Червоний виклик



Сторінка54/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Таблиця дає багато інформації для роздумів. Не такими вже патріотами України виглядають україномовні українці. Мотиви такої відповіді очевидні: люди плутають державу з країною, це трапляється часто. Як тепер висловлюються, олігархічна держава їх «дістала». Регіоналізм властивий для україномовних українців у таких самих пропорціях, як і для росіян. Серед старшого покоління росіян найбільший відсоток тих, хто ностальгує за Радянським Союзом. І, нарешті, кількість тих, хто вважає себе представником власного етносу, серед росіян навіть менша, ніж серед україномовних українців.

Конфлікт інтересів на ґрунті мови народився одночасно з народженням незалежної України, яка проголосила українську мову державною. Але в політично загостреній формі він проявився тільки під час електоральних битв другого десятиліття незалежності. Населення україномовних областей тепер іде на вибори під гаслами збереження за українською мовою виключного статусу державної, тоді як виборці в російськомовних областях вимагають надати російській мові статус другої державної, щоб мати можливість використовувати рідну мову не тільки у повсякденному житті, але й в офіційному спілкуванні.

У першому десятилітті незалежності проблема вживання або невживання мов на регіональному рівні мало кого турбувала. Важко уявити собі картину, щоб урядовець, не знаючи української мови, почав вимагати письмову довідку державною мовою від громадянина, який теж її не знав. Діяв принцип: «Уряд разом з нами робить вигляд, що розмовляє українською мовою». Згадаймо українську мову родоначальника податкової системи незалежної України М. Азарова, яка стала предметом кепкувань і анекдотів, але не більше.

Аж раптом усе змінилося. Не уявляючи, які економічні досягнення приписати собі, бо час ішов, а їх не було, політики у гонитві за голосами розгорнули «мовну війну»: одні почали захищати російську мову, інші — українську. В обох випадках заклик до захисту мови впав на сприятливий ґрунт. Україномовні українці згадали русифікацію часів Л. Брежнєва, яка здійснювалася форсованими темпами, щоб попередити перетворення росіян у Радянському Союзі на національну меншину. Російськомовні українці та росіяни не згадували, звичайно ж, українізації 20-х років, здійснюваної сталінським поплічником в Україні Л. Кагановичем, бо те покоління вже пішло з життя. Але українізація освітньої системи в незалежній Україні дратувала їх не менше, ніж україномовних українців — русифікація брежнєвських часів.

Щоб зрозуміти, наскільки точним був розрахунок політиків на підтримку електорату, треба знову звернутися до результатів моніторингу Інституту соціології НАН України. На запитання «Якою мовою (мовами) Ви переважно спілкуєтеся у Вашій сім’ї (вдома)?» одержували такі відповіді (у відсотках)562:


Варіанти відповіді

1992 р.

2000 р.

2008 р.

2012 р.

переважно українською

36,8

39,1

42,0

42,9

переважно російською

29,0

36,0

36,8

35,4

і українською, і російською

32,0

24,8

19,9

20,9

іншою

2,0

0,2

0,8

0,3

не відповіли

0,2

-

0,4

0,4

Частка людей, які спілкуються в сім’ях переважно російською мовою, зросла. Цілком ясно, що зростання відбулося за рахунок зменшення тих, хто перебував у перехідному стані (спілкування в сім’ях і українською, і російською мовою). За рахунок людей перехідного стану збільшилася й частка тих, хто розмовляє в сім’ях переважно українською мовою.

З відповідей на цю анкету соціологів можна зрозуміти, чому мовна ситуація першого десятиліття незалежності не була обтяжливою для суспільства. Той, хто не знав української мови, спілкувався російською, і його розуміли. Той, хто не знав російської мови (таких у третьому поколінні радянських громадян практично не було), міг спілкуватися українською, і його всі розуміли. «Мовна війна» розгорілася тільки тоді, коли виборці були спровоковані політиками, які почали репетувати, що їхні мови пригнічуються. Після цього політики обох таборів гарантовано проходили в парламент голосами відповідних носіїв мови і вже там знаходили собі інші сюжети для дискусій. Чи замислювалися вони, що «мовна війна» підриває українську суверенну державність? Суверенність країни, у якій тільки половина населення вважає себе перш за все її громадянами, мусить бути під знаком питання.

Щоб поставити крапку в цьому важливому сюжеті, треба визнати, що українська мова у незалежній Україні справді пригнічена. І пояснюється це зовсім не тим, що до влади поперемінно приходять різні президентські команди, а якраз тепер при владі команда, в якій прем’єр-міністром працює все той же М. Азаров. У діячів будь-якого політичного кольору, що брали владу за ці два десятки років у неймовірно складній ситуації «виповзання» зі Спотвореного світу, не було продуманих і довготривалих програм з будь-яких питань — мови, освіти, житлово-комунального господарства тощо. Тим часом міжнаціональні відносини, за всієї толерантності українського населення, завжди були і залишаються легкозаймистою сумішшю. Вразливе становище української мови обумовлене багатьма чинниками, які потрібно враховувати. Мабуть, найголовніший з них той, що лінія на русифікацію має потужну економічну підтримку (у тому числі з боку урядових кіл Російської Федерації), а лінія на українізацію може здійснюватися тільки бюрократичними засобами. У часи Л. Кагановича і М. Скрипника бюрократично-силовий підхід до українізації спрацьовував, а в умовах демократії він позбавлений ефективності. Важливо те, що команда В. Януковича розуміє головне: українська мова мусить залишатися єдиною державною мовою, бо тільки це хоча 6 формально гарантує подальше існування незалежної держави, в якій вона працює і хоче працювати далі.

Щоб не піддаватися провокаціям політиків на «мовному фронті», треба знати спадщину, яка дісталася незалежній Україні від радянського минулого. Це важка спадщина, яка обтяжує свідомість наших громадян. Мова йде не тільки про людей старшого віку, які й досі мимохіть називають гривні рублями або вважають себе громадянами неіснуючої вже держави. Перед тим, як розглянути висновки, що випливають з проаналізованої у цій книзі проблематики, треба згадати кілька загальновідомих фактів із дореволюційного минулого. Маючи велику життєву силу, українці від XVII ст. подвоїли в Російській імперії територію свого суцільного розселення, на якій вони кількісно переважали представників інших народів. В Австрійській імперії вони не могли колонізувати вільні землі й під тиском аграрного перенаселення почали утворювати з кінця XIX ст. свої діаспори в обох Америках. Рядок з національного гімну цілком точно вказував межі розселення українців у Європі: «від Сяну до Дону».

Коли українським хліборобам не вистачало орної землі на батьківщині, вони віддавали перевагу не переселенню до міст, а колонізації вільних земель, здійснюваній разом з російськими селянами. Тому на всій території суцільного розселення (корінних і колонізованих земель) українці були сусідами росіян. У Росії вони не могли вважатися інородцями хоча б тому, що Рюриковичі вели свій рід від великих князів Київської Русі. Проте вони не вважалися, подібно інородцям, окремим від росіян народом. Етнографічні, як вважалося, відмінності, не турбували царських чиновників. Коли ж у межах перерізаного державним кордоном українського етнографічного масиву розпочався процес націотворення, то самодержавство оголосило війну національній інтелігенції. Проте інтелігенція виконала свою історичну місію і згуртувала народ. Після падіння обох імперій українці утворили народні республіки і зробили спробу об’єднати їх в єдину соборну державу. У вогні визвольних змагань українська нація остаточно сформувалася.

Повторимо тепер у стислій формі зроблені в книзі висновки, що випливали з дослідження національної політики Кремля і міжнаціональних відносин у Радянському Союзі. Необхідно усвідомити, як позначається комуністична спадщина на міжнаціональних відносинах у незалежній Україні. Толерантність українців і досить ефективна національна політика українських урядів за роки незалежності забезпечили відсутність міжетнічних конфліктів великого масштабу. Проте одна лише конфліктна ситуація з двомовністю, що особливо загострилася в ході парламентських виборів 2012 р., актуалізує проблему негативного впливу комуністичної спадщини.

Доцільно розпочати з ремарки Алена Безансона: «Мабуть, жодна нація (окрім білорусів) не зазнала за комунізму настільки глибокої руйнації, як українська»563. Ремарка є простою констатацією факту, і треба дякувати французькому науковцю, що він це визнає, на відміну від переважної більшості його колег, які займаються проблемами радянського комунізму. Але ми знаємо, що інтернаціональна команда більшовицьких вождів фізично знищувала людей, які були інтелектуальною окрасою кожної нації, деформувала свідомість тих, кого залишала при житті в кожній республіці і політикою патерналізму виховувала напіврабську залежність від себе в кожної людини, незалежно від її соціального становища та високої або низької посади в державі. За цих умов національність людей, яких знищували або перевиховували, не мала значення для більшовицьких вождів. Проте в них була продумана національна політика, орієнтована на сприяння створенню держави-комуни. Виходячи з констатації цього факту, спробуємо зрозуміти логіку дій кремлівських керівників щодо українців і України.

У політиці Кремля треба виокремлювати доктринальні і персональні пріоритети. Наприклад, політика форсованої українізації 20-х років, яка охопила не тільки владні структури з метою їх укорінення, але й усі сфери культурного будівництва, проводилася тандемом Л. Кагановича і М. Скрипника з метою здобути підтримку українського суспільства для Сталіна в його боротьбі за владу в політбюро ЦК ВКП(б). Це — персональний пріоритет. Натомість ленінська ідея надати багатонаціональній державі-комуні вигляду союзу рівноправних республік була продиктована прагненням усунути перешкоди для реалізації комуністичної програми РКП(б) 1919 р. Ідея союзу національних республік почала визрівати у засновника партії після третього вторгнення російських військ в Україну і знайшла своє первинне втілення у прийнятій у грудні 1919 р. резолюції ЦК РКП(б) «Про Радянську владу на Україні». Створений через три роки Радянський Союз формально забезпечив кожній республіці рівні з Росією права аж до права виходу з федерації. Коли політики або журналісти на черговому відзначенні Дня незалежності стверджують, що суверенна державність упала на голову українців просто з неба, то їм треба відповісти: УРСР скористалася статтею про вихід із федерації, яка була запроваджена до Конституції СРСР з метою подолати могутній національно-визвольний рух, що розгортався в Україні.



Слід назвати головний принцип національної політики Кремля, який проіснував, на відміну від кампанії коренізації, до краху Радянського Союзу. Термін, яким позначається цей принцип, присутній у вітчизняній та світовій історіографії: політизація етнічності. Але він не пов’язується в літературі належним чином з будовою СРСР. Тимчасом принципи політизації етнічності й «демократичного централізму» були двома стовпами, на яких тримався Спотворений світ радянського комунізму. Свідченням нерозуміння цих двох принципів у будові Радянського Союзу була багаторічна дискусія щодо природи українського Голодомору. Одні вчені, а вслід за ними політики і журналісти, твердили, що Й. Сталін обрав своєю жертвою етнічних українців, а інші заявляли, що жертвами вождя були селяни, і кожна сторона знаходила на підтвердження свої версії достатню кількість аргументів.

Ключовими поняттями в радянській системі національних відносин були конструкти «титульна нація» і «національна меншина». Титульною вважалася національна громада, представники якої становили більшість у відповідній ланці політико-адміністративного й адміністративно-територіального устрою. Ланки адміністративного устрою мали різну вагу й, відповідно, таку саму вагу мали титульні нації або етноси. Народи Радянського Союзу були рівними у своїй приниженості перед можновладцями Кремля, але між собою ділилися на різні категорії. Позакатегорійним народом були росіяни як представники державоутворюючої нації. Усі ті, які в національних підрозділах політико-адміністративного устрою не належали до титульної нації, вважалися нацменшинами. Представники титульної нації республік, округів і районів поза їх межами (наприклад, українці в РСФРР) теж були нацменшинами.

Представникам титульної нації було дароване право порядкувати в межах своїх регіонів, але на засадах «демократичного централізму», а також розвивати свою культуру, але тільки за формою національну, а за змістом — суто комуністичну. В Україні, яка за населенням і економічним потенціалом переважала всі інші національні республіки, разом узяті, Кремль призначав на ключовий пост у ленінсько-сталінські часи кого завгодно, тільки не українця. На ключові посади в органах державної безпеки призначалися, як правило, росіяни або ізольовані від корінного населення євреї чи латиші. Коли деякі сучасні політики роблять спроби звинуватити євреїв в організації репресій проти українського народу, складається враження, що вони й досі танцюють під дудку диктатора, якого немає серед живих уже 60 років.

Улаштований Сталіним Голодомор був спрямований проти титульної нації в Україні і проти другої України на Північному Кавказі, яка бажала возз’єднатися з УСРР. Зрозуміло, що під сталінський «сокрушительньш удар» потрапили представники всіх інших народів на цих територіях. У той же час етнічних українців у Москві чи Ленінграді ніхто не чіпав. У Нижньому Поволжі вони теж гинули разом з росіянами і німцями, тому що показовий голодомор був влаштований і в цьому регіоні товарного землеробства.

Кожна радянська людина була включена в систему вертикальних суспільних зв’язків і виключена з системи горизонтальних зв’язків. Так само кожна нація, не виключаючи росіян у РСФРР, була розтягнута по вертикалі двома стовпами, на яких тримався Радянський Союз. Це означало, що ані в рамках союзних республік, ані в кордонах всієї багатонаціональної держави не могла сформуватися політична нація, тобто національний відповідник соціального поняття «громадянське суспільство». Політизація етнічності пересувала вже сформовані нації, передусім росіян та українців, у попередній стан етносів.

Звичайно, вплив держави-комуни на ментальність народів навіть у другому і третьому поколіннях був обмежений. Кремлівським можновладцям удалося створити залізобетонні конструкції державосуспільства і сховати за ними душу українського народу. Проте, як і катакомбна церква, душа існувала.

Використання принципу політизації етнічності в будові багатонаціональної держави вимагало обов’язкової фіксації національності в офіційних документах — свідоцтвах про народження, паспортах, анкетах, якими регулювалася службова кар’єра людини. У пострадянській Україні вже не існує обов’язкової фіксації національності, під якою розуміється етнічне походження. У внутрішньому паспорті графа «національність» відсутня, а в закордонному вона означає зовсім інше: громадянство.



Українці, за даними соціологів, мають державну або регіональну свідомість, але не висувають на передній план самих себе, любих. Тим часом деякі представники національної інтелігенції в розпалі «мовної війни» висунули небезпечне поняття — «якість нації». Це та сама політизація етнічності, тільки вже в умовах незалежної України.

Погоджуюся з тим, що якість наших працівників, якщо визначати її не за кваліфікацією або досвідом роботи, а за ментальністю, істотно поступається якості їхніх колег у країнах вільного ринку. Це пояснюється аж ніяк не національними особливостями. У Німеччині й досі залишається істотна різниця між «оссі» (населенням колишньої НДР) і «вессі». Погоджуюся також із тим, що якість національної інтелігенції поступається якості інтелектуалів на Заході. Якщо націю впродовж чверті століття били по голові, тобто по інтелігенції, якщо після цього третину століття поспіль забирали з України в Москву на високі посади найбільш розумних і талановитих, то як має виглядати сучасна національна інтелігенція?

Розколювання громадян України за мовною, національною, регіональною чи будь-якою іншою ознакою загрожує не тільки суверенній державності. Воно небезпечне для самого існування українців як окремого народу з більш ніж тисячолітньою історією і величезним творчим вкладом у світову цивілізацію. Чим викликаний такий песимістичний висновок?

У лютому 2012 р. на українському телебаченні показався один з нових лідерів російської опозиції Олексій Навальний. Він сказав немало добрих і щирих слів на адресу українського народу. Але сказав і таке: «Я наполовину українець, наполовину росіянин. У мене більша частина родичів живе в Україні. Мабуть, я більше українець за своїм корінням і генетикою». А потім перейшов до узагальнень: «Так вийшло історично — фактично ми один і той самий народ»564.



Справа, звичайно, не в Навальному, це тільки приклад, який позначив існуючу проблему. Російські історики, починаючи з Василя Татіщева (1686–1750), Миколи Карамзіна (1766–1826) і Сергія Соловйова (1820–1879) розглядали великоросів, малоросів і білорусів як етнографічні відгалуження одного народу. Створена Рюриковичами перша східноєвропейська імперія в їхніх працях непомітно переростала в Російську імперію тих же Рюриковичів. Коли з Російської імперії постала радянська, її засновники були змушені визнати українців і білорусів окремим націями, але в школах України викладалася та сама історія Росії під виглядом історії СРСР. Не дивно, що за останніми соціологічними дослідженнями понад 40 відсотків громадян Російської Федерації вважають українців і росіян єдиним народом. Хіба їх можна звинувачувати за це? На гаслі «народності», поряд з гаслами православності та самодержавності, тримався ідеологічний фундамент дореволюційної Росії. А в радянські часи література, мистецтво і пропаганда були наскрізь просочені тезою про спільні риси в портреті трьох народів-братів — росіян, українців і білорусів, яка знаходила підтвердження у безлічі фактів повсякденного життя. Інша річ, що подібними переконаннями й надалі користуватимуться ті політичні діячі Російської Федерації, які прагнуть поглинути Україну етнічно, економічно і політично. Щоб захиститися, Україна мусить бути більш успішною, ніж Росія. А це можливо тільки тоді, коли ми подолаємо комуністичний вплив усюди, де він залишив свій руйнівний слід.

Цей історичний виклик однаковою мірою актуальний для Росії та України. Але Росія ще довго може залишатися нереформованою, бо її ресурсний потенціал дозволяє виживати в існуючому стані. Це означає, що в ній і надалі зберігатимуться залежність суспільства від держави, корумпованість політичних і судових інститутів, непрозорість економічної діяльності. Вона все більше відставатиме від технічного рівня і життєвих стандартів, властивих провідним країнам світу.

Відсутність адекватного російському ресурсного потенціалу в Україні — це теж виклик, але він може стимулювати економічний і соціальний розвиток у потрібному напрямі. Та чи відповість на цей виклик своїми діями українська еліта? Чи згуртується навколо неї суспільство, долаючи в собі успадковані від недавнього минулого звички й передсуди? Наступні десятиліття повинні показати, на що здатні українці. Майбутнє України — в наших руках.

Завершуючи свою працю, хочу зупинитися на ще одній проблемі — неоднорідності історичної пам’яті населення різних регіонів України. Ця неоднорідність пов’язана з комуністичним минулим і виступає в українському середовищі більш яскраво, ніж у громадян Російської Федерації. Проте вододіл визначається не національними особливостями двох народів, а строком перебування радянських людей у ленінсько-сталінській державі-комуні. Масові репресії, якими супроводжувалося створення комуністичного ладу, перекреслили життя першого покоління радянських людей. У сучасному поколінні пам’ять про репресії стерлася, тим більше, що передача негативної інформації від покоління батьків до покоління дітей прирівнювалася радянською владою до карного злочину. Але в західних областях України супроводжувана масовими репресіями радянізація припала на повоєнне покоління, яке виховало своїх дітей у ненависті до окупаційної влади. Цим пояснюється разюча відмінність в історичній пам’яті населення різних регіонів України. Тим більше, що примусова радянізація західних областей здійснювалася значною мірою тими людьми, яких Кремль посилав з території східних областей. Зрозуміло, що криваві події першого повоєнного десятиліття в західних областях України неможливо розглядати як громадянську війну. По суті, повторилася ситуація Першої світової війни, коли мобілізовані в царську й цісарську армії українці змушені були воювати один проти одного. Проблема ОУН-УПА й досі по-різному оцінюється в різних регіонах України.

Тепер у доросле життя вступає покоління, яке народилося вже у незалежній Україні. Йому належатиме основна роль у подоланні комуністичної спадщини й перетворенні України в одну з найбільш розвинутих європейських держав.

Вересень 2012 р.

Упродовж року разом з редактором Юлією Олійник я готував рукопис цієї книги до друку. Коли надійшла черга до післямови, скористався черговим випуском моніторингу Інституту соціології НАН України, щоб оновити дані. Потім, однак, задумався, чи не виглядає аж надто песимістично оцінка сучасного становища українського суспільства? Чи здатне воно подолати в собі органічні вади, прищеплені комунізмом трьом поколінням громадян?



Думаю, що здатне. Куди ж подітися цьому багатостраждальному суспільству? Якою є альтернатива виходу зі Спотвореного світу? Мабуть, тільки одна — європейський вибір. Це словосполучення затерли до дірок політики і політологи різного забарвлення й калібру. Але мало хто задумується над тим, що воно аж ніяк не означає розриву зв’язків зі своїми східними сусідами. Словосполучення «європейський вибір» спрямоване проти імперських амбіцій Кремля, а не проти Москви і Росії. Його популярність ґрунтується на усвідомленому чи навіть неусвідомленому прагненні українських громадян стати економічно, політично і культурно ближчими до тих народів, які не перехворіли комунізмом.

Дивитися в майбутнє з оптимізмом допомагає тест на популярність Компартії України. Електоральна підтримка партії, яка готова повернути народу країну, зґвалтовану ленінсько-сталінською державою-комуною, становить лише кілька відсотків, хоча число тих, кому близькі радянські часи, явно перевищує половину населення. Усе-таки маємо тепер імунітет до комунізму.



Ми повинні протистояти багатьом викликам, але у переддень вікової річниці більшовицького перевороту можна твердити, що червоний виклик не входить до їх числа. І все ж, треба знати, що з нами відбувалося, щоб вичавлювати з себе останні рештки Спотвореного світу.

Жовтень 2013 р.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   48   49   50   51   52   53   54   55   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка