Червоний виклик



Сторінка5/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

9.5

Окупаційний режим


16 липня 1941 р. А. Гітлер скликав нараду у вузькому колі і поставив питання про освоєння завойовуваних на Сході територій. Секретаря на нараді не було. М. Борман записав такі висловлювання рейхсфюрера стосовно України: «Крим повинен бути звільнений від усіх чужоземців і заселений німцями. Також староавстрійська Галичина стане територією Рейху»; «Крим разом із тилом повинен стати територією Рейху». Під тилом слід розуміти Південну і Правобережну Україну. Мав бути включений у кордони Німеччини Балтенланд (країни Балтії). Отже, Велика Німеччина мала простягатися від Північного і Балтійського до Чорного морів96. На нараді підкреслювалося, що ці плани мають зберігатися в таємниці (звідси — відсутність секретаря) до остаточної перемоги.

Гітлер не сказав нічого нового порівняно з рішеннями, вже опрацьованими в надрах Імперського управління державної безпеки під керівництвом Г. Гіммлера. Розроблений останнім генеральний план «Ост» передбачав поглинення Німеччиною території Польщі, країн Балтії, Білорусії, України і частини європейської Росії. Йшлося про ліквідацію, депортацію або германізацію місцевого населення. На родючих українських чорноземах колонізатори мали намір розмістити після війни поміщицькі і фермерські господарства ветеранів Вермахту — офіцерів і солдатів. Гітлер захоплювався щедрістю української землі. Датований 22-м вересня 1941 р. запис доніс таке його судження: «Ми з трудом вириваємо у моря кілька метрів землі, ми мучимося, освоюючи болота, тоді як на Україні безмежно родюча земля, гумус якої місцями має товщину в десять метрів, і ця земля чекає на нас»97.

Частину українських земель за угодою від 19 липня 1941 р. Гітлер віддав диктатору Румунії І. Антонеску як винагороду за надання в розпорядження Вермахту мільйонної армії. З Одеської області, південних районів Вінницької і західних районів Миколаївської областей була сформована нова румунська провінція Трансністрія (Задністров’я) площею в 40 тис. кв. км. Чернівецька та Ізмаїльська області теж були передані Румунії.

Львівська, Дрогобицька, Станіславська і Тернопільська області адміністративно підпорядковувалися так званому Генерал-губернаторству (яке об’єднувало також більшу частину польських земель). Правобережжя, більша частина Лівобережжя і південні райони, що прилягали до Криму, утворили рейхскомісаріат «Україна» з цивільною адміністрацією. Східні райони України до узбережжя Азовського моря, як і Кримський півострів, перебували під військовою адміністрацією.

Ще перед вторгненням у СРСР Гітлер розпорядився створити чотири айнзацгрупи (А, В, С, Д) по 1200 осіб кожна. Вони повинні були йти за армією і знищувати «ідеологічних і расових ворогів». 29 і 30 вересня 1941 р. айнзацгрупа C в урочищі Бабин Яр розстріляла 34 тис. київських євреїв. Після цієї акції, яка не мала прецедентів навіть у практиці нацистів, Бабин Яр став місцем регулярних розстрілів радянських партизанів, членів ОУН, заручників тощо.

За останніми підрахунками, у роки війни нацисти знищили в межах сучасної України — 1 554 тис. євреїв: на довоєнній території УРСР — 602 тис. (39,3% від передвоєнної кількості єврейського населення), у Східній Галичині — 553 тис. (96,9%), у Західній Волині — 204 тис. (93,2%), у Північній Буковині — 66 тис. (77,2%), у Криму — 25 тис. (38,2%), на Закарпатті — 104 тис. (94,6%). Усього в Європі Голокост поглинув 5 867 тис. жертв. Отже, на українських землях кількість знищених євреїв дорівнювала чверті від загальноєвропейської98.



Плануючи напад на СРСР, штаб Верховного головнокомандування Вермахту затвердив «Керівні вказівки про поведінку військ у Росії». У них наголошувалося на необхідності нещадних і рішучих дій проти «більшовицьких підбурювачів, партизанів, саботажників, євреїв і повного придушення будь-яких спроб активного або пасивного опору»99. Це був документ, який фактично знімав з солдатів та офіцерів відповідальність за вбивство цивільного населення на території СРСР.

Громадяни окупованих радянських республік і Польщі не знали, що живуть на території, яка стала німецьким «життєвим простором» (лебенсраум). Про генеральний план «Ост» не знали й пересічні німці. З німецькими службовцями на Сході нацисти були відвертіші. Навесні 1943 р. під грифом бандерівської ОУН з’явилася брошура І. Коваленка «Цілі і методи німецької імперіалістичної політики на окупованих теренах». У ній цитувався документ, поширюваний на навчальних курсах для німецьких службовців окупаційних установ: «Тут Україна, батьківщина германців, колись — держава готів і варягів. І тут, на Сході Європи, в урожайній, безмежній Україні наша будучність. Це свята земля майбутнього німецького народу! І тут ми розживемось у добробуті і достатках та скоро і розмножимося. Нас тепер сто мільйонів. Коли ж здобудемо Україну і Східну Європу та будемо мати ці хлібодайні землі, тоді за сто років зростемо до чотирьохсот, а то й п’ятисот мільйонів та заселимо самі цілу Європу»100.



Доля радянських військовополонених за перші шість місяців після вторгнення гітлерівців у СРСР свідчила про те, що нацисти не розглядали їх як трудовий ресурс: з 3 350 тис. військових, які опинилися в таборах, 60% загинули до кінця року внаслідок голоду, епідемій, розстрілів101. Але після того, як бліцкриг провалився, в Німеччині через постійні мобілізації стала відчуватися гостра нестача робочих рук. Нацистські керівники, що відповідали за стан економіки, знайшли вихід у масовому завезенні робочої сили з окупованих територій Радянського Союзу.

У березні 1942 р. в німецькому уряді була запроваджена посада головного уповноваженого з використання робочої сили, яку посів гауляйтер Тюрінгії Ф. Заукель. Уже в липні того ж року він рапортував, що в рейх доставлено 1,6 млн іноземних робітників, з яких 108 тис. — з Галичини і майже мільйон — з інших окупованих регіонів СРСР102. Найбільшим постачальником людей на примусову працю в Німеччину була Україна.

У 1943 р. ситуація з трудовими ресурсами в Німеччині настільки загострилася, що на окупованій території були запроваджені обмеження на масові винищувальні акції. Рейхсфюрер СС Г. Гіммлер інструктував своїх підлеглих в Україні: «Під час обшуку сіл, особливо у тих випадках, коли виникає необхідність спалити все село, місцеве населення повинно бути примусово передано в розпорядження уповноваженого Заукеля. Як правило, дітей більше не треба розстрілювати. Якщо ми тимчасово обмежуємо наші суворі заходи..., то це робиться з таких міркувань: нашою найголовнішою метою є мобілізація робочої сили»103.

Остарбайтери, які працювали на заводах, проживали у спеціальних таборах і мали на собі пришитий до одягу розпізнавальний знак «Ост». Малокалорійна їжа, непосильна праця і відсутність медичної допомоги руйнували їхнє здоров’я. Багато хто гинув під бомбами англо-американської авіації. За дуже приблизними цифрами (зведеної статистики не існує), загальна чисельність і доля остарбайтерів з Радянського Союзу були такими (в тис.)104:






Україна

Інші регіони СРСР

СРСР у цілому

Всього вивезено до Німеччини

2 400

2 870

5 270

З них:

Повернулося на Батьківщину

1 800

854

2 654

Загинуло

450

1 715

2 165

Залишилося на Заході

150

301

451

Примусова праця іноземних робітників у Третьому рейху була наймасштабнішою від часів античності: на території Німеччини й окупованих земель працювало, за дуже приблизними оцінками, 13,5 млн чоловіків, жінок і дітей з 26 країн Європи, у тому числі 4,5 млн військовополонених і до 8,5 млн цивільних робітників та в’язнів концентраційних таборів105. Нюрнберзький військовий трибунал кваліфікував цю практику як воєнний злочин і злочин проти людяності. Організатори системи трудового рабства Ф. Заукель і А. Розенберг були засуджені до страти шляхом повішення.

Задовго до вторгнення, у лютому 1941 р. керівництво Третього рейху почало розробляти плани вивезення промислової техніки і матеріальних ресурсів з окупованої території. Тоді А. Гітлер розпорядився централізувати цю роботу в економічному штабі особливого призначення «Ольденбург», яким керував Г. Герінг. 2 травня 1941 р. Герінг затвердив документ під назвою «Принципи економічної політики на Сході», яким повинна була керуватися майбутня окупаційна адміністрація. Підписуючи його, він зробив такий висновок: «Безумовно, десятки мільйонів людей загинуть від голоду, коли ми візьмемо з цієї країни все, що нам треба»106.

Нацисти поставили на потік вивезення устаткування українських заводів і фабрик. Передбачалося, що Україна буде переважно сільськогосподарським регіоном Великої Німеччини. Учасникам воєнної кампанії на Східному фронті були обіцяні після війни земельні наділи. Щоб солдати й офіцери Вермахту краще воювали, геббельсівська пропаганда постійно нагадувала, які перспективи чекають їх після війни. Німецький інженер з міністерства озброєнь і боєприпасів, який споруджував військові об’єкти на території західних областей України, розповідав своїм колегам: «Схід, і насамперед Україна, має стати базою постачання Німеччини продовольством і сировиною. Вся земля тут буде розділена між німцями, передусім між учасниками війни. Кожен німець володітиме не менш як 50 гектарами землі й десятьма працездатними рабами з місцевого населення. Схід повинен також стати базою постачання рейху дармовою робочою силою. Все інше місцеве населення, як зайве, треба фізично знищити»107.

Окупанти наклали на сільських жителів важку продовольчу данину («контингент»). Сподівання селян на те, що нова влада розпустить колгоспи і відновить приватну власність, не справдилася. Колгоспи виявилися надто зручним інструментом для експлуатації селянської праці державою. У наказі військового інтенданта ОКВ «Про постачання військ» від 16 червня 1941 р. вказувалося: «Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання за її рахунок. Про це має пам’ятати кожний командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити за рахунок місцевого сільського господарства»108.

Вичавлювання «контингенту» з селянських господарств здійснювалося неймовірно жорстокими засобами. Генерал-лейтенант поліції П. Шеєр, який керував охоронною поліцією і жандармерією на території Київської і Полтавської областей, на суді свідчив: «З метою реквізиції продуктів харчування і худоби оточувалися села, і всі наявні там продукти і худоба забиралися поліцією і жандармерією. Жителі, які чинили опір, тут же арештовувалися і згодом відправлялися до Німеччини. Якщо опір був активним, то ці особи розстрілювалися на місці. Приховування продуктів розглядалося як вияв опору. У випадку виявлення продуктів осіб, що ховали їх, розстрілювали»109.

Розподіл награбованого продовольства здійснювався на підставі принципів, визначених в інструктивному листі ОКВ від 2 грудня 1941 р. У ньому говорилося: «Вилучення з України продовольчих надлишків в інтересах постачання Рейху можливе за умови, якщо внутрішнє споживання на Україні буде доведене до мінімуму. Цього можна досягти такими засобами: 1) знищенням зайвих їдців (євреїв, населення великих українських міст; Київ взагалі не одержує ніякого продовольства; 2) шляхом граничного скорочення продовольчої норми українцям — жителям інших міст; 3) зменшення продовольчого постачання селянського населення»110.

Продовольче становище в містах стало жахливим з перших місяців окупації. «Доводиться дивуватися, з якою байдужістю продовжують чинитися труднощі з постачання населення продовольством, — відзначалося у звіті військової адміністрації групи армій “Південь” за вересень 1941 р. — Продовольче постачання у великих містах є надзвичайно критичним... Особливо гостро стоїть питання в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Запоріжжі, Полтаві»111.

Рятуючись від голодної смерті, міські жителі змушені були продавати, а точніше, обмінювати на продовольство, бо гроші втратили всяку цінність, те, що мали, і передусім одяг. Поширювалися так звані мінки, тобто ходіння городян у села з метою обміну речей на продукти. У спогадах очевидця, які були опубліковані проф. М. Ковалем, з цього приводу говорилося: «На дорогах, що вели до сіл, можна було зустріти робітників, лікарів, інженерів, чоловіків та жінок. Іноді йшли в 3–4 шеренги. Усі йшли на село, везли речі на обмін. І часто на дорогах доводилося бачити померлих. Йшли жінки з дітьми на руках, везли дітей у тачках»112.

Кінцева мета економічної політики нацистів була така ж, як і політики фізичного терору. Начальник одного з главків в імперському міністерстві окупованих східних територій сенатор фон Альверден назвав цю політику «знищенням населення України з метою забезпечити простір для заселення німцями»113. Його шеф, Альфред Розенберг у 1942 р. змушений був констатувати, що політика тотального вилучення людей і матеріальних ресурсів з України призводить до посилення партизанського руху114.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка