Червоний виклик



Сторінка45/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   56

13.4

Крах командної економіки


Одним із перших гасел перебудовної доби було «прискорення». Йшлося про прискорення темпів економічного зростання. У самому звучанні терміна «прискорення» відчувався оптимізм. Мовляв, розвиваємося в цілому задовільно, але треба пришвидшити темпи.

Розробка економічної програми «прискорення» почалася ще при Ю. Андропові у 1983 р., коли в ЦК КПРС розглядалися пропозиції Держплану СРСР про перспективи розвитку економіки на період до 2000 р. Тоді ж народився й термін «прискорення». Прискорення темпів було потрібне, як підкреслювалося, щоб наздогнати США за рівнем промислового виробництва487.

Для прискорення темпів пропонувалося активно запроваджувати у виробництво сучасну техніку й високопродуктивні технології. У червні 1985 р. ЦК КПРС скликав у Москві Всесоюзну нараду з питань науково-технічного прогресу. На цей грандіозний організаційний захід було витрачено мільйони рублів і сотні годин праці керівників різних рівнів, але рекомендації не вийшли за межі побажань на зразок «більше, краще, активніше». Організатори й учасники наради були переконані в тому, що всі проблеми можна розв’язати, апелюючи до активності й старанності відповідальних осіб.

Після наради відбувся пленум ЦК Компартії України, присвячений заходам з прискорення науково-технічного прогресу. Його рішення дублювали рекомендації Всесоюзної наради. У листопаді 1985 р. в Києві організували Всесоюзний семінар з вивчення досвіду роботи, яка провадилася в галузі ресурсозбереження. Підприємства і галузі, що відставали від середнього рівня, зазнавали «конструктивної принципової критики». Трудові колективи, які мали кращі від середніх показники, привертали до себе загальну увагу. Жодних зіставлень цих «маяків» з показниками зарубіжних підприємств, які працювали в умовах вільного ринку, ніхто не збирався робити. Чотири десятиліття практично безперервної науково-технічної революції у передових країнах світу зробили в них виробництво незіставним з радянським. «Маяки», як правило, використовували імпортне устаткування. Проте купована техніка завжди була для країни-покупця, на яку перетворювався Радянський Союз, технікою вчорашнього дня.



Гласність, яка почала торувати собі дорогу і в економічному житті, несла з собою інформацію, що змушувала замислитись навіть нетямущих: а чи має командна економіка властивості живого організму, чи здатна вона пристосуватися до реальної дійсності? Проте найбільш вражаючі дані про економічне становище України не ставали надбанням засобів масової інформації. Суспільство не мало уявлення про справжні масштаби економічної кризи.

У жовтні 1986 р. на засіданні політбюро ЦК КПУ було оголошено, що за вісім місяців міністерства та відомства республіки видали 666 тис. письмових розпоряджень, постанов та інших директив. І це був тільки додаток до тієї паперової зливи, яка йшла з Москви. «Товариші, це вже межа, це ж фабрика з видання декретів, — збентежено волав В. Щербицький, коментуючи цю цифру488.



Проте партійні комітети не збиралися відмовлятися від владних прерогатив у сфері управління виробництвом. Про переведення економіки на ринкові засади не йшлося. Засади реформування економічного життя не виходили за межі звичних уявлень про вдосконалення управління підприємствами. «Прискорювачі» не скористалися навіть скромним теоретичним потенціалом проваленої косигінської реформи, не кажучи вже про досвід ленінського непу. Працівникам апарату здавалося, що справу можна заладнати за допомогою організаційних заходів.

Не дивно, що криза дедалі глибше охоплювала господарський організм велетенської наддержави. Попри всі старання статистиків, економічні показники дедалі погіршувалися. Розмови про прискорення темпів економічного розвитку в 1987 р. припинилися.

Через рік після оголошення «перебудовної» політики, 26 квітня 1986 р., в Україні, неподалік від Києва сталася найбільша в історії людства техногенна катастрофа. Два вибухи на енергоблоку № 4 Чорнобильської АЕС наблизили крах радянської економіки. Тяжкі наслідки катастрофи не подолані й досі. Вони впливатимуть на екологічний стан України впродовж життя кількох наступних поколінь.

Постановою «Про план будівництва і введення в дію атомних електростанцій на 1966–1975 рр.» (вересень 1966 р.) Рада міністрів СРСР передбачила спорудження в Чорнобильському районі Київської області АЕС у складі двох реакторів-мільйонників. Перший з них почав працювати у серпні 1977 р., другий — у листопаді 1978 р. Третій і четвертий енергоблоки такої ж потужності вступили в дію відповідно у 1981 і 1983 рр. Після цього Чорнобильська АЕС зрівнялася за потужністю з найбільшими в світі АЕС «Боже» (Франція) і «Фукусіма» (Японія).

Про шкідливість радіоактивних викидів радянське населення було попереджене лише на дев’ятий день після катастрофи. Раніше лунали заспокійливі заяви. Горбачов натиснув на В. Щербицького, щоб першотравневу демонстрацію в столиці України було проведено як масову, хоча рівень радіації у місті загрозливо зростав.

Від Чорнобильської катастрофи постраждали майже 5 млн осіб, було забруднено радіонуклідами до 5 тис. населених пунктів Росії, Білорусії і України. Зокрема, в Україні було забруднено 2 293 населених пункти 74 районів, де проживало 2,6 млн осіб. Загальна площа забруднення в УРСР дорівнювала майже 54 тис. кв. км. Люди, які опинилися в зоні впливу руйнівних наслідків аварії, і досі переживають особисту трагедію. Стан їхнього здоров’я дедалі погіршується. Десятки тисяч людей передчасно пішли з життя. Тягар на економіку, пов’язаний із ліквідацією наслідків аварії, як підрахували експерти, становитиме для України до 2015 р. 179 млрд доларів США489.

Керівництво СРСР усіляко намагалося применшити наслідки катастрофи. У повідомленні оперативної групи політбюро ЦК КПРС від 4 червня 1986 р. заперечувалися оцінки катастрофи офіційними особами і пресою Заходу, «які заявляють про нібито істотну економічну та матеріальну шкоду, заподіяну за рахунок поширення невеликої кількості радіоактивних речовин». Фактично ж ця «невелика кількість радіоактивних речовин» лише за вмістом цезію-137 дорівнювала трьом сотням атомних бомб, еквівалентних скинутій на Хіросіму. Під впливом радіоактивного йоду, поки він знаходився в повітрі, щитовидні залози мільйонів людей зазнали незворотних змін. А в чорнобильській хмарі був і стронцій, вплив якого на здоров’я відчуватиме не одне покоління людей490.

Досить-таки швидко апокаліптичні наслідки катастрофи, яку М. Горбачов обережно називав аварією, стали відомі громадянам України. Уперше так гостро вони відчули небезпеку прийняття за межами своєї республіки доленосних для них політичних, економічних та екологічних рішень. Чорнобиль відіграв роль каталізатора суспільно-політичних процесів, які привели до розуміння необхідності здобуття незалежності України.

У компартійно-радянському керівництві постійно точилася боротьба консервативних сил з реформаторськими. Кожна зі сторін, представлених у політбюро ЦК КПРС, по-різному уявляла собі шлях «прискорення». Час від часу здійснювалися суперечливі кампанії, які мали демонструвати суспільству динамізм нового керівництва.



М. Горбачов у квітні 1985 р. підготував засідання політбюро ЦК з порядком денним «Про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом». Коли представник Держплану СРСР зробив спробу вказати, що внаслідок обмеження продажу спиртних напоїв держава втратить 5 млрд рублів, генсек роздратовано заперечив: «В комунізм на горілці хочеш в’їхати!»491

Алкоголізм справді був серйозною економічною і соціальною проблемою. Він негативно позначався на якісних показниках виробництва, призводив до моральної і фізичної деградації сотень тисяч людей. Однак боротьба з цим соціальним лихом засобами «кавалерійської атаки» не принесла відчутних результатів. В Україні за другу половину 1985 р. кількість торговельних точок, які реалізували спиртні напої, зменшилася удвічі. Більш ніж мільйон осіб, винних у порушенні антиалкогольного законодавства, зазнали адміністративних стягнень. Міліція вилучила в населення 418 тис. самогонних пристроїв. Переслідувалися продаж та вживання не тільки горілки, але й вина та пива. Запопадливі партапаратники організували вирубку виноградників на Закарпатті та в Криму. Вирубувались плантації винограду навіть унікальних сортів.

Ужиті заходи не дали бажаних результатів. Поширилося самогоноваріння. Цукор — основна сировина для вироблення якісного самогону в домашніх умовах — перетворився в Україні на гостродефіцитний продукт. Зросло вживання сурогатів, наркотиків і токсичних речовин, що спричинило смерть багатьох тисяч людей. Унаслідок утворення бюджетних лакун фінансування соціально важливих статей почало скорочуватися. У народній пам’яті антиалкогольна кампанія залишилася яскравим прикладом некомпетентності органів влади.

Через рік після її початку, у травні 1986 р. ЦК КПРС вирішив посилити боротьбу з нетрудовими доходами. Тіньова економіка, яка існувала навіть у сталінські часи, набувала все більших масштабів, що було одним із наслідків народногосподарської кризи. Зусилля силових структур, правоохоронних органів і партійних організацій спрямовувалися на викорінення того, що було наслідком приватної ініціативи і цинічно кваліфікувалося як «нетрудовий дохід». Спеціальні комісії обмірювали будинки, споруджені на дачних ділянках, домагаючись, щоб їхня площа не перевищувала встановлених нормативів. Переслідувалися люди, які прагнули щось заробити, пропонуючи послуги у сфері побуту. Штрафували бабусь, які продавали у переходах квіти або свіжу городину. Так комуністична держава відстоювала монопольне право на забезпечення населення усім необхідним, хоча сама з постачанням справлялася вкрай незадовільно. Привид ринкових відносин відлякував консервативну частину партійно-радянського апарату.

Через півроку, у листопаді 1986 р. під тиском реформаторів було прийнято закон «Про індивідуальну трудову діяльність». Людям, які об’єднувалися у кооперативи, дозволялася підприємницька діяльність в основному у сфері послуг і громадського харчування. Новий закон пробудив ініціативу багатьох підприємливих людей.

Кооперативи, як їх розумів сам законодавець, були лише маскуванням приватника. Межі легального приватного сектора охоплювали виробництво трьох десятків видів товарів і послуг. Доходи тих, хто бажав мати свій бізнес, обкладалися 65-відсотковим податком, але це не ставало на перешкоді. Кооперативи відкривалися, як правило, без звертання до банківських кредиторів. По-перше, сама система кредитування була нерозвиненою. По-друге, і це більш істотно, в межах приватного сектора, що народжувався, «відмивалися» капітали тіньової економіки. Та врешті-решт, кооперативи почали створюватися і в сфері банківської діяльності.



Наприкінці 80-х років в українських кооперативах працювало вже близько 700 тис. осіб, які щорічно виробляли товари або надавали послуги на загальну суму майже 5 млрд рублів. Дві третини кооперативного обороту спрямовувалися на обслуговування потреб населення, одна третина — державних підприємств. Майже 60% кооперативів працювали у сфері громадського харчування492. Кооперативний сектор формувався в системі командної економіки, проте діяв за законами ринку. Для радянських людей це була своєрідна школа вільного підприємництва.

Реформатори з оточення М. Горбачова не прагнули приватизувати державні підприємства і не зазіхали на комуністичну доктрину. Вони підійшли до реформування економіки з іншого боку — через надання підприємствам ширших прав господарювання.

Червневий пленум ЦК КПРС (1987 р.) спробував удихнути життя в командну економіку. Проголошена ним політика реформ надавала державним підприємствам можливість самостійних дій. Навіть формулювання порядку денного цього пленуму ЦК — «Про докорінну перебудову управління економікою» — замикало проблему на управлінні при збереженні наявних виробничих відносин. Вважалося, що основна ідея реформування полягає у поєднанні централізованого директивного планування з наданням підприємствам певної свободи. Ступінь свободи визначався трьома горбачовськими «с»: самостійність, самоуправління, самофінансування.



Отже, теоретичне підґрунтя економічної реформи 1987 р. не виходило за межі командної економіки і комуністичної доктрини. Реформа спиралася на результати експериментів локального значення, які роками проводилися в різних регіонах.

Особлива увага приділялась експериментові у Сумському машинобудівному об’єднанні ім. М. Фрунзе. В основу його було покладено принцип самофінансування. Підприємство могло самостійно розпоряджатися прибутком після виплати державі обов’язкових платежів.

30 червня 1987 р. Верховна Рада СРСР затвердила закон «Про державне підприємство», в якому набули розвитку ідеї проголошеної червневим пленумом ЦК КПРС реформи. Незабаром були прийняті партійно-урядові постанови про перебудову планування, матеріально-технічного постачання і ціноутворення. Підприємства дістали змогу самостійно планувати виробничу діяльність у запланованих межах. Вони здобули право укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами, встановлювати прямі, без посередництва Держплану, зв’язки з іншими підприємствами. У деяких галузях їм навіть дозволялося вступати у прямий контакт з іноземними фірмами. Отже, вперше порушувався принцип монополії зовнішньої торгівлі, який В. Ленін завзято відстоював, коли створював планову економіку.

Перебудова управління економікою в Україні набула значного розмаху. Було скасовано 103 республіканські органи управління, ліквідовано 14 міністерств і відомств. Дедалі ширше впроваджувалися орендні відносини і кооперативні форми виробництва. Розгорнулася робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших небачених раніше організаційних структур. Почали діяти спільні з іноземними фірмами підприємства. У 1988 р. в Україні їх було 8, у 1989 р. — 75, а в 1990 р. — 156. На орендний підряд у 1989 р. перейшли 130 підприємств промисловості, 68 будівельних організацій, 41 підприємство роздрібної торгівлі, 35 — громадського харчування, 39 — побутового обслуговування493.

Виявилося, однак, що в межах окремих підприємств реформа управління не діє. Підприємства справді стали більш самостійними, але почали ухилятися від виробництва тієї продукції, яка була невигідною. Натомість нарощувалося виробництво вигідної, але непотрібної споживачам продукції. Отже, реформа поглибила процеси розбалансування економіки.

Одночасно з промисловістю була зроблена спроба вдосконалити функціонування колгоспно-радгоспної системи. Після XXVII з’їзду КПРС (лютий 1986 р.) і в розвиток його рішень була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про подальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі країни». Однак «подальше вдосконалення» полягало лише в тому, що наскрізь забюрократизована конструкція державного управління сільським господарством доповнювалась іще однією надбудовою. Це був Держагропром СРСР з підвідомчими установами до районного рівня. Вважалося, що система агропромів контролюватиме виробництво сільськогосподарської продукції від її вирощування в полі до зберігання і переробки на промислових підприємствах. Жорсткий контроль за колгоспами і радгоспами не дав, однак, бажаних результатів. Продовольча проблема дедалі більше загострювалася.

Враховуючи досвід поширення кооперативів, реформатори спробували відкрити шлях приватному підприємництву і в сільському господарстві. У березні 1988 р. було прийняте нове положення про колгоспи, яке допускало можливість існування орендних відносин. Колгоспним сім’ям надавалося право брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд. Однак серед колгоспників знайшлися лише одиниці, які зважилися на самостійне господарювання в умовах відсутності малогабаритної сільськогосподарської техніки і тієї інфраструктури, за допомогою якої можна було надавати вирощеній продукції товарного вигляду і реалізувати її. Місцева адміністрація та керівники колгоспів і радгоспів сприймали появу орендарів-фермерів як виклик своїй безконтрольній владі на селі. Тому вони всіляко гальмували поширення орендних відносин. Переважна більшість селян теж негативно поставилася до самостійного господарювання і підтримала своє керівництво у гальмуванні фермерського руху.

Зосереджуючи у загальносоюзному бюджеті левову частку доходів з усіх регіонів, центр розподіляв їх на свій розсуд. Першочергова увага до розвитку добувної промисловості Сибіру і Далекого Сходу призводила до падіння частки України в загальносоюзних капіталовкладеннях (з 18 до 10% за 1970–1989 рр.)494. Постійний дефіцит коштів на нове будівництво і реконструкцію прискорював моральне і фізичне старіння промислового потенціалу України.



Загальносоюзні капіталовкладення в українську економіку після 1987 р. скорочувалися уже не тільки у відносинах, а й в абсолютних величинах. Під впливом економічної кризи в загальносоюзному бюджеті утворився величезний дефіцит. У 1988 р. він вимірювався майже сотнею мільярдів рублів, що становило десяту частину валового національного продукту. Брак коштів відчувався навіть у галузях, які працювали на ВИК. Радянський уряд змушений був звернутися до друкарського верстата. У середньому за 1981–1985 рр. в обіг випускали 3,6 млрд рублів щороку. У 1987 р. було випущено 5,9 млрд рублів, в 1988 р. — 11,8 млрд, в 1989 – 18,3 млрд рублів. За оцінкою Держбанку СРСР, зайві гроші в обігу становили на початок 1990 р. 47 млрд рублів495. Секретар ЦК КПРС В. Медведєв так описував становище, що склалося: «Програма економічних реформ 1987 року фактично виявилася похованою, про неї згадували все менше. Головне ж був випущений з рук контроль за наявною грошовою масою, за грошовими доходами населення, відбувся найсильніший поштовх до розкручування інфляційної спіралі, зупинити яку далі ставало все важче»496.

Улітку 1989 р., коли виявилося, що реформа стала каталізатором економічної кризи, уряд М. Рижкова почав шукати інші шляхи. Було створено комісію на чолі з академіком Л. Абалкіним, яка вперше зробила спробу позбутися комуністичного господарського механізму і висунула ідеї роздержавлення економіки, плюралізму форм власності, переходу до вільного ринку.

У травні 1990 р. Рада міністрів СРСР опублікувала програму комісії Л. Абалкіна, що передбачала поступовий перехід до ринкових відносин. Програма розглядалася Верховною Радою СРСР, але не була затверджена, оскільки спричиняла істотне підвищення роздрібних цін. Уряд М. Рижкова припинив реформаторські дії і почав розробляти випробуваними методами п’ятирічний план на 1991–1995 рр.

Поряд з комісією Л. Абалкіна виникла альтеративна комісія під керівництвом академіка С. Шаталіна. Вона готувала більш радикальну програму переходу до ринку з усталеним строком — 500 днів. Тривалий час програма обговорювалася в парламенті, але М. Горбачов не наважився підтримати її.

В умовах стрімкого знецінення рубля надзвичайно поширився натуральний, так званий бартерний обмін. Підприємства відмовлялися одержувати за свою продукцію рублі, які стали зневажливо називатися «дерев’яними». Свою продукцію вони направляли передусім за адресами виробників сировини, матеріалів, комплектуючих, енергоносіїв, щоб розплатитися з боргами. Державний план утратив значення директивного документа. Порушувалися й укладені самими ж підприємствами контракти. Влада в регіонах, де розміщувалися підприємства; погоджувалася на виконання зобов’язань за планами і контрактами тільки після задоволення потреб регіону. Наддержаву, яка вже розколювалася по периметру кордонів союзних республік, охопив господарський параліч. З осені 1990 р. в Україні було запроваджено продаж продовольчих і промислових товарів за картками споживача з відривними купонами.

Знецінення рубля призвело до істотного падіння реальної заробітної плати, стипендій і пенсій. У цій ситуації ЦК КПРС потурбувався про своїх співробітників: з жовтня 1989 р. було ухвалено рішення підвищити заробітну плату штатним працівникам партійного апарату на 50–100 %. У таких самих пропорціях зросла заробітна плата працівників радянських, комсомольських і профспілкових органів, працівників міністерств та відомств. Цей захід спричинив загальне обурення в суспільстві й подальше падіння авторитету влади.

Криза командної економіки особливо болюче позначилася на галузях, які обслуговували потреби населення. Зокрема, почала розпадатися система охорони здоров’я. На початку 90-х років Україна була забезпечена медикаментами і медичною апаратурою лише на третину потреб.

Розпад управління виробництвом і занепад галузей економіки зумовили нагальну потребу прийняття Верховною Радою УРСР закону «Про економічну самостійність» від 3 серпня 1990 р. Цей документ проголошував самостійність України у визначенні економічного статусу і стратегії соціально-економічного розвитку, форм і методів господарювання та управління суспільним виробництвом.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   41   42   43   44   45   46   47   48   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка