Червоний виклик



Сторінка46/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   56

13.5

Поява неформальних організацій


Роки «перебудови» відзначалися все більшим зростанням політичної активності суспільства. Вона виявлялася в діяльності так званих неформальних груп і об’єднань. Неформальними їх назвали на відміну від формальних, які створювалися до «перебудови» під контролем парткомів і підрозділів КДБ.

Створювані партією громадські організації завжди були важливою складовою частиною політичної структури суспільства і брали активну участь у суспільно-політичному житті. Вони виконували роль «передавального паса» від населення до влади, тобто будувалися за принципом «демократичного централізму». У середині 80-х років в Україні функціонували десятки тисяч первинних осередків суспільно-політичного, фізкультурно-оздоровчого, природничо-пізнавального та інших напрямів, які охоплювали понад 1,5 млн осіб — від піонерів до пенсіонерів497.

Ідеологи партії разом з чекістами ретельно оберігали ці організації від проникнення «екстремістських елементів». З особливим упередженням вони поставилися до неформальних організацій, які почали виникати в роки «перебудови» без узгодження з владою. Такі організації не були протизаконними, оскільки громадяни за всіма радянськими конституціями мали право на створення об’єднань, союзів і спілок. Утім, ця конституційна норма (як і багато інших) до лібералізації режиму не діяла.

Ініціатива у створенні перших неформальних організацій належала колишнім політв’язням і неув’язненим владою дисидентам та шістдесятникам. У серпні 1987 р. вони разом зі студентською молоддю створили у Києві Український культурологічний клуб (УКК). Проблеми, що обговорювалися на зборах УКК, не виходили за межі історії і культури, але членів цієї організації цікавили «білі плями» радянської історії. Через це вони неминуче ставали в опозицію радянській владі.

У жовтні 1987 р. у Львові заявило про своє існування Товариство Лева. Воно об’єднувало творчу молодь, студентів, робітників, навіть деяких комсомольських лідерів. Тоді ж члени міжнародного Пен-клубу І. Калинець, М. Осадчий, М. Руденко, Є. Сверстюк, І. Світличний та інші створили Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції.

Реакцією на катастрофічні наслідки Чорнобильської катастрофи стало утворення в грудні 1987 р. екологічної асоціації «Зелений світ». Фундаторами об’єднання були Спілка письменників і Спілка кінематографістів України. Шефство над новою громадською організацією взяв Український комітет захисту миру на чолі з О. Гончаром. У березні 1988 р. на республіканському екологічному семінарі в київському Будинку кіно головою «Зеленого світу» обрали письменника Юрія Щербака.

На основі Української Гельсінської групи (УГГ) сформувалася у березні 1988 р. організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС). Її лідером став Л. Лук’яненко, звільнений тільки в грудні того ж року.

У 1987 р. відновилося видання журналу «Український вісник», який нелегально виходив у Львові до арешту в 1972 р. його редактора В. Чорновола, який знову очолив журнал. Тепер це було перше в Україні легальне незалежне громадсько-політичне видання, що приділяло велику увагу публікації історичних документів, які раніше приховувалися. «Український вісник» висвітлював також боротьбу з режимом в’язнів сумління (деякі з них ще перебували в таборах), друкував твори письменників, які раніше не могли пробитися до читача через цензуру. Після оформлення УГС журнал «Український вісник» став її офіційним друкованим органом.

Українські письменники особливо гостро сприймали принижений стан національної мови — «мовний Чорнобиль». На IX з’їзді письменників у червні 1986 р. в присутності В. Щербицького (який свою промову виголошував вишуканою українською мовою) вони стали на захист своєї мови. Перший секретар правління Спілки Павло Загребельний пов’язав мову з проблемою національної гідності українського суспільства. «У чому ж найперше виявляється національна гідність? — запитував він, і відповідав: — З погляду письменницького — в національному характері, змальованому художнім словом. Тому ми не можемо лишитися байдужими до того, як ведеться ділове листування, якою мовою видається технічна, наукова, суспільно-політична література, яка мова в дошкільних дитячих закладах, у школах, вузах, в піонерських і комсомольських організаціях, скільки театрів уже стали двомовними»498.

Після з’їзду у Спілці письменників була створена комісія зв’язку з навчальними закладами. Одним із перших практичних заходів цієї комісії став лист, адресований Президії Верховної Ради УРСР з приводу актуальних проблем шкільної політики. У листі, написаному Ю. Мушкетиком, Б. Олійником і Д. Павличком, йшлося про статтю 26 Закону УРСР про народну освіту, де вже 27 років існувало положення про право батьків «вибирати для дітей за бажанням школу з відповідною мовою навчання». Письменники заявляли: «Не бажанням батьків, а державним підходом, в основі якого лежить турбота про всебічний розвиток культури всіх націй і народностей, має визначатися кількість навчальних закладів з тією чи іншою мовою викладання, в залежності від національного складу населення даної території»499.

Голова Президії Верховної Ради В. Шевченко не відреагувала на цей лист. Але в інтерв’ю журналісту «Радянської освіти» вона повідомила, що зверталася з листом до Президії Верховної Ради СРСР і запропонувала викласти ст. 20 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту» в такій редакції: «Вивчення національної мови у школах з російською мовою навчання, а також порядок і умови звільнення від її вивчення визначаються законодавством союзних республік». Міністерство юстиції СРСР, куди надійшов лист, подало такий висновок: «На нашу думку, необхідно зберегти діючі демократичні принципи: свободу вибору мови навчання, право батьків або осіб, які їх замінюють, обирати для дітей за бажанням школу з відповідною мовою навчання»500.

Невдоволення громадськості становищем української мови змусило політбюро ЦК Компартії України розглянути у липні 1987 р. питання «Про посилення інтернаціонального і патріотичного виховання населення». Було визнано, що громадськість правомірно порушує проблему національно-культурного характеру, звертає увагу на звуження сфери застосування української мови, низький рівень мовної культури багатьох теле- та радіопередач, газет і журналів. Водночас висловлювалося застереження щодо вимог «оголосити українську мову державною та відмовитися у школах республіки від принципу вільного вибору мови навчання»501.

До розгляду цього питання політбюро ЦК КПУ повернулося у грудні 1988 р. Цього разу було визнано, що відсутні належні умови для оволодіння українською мовою всіма громадянами, які мешкають у республіці, не набуло пріоритетного значення цілісне вивчення української культури. Політбюро ЦК схвалило план розширення сфери функціонування української мови і підтримало пропозицію письменників про створення товариства шанувальників рідної мови.

27 грудня 1988 р. у Києві відбулася організаційна нарада осередків Товариства рідної мови, які вже діяли у Львові, Дніпропетровську, Полтаві, Рівному, Чернігові, Харкові та клубу шанувальників української мови при Спілці письменників України. Нарада обрала організаційний комітет, який скликав 11 лютого 1989 р. в Києві в Республіканському будинку кінематографістів установчу конференцію Товариства української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ). Його очолив поет і громадський діяч Дмитро Павличко.

Створене товариство визначило своїм першочерговим завданням домогтися від Верховної Ради УРСР позитивного розв’язання питання про державний статус української мови та забезпечення його реалізації. «Мова — це народ, — наголошувалося у затвердженому конференцією статуті товариства. — Народ, який втрачає свою мову, перестає існувати. Мова — показник інтелектуального та духовного життя кожного народу й кожної людини. Усі досягнення науки й мистецтва знаходять своє вираження в слові»502.

Наскільки далеко зайшов процес русифікації, свідчили статистичні показники 1988 р., оприлюднені під час установчої конференції ТУМу. Книги, видані в Україні українською мовою, становили лише 18% за назвами і 3% за накладами. У вищих навчальних закладах українською мовою читалося не більше 5% лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної школи з викладанням усіх предметів українською мовою в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Одесі, Харкові, Чернігові. У школах республіки українською мовою навчалося менше половини загальної кількості учнів503.



Під тиском громадськості у жовтні 1989 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Цим документом юридично закріплювався державний статус української мови. Було гарантовано рівноправність мов усіх народів, які мешкали на території України, і створено умови для розширення сфери функціонування української мови як мови корінного населення. Відповідно до закону впродовж п’яти років українська мова мала замінити російську в державних установах. Проте реальний механізм контролю за виконанням закону не передбачався. Не враховувався також опір його запровадженню. Значні матеріальні витрати на впровадження української мови у діловодство не були передбачені в державному бюджеті. Тому закон в основному залишився на папері.

Громадськість, яка надавала особливого значення «білим плямам» у радянській історії, вирішила створити спеціалізовану організацію. У березні 1989 р. в Києві відбулася Всеукраїнська установча конференція добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Конференція звернулася до партійних і радянських установ, прокуратури, КДБ і МВС з проханням надати місцевим осередкам товариства потрібну допомогу. В інших рішеннях ішлося про ліквідацію топонімів з прізвищами людей, які зганьбили себе причетністю до масових репресій, та поновлення історичних назв. Була висунута пропозиція розпочати розслідування дій учасників масових репресій в Україні 20–80-х років, у зв’язку з чим резолюція вимагала розкриття архівів репресивно-каральних установ та відомств. Верховній Раді УРСР було запропоновано визнати незаконними сфабриковані судові процеси (СВУ та ін.), скасувати вироки, винесені особам, котрих засудили у післясталінський період, припинити використання центрів психіатрії для політичних цілей, повернути, за бажанням рідних і друзів, останки в’язнів сумління, загиблих у місцях позбавлення волі, зокрема правозахисників В. Стуса, Ю. Литвина, О. Тихого. Схвально були зустрінуті громадськістю і такі пропозиції, як увічнення пам’яті мільйонів жертв голоду 1932–1933 рр., жертв масових розстрілів у Биківні під Києвом та в інших місцях, повернення репресованим або їхнім родинам конфіскованого майна. Резолюції конференції «Меморіалу» були підтримані учасниками багатотисячного мітингу, який відбувся у Києві 5 березня 1989 р. під гаслом «Ніхто не забутий, ніщо не забуте».

З ініціативи Вячеслава Чорновола Всеукраїнське товариство «Меморіал» розробило план якнайшвидшого заповнення «білих плям» в українській історії. Однією з перших важливих акцій у реалізації цього плану було розголошення документів про жертви сталінського терору на околиці Києва, у лісі неподалік села Биківня, що їх влада намагалася приховати. З ініціативи київської та львівської організацій «Меморіалу» почався перегляд офіційної оцінки важливих історичних подій, зокрема, ролі Центральної Ради, Української галицької армії, ОУН і УПА у боротьбі за національне визволення, місця і ролі українських політичних діячів, у тому числі й Івана Мазепи та Михайла Грушевського.

Від осені 1988 р. «перебудовний» процес почав вислизати з рук його керманичів. У Львові, Києві, Вінниці і Хмельницькому пройшли перші масові мітинги неформальних об’єднань.

Центром політичної активності в Україні, безперечно, був Львів. Із зрозумілих причин русифікація мало торкнулася Західної України. Населення її особливо боляче сприймало обмеження сфери дії української мови. 13 червня 1988 р. після заборони місцевою владою проведення установчих зборів Товариства української мови ім. Т. Шевченка львів’яни розпочали численні акції протесту. Вони протестували проти закриття шкіл з українською мовою навчання, витіснення рідної мови зі сфери державного управління, судочинства, книговидання, засобів масової інформації. На площі перед Львівським університетом регулярно проводилися мітинги, учасники яких вимагали скасування привілеїв для компартійно-радянської номенклатури, звільнення політичних в’язнів, розширення прав союзних республік тощо. На ці мітинги під пам’ятником І. Франкові збиралися від 20 до 50 тис. осіб.

Перший масовий мітинг у Києві відбувся 13 листопада 1989 р. біля республіканського стадіону. Його організаторами стали «Зелений світ», клуб «Спадщина», студентське товариство «Громада». На мітингу гостро порушувалося питання про відповідальність конкретних посадових осіб, починаючи від першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького і голови Президії Верховної Ради УРСР В. Шевченко за приховування руйнівного впливу Чорнобильської катастрофи на здоров’я людей і невжиття оперативних заходів після вибуху четвертого енергоблоку. У зверненні до громадян України учасники мітингу зазначали: «Особливе занепокоєння викликає будівництво атомних електростанцій, розміщення шкідливих виробництв в густо населених районах. Рівень забрудненості повітря, води, ґрунтів у багатьох районах сягає критичної межі, а в деяких значно її перевищує. Апарат влади не репрезентує інтересів народу України й потурає безглуздому споживацькому використанню земних багатств. Засоби масової інформації часто дають необ’єктивні екологічні дані. Під грифом секретності перебуває інформація про цілий ряд фактів, що згубно діють на все живе. Ще й досі нам нав’язують міф про безальтернативність атомної енергетики й до дванадцяти діючих ще хочуть нав’язати двадцять два реактори»504. Конкретизуючи свої вимоги, мітинг вимагав припинити будівництво Чигиринської та Кримської атомних електростанцій і експлуатацію Чорнобильської АЕС, провести позавідомчу експертизу на діючих АЕС для визначення відповідності їхньої безпеки міжнародним нормам.

Правоохоронні органи не мали юридичного права на придушення мітингової демократії, адже Конституції СРСР і УРСР декларували свободу зібрань. Раніше демонстраціям та мітингам можна було перешкодити, звинувачуючи організаторів у контрреволюції або антирадянській діяльності. Після лібералізації режиму для припинення небажаної владі політичної активності стала потрібною певна законодавча база. У серпні 1988 р. за вказівкою політбюро ЦК КПУ Президія Верховної Ради УРСР видала указ «Про відповідальність за порушення встановленого порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій». Указ передбачав санкції — від попередження до штрафування на різні суми, адміністративного арешту на різні строки, позбавлення волі на строк до шести місяців, виправних робіт до одного року. Проте санкції вже не могли зупинити наростаючої хвилі мітингової активності. До травня 1989 р. відбулося 72 несанкціонованих мітинги, в основному у Львові, Києві, містах Криму.



Невдалі спроби команди М. Горбачова подолати економічну кризу без переходу до ринкових відносин спричинили істотне погіршення рівня життя населення. Важелі влади вислизали з рук компартійно-радянської номенклатури, суспільство вставало з колін і починало пред’являти свій рахунок державі.

Улітку 1989 р. вугледобувні регіони СРСР уперше за багато десятиліть охопила хвиля страйків. Зокрема, припинили роботу майже півмільйона шахтарів у Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах. Шахтарі вимагали поліпшення умов праці та підвищення заробітної плати.

У Донбасі використовувалися застарілі й зношені засоби виробництва. Внаслідок використання недосконалої техніки продуктивність праці була низькою, а запиленість повітря в забоях перевищувала нормативну в 20–100 разів. Проте не умови пращ були головною причиною незадоволення шахтарів. Під час опитування робітників об’єднання «Донецьквугілля» 86% з них назвали найвагомішою причиною страйку дефіцит продовольчих і промислових товарів, а 79% — низьку заробітну плату505.

Шахтарі Донбасу не висували політичних вимог, задовольняючись економічними і соціальними. Посланці УГС та інших неформальних організацій безуспішно намагалися наштовхнути їх на створення незалежних профспілок на зразок польської «Солідарності». Проте після відновлення роботи страйкові комітети Донбасу не було розпущено. Вони контролювали виконання заходів, які власті зобов’язалися здійснити в галузі матеріального постачання і поліпшення умов праці та життя в шахтарських селищах.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   42   43   44   45   46   47   48   49   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка