Червоний виклик



Сторінка47/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   56

13.6

Народження Народного руху


Якщо робітнича опозиція владі концентрувалася на соціально-економічних питаннях, то інтелектуальна — на ідеологічних, екологічних і національних. Поступово на перший план виходила велика палітра національних проблем. Це виявилося неочікуваним для реформаторів, які були переконані, що національне питання в СРСР розв’язане повністю й остаточно. М. Горбачов неодноразово виявляв дивну некомпетентність у цій сфері. Під час першого офіційного візиту до Києва у червні 1985 р. він кілька разів назвав Радянський Союз Росією. Перебуваючи в Харкові, називав це місто російським. У своєму родоводі знаходив українські корені, із задоволенням про це розповідав і був переконаний, що український народ невіддільний від російського.

У жовтні 1988 р. на екологічному семінарі, що відбувався у Спілці письменників, письменник Ф. Бурлачук запропонував створити Народний фронт України. Якраз тоді у Вільнюсі відбувався установчий з’їзд, який скликала ініціативна група Литовського руху на підтримку перебудови «Саюдіс». Ідея Бурлачука не була підтримана, але трохи пізніше безпартійні літератори П. Мовчан і В. Терен домовилися з деякими науковцями Інституту літератури АН УРСР обговорити питання про створення народного фронту, подібного фронтам у республіках Балтії. Під тиском секретаря ЦК КПУ Ю. Єльченка письменники відмовилися створювати «фронт», але відстояли ідею організації, здатної підтримати здійснювану партією лібералізацію політичного життя. За аналогією з національно-визвольним рухом була запропонована назва — Народний рух. На звітно-виборчих партійних зборах Київської організації Спілки письменників була створена ініціативна група сприяння перебудові у складі І. Драча (голова), В. Маняка, О. Мусієнка, Ю. Мушкетика, Б. Олійника, П. Осадчука, Д. Павличка, В. Рогози, М. Слабошпицького, С. Тельнюка і В. Терена. Пленум правління СПУ доручив їй розробку проекту програми Народного руху України за перебудову і вирішив організувати подібні групи в областях.



Не пізніше 28 січня 1989 р. (документ не датований) проект програми Народного руху України був готовий. У ній масова організація визначалася як нова форма блоку комуністів і безпартійних, як рух за дальше соціалістичне оновлення в усіх сферах державного, громадського й господарського життя в УРСР, нарешті, як загальнонаціональний вияв схвалення і підтримки революційної перебудови, що відбувається в СРСР. За цією звичною риторикою, однак, приховувалися ідеї, абсолютно незвичні для комуністичної держави. Рух ставив перед собою мету сприяти перетворенню Української РСР у правову державу, де суб’єктом і об’єктом права є народ і де благо людини, вільний розвиток особистості є головною засадою розвитку суспільства. Сформульована таким чином мета теж лише повторювала перебудовну лексику М. Горбачова. Диявол ховався в деталях: Рух брав на себе не тільки підтримку «перебудови», а й контроль за тим, щоб усе відбувалося не на словах, а на ділі. Одне із завдань проекту програми формулювалося так: «Створювати умови для переходу від народовладдя на словах до реального повновладдя народу на Україні; домагатися розмежування і роздільного функціонування та взаємоконтролю законодавчої, виконавчої, судової влади; домагатися справжнього суверенітету України, як і інших республік СРСР; всі землі, води, повітря, корисні копалини, енергоресурси, всі підприємства, шляхи, комунікації України є народною власністю і користуватися ними загальносоюзні чи республіканські відомства можуть тільки з дозволу уряду республіки». Щоб виконати таке завдання, потрібний був реально діючий механізм. Письменники вважали, що його можна буде створити, якщо Рух братиме участь у виборчій кампанії, висуваючи своїх кандидатів у депутати, а також запропонували для нього такі функції: «Систематично організовує опити громадської думки і публікує результати, вносить пропозиції про референдуми і допомагає їх проводити; за необхідності вдається до конституційних засобів демократичного впливу на органи влади шляхом відкритих зборів, звернень, колективних листів та петицій, маніфестацій, мітингів, пікетів і т. ін.»506.

31 січня 1989 р. в Будинку кіно зібралася майже половина київських письменників, які схвалили цей проект. Інша половина письменницької організації висловилася проти утворення Руху. У листі-доносі на ім’я В. Щербицького забутий ще при житті поет Д. Бакуменко рекомендував: «Хоч нині й рік змії, але таку змію необхідно нищити негайно, доки вона не виповзла з яйця»507.

В. Щербицький доручив «розібратися» з письменниками завідувачу ідеологічного відділу ЦК КПУ Л. Кравчуку. Як це доручення виконувалося, Л. Кравчук виклав в «аналітичному матеріалі», розісланому 27 лютого 1989 р. членам і кандидатам у члени політбюро ЦК КПУ та першим секретарям обкомів партії. Ініціативна група письменників була запрошена в ЦК КПУ, і Л. Кравчук почав тиснути на неї, щоб вона відмовилася від свого наміру. Однак письменники не піддалися тиску і заявили, що виконують доручення пленуму Спілки — розробити й опублікувати установчі документи Народного руху України. «За цих умов, — зробив висновок Л. Кравчук, — виникла політична необхідність з метою відкритого викриття намірів ініціаторів створення НРУ опублікувати проект програми Руху в органі СПУ “Літературна Україна”»508.

16 лютого газета «Літературна Україна» опублікувала проект програми НРУ Однак запланована В. Щербицьким і Л. Кравчуком викривально-засуджувальна акція з участю громадських організацій і трудових колективів втратила наступальність через втручання М. Горбачова. Перебуваючи в Україні, він погодився зустрітися з І. Драчем і Д. Павличком. Ідею створення широкої організації на підтримку перебудовної політики генеральний секретар ЦК КПРС не засудив, тільки наголосив на потребі зберегти єдність трьох слов’янських народів. Отже, він не побачив у діях письменників політичної небезпеки. Звітуючи 3 березня на політбюро ЦК КПРС про поїздку, він зазначав, що в Україні дуже сильні інтернаціоналістські прихильності, і глашатаям «самостійності» доводиться їздити за вірусом у Прибалтику509.

В «аналітичних матеріалах» Л. Кравчук так сформулював головну небезпеку організації, основні риси якої вимальовувалися в опублікованому проекті: «Замість конструктивної роботи з перебудови всіх сфер життя радянського суспільства автори проекту втягують нас на в’язкий ґрунт перманентних дискусій. Основним в центрі документа є ставлення до КПРС. Будемо відверті, винесений на обговорення проект являє собою маніфест політичних вимог, і тому його слід сприймати не як програму дій громадської добровільної організації, а як документ альтернативної КПРС політичної структури»510.

Цей висновок базувався на аналізі конкретних пунктів проекту програми НРУ Зокрема, Л. Кравчук побачив у проекті нове поняття «народна власність», яке розходилося з наявним в конституції поняттям «загальнонародна (державна) власність». Ця новація, як слушно він вказував, узгоджувалася з поняттям «економічний суверенітет республіки». Ідея суверенітету, підкреслив він, у контексті інших вимог Руху «стає базовою для можливих істотних змін в політичному і державному ладі СРСР». Зокрема, в контексті з «народною власністю» ця ідея прослідковувалася як «лінія, спрямована на демонтаж єдиного народногосподарського комплексу»511.

У проекті програми Руху, як і слід було чекати, містилася давно відстоювана письменниками вимога переглянути практику вільного вибору батьками мови навчання в школі. Л. Кравчук відкидав цю вимогу як таку, що суперечила Конституціям СРСР і УРСР, а також міжнародним пактам з економічних, соціальних, культурних і політичних прав. Цікаво, чи існувала взагалі країна, де діти не вивчали б ту мову, на якій розмовляло її населення? Міжнародні пакти в аргументації Л. Кравчука явно були недоречні.

Окремо Л. Кравчук зупинявся на вимозі проекту програми Руху про необхідність публічного перегляду справ громадян УРСР, несправедливо засуджених у період «застою» за сфабрикованими політичними або релігійними звинуваченнями. Зрозуміло, однак, що дисидентів засуджували не за такими звинуваченнями, а за Карним кодексом УРСР. Яким був цей кодекс, можна бачити з висновку Л. Кравчука щодо цього пункту: «Якщо в проекті йде мова про громадян, які свідомо чинили такі особливо небезпечні державні злочини, як антирадянська агітація і пропаганда; участь в антирадянських організаціях або злочини проти порядку управління; поширення явно неправдивих вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад; посягають на особу і права громадян під приводом виконання релігійних обрядів, то про жодну реабілітацію щодо них мови не може бути»512.

Викривально-засуджувальна акція почалася за заздалегідь опрацьованим планом. Уже наступного дня після публікації проекту програми НРУ в газеті В. Щербицький офіційно звернувся в ЦК КПРС з листом «Про протидію негативним тенденціям у роботі самодіяльних громадських об’єднань в Україні». У ньому стверджувалося, що громадяни республіки засуджують «політичний екстремізм та національний егоїзм», і підкреслювалося, що будь-який рух, будь-яке самодіяльне об’єднання повинне діяти в рамках існуючих політичних структур. «Однак, — зазначав Щербицький, — нечисленна група членів Спілки письменників України займає неконструктивну позицію»513.

Одразу після публікації проекту партійні комітети всіх рівнів розгорнули кампанію засудження ініціативної групи письменників. Накладу «Літературної України» з публікацією проекту програми не вистачало на всіх мобілізованих парткомами, але передруковувати цей документ ніхто не збирався. Тому мав слушність редактор газети «Вечерняя Одесса» Б. Дерев’янко, коли зауважив в одній радіопередачі: «Тепер на цей статут і на Рух, якого ще немає, навалилася така потуга пропагандистська... І що прикро — таврують, засуджують, відкидають люди, які самі статут цей не читали. Ну як це можна узгодити з демократичними принципами?»514

У згаданому вище листі В. Щербицького в ЦК КПРС повідомлялося, що провадиться індивідуальна робота з лідерами екстремістських об єднань. Справді, з усіма ініціаторами утворення НРУ така робота проводилася. У середині квітня 1989 р. в Комітет партійного контролю при ЦК КПУ був запрошений один з ініціаторів створення НРУ секретар партійної організації Інституту літератури АН УРСР В. Брюховецький. Йому сказали, що створення опозиційної щодо КПРС системи — Народного руху України несумісне з перебуванням у партії. На це він слушно відповів, що точка зору ЦК КПУ щодо Руху йому невідома, тому що не існує офіційних рішень з цього питання, зокрема, рішень пленуму ЦК, і він знає тільки позицію окремих посадових осіб515. Справді, В. Щербицький понадіявся на здатність партійно-радянської номенклатури організовувати, залежно від потреби, всенародний «одобрямс» або засудження, але не наважився офіційно, рішенням пленуму ЦК КПУ затаврувати організацію, створювану на підтримку перебудовному курсу М. Горбачова. Загрозу, яка йшла від неформальної організації, партапаратники відчували нутром, але признаватися у цьому не наважувалися.

Тим часом обговорення проекту програми органічно перейшло в розбудову структур НРУ на місцях. У Львові в квітні 1989 р. діяло вже 50 осередків і йшла підготовка до створення обласної організації. Осередки НРУ з’явилися в Дніпропетровській, Полтавській, Житомирській, Вінницькій, Івано-Франківській областях і в Києві.

1 липня 1989 р. в Києві відбулася установча конференція НРУ на якій були присутні близько 700 осіб, у тому числі 450 — з ухвальним голосом. Серед гостей були присутні й виступили представники Народного фронту Латвії і «Саюдісу», лідери УГС Є. Сверстюк і В. Чорновіл. «Виступаючі, — повідомляв Л. Кравчук, — проголошували безвідповідальні лозунги, вдавались до політичного підбурювання, штучно протиставляли Рух і КПРС, буквально шельмували партійну організацію республіки»516. Ідеологічний відділ ЦК КПУ запропонував присутнім на конференції першим секретарям райкомів партії зробити політичну заяву від імені партійного активу міста і області, в якій дати оцінку подібним виступам, а також звернути увагу президії (В. Брюховецький, І. Драч, Д. Павличко, М. Попович) на те, що вона не реагує на антирадянські виступи. Однак, як з гіркотою признався Л. Кравчук, «вони визнали таку акцію недоцільною, мотивуючи тим, що це ускладнить ситуацію і закриє двері для конструктивного співробітництва з Радою Руху»517.

8–10 вересня 1989 р. в Києві пройшов установчий з’їзд Народного руху України за перебудову. На ньому було представлено 1109 делегатів від 1247 первинних осередків. 85% делегатів були українцями, п’ята частина мала партійні квитки, семеро з десяти — вищу освіту. Близько половини делегатів представляли західні, більше третини — центральні регіони республіки. Кількість членів Руху зі східних і південних областей була мізерною. Робітничий клас майже не брав участі у творенні нової організації.

Делегати з’їзду по-різному формулювали відповідь на основне запитання: в якій формі має проявитися реальний суверенітет України? Однак відмінність у поглядах, яку відзначив В. Чорновіл, не мала, на його думку, істотного значення на початковому етапі діяльності. «Від того, — вказував він, — що Лук’яненко чи Чорновіл бачать майбутню Україну незалежною, демократичною державою, а Драч і Яворівський хочуть більшого суверенітету її в реорганізованому Союзі, що перші обстоюють політичний плюралізм, а другі поки що воліють тільки лібералізації партії, до якої вони належать, — ще не підстава до роз’єднання. Якраз Народний рух і покликаний об’єднати всіх, кому болить доля України, для конкретних щоденних справ»518.

У доповіді С. Головатого був сформульований важливий теоретичний висновок: неформальні, тобто незалежні від КПРС утворення у вигляді клубів, самодіяльних об’єднань та масових рухів слід розглядати як паростки майбутнього громадянського суспільства. Доповідач розумів, що народ, якому повернули право вибору своїх керівників, не зможе їх контролювати (на що й сподівалися реформатори Кремля), тому що він неорганізований. Упродовж трьох поколінь цей народ жив у суспільстві вертикальних зв’язків. Органи державної безпеки слідкували, застосовуючи масовий або індивідуальний терор (включно із профілактикою, тобто залякуванням), щоб між людьми не виникали горизонтальні зв’язки, бо тоді вони могли б організуватися проти влади.

Аналізуючи поточний момент, С. Головатий робив висновок, який здавався йому беззаперечним: створення громадянського суспільства є чи не найпершочерговішим завданням революційної перебудови519. Адже він і його колеги творили Народний рух — найбільш яскраве уособлення громадянського суспільства. Ніхто тоді не міг збагнути, що будувати можна тільки штучне суспільство — комуністичне. Натомість густа мережа економічно не залежних від держави організацій, яка становила на Заході фундамент демократичних суспільств, була продуктом тривалого еволюційного розвитку. Вона структурувала населення і тим самим перетворювала його в народ — реального суверена, здатного не тільки обрати запропоновані кандидатури політичних діячів, але й повсякденно контролювати їхню діяльність.

На установчому з’їзді були обрані керівні органи НРУ Головою Руху став І. Драч, його заступником — С. Конєв, головою ради представників — В. Яворівський, головою секретаріату — М. Горинь.

Організатори Руху свідомо уникали лінії на його національну виключність, властиву, зокрема, литовському «Саюдісу». В офіційних документах установчий з’їзд висловився на підтримку кримських татар, повернення яких на батьківщину гальмувалося компартійно-радянським апаратом, гостро засудив антисемітизм і звернувся до всіх росіян, які мешкали в республіці, з проханням підтримати справедливі гасла національного характеру.

28 вересня 1989 р. у «Літературній Україні» була надрукована програма НРУ прийнята установчим з’їздом. Вона не містила вимог негайного здобуття незалежності України й орієнтувала на підтримку тих реформаторських сил у КПРС, які розпочали перебудовну політику. Компартійно-радянському керівництву було важко боротися зі зростаючим впливом на маси з боку конкурентної, але конституційної політичної сили.

Розгортаючи роботу в масах, Народний рух апелював передусім до «білих плям» радянської історії. Найбільш вагомою виявилася акція «Українська хвиля», організована на відзначення річниці возз’єднання двох українських народних республік 22 січня 1919 р.

За рік до того УГС звернулася до київських властей із проханням дозволити мітинг на Софійській площі в Києві, де 70 років тому був проголошений Акт злуки УНР і ЗУНР. Шевченківський райвиконком не дав згоди: мовляв, УГС не є зареєстрованою громадською організацією. Ювілейні урочистості довелось влаштовувати з мізерною кількістю учасників. Та минув лише рік, і 71-ша річниця Акта злуки була відзначена з грандіозним розмахом. У неділю 21 січня 1990 р. Рух спромігся вивести на автомобільну трасу Київ — Житомир — Рівне — Тернопіль — Львів — Івано-Франківськ сотні тисяч людей (за явно применшеними даними МВС УРСР — 450 тис.). У зазначений момент вони взялися за руки й утворили живий ланцюг, який символізував єдність українців Заходу і Сходу. У рамках акції «Українська хвиля» у шести областях відбулося 30 мітингів. Найбільш багатолюдні мітинги мали місце у Львові (20 тис. осіб), Тернополі (20 тис.), Києві (16 тис. осіб)520.

У радянських підручниках Акт злуки замовчувався. Датою возз’єднання українських земель вважалося 17 вересня 1939 р. Але керівництво УРСР не наважилося вступити в полеміку з Рухом з приводу Акта злуки. Секретар ЦК КПУ Л. Кравчук примирливо зауважив: «Від того, що спробу об’єднання народу очолив буржуазний уряд, або ж Директорія, це прагнення не стало темнішим або світлішим. Воно залишилося прагненням українського народу до єдності»521.

На сесії Верховної ради НРУ в Хусті у березні 1990 р. обговорювалося питання про програмно-політичне майбутнє організації. Д. Павличко виступив за перетворення НРУ в партію. Більшість інших лідерів Руху (В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, В. Яворівський та ін.) не погодилася з ним і вирішила, що для новоутворюваних політичних партій Рух має залишитися «даховою організацією». На сесії в Хусті Д. Павличко й І. Драч заявили про свій вихід з КПРС з наміром створити демократичну партію.

На час відкриття других Всеукраїнських зборів Народного руху (жовтень 1990 р.) чисельність його членів вже сягала 633 тис. Понад 5 млн осіб були прихильниками цієї організації. Делегатами зборів були члени 44 громадських і політичних організацій. Збори обговорили і прийняли зміни та доповнення до програми, в яких усі компромісні моменти були узгоджені. Причинами системної кризи радянського ладу в програмі визнавалися насильницьке впровадження тоталітарного соціалізму, узурпація комуністичним апаратом влади рад, вихолощення суверенітету республік, упровадження імперської політики денаціоналізації народів.

Всеукраїнські збори НРУ продемонстрували посилення конфронтації між Рухом і Компартією України. У виступах делегатів зауважувалося, що Рух спрямує всі зусилля на заборону КПУ і націоналізацію її майна.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка