Червоний виклик



Сторінка52/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

ПІСЛЯМОВА


У післямові, як і в передмові, перед автором постає спокуса поєднати наукові узагальнення з суб’єктивними враженнями від епохи, в якій він народився і прожив основну частину життя. Можливо, висновки, що з’являться в результаті такого поєднання, не кожному припадуть до душі. Однак ті, хто з ними не згодний, мають можливість звернути увагу на той «сухий залишок», який називають науковим знанням.

Хочу ще раз звернути увагу читача на підхід, який проходить крізь усю книгу: комуністичне будівництво вивчається не тільки як сума доконаних фактів, але й у вигляді нездійснених уявлень про комунізм. Історики, як правило, не цікавляться тим, що не відбулося. Але ж комунізм у чистому вигляді не був побудований у жодній країні. Маю на увазі не омріяне суспільство з молочними ріками й кисільними берегами, а той соціально-економічний лад, у якому приватна власність на засоби виробництва переходить під виглядом загальнонародної власності в руки політичних олігархів. Звідси випливає найважливіший висновок: за пару десятиліть радянські вожді створили безкласове суспільство, але їм не вдалося зосередити в своїх руках усю приватну власність на засоби виробництва. У Радянському Союзі залишилися товарно-грошові відносини і рештки вільного ринку. Це означало, що радянський комунізм виявився насправді синтезом утопічного комунізму, описаного в «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркса та Ф. Енгельса, зі своєрідним державним капіталізмом.

Не менш важливим підходом автора є те, що комунізм розглядається як поєднання суспільно-політичної системи з соціально-економічним ладом. Система і лад, на моє переконання, становили органічну єдність, але існували самостійно. Суспільно-політична система (за термінологією В. Леніна, «держава-комуна») виникла першою і створила «під себе» економічний фундамент. У КНР і В’єтнамі вона вижила після краху соціально-економічного ладу, але в Радянському Союзі загинула. Країна розпалася, і колишні союзні республіки здобули суверенне право формувати власні органи влади. Проте привид комунізму все ще залишається з нами. Він матеріалізується у підприємствах-монстрах індустріальної доби, які за технічним рівнем і технологічними параметрами істотно відстають від сучасної, вже постіндустріальної епохи. Він присутній у головах людей, що відчувають ностальгію за патерналістською державою-комуною, яка задовольняла їхні мінімальні потреби, хоча й не допускала відступу від установленої лінії поведінки і способу мислення.

Притаманна СРСР суспільно-політична система розглядається в історіографії як цілісна структура. Мабуть, це прояв реліктового впливу комуністичної епохи. Вожді більшовиків завжди прагнули сховатися за спину народу і позиціонували себе як слуг народу. Засновник партії і держави цілком розраховано називав створену ним владу радянською, тобто владою рад. Лише двічі у письмовій спадщині В. Леніна ця влада була названа відповідно до її суті — держава-комуна. У цій книзі, натомість, комуністична суспільно-політична система розглядається як симбіоз двох принципово відмінних різновидів влади — диктатури вождів РСДРП(б)-РКП(б)-ВКП(б)-КПРС і управлінської влади радянських органів.



Поєднання незалежної від народного волевиявлення диктатури вождів більшовизму з владою, яка формувалася позірно на демократичних засадах і втягувала в свою орбіту сотні тисяч представників народних низів, було винаходом виключно Леніна і не мало нічого спільного з марксизмом. Таке поєднання привело до далекосяжних наслідків. Диктатура вождів наскрізь прошила народну товщу вертикальними зв’язками і знищила всі горизонтальні зв’язки між людьми, на основі яких формується незалежне від держави громадянське суспільство. Цілковита вертикалізація зв’язків поставила не тільки суспільство, але й державу в залежність від купки політичних олігархів. Горизонтальні зв’язки між людьми зберігалися тільки у вигляді сімейних осередків і просякнутих армією сексотів релігійних громад.

Слова й справи більшовиків далебі не завжди узгоджувалися між собою, але визначення радянської влади як робітничо-селянської відповідало дійсності. Проте В. Ленін реалізував на практиці таку систему народної влади, яка робила громадян недієздатними.



Створену Леніним систему влади добудовував уже Сталін. Диктатура компартійних вождів набула в його добу цілковитої довершеності. Запроектована Леніним як колективна, вона перетворилася на одноособову, що надало їй додаткової сили. Сталін це розумів і намагався прищепити свою впевненість верхам партії. На нараді керівників південних областей Європейської частини СРСР, що відбулася в Кремлі 20 травня 1933 р., він констатував: «Ми — найбільш авторитетна влада, яка коли-небудь була в світі. Якщо захочемо, то будь-яке наше рішення, навіть найбільш дурне («самое глупое» — так в оригіналі. — С. К.) зможемо провести (Сміх). Так, найбільш дурне рішення можемо провести, якщо захочемо: настільки ми авторитетна влада, настільки ми сильні в сенсі авторитету»548.

Ясна річ, що під словом «авторитет» генсек розумів здатність держави-комуни робити з суспільством усе, що заманеться її керівникам за допомогою пропаганди, виховання і терору. Не слід забувати, що з такою промовою Сталін звертався до компартійно-радянських керівників України, Північного Кавказу і Нижнього Поволжя, де лютували в цей час влаштовані ним голодомори. Держава-комуна справді спромоглася побудувати лад, який максимальною мірою наближався до описаного К. Марксом і Ф. Енгельсом у «Маніфесті Комуністичної партії».



Радянська держава зайшла в суспільство, стала його кістяком і керувала ним зсередини. Оскільки структури державосуспільства будувалися на засадах «демократичного централізму», олігархічна за своєю природою радянська влада могла перетворюватися на одноосібну владу верховного вождя. Тобто в убивчу залежність від вождя потрапляло не тільки суспільство, а й сама держава.

Обґрунтовуючи концепт громадянського суспільства, політична наука виділила два типи держав, які сформувалися після відмирання середньовічних монархій, — демократичні й тоталітарні. Прийнято вважати, що комуністичні держави становлять різновид тоталітарних — подібних до нацистської Німеччини або фашистської Італії. Поширена тепер на Заході ревізія концепту тоталітаризму полягає тільки в тому, що будь-яка держава в принципі не може контролювати, як кажуть ревізіоністи, всі прояви суспільного життя. Не хотів би вступати в дискусію з цього приводу, але якщо залишити за державами фашистського типу таку назву, то комуністичні держави слід вивести за рамки концепту тоталітаризму. Комуністичний устрій не можна порівнювати ні з демократичним, ні з фашистським, бо він заперечує саму основу, на якій тримається людська цивілізація з часів її народження — приватну власність на засоби виробництва.

Автор цієї книги дивився на феномен комунізму крізь «стереоскопічні окуляри». Це дозволило не тільки відділити суспільно-політичну систему, тобто радянську владу (або державу-комуну), від соціально-економічного ладу, але й визначити, яким чином обидві складові комунізму впливали одна на одну.

Не підлягає сумніву, що держава-комуна застосувала диктатуру, щоб будувати комунізм, тобто скасовувати власність громадян на засоби виробництва. Поза сумнівом є й те, що відчуження власності у приватних осіб знаменувало собою не появу загальнонародної власності, як проголошував «Маніфест Комуністичної партії», а зосередження приватної власності на вершині піраміди влади.

Радянська влада справді була «авторитетною» для суспільства. Про те, як здобувався цей «авторитет», свідчив досвід десятків мільйонів громадян, звинувачених в антирадянській діяльності. Тобто ця влада могла не тільки контролювати суспільство, але й перетворювати його за лекалами комуністичної доктрини. Можна сперечатися, чи був контроль держав фашистського типу над своїми суспільствами тотальним. Проте щодо комуністичних держав такі дискусії, здається мені, недоречні. Для позначення стовідсоткового ступеня контролю можна придумати іншу назву, якщо звичне визначення «тоталітарна держава» залишити за державами фашистського типу. Краще, однак, обійтися назвою, яка належить В. Леніну, — держава-комуна, комуністична держава.

Називаючи створену за перші два десятиліття перетворень країну комуністичною, слід констатувати відносність понять верхів і низів. Ми звикли вбачати у верхах мільйонні суспільні верстви, а в багатонаціональних державах визначати пануючі й пригноблені нації. Але в ленінсько-сталінській державі-комуні верхи у вигляді купки олігархів панували і над суспільством, і над державою. Разом з тим у державі-комуні повинна була існувати своєрідна, суто комуністична демократія. Мільйони громадян, які були об’єднані у створені партією структури (або перетворені за принципом «демократичного централізму»), наділялися державними або квазідержавними функціями. Замість ліквідованих приватних власників або менеджерів вони повинні були контролювати виробництво матеріальних благ. Ідентифікація радянської людини як господаря країни була елементом ідеології, але вона спиралася на реальну дійсність. Тимчасом у Кремлі сидів верховний вождь, якого вожді другого ешелону поза очі фамільярно називали Хазяїном. Радянське суспільство сталінської доби було схоже на дитячий садок, у якому усміхнена няня могла поплескати по щічці одну дитину, погладити по голівці іншу і скрутити шию третій — не порушуючи при цьому тиші та спокою.

Хоча ця книга ґрунтується переважно на українському матеріалі, «науковий» комунізм аналізується в ній від його систематизованих першопочатків, викладених у «Маніфесті Комуністичної партії». Як не дивно, але й досі існує плутанина з уживанням споріднених термінів «комунізм» і «соціалізм» (щодо останнього, то йдеться про комуносоціалізм, а не його немарксистські різновиди). Тому в післямові доцільно звести докупи викладені в різних розділах книги думки про зміни, що відбулися в змісті споріднених термінів.



Керуючись власними міркуваннями, основоположники марксизму обрали для позначення «світлого майбутнього» термін «комунізм». Однак марксисти не погодилися з ними і назвалися соціал-демократами, тобто прихильниками такого соціалізму, який мусить виникнути не революційним, а еволюційним шляхом. У ситуації, що склалася в Західній Європі через чверть століття після «Маніфесту Комуністичної партії», К. Маркс виклав концепт комунізму у вигляді двофазної конструкції з соціалізмом як першою фазою. Важливо зазначити, що К. Маркс, а слідом за ним і всі його послідовники, включаючи В. Леніна і Й. Сталіна, не розрізняли соціалізм і комунізм за ознакою виробництва матеріальних благ. Встановлення (за Марксом) або побудова (за Леніним) соціалізму пов’язувалися з переходом до виробництва, яке було позбавлене товарно-грошових відносин і ринку. Натомість за ознакою розподілу матеріальних благ соціалізм якісно відрізнявся від комунізму: у першій фазі блага повинні були розподілятися за працею, а в другій — за потребами.

Вожді більшовиків узяли на озброєння революційний марксизм епохи «Маніфесту Комуністичної партії», а після завоювання влади почали втілювати в життя комуністичну доктрину, суть якої полягала в знищенні приватної власності на засоби виробництва. Термін «комунізм» у розумінні розподілу матеріальних благ за потребами вони потрактували як привабливу для народних мас ідеологему. Перспектива такого розподілу аж ніяк не відсувалася у невизначену далечінь. Вожді партії від В. Леніна до М. Хрущова запевняли, що існуюче за їхнього життя покоління побачить повний комунізм.

Проте і Ленін, і Сталін здійснювали програму примусових соціально-економічних перетворень, метою яких була експропріація приватної власності. Тому комунізм не можна ідентифікувати за його пропагандистським іміджем «світлого майбутнього». Перетворення двох перших десятиліть радянської влади, здійснювані штурмовими методами, потрібно називати комуністичними.

Ці перетворення відбувалися під гаслами побудови соціалізму і мали кінцевою метою ліквідацію товарно-грошових відносин та ринку. Однак здійснювані заходи призводили в кінцевому підсумку до колапсу промисловості й голоду, особливо в сільській місцевості. Зустрівшись із такими неочікуваними наслідками, В. Ленін у 1921 р. капітулював перед ринком, а в 1923 р. став закликати партію змінити свій погляд на соціалізм. Й. Сталін, зустрівшись у 1932–1933 рр. з такими ж наслідками, таки змусив партію змінити уявлення про соціалізм. У промисловості й особливо в сільському господарстві були залишені елементи ринку (на селі — навіть вільного ринку із встановленням цін за законом попиту і пропозиції). Перетворення товарообороту між містом і селом на продуктообмін він непомітно відніс до другої фази комунізму. Це створило можливість оголосити перемогу соціалізму вже в середині 30-х років.



Госпрозрахунок у «командних висотах» економіки і визнання права власності колгоспів, колгоспників та одноосібників на вироблену продукцію означали вимушену відмову Кремля від реалізації комуністичної доктрини в повному обсязі. Це означало, що радянський соціально-економічний лад став симбіозом доктринального комунізму і державного капіталізму. Останній не був схожим на державний капіталізм у ринковій економіці. Радянські підприємства на госпрозрахунку зіставляли доходи і витрати так само, як підприємства в ринковій економіці, але це зіставлення базувалося на цінах, визначеними державними інститутами, а не економічним законом попиту і пропозиції. Селяни могли реалізувати свою продукцію на вільному ринку, тобто за законом попиту і пропозиції. Проте оподаткуванням колгоспів і присадибної ділянки колгоспників держава визначала, яким має бути обсяг продукції, що залишається у розпорядженні селян і використовується ними для власного споживання або на продаж.

Розширюючи в національному доході частку нагромадження (особливо — непродуктивного нагромадження у вигляді військового бюджету), вожді турбувалися все-таки, щоб населення відчуло перші ознаки «світлого майбутнього» уже в ході комуністичного будівництва. Тому люди могли користуватися безкоштовною освітою і охороною здоров’я, житлом, яке надавалося безплатно, платили символічну ціну за комунально-житлові послуги й енергоносії. Заробітну плату, яку в країнах ринкової економіки працівники отримували у грошовому вимірі, в СРСР було поділено на дві частини: грошовий фонд, який розподілявся індивідуально, і суспільні фонди споживання. За відсутності конкуренції якість послуг, здійснюваних за рахунок суспільних фондів споживання, була, як правило, невисокою. Більш істотним наслідком поділу на дві частини фонду споживання в національному доході було те, що грошей, які видавалися на руки, ледь-ледь вистачало на життя. Це позначалося на продуктивності праці. Люди говорили: «Уряд робить вигляд, що він нам платить, а ми робимо вигляд, що працюємо».

Ще раз наголошую: сформульовані тут висновки можуть видатися спірними. Але вони включаються в науковий обіг і стають полем для дискусій. Дискусії потрібні, бо нам і досі не вдалося визначити, наскільки спотвореним був той світ, у якому ми перебували впродовж трьох поколінь. Стороннім спостерігачам теж непросто розібратися в закономірностях радянського комунізму. Мартін Маліа, який присвятив життя його вивченню і досяг вагомих результатів, скаржився: «Ми завжди сприймаємо світ крізь призму власних аналітичних понять і категорій, але у випадку самоізольованого Радянського Союзу вивчення ускладнилося, бо ми бачили його швидше за все невиразно, неначебто крізь шибку»549. Коли ж авторитетні зарубіжні вчені дають загальну, не деталізовану оцінку радянській дійсності, вони вважають цю дійсність відхиленням від норми. Вивчаючи втілення в життя комуністичної доктрини в СРСР, Ален Безансон занотовував: «Шар за шаром вибудовується підроблений світ, який мусить замінити справжній»550. Той же М. Маліа вторив йому: «Спроби втілити утопію в життя закінчуються не просто невдачею, щоб потім розтанути в імлі; згідно із законом несподіваних наслідків, вони призводять до жахливої надприродної реальності — до сюрреальності»551.

Зроблені в цій книзі висновки мають стати в нагоді при аналізі пострадянської дійсності. Почну з констатації того, що соціально-економічний лад, який у радянські часи називали «розвинутим соціалізмом», перетворився після хаотичної приватизації на капіталізм епохи первинного нагромадження, до того ж у найбільш небезпечній для суспільства олігархічній формі. Псевдосоціалістичний сегмент цього ладу, який за рахунок ополовинення фонду заробітної плати обслуговував потреби працівників в освіті, охороні здоров’я, житлі й житлово-господарських послугах, продовжує функціонувати вже без ідеологічного обґрунтування, але в деградованому вигляді. Розмови про його пристосування до ринкової економіки залишаються лише розмовами, оскільки держава не знає, як це зробити.

Радянське суспільство зберігало потенціал внутрішнього опору, який змушував вождів держави-комуни поводитися з ним у повоєнні десятиліття більш обережно, ніж це робив Сталін. Кампанія десталінізації, яку здійснював М. Хрущов, була поверховою, але чекати чогось більшого від учня і вірного послідовника Сталіна не доводилося. Із звинуваченнями на адресу Л. Брежнєва у поверненні до сталінізму важко погодитися, бо цей партійний вождь змушений був повернутися до колективізму в управлінні державою. Кампанія десталінізації, яку М. Горбачов проводив у рамках своєї політики «перебудови», зруйнувала органічний зв’язок між партією і радами, внаслідок чого спалахнула неочікувана для всіх радянських людей революція розпаду. Виявилося, що «соціалізм з людським обличчям» був таким же історичним міфом, як і «світле майбутнє» у вигляді комуністичного розподілу матеріальних благ за потребами.

На відміну від соціально-економічного ладу, який розвалився, суспільно-політична система комунізму пройшла складну еволюцію. Конституційна реформа М. Горбачова відірвала партійний апарат від радянських органів влади і ліквідувала диктатуру партійних вождів, яка забезпечувала цілісність зовнішнього (країни Центрально-Східної Європи) і внутрішнього (союзні республіки) сегментів комуністичної імперії. Ще до розпаду СРСР основна частина партійної номенклатури перейшла в радянські органи влади і без істотних кадрових утрат увійшла в державний апарат незалежної України. Суспільство звільнилося від міцних обіймів держави й здобуло право формувати законодавчі органи влади та обирати президента країни. Ще в умовах «перебудови» в ньому виникли перші незалежні від держави горизонтальні структури — так звані «неформальні об’єднання», серед яких найбільш впливовим став Народний рух України.

Ліквідація диктатури КПРС-КДБ перетворила зосереджену на вершині владної піраміди власність на засоби виробництва у не розподілену між конкретними особами власність державного апарату. Розподіл її у формі приватизації зайняв ряд років, упродовж яких у суспільстві відбувався активний процес класоутворення. На позір приватизація відбувалася в демократичних формах, але звичайні громадяни спромоглися приватизувати лише квартири, в яких проживали.

Прийнятий у 1988 р. закон про кооперативну діяльність фактично відновлював приватне підприємництво і легалізував приватну власність. У законі містився малопомітний пункт, який дозволяв створювати кооперативи, що займалися фінансуванням або кредитуванням. На базі таких кооперативів у 1989 р. народилися комерційні банки, які зайнялися скуповуванням ваучерів і перетворенням об’єктів державної власності на приватні. Американський журналіст Девід Хоффман, який очолював московське бюро газети «Вашингтон пост» у ці роки, свідчить, що за фігурами таких фінансистів, як Борис Березовський, Володимир Гусинський, Олександр Смоленський, Михайло Ходорковський та ін., приховувалася незрима «рука влади»552.



Приватизація показала, наскільки безпорадно виглядало суспільство в економічному й політичному відношеннях після краху комунізму. Як і раніше, воно цілком залежало від держави. Але держава ослабла, тому що втратила характер централізованої структури, керованої волею купки вождів. Олігархи з диктаторською владою поступилися місцем економічним олігархам, які заполонили суспільно-політичну систему власними кишеньковими партіями, щоб контролювати законодавчі, виконавчі й судові органи влади. За цих умов розвиток середнього класу, який є матеріальним фундаментом громадянського суспільства, відбувається уповільненими темпами — під пресом олігархічного капіталу. Політична структуризація суспільства теж проходить уповільнено, нерідко з регресом, який може продемонструвати трагічна доля Народного руху. Мабуть, єдиним вагомим позитивом у неочікуваній революції розпаду, на яку перетворилася «перебудова», став вихід країн пострадянського простору з глухого кута. Після цього українське суспільство зазнало немало невдач і розчарувань, але воно вже залишалося на второваному шляху, яким іде все людство, тобто в реальному світі. Галаслива кампанія сучасних комуністів про необхідність повернути країну народу не зіштовхне всіх нас у Спотворений світ.

Крах комунізму зробив можливими трансформацію командної економіки в ринкову і рух суспільства від диктатури до демократії. Як і решта моїх колег, я в кількох книгах 90-х років з ентузіазмом повторював ці думки. З часом ентузіазм випарувався і з’явилося розуміння того, що посткомуністичні суспільно-політичні процеси здобули, без сумніву, бажаний вектор, але не розвиватимуться автоматично. Коли посткомуністичне суспільство успадкувало як кістяк від комунізму самі тільки державні структури, то нема нічого дивного в тому, що колишня компартійно-радянська номенклатура підгребла під себе як економіку, так і політичний устрій незалежної республіки.

Минуло два десятиріччя після краху комунізму. В Україні регулярно відбуваються вибори у вищий законодавчий орган — Верховну Раду. Серед 450 народних депутатів майже не залишилося колишніх номенклатурників. Хто ж вони, ті люди, яких народ обирає в парламент?

5 квітня 2012 р. в Українському домі (Київ) відбувся національний круглий стіл «Місія інтелігенції та вільних людей України», на якому літературознавець Володимир Панченко виступив з проектом звернення до політичних партій, які готувалися до осінніх виборів у парламент. Ось його текст: «Упродовж багатьох років мільйони громадян України є свідками потворної політичної практики, поширеної серед представників законодавчого органу держави. Народні депутати, які мали б демонструвати суспільству повагу до Конституції, законів та елементарних норм моралі, своїми діями насправді дискредитують право й мораль. Голосування чужими картками, “перебігання” із фракції у фракцію, гендлювання загальнодержавними інтересами на користь приватним, прогулювання засідань, невиконання прямих обов’язків депутата — усе це не може не деморалізувати суспільство, компрометуючи й сам інститут парламентаризму в Україні»553. Та проект так і залишився проектом, який автор опублікував у газеті «День». Мабуть, ніхто з учасників круглого столу не зміг би заперечити сказаного. Але ніхто не повірив, що цей струс повітря допоможе народним депутатам усвідомити свій обов’язок перед народом.

Інститут соціології НАН України впродовж багатьох років здійснює моніторинг, який дозволяє знати, що думають громадяни. На запитання «Який рівень Вашої довіри Верховній Раді?» було запропоновано кілька варіантів відповіді. Відповіді (подано не всі варіанти) розподілялися таким чином (у відсотках)554:





1994

2008

2012

Не довіряю (зовсім або переважно)

51,2

58,9

71,2

Важко сказати, довіряю чи ні

35,2

28,7

21,4

Цілком або переважно довіряю

9,7

12,2

7,3



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка