Червоний виклик



Сторінка49/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   56

13.8

Держава і церква


Залізні обійми, в яких держава-комуна тримала церкву, в добу «перебудови» значно послабилися. Державні чиновники толерантніше почали ставитися до релігійного життя. Конституційна норма щодо свободи совісті перетворювалася з декларації на реальність.

У середині 80-х років майже всі церковні громади, що існували легально, представляли Російську православну церкву (РПЦ). Радянська влада завжди переслідувала РПЦ як найвпливовішу в країні конфесію. Водночас вона надавала її ієрархам можливість легально діяти під гласним (з боку рад у справах релігії при урядах союзних республік) і негласним (з боку КДБ) контролем. В Україні РПЦ мала особливо розвинену мережу громад — удвічі більшу (близько 4 тис.), ніж у Росії. Майже половина православних церков знаходилася в західних областях, де рівень релігійності населення був особливо високим. Парафії цього регіону дісталися РПЦ у спадок після заборони в 1946 р. греко-католицької церкви.

Піднесення національно-визвольного руху в роки перебудови яскраво виявилось у релігійній сфері. Передусім розпочався рух за легалізацію Української греко-католицької церкви (в партійних документах її називали, як правило Українською католицькою церквою). Церква складалася з двох гілок — УКЦ за кордоном і «катакомбної» УГКЦ в СРСР.

Улітку 1987 р. УГКЦ оголосила про вихід з підпілля й утворила Комітет захисту, який розпочав петиційну кампанію. Під її впливом громадськість почала звертатися до радянського уряду з вимогою зареєструвати церкву. Громадськість підтримали народні депутати СРСР С. Аверинцев, Р. Братунь, О. Гончар, А. Сахаров та ін., а також редакції таких багатотиражних журналів і газет, як «Огонек», «Аргументы и факты», «Московские новости», «Новое время».

У квітні 1988 р. патріарх Пімен зустрівся з М. Горбачовим. Генсек поставив перед патріархом РПЦ завдання нейтралізувати уніатів певними поступками. Внаслідок цього було розукрупнено Львівсько-Тернопільську єпархію РПЦ, у Черкаській, Івано-Франківській, Львівській і Тернопільській областях зареєстровано понад 1100 нових православних громад, збільшено випуск церковної літератури українською мовою. Але ці напівзаходи не зняли питання про визнання УГКЦ.

У травні 1989 р. боротьба за легалізацію УГКЦ набула відкритої форми. Шестеро єпископів і священиків забороненої церкви розпочали голодування у центрі Москви на знак протесту проти небажання властей розмовляти з ними. До них приєдналися священики і віруючі в західних областях України. Питання про легалізацію УГКЦ було поставлене у Верховній Раді СРСР депутатами Р. Братунем, О. Гончаром і Б. Єльциним. Після цього голова УГКЦ кардинал М. Любачівський звернувся до пастви із закликом провести акцію на захист релігійної свободи. Близько 150 тис. віруючих відгукнулися і взяли участь у церковних службах по всій Західній Україні. Акція наочно показала дійсні масштаби впливу УГКЦ.

У червні 1989 р. проблемою визнання УГКЦ зайнялися Рада у справах релігії при Раді міністрів УРСР і відділ зарубіжних зв’язків ЦК КПУ У доповідній записці Ради зазначалося, що в західних областях перебувають четверо греко-католицьких єпископів, 269 священиків і 489 ченців, які мають «під своїм впливом» віруючих щонайменше у 200 містах, селищах і селах. Там же зазначалося також, що під впливом греко-католицького духовенства перебувало, зокрема, на Закарпатті близько 20 тис. віруючих, на Івано-Франківщині — 15 тис. Даних по Львівщині та Тернопільщині у Ради не було, хоча в записці наголошувалося, що ці області є основною базою УКЦ. Вираз «під своїм впливом», який вживався у записці неодноразово, не зовсім відповідав фактичному стану. Навіть перебуваючи в підпіллі, УГКЦ функціонувала як конфесія — вона мала власні нелегальні парафії, а не тільки вплив на населення.

У записці відділу зарубіжних зв’язків ЦК КПУ вказувалося, що законних підстав для відмови у реєстрації громад УГКЦ не існує, а тому подальше затягування з вирішенням питання про легалізацію небажане, оскільки воно призводить до підриву авторитету КПУ і радянської влади. Проте реакція керівництва КПУ на цю рекомендацію власних апаратників була негативною. Секретар ЦК Ю. Єльченко в резолюції на документ написав: «Визнати на даному етапі недоцільним»528.

17 вересня 1989 р. Львів відзначав 50-ту річницю введення радянських військ на територію Західної України за пактом Ріббентропа-Молотова. Ця дата розглядалася як початок возз’єднання Західної України з УРСР. Як і в попередні ювілеї, була організована демонстрація, в якій взяли участь 150 тис. мешканців міста і гостей. Проте демонстранти не звертали уваги на офіційні гасла і висунули свої, серед яких була домінуючою вимога легалізації УГКЦ. Коли стало сутеніти, львів’яни вимкнули світло у своїх квартирах, а на підвіконнях виставили палаючі свічки на згадку про сотні тисяч громадян, репресованих радянською владою в 1939–1941 рр. Коментуючи перебіг святкування 50-річчя «визвольного походу» Червоної армії, аналітики радіостанції «Свобода» прогнозували: «Після цих подій питання легалізації української католицької церкви, по суті, вирішене фактично, залишилося його лише формально оформити»529.

1 жовтня 1989 р. на демонстрації і мітингу греко-католиків у Івано-Франківську були схвалені тексти телеграм Папі Римському Івану Павлу II і генеральному секретареві ЦК КПРС М. Горбачову напередодні їх зустрічі у Ватикані (вона планувалася на 1 грудня). У телеграмах містилося прохання прискорити процес легалізації УГКЦ. Протягом жовтня і листопада аналогічні багатотисячні демонстрації греко-католиків відбувалися у багатьох містах західних областей. У Львові та ряді інших міст вони самочинно відкрили 12 недіючих культових споруд і захопили 26 храмів, переданих у сталінські часи РПЦ. Іван Павло II, відповідаючи на запитання журналіста, 5 жовтня висловився недвозначно: «Без легалізації української католицької церкви процес демократизації в СРСР не можна вважати завершеним»530.

28 листопада 1989 р. Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР опублікувала заяву, в якій зазначалося, що католики східного обряду можуть утворювати свої релігійні громади і реєструвати їх у встановленому порядку. Дозвіл на реєстрацію громад створював сприятливу атмосферу для зустрічі М. Горбачова у Ватикані, але не розв’язував проблем у їх повному обсязі. Греко-католики вимагали визнання своєї церкви як самостійної організації. Крім того, 7 грудня глава греко-католиків кардинал М. Любачівський торкнувся проблеми повернення конфіскованої радянською владою церковної власності.

Ватиканська делегація, що відвідала Москву в січні 1990 р., не спромоглася переконати керівників РПЦ відновити права греко-католиків. Патріарх Пімен відмовився визнати неканонічність Львівського собору 1946 р. і передати греко-католикам відібрані в них храми. Тоді 23 січня у Львові відбувся Собор УГКЦ, який проголосив рішення псевдособору 1946 р. недійсними, легалізував свою церкву і висунув перед світською владою вимогу цілковитої реабілітації УГКЦ, повернення всіх храмів і церковного майна включно з архівом і бібліотекою митрополита А. Шептицького.

Домовленість між М. Горбачовим і верховним главою УГКЦ Іваном Павлом II про розв’язання назрілих проблем, а також нова політична ситуація, що виникла в західних областях внаслідок перемоги Демократичного блоку на виборах у Верховну Раду УРСР, сприяли реалізації вимог УГКЦ, зокрема передачі греко-католикам пам’ятки історії світового значення — Львівського собору Св. Юра. У березні 1991 р. з еміграції повернувся Мирослав Любачівський.

Боротьба УГКЦ за легалізацію стала прикладом для духовенства і вірних іншої забороненої радянською владою конфесії — Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). У лютому 1989 р. утворився ініціативний комітет, що поставив за мету легалізацію УАПЦ. Йому не вдалося надати цій справі характеру народного руху, подібного до руху за легалізацію УГКЦ. Він діяв в основному серед кліру і вірних РПЦ.

Ініціативний комітет порушив перед законодавчими органами СРСР та УРСР питання про відновлення УАПЦ, реєстрацію релігійних громад цієї конфесії й водночас звернувся до Вселенського православного патріарха Димитрія, УАПЦ за кордоном, православного церковного світу, міжнародних християнських кіл і людей доброї волі в усьому світі з проханням підтримати їхні законні вимоги. Однак через опір не тільки духовних владик РПЦ, а й світської влади справа з відновленням УАПЦ гальмувалася. Керівник ініціативного комітету отець Б. Михайлечко у виступі на установчому з’їзді Товариства української мови ім. Т. Шевченка зазначив: «Наше становище не змінилося. Існує ганебна реєстрація, як злочинців, релігійних спрямовувань різних груп людей ... Хочу звернути увагу на те, що замість проводити екуменістичну працю в світі, Російська православна церква воює з Українською католицькою церквою, з Українською автокефальною православною церквою, яка перебуває в підпіллі»531.

Відродження УАПЦ ознаменувалося першим серйозним церковним конфліктом. У східних і південних областях церковні ієрархи залишалися вірними московському патріарху та синоду, адже традиція підпорядкування Москві нараховувала сотні років. Однак у західних областях комітет знайшов сприятливий ґрунт для своєї агітації. У серпні 1989 р. священик і віруючі церкви Св. Св. Петра і Павла у Львові відмовилися від підпорядкування РПЦ і стали першою автокефальною громадою в Україні. Проте українське населення західних областей було греко-католицьким, УАПЦ тут не мала історичних коренів. Враховуючи це, компартійні комітети й органи державної безпеки надавали УАПЦ підтримку, відродження УГКЦ здавалося їм більш загрозливим. На решті території республіки, навпаки, УАПЦ переслідувалася, а підтримка надавалася РПЦ. Головною причиною конфлікту стало право власності на церковні споруди, передані у західних областях після 1946 р. Російській православній церкві. За чинним законодавством храми перебували у державній власності, що давало змогу компартійно-радянським органам розпалювати суперечки між громадами УГКЦ і УАПЦ.

У вересні 1989 р. першоієрарх УАПЦ у США митрополит Мстислав видав архіпастирське послання, у якому призначив протоієрея Б. Михайлечка своїм «духовним відпоручником та адміністратором в Україні». 20 жовтня у Львові на зібранні священиків УАПЦ та їхніх прихильників — релігійних діячів з РПЦ було проголошене відродження в Україні Української автокефальної православної церкви. У листопаді УАПЦ очолив єпископ Іоанн, котрий перед тим вийшов з РПЦ.

Боротьба за легалізацію УАПЦ теж була складовою частиною процесу українського національного відродження. Завдяки підтримці суспільства рух за легалізацію УАПЦ постійно ширився. Якщо в листопаді 1989 р. в Україні діяло 30 парафій УАПЦ, то в січні 1990 р. — понад 200532.

Враховуючи політичну і релігійну ситуацію, архієрейський собор РПЦ, який зібрався в Москві наприкінці січня 1990 р., пішов на певні поступки православним ієрархам України. Єпархії, громади і монастирі на території УРСР були виділені в окрему адміністративну одиницю — екзархат. Екзархат набув самостійності в управлінні й почав іменуватися Українською православною церквою (УПЦ). Однак московський патріарх і синод не надали УПЦ внутрішнього самоврядування і залишили за собою можливість втручатися у розв’язання будь-яких питань церковного життя.

У червні 1990 р. відбувся всеукраїнський собор, який проголосив відродження УАПЦ і обрав патріархом автокефальної церкви митрополита Мстислава (в миру — Степана Скрипника). Він народився у 1898 р. в Полтаві, його мати Маріанна була рідною сестрою Симона Петлюри. Воював в Армії УНР, у 1930 р. закінчив Варшавську школу політичних наук і впродовж дев’яти років працював послом сейму Другої Річпосполитої. У 1944 р. емігрував спочатку в Німеччину, а потім — у США, де очолив УАПЦ в екзилі.

На початку 1991 р. в Україні було зареєстровано 10 810 релігійних громад, які належали 27 різним релігійним об’єднанням. Найбільше громад було в розпорядженні УПЦ МП (5031), УГКЦ (2001), Союзу євангельських християн-баптистів (1127) і УАПЦ (939)533.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   45   46   47   48   49   50   51   52   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка