Червоний виклик



Сторінка6/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

9.6

Партизанський рух


29 червня 1941 р. РНК СРСР і ЦК ВКП(б) схвалили директиву, яка вимагала від місцевих партійних і радянських органів налагодити всенароденний партизанський рух. «У зайнятих ворогом районах, — зазначалося в директиві, — створювати партизанські загони і диверсійні групи для боротьби з частинами ворожої армії, для розпалювання партизанської війни всюди і скрізь, для руйнування мостів, доріг, псування телефонного і телеграфного зв’язку, підпалу складів і т. п.»115

Директива обмежувалась відірваними від реальності деклараціями, ніби мова йшла про розгортання стахановського, а не партизанського руху. Нарком внутрішніх справ УРСР В. Сергієнко доповідав у березні 1942 р. секретарю ЦК КП(б)У Д. Коротченку, що з серпня 1941 р. до початку березня 1942 р. НКВС УРСР сформував 1874 партизанські загони сукупною чисельністю 29 307 осіб116. Однак ця мережа існувала тільки у звітах. Начальник створеного в травні 1942 р. при Ставці ВГК Центрального штабу партизанського руху (ЦШПР) П. Пономаренко у спогадах, написаних у 60-х роках, згадував: «У передвоєнні роки мало хто думав про підготовку до підпільної і партизанської боротьби, а та підготовка до такої боротьби, що здійснювалася в середині 30-х рр., припинилася, запаси зброї і продовольства були ліквідовані. Причиною цього була, без сумніву, відірвана від реального ґрунту наша воєнна доктрина, яка трактувала: коли імперіалісти розв’яжуть війну проти Радянського Союзу, то вона буде вестись тільки на ворожій території»117.

Через кілька тижнів після утворення ЦШПР був організований його український аналог — УШПР, який очолив Т. Строкач. Усі партизанські загони, підпорядковані раніше органам внутрішніх справ, перейшли у розпорядження цих штабів. У червні 1942 р. на зв’язку з УШПР було тільки 22 загони, в яких числилося 3 310 осіб118.

Середину 1942 р. можна визначити як переломну дату в розгортанні партизанського руху в Україні. Ситуація на радянсько-німецькому фронті в цей час була критичною: німці розгортали наступ у напрямку Волги й Кавказу. Але визначальним чинником для партизанського руху було не становище на фронті, яке, здавалося б, паралізувало волю до боротьби в тилу ворога, а народна підтримка партизан. Українське суспільство почало розуміти, що німецькі окупанти загрожують його фізичному виживанню. М. Коваль зробив такий висновок: «До середини 1942 р. визначилася політична позиція основної маси українського населення, і тому створилася сприятлива обстановка для посилення антифашистської боротьби та залучення до неї щораз нових сил»119.

Однак у взаємовідносинах партизанів з місцевим населенням не все складалося так, як це описувалося в радянській історіографії. Партизани потребували харчів і одягу, внаслідок чого мусили контактувати з місцевим населенням. У листуванні між командирами І. Федоровим (Рівненське партизанське з’єднання) і О. Федоровим (Чернігівсько-Волинське з’єднання), яке відбулося в грудні 1943 р., говорилося про необхідність домовитися між собою про поділ сіл, бо непродумана практика самопостачання псує стосунки партизанів з селянами. У радіограмі партизанських радистів О. Хабла і М. Вовчок-Блакитної, надісланої 26 квітня 1944 р. начальнику УШПР Т. Строкачу, повідомлялося: «Мародерство досягло вищих меж, і населення вважає нас безжалісними бандитами. Зараз з’єднання (мова йде про партизанське з’єднання Л. Іванова. — С. К.) майже не шкідливе для німців, є великим паразитом для населення і завдає шкоди, озлоблюючи населення проти радянських партизанів»120.

Під час наради партизанських командирів у Москві 4–5 вересня 1942 р. перед з’єднаннями С. Ковпака, О. Сабурова і О. Федорова були поставлені завдання здійснювати рейди на Правобережну Україну, де існували сприятливі природні умови для партизанської діяльності. За підсумками наради Наркомат оборони СРСР видав наказ «Про завдання партизанського руху». В наказі передбачалася активізація диверсійної діяльності на комунікаціях шляхом підриву ешелонів з військами та озброєнням і залізничних мостів, дезорганізації рейдами тилів противника, нищення засобів зв’язку, складів і баз. Ставилося завдання налагодити розвідувальну діяльність. Створювалися умови для регулярного постачання партизан зброєю, портативними радіостанціями, друкарнями, мінопідривною технікою. У розпорядження УШПР надавався авіаполк під командуванням В. Гризодубової.

Операції партизанських загонів і з’єднань почали враховуватися в тактичних і навіть стратегічних планах командування Червоної армії. Зокрема, під час Курської битви ЦШПР затвердив план одночасного масового знищення рейок на залізницях окупованої території, щоб паралізувати постачання ворога. До операції були підключені 167 партизанських загонів, які діяли на території Білорусії, Росії та України. Підрив рейок розпочався одночасно — з 3 серпня 1943 р. на території в 1 000 км по фронту і до 750 км у глибину. Рух поїздів на основних магістралях був зупинений на період від трьох днів до двох тижнів121. 26 серпня 1943 р. командувач військ оперативного тилового району групи армій «Південь» генерал Фрідерічі змушений був доповісти у Берлін: «Постійно зростаюча кількість диверсій, які здійснюються на залізничних магістралях, призводить до надзвичайного стану всієї транспортної обстановки і катастрофічного становища з постачанням військ»122.

Ефективність партизанських операцій підтримувалася досить-таки регулярним авіазв’язком з радянським тилом. За даними УШПР, у 1942–1944 рр. літаками було перекинуто в партизанські зони 12 622 автомати і понад 12 млн автоматних патронів, майже 15 тонн толу, продовольство і медикаменти123. Протягом усієї бойової діяльності українських партизанів було надіслано в центр 3 625 розвідінформацій з переліком військових, політичних, економічних заходів противника на окупованій території, пересування військ, розташування резервів тощо124.

Після війни під керівництвом І. Слинька (який пізніше працював в Інституті історії АН УРСР) була зроблена спроба підрахувати учасників партизанського руху в Україні — як тих, хто мав зв’язок з УШПР, так і діючих ізольовано. Визначена І. Слиньком цифра (до 200 тис. осіб у 2 145 загонах і підпільних групах) була озвучена М. Хрущовим на XVI з’їзді КП(б)У125. Коли білоруси назвали більшу цифру бійців у партизанських загонах і в підпіллі (до 360 тис. осіб), М. Хрущов дав вказівку підійти до підрахунку учасників партизанського руху в Україні «більш відповідально». Вказівку партійного вождя було прийнято до виконання, і в Інституті історії партії при ЦК Компартії України «нарахували» півмільйона осіб у 60 з’єднаннях і 2 тис. партизанських загонах та групах, а також понад 100 тис. осіб у 3,5 тис. організацій і груп комуністичного підпілля126. Підрахунки І. Слинька, які були зроблені одразу після війни, теж не можна вважати вірогідними. Вчений спирався на первинну статистику, а місцеві партійні працівники, що займалися опитуванням партизан, мусили покладатися на їхні свідчення, в яких за визначенням не могла панувати тенденція до заниження чисельності загонів і результатів їхніх операцій.

У наш час у публікаціях фігурують різноманітні оцінки кількісного складу українських партизанів. Наприклад, 22 вересня 2004 р. в газеті «Урядовий кур’єр» було опубліковане повідомлення про зустріч голови Верховної Ради України В. Литвина (до речі, професійного історика й академіка НАН України) з членами Комісії у справах колишніх партизанів. У ході зустрічі В. Литвин указав, що «у воєнні роки на території України діяла майже стотисячна партизанська армія». А газета «Голос України» цього дня опублікувала зовсім іншу цифру, яку назвав голова Комітету у справах колишніх партизанів В. Коньков — 517 тис. осіб. Мабуть, в оцінках треба спиратися на статистику Українського штабу партизанського руху, хоча не всі діючі в Україні партизанські загони налагодили з ним зв’язок.

За даними оперативного відділу УШПР динаміка чисельності реально діючих партизанських формувань була такою127:

грудень 1942 р. — 6 954

вересень 1943 р. — 34 170

січень 1944 р. — 43 291.

У середині серпня 1944 р., коли завершилася Львівсько-Сандомирська наступальна операція 1-го Українського фронту, більшість діючих партизанських формувань опинилися в тилу Червоної армії. УШПР перекинув найбільш боєздатні загони в Словаччину. Певна кількість партизанів була передана військовим частинам, а інші переведені на цивільне становище. Цим наказом УШПР партизанська боротьба в Україні була припинена.

Період з початку 1944 р. був найбільш активним у боротьбі українських партизан з ворогом. Вони тоді підірвали понад тисячу ешелонів противника, зруйнували 464 залізничних і шосейних мости, розгромили 52 гарнізони. Втрати окупаційних сил у живій силі оцінювалися в 120 тис. загиблих і поранених128.

Оцінюючи партизанський рух на завершальній стадії воєнних дій, генерал-полковник Г. Гудеріан згадував у своїх повоєнних спогадах: «Дії партизанів наприкінці війни особливо активізувалися й охоплювали всі райони бойових дій. Це примушувало використовувати для боротьби з партизанами цілі з’єднання, які були вкрай необхідні на фронті»129. Отже, прославлений німецький воєначальник високо оцінював партизанський фактор у поразці Вермахту на Східному фронті.

Партизанський рух у війні з гітлерівською Німеччиною справді став фактором оперативно-стратегічного значення. Особливо успішними були диверсійні дії на комунікаціях ворога. Свій вклад у перемогу внесли рейди партизанських з’єднань С. Ковпака, С. Маликова, Я. Мельника, М. Наумова, О. Сабурова, О. Федорова по глибоких тилах окупантів.

У поширенні партизанського руху істотну роль відігравала допомога ЦШПР і УШПР з-за лінії фронту кадрами фахівців, зброєю і спорядженням. Однак партизанська боротьба розгорталася передусім як реакція населення на людиноненависницьку політику окупантів, які бачили в Україні лише територію для розміщення своєї «вищої раси» після перемоги у війні. Слід визнати, що вихована радянською владою молодь нерідко відстоювала у боротьбі з окупантами її ідеологічні цінності. Проте переважна більшість людей, які залишилися за лінією фронту, чекали повернення Червоної армії і своїми активними діями наближали перемогу над Вермахтом зовсім не тому, що бажали жити при комунізмі. Вони бажали жити — просто жити, і цим сказано все.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка