяльність його на півтора десятиліття відлучили від кіно.

Помітним явищем в українському кіномистецтві 60-х років став фільм режисера В. Денисенка «Сон» (сценарій В. Денисенка і Д. Павличка). У картині відтворювався образ молодого Тараса Шевченка, роль якого зіграв Іван Миколайчук.

Важка доля чекала надзвичайно талановиті твори в жанрі поетичного кіно, де виконавцем головних ролей і режисером був І. Миколайчук — «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон-XX». Перший з них делегати XXIV з’їзду Компартії України зустріли вороже. Тільки головний приз Московського міжнародного кінофестивалю 1971 р. забезпечив кінокартині місце в прокаті. Фільм Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» за сценарієм І. Драча в прокат не допустили.

Компартійні функціонери майже знищили надзвичайно цікавий напрям, який міг забезпечити українським митцям гідне місце у світовому кіно. Хвиля творчого піднесення, яка принесла з собою багато чудових фільмів, поступово згасала. В. Щербицький на пленумі ЦК КПУ в травні 1974 р. із задоволенням констатував: «Певний час прийоми так званого “поетичного кіно” з їх наголосом на абстрактній символіці з різко підкресленим етнографічним орнаментом трактувались окремими кінематографістами мало не як провідні прийоми розвитку кіномистецтва на Україні. Ці погляди, можна сказати, подолано»469.

Більшу частину української кінопродукції створювала Київська кіностудія ім. О. Довженка, яка в 1978 р. відсвяткувала своє 50-річчя. Тут плідно працювали режисери Л. Биков, А. Буковський, В. Івченко, Ю. Іллєнко, Т. Левчук, М. Мащенко, О. Муратов, К. Муратова, Л. Осика та ін.

З двох десятків стрічок, які щорічно випускала студія ім. О. Довженка, тільки дві-три знімалися українською мовою. Одеська кіностудія всі фільми знімала російською мовою. Фільм не вважався завершеним, поки його не затверджувала московська комісія. Для показу цій комісії українські фільми доводилося дублювати російською мовою. Російськомовні фільми не заборонялося дублювати українською мовою, але тільки після тривалої демонстрації в прокаті.

За словами режисера М. Мащенка, кіно стало чи не найбільшим в Україні поширювачем вірусу національного нігілізму. За 1976–1986 рр. українські кіностудії створили майже 200 художніх фільмів. Тільки 126 з них були продубльовані або зняті українською мовою. Фільми, які були закуплені за кордоном або створені в інших республіках СРСР, українською мовою взагалі не дублювалися. Продубльовані фільми випускалися у невеликій кількості копій. Тому в міських і сільських кінотеатрах панувала російська мова. У 1980 р. діючий фільмофонд України налічував 2 967 фільмів, з них тільки 235 — українською мовою470.

На відміну від літератури та кіно, інші форми мистецтва посідали в культурному житті громадян незначне місце. Незважаючи на це, музичне, театральне та художнє життя ретельно регулювалося ідеологічними відділами партійних комітетів. Жорсткі канони «соціалістичного реалізму» нівелювали творчий процес, але не могли його зупинити. Українське мистецтво все-таки розвивалося, час від часу спалахували яскравими зірками нові імена, стабільно працювали прославлені творчі колективи.

Рівень професійного мистецтва багато в чому залежав від його самодіяльної основи, представленої десятками і навіть сотнями тисяч аматорів-ентузіастів. Гасло «Мистецтво належить народу», на відміну від радянських політичних гасел, не було декларативним і демагогічним. Зрозуміло, що комуністичний режим використовував мистецтво в пропагандистських цілях. Організація дозвілля як у пасивній формі (сприйняття і засвоєння культурних цінностей), так і в активній (відтворення культурних цінностей на самодіяльній основі) була предметом особливої турботи компартійних, профспілкових і комсомольських органів.

Якщо у спілці композиторів нараховувалося не більше двох сотень митців, то в Музичному товаристві України кількість членів перевищувала 100 тис. осіб. Найвідомішими серед 2 тис. професійних і самодіяльних колективів були Заслужений державний хор ім. Г. Верьовки, Заслужена академічна хорова капела «Думка», Заслужений ансамбль танцю ім. П. Вірського, Київський камерний хор. У 70-х роках виникло багато нових філармонічних колективів, камерні оркестри в Рівному, Херсоні, Чернігові й інших обласних центрах, Волинський народний хор, сотні самодіяльних симфонічних і духовних оркестрів.

Ідеологічні відділи парткомів чутливо реагували на «сумнівний» репертуар творчих колективів, негайно вдаючись до оргвисновків. Етнографічний хоровий ансамбль «Гомін» під керівництвом Л. Ященка захопився відродженням колядок і купальських пісень, які демонстрували оригінальність і неповторність українського фольклору. У цьому влада побачила вияв «буржуазного націоналізму». Керівника ансамблю в 1971 р. виключили зі Спілки композиторів, а колектив розпустили.

Вагомим внеском у скарбницю музичного мистецтва стали опери В. Губаренка, Л. Колодуба, Г. Майбороди, симфонії і кантати В. Кирейка, А. Філіпенка, А. Штогаренка. У жанрі пісенної і хорової музики плідно працювали О. Білаш, К. Домінчен, Б. Лятошинський, П. Майборода, С. Сабадаш, І. Шамо.

Кількість театрів за два десятиріччя зросла, і в середині 80-х років їх налічувалося до 90. Щороку кількість відвідувань театрів перевищувала 20 млн осіб. Однак переважна більшість міст власних театрів не мала.

Перед тим, як поставити п’єсу в репертуар, театральний колектив складав «іспит» комісії чиновників, наділених правом схвалювати або забороняти. У результаті три чверті поставлених п’єс представляли радянську драматургію і оспівували переважно «соціалістичний спосіб життя».

Здавалося, що в республіці добре поставлена пропаганда творів дореволюційної й радянської української драматургії. У 1981 р. в репертуарі театрів було 752 п’єси. На першому місці — 361 твір українських авторів (з них 273 — радянських, 88 — класичних). Друге місце (345) належало авторам з інших республік СРСР, переважно російських. Світова класика була представлена лише 46-ма п’єсами471. П’єси українських авторів були представлені в репертуарі для репрезентативності, йшли вони рідко. Із семи київських театрів статус українського зберігав лише Драматичний театр ім. І. Франка.

Справді театральними зірками стали такі артисти, як В. Дальський, В. Добровольський, О. Кусенко, А. Роговцева та ін. Популярність серед шанувальників оперного жанру мали Д. Гнатюк, М. Кондратюк, Є. Мірошниченко, Д. Петриненко, А. Солов’яненко, М. Стеф’юк, Г. Ципола.

Художники у переважній більшості створювали те, що замовлялося: портрети передовиків виробництва, панорами новобудов, сюжети з історії КПРС. Ці твори відійшли в небуття разом з державною партією. Проте інколи серед них траплялися справжні шедеври — полотно М. Божія «XX сторіччя», гравюри В. Касіяна «Ленін і народ», картини на історико-революційну тему О. Лопухова. Вони залишаються у творчому доробку українських художників як документ епохи.

У творах М. Дерегуса, В. Шаталіна, Т. Яблонської та інших оспівувалися природа і побут людей. Полотна цих майстрів відзначалися високими художніми смаками.

Скульптори-монументалісти були більш обмежені у своїх творчих можливостях, тому що реалізувалися лише ті проекти, які були в плані «монументальної пропаганди». У добу застою найінтенсивніше тиражувалися пам’ятники В. Леніну. Було споруджено більш ніж півтисячі бронзових і гранітних скульптур першого вождя.

Багатьма меморіальними спорудами столиця України збагатилася в 1982 р., коли В. Щербицький попросив археологів «науково» довести, що Києву — 1500 років. Серед них — колишній музей В. Леніна, а нині — Український дім, обеліск місту-герою Києву на площі Перемоги, пам’ятний знак на честь заснування Києва — зображення трьох братів Кия, Щека й Хорива та їхньої сестри Либеді. На схилах Дніпра, біля площі, якою закінчувався Хрещатик (пізніше їй повернули назву початку XX ст. — Європейська) була споруджена арка, яка мала символізувати єднання російського і українських народів. Призначаючи зустрічі біля неї, дотепники казали: «під ярмом».



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка