Червоний виклик



Сторінка44/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   56

13.3

Інформаційна революція


Відправним пунктом останнього періоду в історії СРСР став квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС. На посаді генерального секретаря М. Горбачов тоді перебував менше місяця, і його програмна промова мала досить абстрактний характер. Проте важливою була її тональність. У ній відчувалася ледь замаскована тривога за долю партії та держави. Виступ Горбачова різко контрастував з казенним патріотизмом і оптимізмом, властивим промовам його попередників.

На цьому пленумі генеральний секретар ЦК вжив термін «перебудова», торкаючись проблем удосконалення управління господарським механізмом. Пропагандистський апарат підхопив це випадково вжите визначення і почав його використовувати як маркер, що визначав політичний курс нового керівника партії і держави. Горбачов прийняв цей термін, і під ним стали розуміти реформування всіх сторін життя, здійснюване під керівництвом КПРС.



Системна криза комуністичного ладу не була таємницею для вищого партійного керівництва. Однак воно сподівалося, що спроможне провести у дозованих розмірах чергову «революцію згори». В історії Російської імперії і Радянського Союзу такі «революції» час від часу траплялися, починаючи з петровської доби. Як правило, державі вдавалося утримувати їх у певних межах. Тому розрахунок був на те, що перебудовний процес теж залишиться контрольованим і керованим.

Однак успіх перебудовної політики залежав від того, наскільки її підтримає населення. Воно повинне було зрозуміти, які виклики стоять перед країною, як на них треба реагувати. Отже, цю політику належало починати з інформування.



Першим елементом «перебудови» стала гласність. У дореволюційні часи під поняттям «гласність» розуміли інформацію, що допускалася цензурою. Радянське суспільство було набагато закритіше за дореволюційне і до «перебудови» взагалі не знало терміна «гласність». Дозвіл радянської влади прилюдно обговорювати гострі проблеми був незвичайним і незвичним, але гласність залишалася дозованою. XIX конференція КПРС у липні 1988 р. визначила таку формулу: «гласність не повинна завдавати шкоди інтересам держави, суспільства і правам людини». На першому місці, як бачимо, були інтереси держави.

У країнах Заходу, де існувала свобода слова, для терміна «гласність» виявилося неможливим підібрати змістовний еквівалент. Тому він увійшов до іноземних мов без перекладу — glasnost.

Радянські люди завдяки гласності дістали можливість реально оцінювати ситуацію в тих сферах життя, які з дозволу вищого партійного керівництва ставали відкритими. Гласність підривала сліпу довіру до друкованого або мовленого слова, давала змогу виробляти судження і позбавлятися ідеологічних догм, що закладались у свідомість з дитинства.

Основним об’єктом гласності стали так звані «білі плями» в історії КПРС. По суті, М. Горбачов відновив розпочатий М. Хрущовим процес десталінізацїї, але в більш радикальній формі. На вістря гласності потрапили злочини сталінської доби, переважно щодо партії та її керівників.

Була обмежена сваволя основного цензурного органу — Головліту. Московські суспільно-політичні журнали, на відміну від провінційних (у тому числі — українських) з осені 1986 р. почали друкувати документи, мемуари і художні твори, які викривали сталінські репресії, війну в Афганістані, економічні негаразди, номенклатурні привілеї тощо. Гострополітична журнальна та телевізійна публіцистика стала привертати увагу мільйонів людей.

Проте люди важко відмовлялися від ідеологічних догм, що перетворилися на стереотипи мислення. Кожен член суспільства, включаючи вчених-суспільствознавців, мав особисто вистраждати злам стереотипів. Не всі могли або бажали зробити це, і рівень конфліктності в суспільстві зростав.

У березні 1988 р. газета «Советская Россия» надрукувала лист ленінградської викладачки Ніни Андреєвої під назвою «Не можу поступитися принципами». Вона накинулася на «фальсифікаторів історії». Цей термін, що увійшов у підсвідомість, походив від назви опублікованої в 1947 р. брошури Радінформбюро, в якій «спростовувався» зміст німецького примірника пакту Ріббентропа-Молотова. Примірник потрапив до рук американців і був оприлюднений, коли почалася «холодна війна». На думку Андреєвої, радянські фальсифікатори історії запозичили у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» й скористалися «перебудовою», щоб ініціювати докорінний перегляд історії КПРС. Суть листа полягала у відкритому захисті Й. Сталіна. Лист підбадьорив тих, хто не бажав «поступитися принципами» і негативно ставився до будь-яких змін. В Україні лист був передрукований багатьма місцевими газетами.

На цей час команда М. Горбачова вже поділилася на консерваторів, яких очолив Є. Лігачов, і реформаторів на чолі з О. Яковлєвим. Виявилося, що публікація листа була організована секретарем ЦК КПРС Лігачовим. За його вказівкою ленінградській викладачці була надана інтелектуальна допомога в опрацюванні тексту цього документа. За розпорядженням партійних комітетів різного рівня лектори й активісти всесоюзного товариства «Знання» почали готувати спеціальні заняття в системі партійно-політичної освіти, щоб донести до кожної радянської людини зміст думок Н. Андреєвої.

Здавалося, що короткочасна «відлига» знову зміниться заморозками. Однак незабаром виявилося, що Лігачов організував публікацію і популяризацію листа без відома М. Горбачова і за його відсутності в країні. Повернувшись, генеральний секретар зрозумів, що його політичний курс перебуває під загрозою. Лігачов опинився в ізоляції, а в оточенні глави партії і держави різко зріс вплив закулісного провідника фундаментальних реформ Олександра Яковлєва. Центральний орган ЦК КПРС газета «Правда», редакційні статті якої завжди були інструктивними для компартійно-радянського апарату, опублікувала без підпису підготовлену О. Яковлєвим і В. Медведєвим статтю «Принципи перебудови: революційне мислення в дії», присвячену критиці листа Н. Андреєвої. У пресі відновилася анти-сталінська кампанія. Проте ініційована консерваторами короткочасна перерва в цій кампанії засвідчила, що суспільство ще не прокинулося з політичної летаргії.

Боротьба між консерваторами і реформаторами точилася переважно в Москві. Україна в перші роки «перебудови» залишалася під цілковитим контролем консервативних сил, очолюваних В. Щербицьким. Повторюючи день у день ритуальні перебудовні гасла, Щербицький чинив опір радикальним змінам. Республіка була, як її охрестили журналісти, справжнім «заповідником застою». Тільки у вересні 1989 р., коли М. Горбачов санкціонував зміну влади у Києві, пульс політичного життя в Україні різко прискорився.

Консерватори в українській глибинці прагнули обмежити гласність, і це їм вдавалося. У московському журналі «Огонек», який на прохання Горбачова очолив український письменник В. Коротич, у липні 1988 р. був надрукований лист розгніваного читача з України. Відштовхуючись від роману М. Булгакова «Майстер і Маргарита», який тоді був надрукований і одразу став культовим, читач стверджував: «Уся ця гласність зосереджена десь там у вас у Москві. Для Києва це вже друга гласність. Для Черкас — третя, дуже вже скромна. А для Миргорода, Сміли та Конотопа залишається вже лише крихітка. Але ж “не буває осетрини другої свіжості”. Якщо є Гласність — 1, Гласність — 2 і т. д., це означає, що гласності, на жаль, немає взагалі, а є лише видимість»478.



Зауваження точно передавало специфіку радянської гласності як проміжного етапу від несвободи до свободи слова. Проте дописувач помилявся. Журнал «Огонек» та інші радикальні видання розповсюджувалися у Конотопі та Миргороді. Ранкові черги в кіосках за пресою в українських містах стали тоді звичним явищем.

Для державних порядків, які давно вже цементувалися не терором, а силою звички, навіть уривок вільного слова, фрагмент вільної думки, окрема телевізійна програма (найбільшу популярність завоювала у 1987 р. нова молодіжна програма Всесоюзного телебачення «Взгляд») були небезпечними. Пробуджуючи думку, вони руйнували підвалини комуністичного ладу, який тримався на демагогії. Кількість людей, які вбачали гармонію між державою та суспільством, зменшувалася, комуністична ідеологія втрачала авторитет. Суспільство стрімко політизувалося, одночасно поляризуючись.

Людей, які не бажали змін у суспільному житті, дратували виплескувані на поверхню інтелектуального життя шокуючі факти. Не бажаючи розставатися зі стереотипами, зведеними в ранг принципів, вони відштовхували тих, хто став мислити по-іншому. Їм здавалося підозрілим, коли публічні політики, авторитетні письменники й талановиті журналісти, до яких прислухалося суспільство, починали стверджувати протилежне тому, що казали вчора. Тим часом під впливом інформаційної революції свідомість українських інтелектуалів зазнавала кардинальних змін.

Ознайомившись з архівними матеріалами про голод 1932–1933 рр., підготовленими до друку в Інституті історії партії при ЦК Компартії України, Л. Кравчук перетворився з ортодоксального на суверен-комуніста, сповненого рішучості позбавитися залежності від Москви. Пояснюючи свою трансформацію, він пізніше сказав журналісту: «Ви знаєте, тільки нежива людина може не відреагувати на таке. Я з часом зрозумів: усе, що робилося, була суцільна брехня. І партія цю брехню утверджувала, обмежуючи в інформованості навіть тих людей, які повинні були “за службовим обов’язком” знати правду. Це був фарс, фальсифікація, злочин. І я повторюю: якби я знав усе це в 1958 році, я ні за що до цієї партії не вступив би. Ось що я коротко можу сказати про перелом у своїй свідомості»479.

У заяві про вихід з партії, написаній у березні 1990 р., Д. Павличко писав: «Чи не знав я про це тоді, коли вступав до партії? Не знав ні про голод 1932–1933 рр., ні про масштаби ГУЛАГу, ні про Биківню, ні про Дем’янів лаз, не знав про безліч злочинів, заподіяних українському народові та іншим народам під керівництвом партії. Та поволі приходило те знання. Воно заперечувало мою віру і руйнувало мою ж таки творчість, в якій я намагався підносити партію, ідеалістично приписуючи їй те, до чого прагнув як комуніст»480. Б. Олійник в інтерв’ю 1993 р. вказував, оглядаючись на недавнє минуле: «Погляди можуть змінюватися в міру надходження нової інформації з того чи іншого питання, на основі якої й формується погляд. Скажімо, я, як, між іншим, дев’яносто дев’ять відсотків моїх співвітчизників, не знав про жорстокості Леніна щодо релігії та релігійних діячів, яких буквально ставили до стінки. Ці документи були закриті. Коли б знав, то, напевне, написав би свої вірші про Леніна в дещо іншому ракурсі»481.

Інформаційну революцію, яка змінювала світогляд вихованої радянською владою інтелігенції, слід вважати фундаментом тих динамічних процесів, які в кінцевому підсумку перетворювали задуману М. Горбачовим «революцію згори» на «революцію знизу».

Серед «білих плям» в історії державної партії та радянського суспільства громадян України найбільше вражала інформація про Голодомор 1932–1933 рр. Українська діаспора використовувала кожну його річницю для того, щоб правда про сталінський злочин ставала надбанням широкої громадськості в усьому світі. Особливо багато в Північній Америці було зроблено в 50-ту річницю. В цей час уже існував при Університеті провінції Альберта в Едмонтоні (Канада) Інститут українознавчих студій, а в Гарвардському університеті (США) — Український дослідний інститут. За вивчення голоду 1932–1933 рр. в Україні взялися дипломовані фахівці.

Коли журналісти зверталися до українських дипломатів в ООН із запитаннями на тему голоду, ті або ухилялися від відповіді, або заперечували наявність голоду, про який знала майже кожна українська сім’я, але згадувати про нього було неможливо, не наражаючись на звинувачення в антирадянській пропаганді. Урешті-решт дипломати змушені були звернутися за інструкціями: що робити з проблемою п’ятдесятирічної давності? Політбюро ЦК КПУ доручило вивчити це питання секретарю ЦК з ідеології і голові КДБ при Раді міністрів УРСР. 11 лютого 1983 р. вони звернулися до В. Щербицького з доповідною запискою, суть якої була відбита в її назві: «Про пропагандистські та контрпропагандистські заходи щодо протидії розв’язаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у зв’язку з продовольчими труднощами на Україні, що мали місце на початку 30-х рр.»482.

Глава організації «Американці в обороні прав людини в Україні» І. Ольшанівський вивчив архіви комісії Конгресу США з Голокосту і запропонував створити ідентичну комісію з розслідування українського голоду. У листопаді 1983 р. відповідний законопроект було внесено в Конгрес, але Палата представників поставилася до нього пасивно. «Навіщо витрачати гроші американських платників податків на те, що сталось десь 50 років тому?» — питали конгресмени. Чиновники з Державного департаменту підтримували їх, не бажаючи зайвий раз «гнівити Москву». Тоді по всіх штатах, де проживали українці, була організована акція під назвою «Коріння трави». До конгресменів і президента США Р. Рейгана пішли десятками тисяч індивідуальні й колективні петиції. Ані раніше, ані пізніше такої велетенської за масштабами акції американські українці не влаштовували.

Унаслідок цієї кампанії проходження законопроекту в сенатській комісії не наразилося на перепони. У вересні 1984 р. Сенат прийняв його одноголосно. Проте Палата представників так і не подала законопроект, який лобіювали українські організації. Становище порятував сенатор Б. Бредлі. Скориставшись своїм правом вносити поправки в бюджет, він в останній день роботи 98-ї сесії Конгресу «причепив» витрати на діяльність тимчасової комісії з розслідування голоду 1932–1933 рр. в Україні до Фінансової резолюції. Палата представників, яка мала право відкидати внесені сенаторами поправки, з цією поправкою все-таки погодилася, бо законопроект уже був схвалений Сенатом, а часу на дискусії не залишалося: уряд повинен був мати бюджет. Р. Рейган без затримки підписав Фінансову резолюцію і в Конгресі США народилася комісія, покликана, як вказувалося в законі, «здійснити вивчення українського голоду 1932–1933 рр., щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американською громадськістю радянської системи шляхом виявлення у ньому ролі Рад»483. Виконавчим директором комісії Конгресу став викладач Гарвардського університету, один із небагатьох у США фахівців з історії України радянського періоду Дж. Мейс.

У відповідь ЦК Компартії України створив власну комісію, до складу якої увійшли фахівці відповідного профілю. Ця комісія мала своїм завданням викрити «фальсифікації» американських політиків і вчених стосовно українського голоду, спрямовані, як думали в політбюро ЦК, на те, щоб зіпсувати святкування урочистих дат — 70-річчя більшовицької революції (7 листопада 1987 р.) і 70-річчя проголошення радянської влади в Україні (25 грудня 1987 р.). Утворення київської «антикомісії» на противагу комісії американського Конгресу з розрахунком на успіх у її роботі свідчило, що керівники КПУ мали надзвичайно приблизне уявлення про те, що відбувалося в радянській Україні на початку 30-х років.

Тим часом КПРС уже почала втрачати контроль над процесом «перебудови». Сталінське цензурне табу на згадування голоду, яке трималося п’ять з половиною десятиліть, почало слабнути. У московській і київській пресі промайнули перші глухі згадки про трагедію 1933 року. М. Горбачов у доповіді на урочистому засіданні, присвяченому 70-річчю більшовицького революції, жодним словом не торкнувся забороненої теми. Історія суцільної колективізації сільського господарства в його доповіді викладалася за сталінською схемою. Виступаючи в Києві з доповіддю, присвяченою 70-річчю проголошення радянської влади в Україні, В. Щербицький не наважився наслідувати приклад патрона. Тема голоду була надто болючою для України. Тому в його доповіді з’явився неювілейний абзац про трагедію, спричинену нібито неврожаєм. У цей час американська комісія почала друкувати перші результати своєї дослідницької роботи, в яких розкривалися жахливі картини Голодомору.

Офіційне визнання голоду дало можливість українським ученим, письменникам і журналістам звертатися до широкої громадськості з розповідями про цю «білу пляму» в недавній історії України. У виступі на XIX Всесоюзній партконференції (липень 1988 р.) Борис Олійник згадав про всім відомий Великий терор 1937 р., але неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, з чиєї вини сталася ця трагедія»484.

У листопаді 1988 р. засновник руху зелених в Україні, письменник Юрій Щербак дав інтерв’ю популярному московському тижневику «Собеседник», у якому багато уваги приділив темі замовчуваного голоду. Він не сумнівався, що голод 1933 р. був таким самим методом тероризування незгодних з колгоспним рабством селян, як і розкуркулювання. Разом із тим він першим висловив припущення, що репресивна сталінська політика в Україні мала й іншу мету: попередити небезпеку розгортання національно-визвольного руху. Селянство завжди було носієм національних традицій, твердив він, і штучний голод саме тому став ударом, спрямованим проти нього485.

Головним здобутком радянської доби, яка вже стрімко відходила в минуле, стала в проблематиці Голодомору книга, що з’явилася у вересні 1990 р. під грифом Інституту історії партії при ЦК Компартії України, — «Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів». У січні 1990 р. навколо рукопису цього збірника документів з архівів Москви і Києва розгорнулася боротьба на найвищому в республіці щаблі — в політбюро ЦК КПУ Політбюро на пропозицію першого секретаря ЦК В. Івашка після кількох годин обговорень прийняло рішення опублікувати документи вибухової сили. Існувало щонайменше дві причини для такого сенсаційного рішення. По-перше, щоб утриматися на гребені революційної хвилі, керівники республіканської партійної організації повинні були засудити сталінську спадщину. По-друге, комісія Конгресу США вже закінчила роботу й опублікувала свій заключний звіт обсягом у 524 сторінки. Цей том був надрукований у Вашингтоні й надісланий радянським посольством у ЦК КПУ у вересні 1988 р.



У жовтні 1988 р. В. Щербицький лицемірно заявив, що вивчення «білих плям» історії провадиться неенергійно. Щоб контролювати процес, який уже не можна було зупинити, ЦК КПУ створив координаційну комісію з розробки «Програми розвитку історичних досліджень, поліпшення вивчення і пропаганди історії УРСР на 1991–2000 рр.». Комісії було запропоновано виділити курс історії УРСР у середній і вищій школах у самостійну навчальну дисципліну, збільшити кількість шкіл з поглибленим вивченням історії, організувати підготовку в провідних університетах фахівців з історії України, розробити та видати нові підручники, хрестоматії та книги з вітчизняної історії. В умовах кризи центрального керівництва периферійні ланки державної партії почали звертати пильну увагу на національні проблеми в такій важливій для ідеології галузі, як вітчизняна історія. Уперше вітчизняною історією була офіційно названа не історія СРСР (тобто Росії), а історія України.

Комісія розробила план видання джерел з історії України, який перевищував за масштабами все, що було зроблено за радянський час (87 назв, включаючи багатотомні праці). Було вирішено перевидати найоперативнішим репринтним способом визначні пам’ятки української історіографії XIX — початку XX ст. (47 назв). Передбачалося перевидати всі основні праці М. Грушевського, в тому числі десятитомну «Історію України-Руси», видати 20-томник творів Д. Яворницького, історичні праці М. Драгоманова, тритомник спогадів В. Винниченка «Відродження нації» тощо. Під час розробки програми деякі твори ще перебували «під арештом» у спецсховищах наукових бібліотек486.

Апаратні працівники ЦК КПУ не втручалися, як це було раніше, в роботу комісії. У липні 1990 р. політбюро ЦК, яке вже очолював В. Івашко, затвердило величезну програму видань без будь-яких змін. Програма такою мірою відповідала потребам часу, що виконувалася навіть після того, як перестала бути директивним документом. Деякі праці друкувалися майже одночасно в різних видавництвах. Наприклад «Історія русів» з’явилася не тільки у репринтному виданні, а й у чудовому перекладі українською мовою І. Драча.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка