Червоний виклик



Сторінка51/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

13.10

Утвердження незалежності України


У зв’язку з прийняттям декларацій про державний суверенітет союзних республік Союзний договір 1922 р. втратив правову основу. Тому команда М. Горбачова розробила і розіслала в союзні республіки проект нового договору. Цей документ визнавав республіки суверенними державами, які мали всю повноту влади на своїй території, але проголошував верховенство законів Союзу над республіканськими.

Другий Всеукраїнський з’їзд НРУ звернувся у жовтні 1990 р. до української громадськості із закликом відмовитися від Союзного договору і вимагати від Верховної Ради встановлення двосторонніх договорів між суверенними державами, в першу чергу — сусідами України Росією, Польщею, Білоруссю, Румунією, Чехословаччиною, Молдовою, Угорщиною. «Відмова від Союзного договору — необхідна умова перетворення України в суб’єкт міжнародного права», — йшлося у відповідній резолюції з’їзду542.

Блискавичний візит Б. Єльцина у Київ 19 листопада 1990 р., який ознаменувався підписанням українсько-російської угоди, істотно підвищив особистий авторитет Л. Кравчука, посилив уплив суверен-комуністів і послабив позиції ортодоксів, що гуртувалися навколо С. Гуренка. До кінця 1990 р. Л. Кравчук уклав двосторонні угоди з республіками Балтії, Білоруссю, Узбекистаном і Казахстаном.

Небажання Верховної Ради УРСР здійснювати задекларовані революційні перетворення викликало протести в суспільстві. На початку жовтня 1990 р. в Києві розпочалося голодування студентів, які висунули політичні гасла. Верховна Рада, яка зібралася на другу сесію, змушена була розглянути студентські вимоги. Однак реального результату, як виявилося, студенти досягли тільки в одному пункті своїх вимог — кадровому. Голова уряду В. Масол був звільнений, на вільне місце призначили його першого заступника — В. Фокіна.

Друга сесія Верховної Ради 23 жовтня 1990 р. прийняла закон «Про зміни і доповнення до Конституції (Основного закону) Української РСР». Ним скасовувалася ст. 6 про керівну роль Комуністичної партії в житті суспільства, закріплялися основи діяльності політичних партій в Україні. Заборонялося створення таких угруповань, що ставлять за мету зміну конституційного ладу шляхом насильства, порушення територіальної цілісності держави, розпалювання релігійної і національної ворожнечі (ст. 7). Велике значення для утвердження суверенітету України мала зміна ст. 71, що проголосила верховенство законів республіки на території України, а також ст. 120, згідно з якою на території республіки вимагалося обов’язкове виконання постанов і розпоряджень Ради міністрів УРСР. Зміцненню впливу республіканської влади також мали сприяти зміни в ст. 149, за якими найвищий судовий контроль міг здійснювати лише Верховний Суд Української РСР. Важливим кроком у зміцненні структур державної влади на місцях стало прийняття закону «Про місцеві ради народних депутатів Української РСР і місцеве самоврядування». Сільські, районні, міські та обласні ради здобули самостійність при розв’язанні питань місцевого значення.

Протистояння між «групою 239» і Народною радою заблокувало прийняття необхідних законодавчих актів і навіть постанов про символіку відроджуваної національної державності. У тих випадках, коли нове законодавство все ж таки ставало чинним, його саботували контрольовані КПУ виконавські структури влади. Спільну мову народні обранці знаходили тільки в питаннях, пов’язаних з державним статусом республіки. Коли ж треба було переходити від декларативних заяв до діла, Компартія України як складова і невід’ємна частина КПРС виступала як дисциплінований провідник волі союзних структур влади. Питання про її організаційне відокремлення від КПРС, яке дедалі частіше ставили рядові члени партії, апарат вважав єретичним. Однак таким воно не здавалося тим, хто бажав наповнення Декларації про державний суверенітет реальним змістом. Тому Компартія України швидко втрачала підтримку населення. Співвідношення сил у парламенті перестало відображати співвідношення політичних сил у суспільстві.

Втрачаючи владу, М. Горбачов почав звільнятися від реформаторів і оперся на консерваторів, які наполягали на зміні політичного курсу. Голова Ради міністрів СРСР М. Рижков публічно оголосив, що «перебудова» провалилася. На Четвертому з’їзді народних депутатів, який відкрився 17 листопада 1990 р., було ухвалено рішення про проведення всесоюзного референдуму в питанні збереження СРСР. Це питання Верховна Рада СРСР винесла на референдум у такому підступному формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, в якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?»

Організатори референдуму розраховували, що більшість громадян висловиться за збереження країни, в якій вони жили все своє життя. Заспокійливі словосполучення «оновлена федерація», «повною мірою», «суверенні республіки» не мали правового наповнення і тільки заколисували громадян. Водночас позитивна відповідь на таке запитання зводила до нуля значення прийнятих республіканськими парламентами декларацій про державний суверенітет. Розуміючи небезпеку, республіки Балтії, Вірменія, Грузія і Молдова відмовилися брати участь в референдумі, що мав відбутися 17 березня 1991 р.

4 лютого 1991 р. керівництво Народного руху і парламентської Народної ради влаштували прес-конференцію, на якій обговорювалося питання про участь України в референдумі. М. Горинь і Д. Павличко висловилися за те, щоб замінити всесоюзний референдум на республіканський, у якому визначити ставлення населення до утворення незалежної України. Л. Лук’яненко відзначив правову недосконалість всесоюзного референдуму: центр звертався до населення через голови верховних органів республік. Тож він запропонував провести одночасно два референдуми: за бюлетенями М. Горбачова і Народного руху.

Блок рухівців і суверен-комуністів у Верховній Раді виявився досить плідним. Рухівці вели перед в ідеологічному обґрунтуванні державотворчого процесу, тоді як суверен-комуністи взяли на себе прагматику: переконували ортодоксів і визначали найбільш безпечну формулу референдуму. Небезпеку заміни всесоюзного референдуму республіканським вони зрозуміли одразу, і ця пропозиція навіть не обговорювалася. У результаті багатогодинних дискусій в українському парламенті сформувалися дві точки зору. Президія Верховної Ради висунула ідею помістити в одному бюлетені два запитання, щоб з’ясувати не лише майбутнє Радянського Союзу, але й право України брати участь у його реформуванні. Комуністична більшість схилялася до підтримки формули М. Горбачова, хоча деякі депутати з її середовища висловлювали серйозні застереження. Зокрема, голова комісії з питань законодавства і законності О. Коцюба вважав неправомірним із правової точки зору привласнення центром прав, що належали республікам.

Підсумовуючи дискусію, Л. Кравчук указав: «Верховна Рада СРСР повинна була порадитися з Україною та іншими республіками. Вона цього не зробила. Є їхнє право, є наше право... Ми не можемо далі перебувати у стані послушниці, заплющуючи очі на те, що порушуються наші права і з нами не хочуть до кінця рахуватися. Нехай Верховна Рада СРСР знає, що є Верховна рада УРСР, яка має право говорити від імені українського народу, від народу України»543. Відштовхуючись від цієї тези, Кравчук одночасно врахував неправомірність включення однією з республік (в даному разі — Україною) додаткових запитань у бюлетень, запропонований Верховною Радою СРСР. У результаті визріла пропозиція провести одночасно із загальносоюзним референдумом республіканське опитування населення за такою формулою: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути у складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»



17 березня 1991 р. громадяни України дали позитивну відповідь на обидва запитання переважною більшістю голосів. Та референдум не зупинив процес дезінтеграції СРСР. Більш-менш однорідна комуністична більшість у Верховній Раді розкололася, суверен-комуністи заручилися підтримкою народу. Тепер вони разом з Народною радою утворювали парламентську більшість у питанні про незалежність.

За таких умов депутати прийняли життєво необхідну «Концепцію проживання населення на територіях Української РСР з підвищеними рівнями радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи» і відповідні закони (лютий 1991 р.). Принципове значення мала заява Верховної Ради «Про загострення соціально-економічної ситуації в Україні» (травень 1991 р.). У ній оголошувався намір інтенсифікувати роботу в напрямі забезпечення суверенітету і проведення незалежної економічної політики (запровадження індексації доходів населення, переведення під юрисдикцію України об’єктів союзної власності, що розташовувалися в межах республіки, поступове впровадження паралельної грошової одиниці).

Почалася робота в галузі підготовки проекту нової Конституції України, яка мала юридично закріпити положення Декларації про державний суверенітет. Робота над проектом здійснювалася в рамках Конституційної комісії та спеціальної робочої групи народних депутатів. До розробки проекту були підключені провідні науковці. З ініціативи Президії Верховної Ради, Ради міністрів і АН УРСР була проведена науково-практична конференція на тему «Концепція і принципи нової Конституції Української РСР». У її роботі взяли участь близько 500 вчених, народних депутатів, працівників державного апарату. Конференція розглянула шість основних концепцій, підготовлених робочою групою Конституційної комісії, ЦК КПУ Інститутом держави і права АН УРСР та ін. Підкреслювалося, що науковість розробки концепції нової Конституції повинна забезпечуватися ретельною розробкою її висхідних позицій, а саме: примат інтересів особи, суверенність республіки, верховенство права України, її Конституції і конституційних законів, реальне народовладдя, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, послідовне втілення в життя принципу поділу влади.

Саме з таких позицій на третій сесії Верховної Ради виступав Л. Кравчук, коли доповідав про діяльність Конституційної комісії. Згідно з проектом, держава мусила в першу чергу турбуватися про права людини, про її матеріальні і духовні потреби. Гарантом соціальної спрямованості політики держави мало стати народовладдя у формі представницької демократії. Наголошувалося на необхідності закріплення ідеї народного суверенітету, сутність якого полягала в тому, що народ має бути єдиним джерелом державної влади. Особливо підкреслювалося, що вперше в Конституції буде закріплено принцип реального розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову.

Обговорюючи шляхи реконструкції політичної влади, учасники дискусій дійшли висновку, що ключовою в цій справі є посада президента України. У радянській системі влади він був чужорідний. У тандемі «партія — ради» за часів В. Леніна персональним носієм вищої влади був голова уряду, а пізніше — генеральний секретар ЦК партії. За наявності цих посад керівний орган радянської вертикалі міг бути тільки колективним. Після реформи радянської вертикалі влади 1936 р. такими органами стали Президія Верховної Ради СРСР і президії Верховних рад союзних республік. Голови президій були лише координаторами колективного органу, хоча формально вважалися найвищими посадовими особами не тільки в радянській вертикалі влади, але й в державній владі як такій. Тепер треба було замінити Президію Верховної Ради персоналізованою посадою.

Коли владний потенціал останнього в історії КПРС генерального секретаря ЦК зійшов нанівець, М. Горбачов подбав про заснування посади Президента СРСР. У березні 1990 р. він став президентом, але припустився фундаментальної помилки, прагнучи дістати високі повноваження в найпростіший спосіб — через вибори на З’їзді народних депутатів СРСР. Б. Єльцин мав більше часу на роздуми і провів через всеросійське опитування під час Всесоюзного референдуму про долю СРСР рішення про заснування посади Президента Російської Федерації, який мав обиратися всім населенням республіки. У червні 1991 р. він виборов цей пост у відкритій і гострій боротьбі на загальних виборах. Це давало йому велику перевагу у відносинах з Верховною Радою РРФСР. Усенародне обрання мало вирішальне значення в умовах конституційної невизначеності президентських повноважень за фактичного переходу державної влади від партії до рад. Приймаючи через три тижні після президентських виборів у Росії ідентичний закон про заснування посади президента України, голова Верховної Ради УРСР Л. Кравчук теж наполіг на прямих виборах. 3 липня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла закони «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного закону) Української РСР», «Про Президента Української РСР» і «Про вибори Президента Української РСР». Вибори Президента України призначалися на 1 грудня 1991 р.



За цими законами передбачалося створення в Україні владних структур у формі змішаної парламентсько-президентської республіки. Нові статті чинної Конституції 1978 р. надавали значні повноваження Президентові республіки. Він мав виступати гарантом забезпечення прав і свобод громадян, державного суверенітету України, очолювати систему органів державного управління, вживати необхідних заходів щодо забезпечення обороноздатності, державної та громадської безпеки, представляти Україну в міждержавних і міжнародних відносинах. За Президентом закріплювалося право представляти Верховній Раді кандидатури для призначення на всі провідні посади в галузі державного управління. Укази Президента, видані в межах його повноважень, ставали обов’язковими для виконання.

Прийняті у липні 1991 р. закони про Президента України були великим досягненням у державотворчому процесі. Треба зважити, що вони розроблялися і приймалися в умовах, коли ні суспільство, ні правлячі кола чітко не усвідомлювали, заради чого запроваджується інститут президентства та якими мусять були оптимальні параметри його функціонування.

Однак практика «латання» радянської конституції заради запровадження президентського поста виявилася не зовсім вдалою. Додаткова стаття 114–1 Конституції УРСР 1978 р. проголошувала, що «Президент України є главою держави і главою виконавчої влади України». Але в статті 2 вказувалося, що «влада в Українській РСР належить народові. Народ здійснює державну владу через Ради народних депутатів, які становлять політичну основу Української РСР. Всі інші державні органи підконтрольні і підзвітні Радам народних депутатів». Отже, ця стаття робила Президента України «підконтрольним і підзвітним» Верховній Раді. Подібні суперечності ставали ґрунтом для перманентного протистояння між главою держави і парламентом у перші роки існування незалежної України.

Третя сесія Верховної Ради України збіглася в часі з підготовкою в Москві проекту Союзного договору. 23 квітня 1991 р. в урядовій резиденції Ново-Огарьово відбулася зустріч М. Горбачова з лідерами дев’яти союзних республік (крім республік Балтії, Молдови, Вірменії і Грузії). Їхня спільна заява закликала відновити конституційний порядок і дотримання союзних законів. Головним завданням визнавалася підготовка нового Союзного договору з урахуванням результатів Всесоюзного референдуму 17 березня. Зустріч стала можливою у зв’язку з відмовою Горбачова від протистояння з Єльциним.

Підготовлений у Москві проект Союзного договору у Верховній Раді України зустріли без ентузіазму. Більшість депутатів, які брали участь в обговоренні, підкреслювали, що його зміст у принципових положеннях розходиться з прийнятою парламентом і схваленою під час Всеукраїнського опитування 17 березня Декларацією про державний суверенітет. Проект зазнав критики у питаннях розподілу сфер впливу республіки і центру, проблем власності, союзних податків, принципів організації та діяльності союзних органів. Тому спеціальною постановою Верховної Ради було прийнято рішення повернутись до розгляду проекту договору після 1 вересня 1991 р. Кабінет міністрів УРСР та Академія наук УРСР мали підготувати економічні розрахунки і правові висновки щодо входження України до Союзу Суверенних Держав.

Останній варіант проекту Союзного договору був розглянутий у Ново-Огарьово 23 липня. Підписання договору передбачалося у вересні або жовтні на З’їзді народних депутатів СРСР за участю делегацій союзних республік. На таємних зустрічах М. Горбачова з Б. Єльциним і Н. Назарбаєвим наприкінці липня було вирішено, що Росія і Казахстан підпишуть договір раніше — 20 серпня, щоб поставити решту республік перед фактом. Президенту СРСР довелось погодитися з вимогою Б. Єльцина включити в Договір таку формулу оподаткування, яка б залишала в розпорядженні російського уряду левову частку бюджетних доходів, утворюваних на її території. Не менш важливим було те, що всі підприємства союзного підпорядкування на території Росії переходили під юрисдикцію російського уряду. Про досягнення домовленостей з Росією, Казахстаном і Узбекистаном М. Горбачов повідомив по телебаченню 2 серпня, після чого поїхав відпочивати в Крим.

У ніч на 19 серпня 1991 р. найближчі співробітники Президента СРСР, які обіймали головні посади у союзних структурах, ізолювали М. Горбачова в його кримській резиденції та зробили спробу взяти всю повноту влади в свої руки. Вони не мали позитивної програми і прагнули лише одного: зупинити процес демократизації в усіх ланках суспільного життя, повернутися до становища, яке існувало до 1985 р. Проте наступ неосталіністів наштовхнувся на опір народу, який підтримував Б. Єльцина. Президент Росії тимчасово узяв на себе функції союзного президента. Одночасно виявилося небажання армії, КДБ і МВС брати участь у розпалюваній путчистами громадянській війні. На третій день організатори перевороту визнали свою поразку.

Головні події в Україні відбувалися в Києві. Вранці 19 серпня командувач Сухопутних військ СРСР генерал В. Варенніков у супроводі С. Гуренка і місцевих генералів прибув до голови Верховної Ради УРСР і попередив його, що спроби невиконання наказів путчистського органу влади — Державного комітету з надзвичайного стану (російська абревіатура — ГКЧП) — призведуть до негайного запровадження в республіці надзвичайного стану. Не контролюючи розміщені в Україні Збройні сили СРСР, Л. Кравчук зайняв обережну позицію. Виступаючи по телебаченню, він сказав: «Наша позиція — це позиція виваженості і ще раз виваженості. Це захист конституційних норм, захист законів. Все, що йде всупереч цій позиції, яку схвалив народ, є для нас неприйнятним. Ми маємо відстояти закони, захистити демократію, утвердити в суспільстві законний порядок, захистити інтереси людей. Ми маємо діяти так, щоб не пролилася кров»544.

Публічний виступ голови парламенту був поміркований, на відміну від розмови з В. Варенніковим, яка проводилася на підвищених тонах з обох сторін. Під час цієї розмови С. Гуренко не сказав жодного слова, але вже сама його присутність у почті повноважного посланця ГКЧП була красномовною. Командувачі Київського, Прикарпатського й Одеського військових округів підпорядковувалися Вареннікову по службі. Тому обережність у спілкуванні із заколотниками була єдиною зброєю українських політиків, які гостро відчули свою безпорадність перед загальносоюзними силовими структурами, розміщеними на території України.

Увечері 19 серпня було скликане засідання Президії Верховної Ради УРСР. Кворуму у відпускний період не вдалося зібрати, й очікувані громадянами рішення не були б легітимними. Кількагодинне обговорення ситуації виявилося безрезультатним.

ЦК КПУ, під впливом якого до початку путчу залишалася переважна частина депутатів Верховної Ради, 19 серпня зберігав мовчання. Але напередодні секретаріат ЦК надіслав керівникам обласних і міських комітетів партії шифрограму, в якій містилися рекомендації про дії в ситуації, яка повинна була скластися. Ішлося про беззастережну підтримку центру545.

Демократична опозиція 19 серпня організувала мітинги протесту в Луцьку, Івано-Франківську, Житомирі, Харкові, Чернігові і Києві. Львівська обласна рада закликала населення до масових актів громадянської непокори. Б. Горинь на засіданні ради Львівської обласної організації УРП вимовив пророчі слова: «Україна може скористатися ситуацією і стати незалежною»546.

20 серпня окреслився успіх Б. Єльцина у протистоянні заколотникам та їхня нездатність діяти рішуче. Президія Верховної Ради України, яка вранці зібралася вже в повному складі, знову не виробила узгоджених рішень. Але Л. Кравчук у виступі по телебаченню назвав зміну влади в СРСР антиконституційною і заявив, що республіка буде відстоювати свій суверенітет. У телефонній розмові зі спільником заколотників, головою Верховної Ради СРСР Л. Лук’яновим він попередив, що скликається надзвичайна сесія українського парламенту, яка не визнає влади ГКЧП547.

Увечері 20 серпня нарешті була оприлюднена заява Президії Верховної Ради, в якій дія постанов ГКЧП на території України не визнавалася. Однак контрольовані Компартією України облвиконкоми (Дніпропетровський, Житомирський, Одеський, Миколаївський та ін.) і Кримська АРСР визнали ГКЧП, причому не під тиском, оскільки надзвичайного стану в Україні не було запроваджено, а з ідейних переконань.

23 серпня, тобто після провалу путчу, політбюро ЦК Компартії України опублікувало документ, у якому зробило марну спробу «відмитися». У ньому засуджувалася «авантюрна спроба антидержавного перевороту», критикувався ЦК КПРС, який «своєчасно не дав оцінки цим подіям, не інформував про їх суть партійні комітети на місцях». Уранці того ж самого дня в опечатаному приміщенні Львівського обкому КПУ було вилучено документи протилежного змісту. Вони незаперечно свідчили про те, що дійсним натхненником і організатором путчу був партапарат.

24 серпня в Києві відкрилася позачергова сесія парламенту. З доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук, із співдоповідями — народні депутати О. Мороз та І. Юхновський. Кравчук запропонував найближчим часом визначити і створити всі структури суверенітету та механізм з його практичної реалізації. Драматичні події показали повну незахищеність республіки як від зовнішніх, так і від внутрішніх зазіхань. Тому голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України, Національну гвардію, прийняти закон про статус військ, розміщених на території республіки, розв’язати питання про департизацію правоохоронних органів. На розгляд сесії були запропоновані заходи щодо забезпечення економічного суверенітету України.

Виступаючи від імені Народної ради, І. Юхновський запропонував проголосити акт, у якому мали бути зафіксовані незалежний статус України, абсолютний пріоритет її Конституції, законів та урядових постанов. Проголошення цього акта пропонувалося підтвердити наступним проведенням референдуму в республіці. Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність Комуністичної партії України.

Увечері цього історичного дня Л. Кравчук виніс на голосування проект Акта проголошення незалежності України:

«Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною у зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 р.,

— продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

— виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

— здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України,

Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави — України.

Територія України є неподільною і недоторканною. Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України».

Конституційною більшістю голосів — 346 народних депутатів «за», 4 — «проти», при незначній групі тих, хто утримався, Акт проголошення незалежності України було схвалено. Референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності України призначався на 1 грудня 1991 р., одночасно з виборами Президента України.

Ініціатива України, здійснена під безпосереднім упливом путчу, який загрожував поверненням до комуністичної диктатури, втратою національного суверенітету і масовими репресіями, створила принципово нову ситуацію в питанні про Союзний договір. Стало зрозумілим, що «новоогарьовський процес» не пішов, компромісний проект договору безнадійно застарів і Радянський Союз існувати не здатен.

Верховна Рада України прийняла також постанову про політичну обстановку і нагальні дії щодо створення умов для попередження нових спроб військового перевороту. Визнавалося необхідним створити Раду оборони, Збройні сили України, Національну гвардію, прискорити формування Конституційного Суду. Урядові доручалося організувати перехід у власність України підприємств союзного підпорядкування, ввести в обіг власну грошову одиницю і забезпечити її конвертування.

Президія Верховної Ради 26 серпня видала указ про тимчасове припинення діяльності Компартії України, а також про опечатування і взяття під охорону службових приміщень партійних комітетів для того, щоб забезпечити збереження майна і документів від розкрадання, руйнування і знищення. 30 серпня, коли створена Президією Верховної Ради комісія довела участь партапарату в підготовці та здійсненні путчу, Л. Кравчук підписав указ про заборону діяльності Комуністичної партії Радянського Союзу на території України. Цим закінчилася насичена історичними подіями остання серпнева декада 1991 р.

Заборона КПРС, як і заява компартійної групи депутатів Верховної Ради про саморозпуск, не означали, що комуністи зникли з політичного життя. У вересні 1991 р. оргкомітет, до якого ввійшли колишні члени КПУ на чолі з О. Морозом, заявив про підготовку до створення нової лівоцентристської партії. 26 жовтня в Києві відбувся установчий з’їзд Соціалістичної партії України (СПУ). Під час його роботи було заявлено, що новостворена партія має 60 тис. співчуваючих, здебільшого колишніх рядових комуністів. О. Мороз особливо підкреслював, що СПУ не є правонаступницею КПУ. Метою створюваної партії проголошувалася боротьба за соціальний захист трудящих. Діяльність СПУ мала ґрунтуватися на ідеях «очищеного марксизму-ленінізму».

Заколот 19–21 серпня 1991 р. прискорив проголошення Україною незалежності, а відчайдушна спроба керівників союзної держави зупинити розпад СРСР була приречена на невдачу від початку. Точкою неповернення до попередньої ситуації стала конституційна реформа 1988 р., тому що саме вона започаткувала переростання «революції згори» у «революцію знизу».

Пуповина, яка з’єднувала українських комуністів із загальносоюзним центром, була обрізана виборами до Верховної Ради УРСР 1990 р., що відбувалися на підставі доленосних рішень 1988 р. Співвідношення між ортодоксами і суверен-комуністами в «групі 239» постійно змінювалося впродовж 1990–1991 рр. на користь останніх. Серпневі події 1991 р. настільки вплинули на народних депутатів, що керівництво парламенту, яке складалося переважно з комуністів, заборонило діяльність КПУ.

Народжена влітку 1991 р. незалежна Україна повинна була визначити свої історичні корені. Політичні сили, які виборювали у загальносоюзного центру самостійність Російської Федерації, орієнтувалися на винищені більшовиками дореволюційні цінності. Характер незалежної України був підказаний парламентською опозицією. Коли 24 серпня депутати зібралися на надзвичайну сесію, представники від громадськості внесли у приміщення парламенту величезний синьо-жовтий стяг як символ розриву з московським центром. А 4 вересня Верховна Рада ухвалила постанову про підняття над її будинком синьо-жовтого національного прапора.

1 грудня 1991 р. залишиться назавжди вкарбованим в історію українського народу. Цього дня відбулися референдум щодо незалежності та вибори Президента України.

Право брати участь у референдумі і виборах мали 37 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. У бюлетень з референдуму було включено текст Акта, прийнятого Верховною Радою 24 серпня, і запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?»

У голосуванні взяло участь 31 891,7 тис. громадян, тобто 84,2 % загальної кількості включених до списків. Із них на запитання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України незалежно від їхнього національного складу. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, а й представники інших народів, для яких батьківщиною є українська земля.

У голосуванні на виборах Президента України взяли участь 31 892,4 тис. осіб. До виборчого бюлетеня були включені шість кандидатів — В. Гриньов, Л. Кравчук, Л. Лук’яненко, Л. Табурянський, В. Чорновіл та І. Юхновський. За Л. Кравчука висловилися 19 643,6 тис. громадян з тих, хто взяв участь у голосуванні, тобто 61,8%. Отже, голову Верховної Ради підтримали більше половини українських виборців.

Підтвердження Акта проголошення незалежності України на референдумі більшістю населення республіки створило якісно нову ситуацію в усьому Радянському Союзі. Через тиждень після українського референдуму Президент Росії Б. Єльцин, Президент України Л. Кравчук і голова Верховної Ради Білорусі С. Шушкевич зібралися під Мінськом у Біловезькій пущі і заявили, що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє існування. 8 грудня 1991 р. було підписано угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД), до якої могли приєднатися як члени колишнього Союзу РСР, так і інші країни, які поділяли принципи цієї угоди.

21 грудня на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще вісім союзних республік. За цих умов М. Горбачову не залишилося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функцій Президента СРСР у зв’язку зі зникненням самої держави.



Наприкінці 1991 р. закінчилася епоха, що тривала майже сім з половиною десятиліть. Зійшла в минуле радянська форма державності, яка насправді була фіктивною і намертво прив’язувала Україну до комуністичної наддержави.

Народилася нова, демократична Україна.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка