Червоний виклик



Сторінка7/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   56

9.7

Націоналістичний рух


На конференції ОУН, скликаній у лютому 1940 р., «стара генерація» підтримала А. Мельника, а молодь пішла за С. Бандерою. Бандерівці провели в Кракові у квітні 1941 р. великий збір ОУН, на якому виключили А. Мельника з організації. Після цього оформилися дві організації: ОУН(м) — мельниківська, і ОУН(б) — бандерівська. Стратегічні цілі обох організацій були спільними: здобуття незалежності України, розрахунок на підтримку Німеччини в цій справі, заперечення демократії і вождізм, визнання принципу націократії, тобто влади етнічної нації в державі. Розходження мали тактичний характер. Значною мірою вони вичерпувалися персональним протистоянням вождів — Мельника і Бандери.

У західних областях УРСР діяли осередки обох ОУН, але перевага бандерівців була безперечною. У документі НКДБ СРСР від 31 травня 1941 р. вказувалося, що С. Бандера «спромігся підпорядкувати своєму впливу значну частину Організації, яка складається в основному з молодих»130. Чисельність бандерівських бойовиків після відступу Червоної армії з території західних областей перевищувала 12 тис. осіб131.

Напад гітлерівців на СРСР не змінив суті протистояння ОУН і радянської влади. Воно мало власне коріння, не пов’язане з Німеччиною, і власні хронологічні рамки: від «визвольного походу» у вересні 1939 р. до середини 50-х років. Однак цей напад несприятливо позначився на перспективах національно-визвольного руху в тій частині України, яка ще не була остаточно упокорена масовим терором, Голодомором й депортаціями. У протистоянні з радянською владою західноукраїнські націоналісти змушені були шукати підтримку в нацистів — ворогів свого головного ворога. Заявами про солідарність із Третім рейхом вони не здобули, як виявилося згодом, підтримки з боку нацистів. Однак ці заяви в кінцевому підсумку відштовхнули від них ту силу, яка в Другій світовій війні була приречена на перемогу — Об’єднані Нації. Сталінський режим здобув можливість представити своє протистояння з націоналістами як невід’ємну частину війни з Німеччиною та її союзниками.

Між вереснем 1939 р. і червнем 1941 р. відносини між нацистами й українськими націоналістами були майже безхмарними. Оунівці були ворогами Польщі і внаслідок цього — друзями Німеччини. Нацисти потурбувалися про те, щоб ті з них, котрі були в’язнями польських тюрем, поправили своє здоров’я в санаторіях Генерального губернаторства і Словаччини132. Було дозволено створити у Кракові громадський комітет, який мав опікуватись українцями на території губернаторства. Попри формальну заборону політичної діяльності, яка торкалася у Третьому рейху всіх ненімецьких організацій, обидві ОУН розгорнули у Кракові підготовчу роботу зі створення в Україні майбутніх державних структур. Бандерівці створили Державну комісію ОУН, а мельниківці — Комісію державного планування. Не контактуючи одна з одною, обидві комісії розробляли структуру державних органів, а також функції й повноваження окремих установ після утворення самостійної держави133.

Стратегія оунівців полягала в тому, щоб визволити Україну від більшовиків «в тіні німецького походу на Схід». Хоч ніхто з керівників Німеччини не виказував наміру після завоювання України передати її в розпорядження ОУН для створення самостійної держави, серед українських емігрантів існувала переконаність у можливості саме такого розвитку подій.

Начальник абверу — управління розвідки і контррозвідки Вермахту — адмірал Фрідріх-Вільгельм Канаріс покладав надії на українських націоналістів у справі диверсійно-розвідувальної роботи на території СРСР. Оунівці проходили підготовку в навчальних центрах абверу і поліцейських школах. ОУН(б) планувала організувати з вишколених військовиків «Дружину українських націоналістів» як основу збройних сил Української держави. Навесні 1941 р. у складі спецпідрозділів абверу були створені два українських батальйони. Як стверджував проф. Косик, рішення про створення батальйонів стало наслідком неформальної угоди, укладеної з українськими націоналістами без санкції і навіть без відома вищого керівництва Третього рейху. Генерал фон Браухіч і адмірал Канаріс, які уклали угоду, діяли в рамках власних повноважень. Абвер не приєднав українські батальйони до інших військових частин. Вони мали замість порядкового номера тільки кодові назви («Роланд» і «Нахтігаль»)134.

14 квітня 1941 р. А. Мельник надіслав в імперську канцелярію меморандум «Про цілі українського націоналістичного руху». Головною метою проголошувалося «відновлення незалежної і суверенної української держави на заселеній українцями території між Дунаєм, Карпатами і Каспійським морем». Створення етнічно однорідної держави в таких кордонах передбачало «далекойдуче переселення». У меморандумі вказувалося: «Землі, що звільнятимуться у Південній Україні, на Середньому Доні і на Нижній Волзі, будуть заселені не тільки селянами з аграрно перенаселених частин Галичини і Центральної України, але й, в основному, примусовими переселенцями, які повертатимуться із Півночі Росії, та колоністами із Сибіру»135. Контролюючи державу, ОУН(м) не зупинялася б перед депортаціями українців, щоб наповнити ними якомога більшу територію, й відповідно — депортаціями неукраїнців, щоб очистити від них цю територію. Невдячна операція депортування покладалася Мельником на нацистів.

Провід ОУН(б) теж підготував 15 червня і передав 23 червня 1941 р. у рейхсканцелярію меморандум, але іншого змісту. На відміну від мельниківців, Бандера не просив, а попереджав: «Навіть якщо німецькі війська при вступі в Україну, звичайно, спочатку вітатимуть як визволителів, то незабаром ця ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення української держави»136. У меморандумі підкреслювалося, що мова повинна йти саме про самостійну державу. Бандерівців не влаштовувала державність радянського зразка, хоча вони визнавали, що вона є великим кроком уперед порівняно зі становищем українців у Російській імперії. Посилаючись на те, що Німеччина утворила в Центрально-Східній Європі дві держави — Словаччину (в 1939 р.) і Хорватію (в 1941 р.), Бандера давав зрозуміти, що подібний статус українців теж не влаштовує137.

Зберігся цікавий висновок німецького чиновника щодо бандерівського документа, зроблений для відомства Й. фон Ріббентропа: «Німеччині адресуються вказівки, місцями остерігаючим тоном, що новий порядок може бути впроваджений у Східній Європі не тривалою військовою окупацією, а завдяки створенню незалежної Української держави. Ця держава повинна бути незалежною також і економічно, а не мати свій економічний центр в Берліні. Вона мусить, крім того, мати власні збройні сили, які стануть “гарантом німецько-українського союзу” й зможуть зменшити тиск Росії. Щоб підкреслити вимогу мати для України цю важливу і сильну позицію, меморандум стверджує, що приклад новостворених держав, таких як Словаччина і Хорватія, не може служити моделлю для Великої України»138.

Рейхсканцелярія підтвердила факт одержання меморандумів, але не більше. Замість того, щоб ознайомити з ними вище керівництво Німеччини, їх відправили в архів. Оунівці не могли знати, що 28 червня 1941 р. Розенберг і Канаріс дійшли згоди «не вступати в переговори з будь-якими представниками народів східнослов’янського простору, не визнавати жодних політичних груп серед емігрантів»139. Велика Німеччина аж ніяк не сполучалася з «Великою Україною» від Дунаю до Волги, але нацисти не збиралися ділитися своїми планами з українськими націоналістами.

29 червня оунівці підняли повстання у Львові, яке прискорило відхід радянських військ. Вранці наступного дня в місто увійшло кілька частин Вермахту, підрозділи військової розвідки з полку «Бранденбург-800» і приписаний до цього полку батальйон «Нахтігаль». Похідна група ОУН(б) на чолі з Я. Стецьком зібрала певну кількість місцевої інтелігенції, надавши цьому зібранню статус «законодавчих зборів західноукраїнських земель». Увечері 30 червня цими зборами було проголошено Акт відновлення Української держави. На чолі державного правління став Я. Стецько. Присутнім на церемонії німецьким офіцерам навіть не спало на думку, що «законодавчі збори» діють без санкції Берліна. Кілька днів уряд Я. Стецька діяв легально.

2 липня у Львів прибула спецгрупа гестапо, яка розібралася в ситуації і повідомила по начальству, що ОУН(б) прагне «поставити берлінську владу перед доконаним фактом»140. Коментуючи Акт відновлення, один із керівних діячів ОУН(м) О. Ольжич зауважив: «Тепер, нарешті, німці відкриють свої карти»141.

Німці справді відкрили карти. Акцію бандерівців вони назвали спробою державного перевороту й узурпацією влади. «Політичних анархістів» заарештували і зажадали від них відкликання Акту. Однак 21 липня Бандера офіційно заявив: «Державна самостійність України для обох сторін не підлягає дискусії»142.

15 вересня 1941 р. німецька поліція провела арешти активістів бандерівської організації і припинила діяльність похідних груп. Усього було взято під варту 1 500 осіб. С. Бандера, Я. Стецько та інші чільні діячі ОУН(б) спочатку були переведені до тюрми гестапо в Берліні, а звідти в 1942 р. переміщені в концтабір Заксенхаузен. Українські батальйони «Роланд» і «Нахтігаль» були розформовані143. 25 листопада 1941 р. з’явилася таємна інструкція німецьких спецслужб, у якій містилася директива: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (“Україна”. — С. К.), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники»144.

Чи можна вважати Акт 30 червня 1941 р. одним із епізодів державотворчої діяльності українського народу в XX ст.? Така думка нерідко висловлюється в літературі.

Учасник II Великого збору ОУН у квітні 1941 р. «Ікар» (А. Кентій вважав, що це міг бути І. Мітринга) у листі до С. Бандери називав проголошення Української держави «сміховартим державним будівництвом». Перебуваючи в складі похідної групи у Василькові під Києвом, він спостерігав за реакцією українського населення на жорстоку поведінку окупантів і передавав у листі такі розмови: «Кажуть, що ОУН прямо обманює український народ, бо от говорить одне, а виходить друге». Розвиваючи цю тему, «Ікар» робив такий висновок: «Чого варте проголошення Української держави, коли на захист її не можемо поставити не то одного озброєного полку, але навіть потужної демонстрації»145.

Справді, не варто розглядати Акт 30 червня 1941 р. як одну з форм державотворчої діяльності українського народу. Не варто увінчувати С. Бандеру лаврами, подібними до лаврів президента маріонеткової Словаччини Й. Тисо або глави Хорватії А. Павелича. Він сам не виявляв такого бажання. Усім своїм життям, безкомпромісною і водночас безнадійною боротьбою бандерівці довели, що високі посади і сите життя не для них, якщо народ уярмлений.



У світлі сказаного слід переглянути поширювані твердження про колабораціонізм українських націоналістів. Колабораціонізм — це відносини двох сторін, одна з яких служить іншій всупереч інтересам своєї держави і власного народу. Щоб колабораціонізм мав місце, не досить готовності підлеглої сторони співробітничати. Потрібна і готовність панівної сторони прийняти цю співпрацю. Такої готовності в нацистів не було аж до Сталінграда.

Якщо в останньому твердженні не можна сумніватись, то не варто думати над тим, як повели б себе українські націоналісти в альтернативній реальності: чи стали б служити німецьким окупантам, чи спробували б (як і розраховували від початку) використати їх для боротьби з іншими окупантами — польськими і радянськими. Життя саме дало відповідь на ці питання: українські націоналісти обрали боротьбу на три фронти — одночасно проти німецьких окупантів, проти польської Армії Крайової, яка діяла в підпіллі, і проти радянських партизан, а пізніше — проти каральних загонів двох наркоматів-монстрів — НКВС і НКДБ (а не Радянської армії, яка сама була під наглядом особистів). Як і наркомати, це були загони-монстри. У військах НКВС СРСР у 1944 р. налічувалося 907 тис. осіб, авіа- і танкові частини, які боролися з повстанськими формуваннями в республіках Балтії, Білорусії та Україні146.

Ті, хто називає оунівців колабораціоністами, не може звинуватити їх у державній зраді. Вони були громадянами Польської держави, хоча боролися з нею від її народження до загибелі. Встановлену в Західній Україні радянську державність вони не визнали, маючи для цього всі підстави.

Ідейна близькість німецьких нацистів і українських націоналістів часто абсолютизується. Самі оунівці, інколи визнаючи цю близькість, ще не знали, що турбота про інтереси власного народу перетвориться в гітлерівців на хворобливу ненависть до інших народів, особливо тих, хто населяв територію майбутньої, як вони сподівалися, Великої Німеччини.



Виходячи з того, що нацисти не бажали створювати у Східній Європі національні держави і дозволяти існування місцевих політичних організацій, тим більше — з бойовиками при них, співробітництво українських націоналістів із Третім рейхом на інституційному (державному або партійному) рівні було неможливим за визначенням. А тільки таке співробітництво можна назвати колабораціонізмом. Озброєння людей місцевих національностей допускалося в окупованій Україні лише в разі, якщо вони ставали на службу в німецькі установи, органи або військові підрозділи.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка