Червоний виклик



Сторінка48/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   56

13.7

Політичне структурування суспільства


Беручи курс на перебудову, М. Горбачов спирався на ту політичну силу, яку очолював. Йому здавалося, що партію можна оздоровити кадровими переміщеннями і демократизацією внутрішньопартійного життя. Під його тиском січневий пленум (1987 р.) ЦК КПРС висловився за обрання делегатів на партійні з’їзди і конференції із застосуванням альтернативних кандидатур та обранням поміж них одного делегата таємним голосуванням. За п’ять років, з 1985 по 1989, генсек увів до політбюро ЦК КПРС 12 нових діячів, тобто повністю оновив цей керівний орган. За цей же час склад Центрального комітету був оновлений на 85%. Для порівняння слід зазначити, що в ході сталінських чисток 1934–1939 рр. склад ЦК оновився на 77%522. Однак політичний режим, установлений В. Леніним у 1917 р., ще залишався недоторканним.

Чому провалювалися всі спроби підвищити економічну ефективність виробництва — хрущовські раднаргоспи, косигінська система планування й економічного стимулювання, андроповсько-горбачовський курс на прискорення темпів економічного розвитку і, нарешті, реформа 1987 р.? У ситуації краху, що наближався, М. Горбачову довелось зробити наголос не на безнадійних спробах трансформувати економічну платформу, насильно створену у свій час під політичний режим, а навпаки — на пристосуванні режиму під нову економічну ситуацію, яка сформувалася у світовій економіці після Другої світової війни. Генеральний секретар ЦК КПРС уперше з 1917 р. наважився торкнутися важелів влади. На його думку, в ході перебудови мала відбутися демократизація суспільно-політичного ладу. Йшлося про те, щоб залишити за Комуністичною партією «керівну і спрямовуючу» роль у суспільстві, але позбавити її директивних функцій і зосередити всю повноту влади в радах. Здійснення реформи такого масштабу вимагало компетенції з’їзду або конференції, повноваження ЦК КПРС були недостатніми. Попередня партійна конференція відбулася в лютому 1941 р., тобто майже за півстоліття до XIX.

На обговорення XIX конференції, яка працювала в червні-липні 1988 р., виносилося питання про «повновладдя Рад». «Керівна і спрямовуюча» роль партії мала реалізовуватися шляхом обрання партійних функціонерів до рад та їхньої подальшої роботи у виконавчих комітетах цих рад. Тобто у кожній ланці управління партапарат ставився під контроль не тільки ланки, яка стояла над ним згідно з принципом «демократичного централізму», а й виборців. Реформатори сподівалися у такий спосіб покінчити з відносинами особистої відданості, що існували між функціонерами різних ланок і перетворювали апаратну частину партії на замкнену бюрократичну організацію, позбавлену можливостей самовдосконалення і коренів у суспільстві. Розрахунок був на те, що КПРС як монопольна політична сила витримає випробування вільними виборами, збагатиться новими керівними працівниками, висунутими населенням, і посилить свій вплив на суспільство.

М. Горбачову на XIX партконференції вдалося переконати функціонерів вищої партійної ланки в доцільності реформи. Адже членство в радах — від районної ради для функціонерів райкомів партії до Верховної Ради СРСР — для перших осіб обласної ланки партапарату завжди було обов’язковим додатком до партійної посади. З якого крісла здійснювати керівництво — це питання здавалося другорядним.



Після затвердження конституційної реформи позачерговою XII сесією Верховної Ради СРСР (листопад-грудень 1988 р.) країна опинилася у новій політичній реальності, хоча цього не усвідомлювали ні функціонери апаратних структур, ні виборці. Народу повернули узурповане після більшовицького перевороту 1917 р. право наділяти владою своїх керівників. Обсяг повноважень радянських органів кардинально змінився, тому що вони позбулися опікування з боку парткомів. Вищим законодавчим органом ставав, як і до запровадження Конституції СРСР 1936 р. та Конституції УРСР 1937 р., З’їзд народних депутатів. Але тепер цей орган влади формувався на вільних виборах і не мав над собою партійного патрона, який усе вирішував. Аби члени ЦК КПРС і депутати Верховної Ради СРСР погодилися на реформу, Горбачов запропонував специфічну виборчу процедуру: дві третини депутатів (1500) обиралися на прямих виборах із довільним числом кандидатів на одне депутатське місце, а одна третина (750) висувалася офіційно зареєстрованими організаціями: КПРС, комсомолом, профспілками, науковими товариствами, творчими спілками тощо. Усі ці організації включно з партією будувалися на засадах «демократичного централізму», тобто перебували під контролем партійного керівництва.

У березні 1989 р. відбулися перші з 1917 р. вільні вибори в органи влади. На всіх попередніх виборах висувався один кандидат від «блоку комуністів та безпартійних», якого ретельно відбирали в партійних комітетах. Селекціонери у відділах парткомів, які відповідали за виборчу кампанію, формували кандидатський, тобто й депутатський склад за партійною, соціальною, національною і демографічною ознаками. Це були вибори без вибору. Тепер же, згідно із законом «Про вибори народних депутатів», прийнятим Верховною Радою СРСР у розвиток конституційної реформи, вирішальне слово у визначенні депутатів надавалося виборцям.

Багатьох функціонерів, які обіймали високі посади, виборці провалили. Серед них були секретар ЦК КПУ перші секретарі Ворошиловградського, Закарпатського, Львівського і Чернігівського обкомів партії, голова Київського міськвиконкому, командувачі Чорноморського флоту і Південної групи військ. У виборчих округах, де на одне депутатське місце висувалося декілька кандидатів, партфункціонери не завжди випереджали суперника, хоч той і не мав корпоративної підтримки владних структур.

У 175 територіальних і національно-територіальних округах України було висунуто 650 кандидатів у народні депутати: у 58 округах (одна третина) — по одному, в 108 — по два, в 6 — по три, у двох — по п’ять і в одному — семеро. Народними депутатами на територіальних округах було обрано 118 осіб, на національно-територіальних — 26. З урахуванням депутатів, які обиралися від громадських організацій, депутатський корпус від України нараховував 231 особу. 87,8% з них були комуністами. Частка робітників у депутатському корпусі порівняно з попередніми виборами зменшилася з 34 до 16%, тоді як частка інтелігенції зросла з 7 до 20 відсотків. Депутатами стали деякі активісти Руху, журналісти, викладачі вищих навчальних закладів, письменники523.

Вибори 1989 р. створили дворівневу парламентську систему у вигляді З’їзду народних депутатів СРСР і сформованої з його складу таємним голосуванням постійно діючої Верховної Ради СРСР. Залізна дисципліна у партії та профспілках дала можливість пройти в депутати тим апаратникам, які прагнули позбутися випадковостей під час балотування у виборчих округах. Головою Верховної Ради СРСР став М. Горбачов.

Майже всі депутати від профспілок і переважна більшість депутатів від громадських організацій були комуністами, які не підтримували радикальних реформ. Багато депутатів, обраних прямим голосуванням у виборчих округах, також вважалися консерваторами. Здавалося б, партапарат нічого не втратив і нічим не поступився. У партійних структурах, аж до політбюро ЦК КПРС, і в радянських структурах, аж до Верховної Ради СРСР, були ті самі люди. Не існувало, як правило, персональної конкуренції між партійними і радянськими владними структурами, оскільки секретарі партійних комітетів ставали головами рад або виконкомів рад.



Проте конституційна реформа розірвала ту зв’язку між парткомами і виконкомами рад, яка перетворювала владу в незалежну від виборців політичну силу, що нависала над суспільством. Уперше після 1917 р. КПРС набула рис політичної партії, тобто перестала бути державною структурою. Вона ще зберігала зовнішні ознаки диктаторської влади, але тільки за інерцією. Найбільш далекоглядні партійні функціонери вже поспішали здобути високі посади в радянській вертикалі влади.

По суті, здійснена М. Горбачовим з подачі О. Яковлєва конституційна реформа стала своєрідною «революцією згори», яка перетворила радянський політичний режим з диктаторського на демократичний. Але ніхто з членів ЦК КПРС і депутатів Верховної Ради СРСР, які провели цю реформу, не уявляв собі, що вони позбавляють партію диктатури, на якій трималася зовнішня і внутрішня радянська імперія. Усі вони були стурбовані тільки тим, щоб не втратити персональну владу. Одні були переконані, що в умовах монопольного становища КПРС в суспільно-політичному житті вибори в радянські органи влади матимуть очікувані результати. Ті, хто не бажав зустрітися з виборцями віч-на-віч, задовольнилися виборчою процедурою, яка дозволяла їм уникнути такої зустрічі.

Нерозуміння суті конституційної реформи в рік її прийняття чітко простежується у зауваженнях Л. Кравчука на відозву НРУ до громадян УРСР, в якій для обґрунтування тези про вирішальну роль народних мас у перебудовному процесі використовувалася риторика М. Горбачова (січень 1989 р.). Реформа у відозві характеризувалася так: «Реформа політичної системи радянського суспільства — справа кожного громадянина. Якщо політична система залишиться непорушною, без змін, — зазначив на XIX партконференції М. Горбачов, — то ми не впораємося із завданнями перебудови. Але сама собою ця система не зміниться, її повинні зламати ми, рядові громадяни нашої великої країни. Саме для цього об’єднуються мільйони людей в різних республіках у народні фронти, інші громадські угрупування»524. Цю тезу Л. Кравчук прокоментував так: «Замість реформи політичної системи, передбаченої рішенням XIX Всесоюзної конференції КПРС і запровадженої законами, прийнятими на позачерговій XII сесії Верховної Ради СРСР, пропонується її злам, знищення, здійснювані безпосередньо громадянами. Це або словесна еквілібристика, або заклик до застосування сили»525. Отже, головний ідеолог КПУ не зрозумів, що злам політичної системи здійснив сам законодавець наданням громадянам права формувати персональний склад органів влади. Застосування сили було непотрібне в рамках політичної системи, залежної від виборців.

Ситуація в Україні, а також у республіках Балтії і Закавказзя, де особливо стрімко розвивався національно-визвольний рух, після виборів народних депутатів СРСР у 1989 р. зазнала швидкої й невідворотної радикалізації. Користуючись послабленням центральної влади, національно-демократичні сили розгорнули кампанію проти відступів від демократичної виборчої процедури, на які погодилися реформатори з оточення М. Горбачова, щоб провести конституційну реформу. Основний акцент кампанії спрямовувався проти закону, що допускав обрання однієї третини депутатів поза виборчими округами. В Україні цю кампанію очолили Рух та демократично настроєні народні депутати СРСР від республіки, об’єднані в Республіканський депутатський клуб. Восени 1989 р. було внесено важливі поправки до закону про вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Зокрема, прийнятий у республіці закон обходив утворення за загальносоюзним прикладом монстра представницької влади у вигляді З’їзду народних депутатів. Передбачалися прямі й рівні вибори до Верховної Ради УРСР з висуванням будь-якої кількості кандидатів у депутати на одне місце, з повною свободою обговорення виборчих програм, які пропонувалися кандидатами, з можливістю реального контролю з боку громадськості за підрахунком голосів.

У листопаді 1989 р. для проведення виборчої кампанії сформувався Демократичний блок. До нього увійшли 43 громадські організації та групи (осередки НРУ «Меморіал», УГС, «зелені» та ін.). У виборчому маніфесті були проголошені такі гасла, як досягнення реального політичного та економічного суверенітету України, створення багатопартійної системи, рівноправність усіх форм власності, розробка нової конституції, реальна свобода віросповідання.

4 березня 1990 р. відбулися перші вільні вибори до Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Вони відзначалися активністю: на виборчі дільниці з’явилися 85% тих, хто був занесений до виборчих списків. Бюлетені містили по одній кандидатурі лише у чотирьох округах з 450526.

Вибори засвідчили, що компартійно-радянський апарат контролював ситуацію. Демократичний блок зазнав поразки. Номенклатура перемогла в усіх областях, за винятком Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської. У цих трьох областях за кандидатів Демократичного блоку віддали свої голоси 85% виборців, і комуністичні депутати опинилися в опозиції. Тут уперше виник такий дивний феномен, як антикомуністична радянська влада.

У всіх областях виборці забалотували багатьох представників консервативної частини партапарату. З’явилося чимало нових політичних діячів, у тому числі комуністів, які підтримували реформи. В українському парламенті дві третини з 450 депутатських міст здобули представники партійного і радянського апарату, керівники промислових підприємств, голови колгоспів, тобто люди, які мали реальну владу в своїх виборчих округах.

На початку 90-х років з’явилися перші політичні партії, альтернативні Компартії України. Зокрема, Українська національна партія (УНП) була утворена у Львові ще в жовтні 1989 р. Але вона навіть на початок 1991 р. налічувала лише півтори сотні членів. У квітні 1990 р. в Києві відбувся установчий з’їзд Української республіканської партії (УРП), а у Львові — Української християнсько-демократичної партії (УХДП). УРП охопила відразу майже всі області України, тому що спиралася на осередки і кадри УГС. На першому з’їзді УРП були присутні делегати від 28 філій і 219 осередків, які об’єднували 2300 членів партії. На початок 1991 р. чисельність УРП збільшилася до 7646 членів і кандидатів, серед них були представлені 10 народних депутатів Верховної Ради України. Головною метою партії було визначено створення Української самостійної держави. У національному питанні проголошувалась рівність громадян незалежно від походження і національності. Наголошувалося на праві кримських татар на організоване повернення в Україну. УХДП теж пов’язувала питання державності з досягненням політичної незалежності. Наголошувалося також на необхідності відновлення національної символіки і наданні українській мові статусу державної.

Ліберально-демократична течія була представлена Демократичною партією України, Соціал-демократичною партією України, Партією демократичного відродження України, Партією зелених України.

У червні 1990 р. відбулася установча конференція Ліберально-демократичної партії в Київському університеті ім. Т. Шевченка. У вересні в Теребовлі була утворена Демократична партія України (ДемПУ), а в Києві — Партія зелених України. У грудні 1990 р. створилася Партія демократичного відродження України. Це була партія народних депутатів: кожний п’ятий член мав мандат ради різного рівня.

Стихійно створювана багатопартійна система була специфічною. На початок 1991 р. всі партії, крім Комуністичної (їх було 13), мали сукупну чисельність у 30 тис. осіб, натомість КПУ — 2964 тис.527 Процес реформування КПУ в умовах гострої суспільно-політичної кризи не розпочинався, і активно діяти в нових умовах вона не могла. Майже всі комуністи виявилися пасивними спостерігачами подій, що розгорталися на їхніх очах.

За таких умов відбувався XXVIII з’їзд Компартії України, який проходив у два етапи (червень і грудень 1990 р.). Делегати з’їзду підтримали ідею розширення самостійності КПУ політичну лінію ЦК на утвердження державного суверенітету республіки у складі СРСР і прискорення перебудовних процесів у суспільному житті. В усякому разі, так проголошувалося в резолюціях з’їзду. Ніхто не зміг би пояснити, однак, як розуміти вираз «розширення самостійності», адже вона або є, або її нема. Пустопорожнім було й словосполучення «розширення державного суверенітету у складі СРСР».

На другому етапі з’їзду обговорювався новий статут КПУ Як і раніше, у статуті закріплювалася ідейна й організаційна єдність Компартії України в межах КПРС. З’їзд поставив завдання перетворити партію на справжнього політичного лідера, не конкретизуючи того, що стояло за цими словами. Майбутнє КПУ в багатопартійній системі теж окреслювалося дзвінкими, але позбавленими змісту словами: ліва партія соціалістичного вибору, що бореться за соціальну рівність, є виразником інтересів народу і захищає демократичні права трудящих. Різкої критики на з’їзді зазнала діяльність нової радянської адміністрації в західних областях, а також новостворених демократичних партій і груп. Водночас декларувалося бажання керівництва перетворити КПУ на партію громадянської злагоди.

Під час підготовки XXVIII з’їзду КПРС комуністи з демократичними поглядами запропонували альтернативний проект платформи партії. Так була започаткована нова течія в КПРС — Демплатформа. Її представники проголошували пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, спростовували принцип «демократичного централізму», відстоювали свободу фракцій, обґрунтовували територіальний принцип побудови партії з широкими горизонтальними структурами замість виробничо-територіальних. Іншими словами, вони вимагали задекларувати перехід від «партії нового типу», яка була державною структурою, до звичайної політичної партії. Нічого неочікуваного або незвичайного в таких вимогах не було, адже конституційна реформа вже позбавила КПРС статусу державної партії. Однак, як виявилося, компартійний апарат не бажав визнавати тієї реальності, що склалася.

В Україні до Демплатформи приєдналися партклуби Харкова, Києва та інших міст. Серед прихильників цієї течії була значна частина народних депутатів. Організаційно всі вони оформилися у лютому 1990 р. на регіональній зустрічі представників партклубів Харкова. Було запропоновано проект «Об’єднавчої демократичної платформи до XXVIII з’їзду КПРС (Демократична платформа Компартії України)». Проект містив низку пропозицій, прийняття яких висувалося як умова збереження єдності партійних лав: відмова від монополії однієї ідеології в партії і від комунізму як мети КПРС, перетворення КПУ на партію парламентського типу і визнання права на створення фракцій.

Після поразки Демплатформи на XXVIII з’їзді Компартії України (її представників навіть не включили до списку для голосування під час виборів Центрального комітету) в липні 1990 р. відбулася спільна нарада координаційної ради партклубів України, депутатської групи Верховної Ради УРСР «Демократична платформа Компартії України» та окремих делегатів XXVIII з’їзду КПУ і XXVIII з’їзду КПРС. На ній було оголошено про створення організаційного комітету з підготовки і проведення установчого з’їзду нової партії — Партії демократичного відродження України (ПДВУ).



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   44   45   46   47   48   49   50   51   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка