Червоний виклик



Сторінка50/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   56

13.9

Суверенізація УРСР


15 травня 1990 р. Верховна Рада УРСР нового скликання вперше почала працювати в постійному режимі — як парламент. Перша сесія тривала понад два місяці, а не два-три дні, як раніше, коли Верховна Рада була декоративним псевдопарламентом, який штампував підготовлені її апаратом тексти законів, перед тим схвалених у секретаріаті КПУ. В ході роботи сформувалися два блоки депутатів — парламентська більшість і опозиція. Сесія Верховної Ради транслювалася по радіо і телебаченню, і полеміка між депутатами безпосередньо впливала на настрої суспільства. А процеси, що відбувалися в суспільстві, своєю чергою, впливали на діяльність Верховної Ради.

Робота Верховної Ради УРСР розпочалася за умов гострого протистояння політичних сил. Організаційну підготовку першої сесії провадив апарат попереднього скликання Верховної Ради, внаслідок чого більшість пропозицій про персональний склад таких керівних органів, як робоча президія і мандатна комісія, були спрямовані на забезпечення панівного становища партапаратного блоку. На посаду голови Верховної Ради прогнозовано був обраний перший секретар ЦК КПУ В. Івашко. Посади заступників голови обійняли І. Плющ і В. Гриньов. Представники Демблоку пропонували І. Юхновського на посаду заступника голови парламенту, вважаючи, що опозиційна меншість має бути представлена в його керівних органах. Однак компартійно-радянська більшість депутатів не була налаштована на співробітництво.

Опозиція була названа Народною радою. Головою її став І. Юхновський, заступниками — Л. Лук’яненко, Д. Павличко, О. Ємець і В. Філенко. До Народної ради увійшли 125 депутатів, які представляли депутатські групи 21 області і Києва. Найбільше депутатів в опозицію дали Львівська (24), Івано-Франківська (11) і Тернопільська (8) області.

Березневі вибори 1990 р. засвідчили не тільки перемогу Компартії України, але й втрату нею монополії на владу. Змінився й сам характер радянської влади. Влада в Україні, як і раніше, зосереджувалася в руках першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка, проте його позиції в системі влади забезпечувалися тим, що він став головою Верховної Ради.



Законодавчі органи союзних республік і Союзу після конституційної реформи стали осередками вищої влади. Як і раніше, влада залишалася функціонально неподільною, незважаючи на наявність окремо існуючих виконавських, законодавчих і судових органів, які існували в класичній моделі радянської влади 1917–1989 рр. Це означало, що у влади залишався присмак диктатури. Український парламент зразка 1990 р. мало нагадував парламенти демократичних країн. Проте він уже не був схожим на Верховну Раду попереднього скликання.

Слід говорити лише про присмак диктатури, а не про диктатуру в повному обсязі. Диктаторські функції у спадок від партії здобув парламент у цілому, і тому вони розчинялися серед 450 депутатів. Крім того, — що було найважливішим, — відносини залежності між ланками тієї системи влади, яку уособлював парламент, були прямими, тобто демократичними. За парламентом стояв народ, який мав право позбавити повноважень будь-якого народного депутата на наступних вільних виборах. За керівництвом парламенту стояли народні депутати, які могли змінити його в будь-яку мить. У дореформеній КПРС функція диктатури з’являлася завдяки її організаційній побудові на засадах «демократичного централізму». У комуністичній системі влади той, хто стояв вище в ієрархічній драбині, визначав персональний склад і посадову поведінку членів нижчої ланки.

Очолювана О. Морозом компартійно-радянська номенклатура кількісно переважала, але не панувала в парламенті. Делегати від НРУ і члени КПРС, обрані за списками Демократичного блоку, вміло використовували методи парламентської боротьби, щоб пропагувати свої цілі і нав’язувати їх політичному супротивникові, який перебував у стані паніки, бо «революція згори» на очах перетворювалася на «революцію знизу». Перипетії парламентської боротьби оперативно висвітлювалися засобами масової інформації. Парламентські дебати транслювалися у прямому ефірі. Всі громадяни мали змогу оцінювати те, що відбувалося на політичній авансцені.

Номенклатура трималася у Верховній Раді згуртовано, додержуючись тієї жорсткої дисципліни, в якій була вихована. Проте вона не мала стратегічної лінії і пристосовувалася до швидкоплинних змін у вируючому суспільстві, аби зберегти владу. О. Мороз уникав прямої конфронтації з опозицією. За згодою більшості лідери опозиції взяли під свій контроль сім парламентських комісій — прав людини, культури і духовного відродження, зовнішніх справ, чорнобильську, науки та освіти, економічної реформи (всього було створено 23 комісії).

Диктат КПРС над суспільством залишався зовні непорушним, але тільки тому, що партійні функціонери звикли керувати, а радянські чиновники — бути керованими. Комуністична ідеологія, яка завжди була важливою підпорою диктатури, справляла все менший вплив на суспільство. Межі гласності розширилися, люди почали захлинатися під зливою сенсаційної інформації про злочини сталінської, а згодом і ленінської доби, про реальне становище в своїй країні порівняно з країнами, які вони звикли називати капіталістичними.

Хоч не відразу і не без боротьби, але М. Горбачов змушений був відмовитися на позачерговому третьому З’їзді народних депутатів СРСР у березні 1990 р. від зафіксованого в шостій статті Конституції СРСР положення про керівну і спрямовуючу роль КПРС у державі. Упродовж 1990 р. 251 тис. осіб залишили лави Компартії України, тоді як вступили до неї тільки 11,4 тис. осіб534. Позбувшись державного статусу, партія ставала непотрібною.

Для В. Івашка посада голови парламенту виявилася фізично несумісною з посадою першого секретаря ЦК КПУ «У ЦК я, — розповідав він пізніше, — як правило, приходив з розпухлою головою лише годині о шостій вечора після найвиснажливіших дебатів у парламенті. Довго так продовжуватися не могло, і я прийняв рішення звернутися до з’їзду комуністів з проханням звільнити мене від посади першого секретаря»535. У червні 1990 р. XXVIII з’їзд Компартії України задовольнив прохання В. Івашка. Першим секретарем ЦК було обрано Станіслава Гуренка.

Найбільш далекоглядні представники компартійно-радянської номенклатури почали розуміти, що треба шукати іншу, ніж КПРС, опору для особистої кар’єри. Л. Кравчук, який знайшов таку опору, в 1993 р. признався: «Коли відбулися перші вільні вибори в республіці і партфункціонери зазнали на них поразки, я зрозумів, що система похитнулася»536. Але стартові позиції для карколомної політичної кар’єри він здобував у рамках попередньої системи влади: в 1988 р. став завідувачем ідеологічного відділу ЦК КПУ в 1989 р. був обраний на посаду секретаря ЦК з ідеологічних питань, а в червні 1990 р. здобув пости члена політбюро і другого секретаря ЦК Компартії України.

Для згаданої вище заяви Л. Кравчук мав усі підстави, хоча вибори 1989–1990 рр. не призвели до поразки партфункціонерів як корпорації. Він сам і багато його товаришів по партії вже зрозуміли, що конституційною реформою вони позбавили себе здатності контролювати суспільство. Можливо, що ця реформа попередила черговий «бунт бессмысленный и беспощадный» (за О. Пушкіним), подібний до того, який знищив самодержавний режим у 1917 р. Знати цього нам не дано, сталося те, що сталося.

Конституційною реформою М. Горбачов і його команда реформаторів довели, що готові йти на далекосяжні поступки, аби зберегти за собою політичну владу. Проте в галузі міжнаціональних відносин вони не були готові до поступок. Ідеал національно-державного устрою втілювався для Горбачова в афоризмі «сильний центр — сильні республіки». Явно не йшлося про перетворення Радянського Союзу на справжню федерацію, тобто на державу, де регіони мали б чітко окреслені конституційні повноваження, непідвладні центру. Радянські конституції, в тому числі чинний Основний закон 1977 р., демагогічно стверджували, що СРСР є федерацією. Проте вони не залишали суб’єктам федерації реальних прав, здійснюваних суверенно, без звертання за дозволом до центральних відомств. Притиснутий до стіни, це визнав і Горбачов. Виступаючи в Литві у січні 1990 р., він сказав: «Треба дати можливість кожному народу реалізувати свій потенціал, у всій повноті наповнити федерацію новим, реальним змістом»537.

Уперте небажання центру поступитися часткою влади викликало протест у регіональних ланках компартійно-радянського керівництва. Дбайливо випещена московським центром, периферійна номенклатура всім своїм єством відчувала принизливість становища, коли її «наділяли» владою в політбюро ЦК КПРС. Прагнення регіональних політичних еліт до суверенітету особливо виявлялося в республіках Балтії, Закавказзя і в Україні. У цих регіонах каталізатором катастрофічних для наддержави відцентрових тенденцій став національно-визвольний рух.

У березні 1990 р. запровадженням «під себе» посади Президента СРСР, чужої для радянської політичної системи, М. Горбачов зменшив небезпечне хитання влади між двома центрами — партійним і радянським. Однак вибори народних депутатів у союзних республіках породили одразу 15 нових центрів влади радянських органів, і один з них — безпосередньо в Москві. На чолі Верховної Ради РРФСР став безкомпромісний суперник М. Горбачова — Б. Єльцин.

Парадоксально, але прагнення до суверенізацїї найбільш яскраво проявилося не в національних республіках (за винятком Грузії і республік Балтії), а в Російській Федерації. Становище Росії в Радянському Союзі завжди залишалося двозначним. Росія була державоутворюючою республікою, і загальносоюзний центр відстоював передусім її інтереси. У неофіційній «табелі про ранги» росіяни були титульною нацією в масштабі всього Союзу, а не тільки Російської Федерації. Це означало, що вони не ставали національною меншиною в будь-якій союзній або автономній республіці. Розглядаючи у свій час росіян як національну меншину в Україні, М. Скрипник наразився на звинувачення в націонал-ухильництві і навіть націоналізмі. Радянський Союз на Заході часто називали Росією, і ніхто не виступав зі спростуваннями. Проте Росія формально була політично ущемленою, бо Кремль не міг собі дозволити існування двох центрів влади — і союзної, і російської.

З проголошенням «перебудови» Росія висунулася в авангард демократичного руху. У боротьбі з горбачовською «агресивно-слухняною більшістю» на всесоюзних з’їздах народних депутатів оформився блок керованих А. Сахаровим демократичних сил і номенклатурних працівників другого ешелону на чолі з Б. Єльциним. Горбачов і його команда зі зростаючим занепокоєнням спостерігали за активізацією політичного життя Росії. Голова Ради міністрів СРСР М. Рижков на засіданні політбюро ЦК КПРС 9 листопада 1989 р. зауважив: «Треба боятися не Прибалтики, а Росії і України. Тхне загальним розвалом»538.

Б. Єльцин не відмовився від можливості скористатися закладеними в Конституції СРСР і конституціях союзних республік нормами, щоб усунути від влади союзний компартійно-радянський центр і в такий спосіб ліквідувати двовладдя, що виникло в Москві після березневих виборів 1990 р. З іншого боку, компартійно-радянська номенклатура в національних союзних республіках перестала розраховувати на підтримку Москви, де точилася боротьба між Горбачовим та Єльциним. Частина її стала розуміти, що вже залежить не стільки від Кремля, хто б у ньому не сидів, скільки від власних виборців. Тому в середовищі номенклатурних працівників України почали множитися суверен-комуністи. Вони розглядали діячів Народного руху та інших опозиційних депутатів Верховної Ради не як противників, а як ситуативних союзників у справі суверенізацїї республіки.

Як тільки Верховні Ради нового складу зібралися на свою першу сесію, Грузія, Литва та Естонія прийняли парламентські акти про державний суверенітет, щоб убезпечити себе від посягань загальносоюзного центру. Прийнята 11 березня 1990 р. декларація литовського парламенту мала назву «Про відновлення незалежності Литовської держави». Парламентарі мали рацію: країни Балтії були включені до складу СРСР на підставі злочинного пакту Ріббентропа-Молотова, наявність якого визнав і засудив у грудні 1989 р. Другий з’їзд народних депутатів СРСР. Та завдяки посередництву Ф. Міттерана і Г. Коля парламент Литви оголосив тимчасовий мораторій на Декларацію про незалежність. Франція і Німеччина переживали, мабуть, не менш М. Горбачова за долю Радянського Союзу. Ще б пак: розпадалася країна з найбільшим у світі ракетно-ядерним потенціалом. У чиї руки він міг потрапити?

Що треба було робити раніше — трансформувати комуністичну систему, яка вже кілька десятиліть перебувала в стані гниття, чи добиватися політичного суверенітету негайно? 10 вересня 1989 р. установчий з’їзд НРУ в резолюції «Про економічну самостійність Української РСР» по доповіді В. Черняка висунув вимогу поєднати досягнення Україною економічного і політичного суверенітету. З’їзд проголосив: «Ми відкидаємо союзні марнотратні відомства, але не хочемо замість них своїх київських адміністративно-бюрократичних корпорацій»539.

Та події випереджали. Країна рад розпадалася швидше, ніж існуючий у ній соціально-економічний лад. 12 червня 1990 р. З’їзд народних депутатів РРФСР ухвалив Декларацію про державний суверенітет Росії. За два тижні до цієї історичної події Б. Єльцин виклав на прес-конференції своє розуміння російського суверенітету: «Ґрунтуючись на Декларації про суверенітет, яка буде прийнята, на необхідних законах, Росія буде самостійна у всьому, і рішення її повинні бути вище союзних»540. Зрозуміло, що мова не йшла про негайний вихід зі складу СРСР. Однак ст. 7 Декларації засвідчувала намір Б. Єльцина йти до кінця у протистоянні з союзним центром: «РРФСР зберігає за собою право вільного виходу з СРСР у порядку, встановленому Союзним договором і заснованому на ньому законодавстві»541.

Коли Верховні Ради Естонії, Латвії і Литви, маючи підтримку Центральних комітетів своїх компартій, приймали свої декларації, Верховна Рада УРСР виступала з їх засудженням, вважаючи, що це завдає шкоди інтересам СРСР як соціалістичної федерації, не сприяє єдності і згуртованості радянських народів. Відповідним чином реагували парламенти й інших союзних республік, не кажучи вже про загальносоюзний центр. Але крок Росії відкрив «парад суверенітетів», як іронічно назвали цей процес ті, хто намагався зберегти Радянський Союз. 20 червня декларацію про суверенітет прийняв Узбекистан, 23 червня — Молдова. Черга була за Україною.

28 червня Верховна Рада УРСР почала розгляд питання про державний суверенітет. Через кілька днів у Москві відкрився XXVIII з’їзд КПРС, і група з 63 народних депутатів УРСР, які були його делегатами, виїхала до столиці СРСР. 5 липня від імені парламентської опозиції В. Чорновіл запропонував негайно відкликати їх для участі у розгляді найбільш доленосного для України питання. Пропозиція була природною, її змушена була схвалити більшість членів парламенту. Уперше опозиція і більшість голосували солідарно.

Підкоряючись цьому рішенню, делегати з’їзду КПРС повернулися до Києва. Однак голова Верховної Ради В. Івашко оголосив 11 липня сенсаційну заяву, в якій повідомляв про бажання піти у відставку, тому що він балотувався на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. Ця посада видалася йому вагомішою, ніж посада лідера українського парламенту. М. Горбачов запровадив її, щоб розвантажити себе від партійних справ, які вже втрачали значення державних. Йому було важливо зосередитися на виконанні обов’язків Президента СРСР.

Політичне капітулянтство В. Івашка шокувало українське суспільство, деморалізувало комуністичну більшість у парламенті й полегшило опозиції прийняття радикального за змістом документа, який утверджував суверенітет України. Враховуючи історичне значення документа, депутати багато разів зважували кожне формулювання, кожне слово Декларації про державний суверенітет. За їхніми дебатами по телебаченню стежила вся республіка. Остаточний текст Декларації був схвалений майже всіма депутатами — проти висловилися четверо, один утримався. 16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР поіменним голосуванням прийняла Декларацію про державний суверенітет України.

Державний суверенітет України визначався як верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Від імені народу України могла виступати лише Верховна Рада. Територія УРСР в існуючих кордонах проголошувалася недоторканною.

У частині документа, де характеризувалася економічна самостійність України, підкреслювався намір створити власні банки, зокрема, зовнішньоекономічний, а також цінову, фінансову, митну і податкову системи. Україна мала самостійно формувати державний бюджет, а за необхідності — запровадити власну грошову одиницю.

Проголошувався намір держави забезпечувати національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості й традицій, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. Усім національностям, які мешкали на території республіки, гарантувалося право на вільний національно-культурний розвиток.

У Декларації вказувалося, що Україна має право на власні збройні сили, внутрішні війська та органи державної безпеки, самостійно визначатиме порядок проходження військової служби громадянами республіки. Проголошувався намір України стати в майбутньому нейтральною державою, яка не братиме участі у військових блоках і дотримуватиметься трьох принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї.

Після прийняття Декларації про державний суверенітет Верховна Рада України розглянула заяву свого голови і задовольнила його прохання про відставку. Постало питання про вибори нового голови парламенту. Політична і психологічна ситуація, в яку потрапила КПУ після відставки В. Івашка, не дала змоги першому секретареві ЦК С. Гуренку взяти участь у балотуванні. За цих умов більшість депутатів, яка представляла інтереси номенклатури, віддала перевагу публічному політику Л. Кравчуку.

Серед 27 претендентів на посаду голови Верховної Ради реальні шанси мав тільки Л. Кравчук. Він і був обраний 18 липня голосами 239 депутатів. Після цього компартійно-радянську більшість українського парламенту стали називати «групою 239». Офіційна назва цієї більшості — «За суверенну радянську Україну» — зникла з пам’яті журналістів.

Компартійно-радянська номенклатура в Україні, як і в інших національних республіках, поділилася на прибічників Кремля (ортодоксальних комуністів) і суверен-комуністів. У «групі 239» лідером суверен-комуністів був Л. Кравчук.

«Група 239» проголосувала за Декларацію про державний суверенітет майже в повному складі. Комуністи не бажали відставати від інших республік, коли з’явилася нагода збільшити свої повноваження. Але в переважної більшості членів цієї групи не було бажання розвалити наддержаву, де вони народилися і зробили успішну кар’єру. Надалі комуністична більшість у Верховній Раді заблокувала зусилля Народного руху та інших опозиційних сил втілювати в життя революційні положення Декларації. Тільки під тиском громадськості Верховна Рада спромоглася 10 жовтня 1990 р. ухвалити рішення про повернення в Україну для продовження служби солдатів Радянської армії, призваних з території республіки.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   46   47   48   49   50   51   52   53   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка