Червоний виклик

9.8

Битва за Україну

19 листопада 1942 р. після інтенсивної артпідготовки радянські війська зламали німецьку оборону і рушили в напрямі на Калач у тилу противника. 23 листопада, вийшовши на Калач, вони замкнули кільце, в якому опинилися 22 дивізії загальною кількістю близько 330 тис. осіб. Більша частина радянських військ пішла далі на Ростов, залишивши в тилу оточеного противника. Незабаром у контрнаступ перейшли й війська на Північному Кавказі. Командування Вермахту почало терміново відводити війська з Кубані, щоб вони не потрапили в іще більший котел. Операція по деблокуванню сталінградського угрупування, яку очолив Б. Манштейн, зазнала невдачі, і в січні 1943 р. воно здалося в полон.

Перемога під Сталінградом створила умови для визволення України. 18 грудня 1942 р. бійці 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту звільнили перший населений пункт на території України — село Півнівку Міловського району. В лютому 1943 р. були звільнені Ворошиловград, Ростов і Новочеркаськ, після чого наступ вичерпався. На рубежі ріки Міус почалися позиційні бої, які тривали до осені.

Наступ на харківському напрямі був зупинений німецькими військами у березні 1943 р., після чого тут розгорнулися позиційні бої. Сторони почали готуватися до літньої кампанії.

У 1943 р. радянська промисловість випустила більше літаків, танків, гармат, стрілецької зброї та боєприпасів, аніж промисловість Німеччини і всієї окупованої Європи. Різко зріс обсяг поставок по ленд-лізу. Головною ударною силою Червоної армії стали танкові війська. Ставка ВГК улітку 1943 р. накопичила в резерві 10 армій¹⁴⁷.

Після тотальної мобілізації чисельність Вермахту перевищила 10 млн солдатів та офіцерів. Німецька промисловість почала поставляти фронту нові танки — «Пантери» і «Тигри» з надзвичайно міцною бронею і далекобійною потужною гарматою, а також досконалі літаки. З цими силами противник розраховував переломити хід війни на Східному фронті, поки союзники не відкрили фронт на західних кордонах Німеччини.

Між Орлом і Бєлгородом на лінії фронту з радянського боку утворився виступ (з німецького боку — виїмка). Як повідомили Ставці ВГК англійці, Генеральний штаб Вермахту почав планувати операцію «Цитадель». У ході операції планувалося ліквідувати виступ разом з розташованими в ньому військами Центрального і Воронезького фронтів, після чого завдати удару по тилах Південно-Західного фронту. В районі виступу з центром у Курську німецьке командування зосередило 50 найбільш боєздатних дивізій, у тому числі 16 танкових і моторизованих, понад 900 тис. солдатів та офіцерів¹⁴⁸.

Маючи дані про суть і початок (5 липня о 3-й годині) операції «Цитадель», Ставка ВГК вирішила прийняти удар, знищити в ході оборонних боїв ударні сили противника, і тільки після цього розпочати контрнаступ. У тилу Курського виступу як резерв Ставки був розгорнутий Степовий військовий округ (з 9 липня — фронт). За годину до наступу по районах зосередження ударних угруповань противника було нанесено артилерійський удар, який послабив його наступальний потенціал.

Та все ж 9 липня противник прорвав оборону Воронезького фронту і просунувся на відстань до 35 км, після чого переніс напрям головного удару на залізничну станцію Прохоровка з метою захопити Курськ. 12–13 липня тут розгорнувся бій за участю 1 200 танків з обох сторін. Головною ударною силою Вермахту був танковий корпус СС у складі трьох дивізій — «Рейх», «Мертва голова» і «Адольф Гітлер». У ході бою радянські війська втратили 500 танків з 800, німці — 300 з 400. Бойовище під Прохоровкою стало переломним. З 12 липня почався контрнаступ військ Західного і Брянського фронтів. У ході Курської битви, яка тривала до 17 липня, Вермахт втратив до півмільйона солдатів і 1,5 тис. танків. Утрати радянських військ, незважаючи на кількісну перевагу, були більшими — до 860 тис. солдатів, понад 6 тис. танків і мобільних артилерійських установок¹⁴⁹.

Маючи свіжі резерви, Ставка ВГК 3 серпня почала наступальну Бєлгород-Харківську операцію силами Воронезького і Степового фронтів. 23 серпня радянські війська оволоділи Харковом, що створило сприятливі умови для звільнення Лівобережної України і виходу на Дніпро.

У серпні 1943 р. війська Південного фронту прорвали добре укріплений оборонний рубіж противника на річці Міус і оволоділи Таганрогом. Це відкрило шлях углиб Донецького басейну. У вересні були звільнені Сталіно й Маріуполь.

Війська Центрального фронту теж перейшли в наступ наприкінці серпня 1943 р., просуваючись у напрямі Гомеля. Армія під командуванням І. Черняховського увійшла в північні райони України і звільнила Конотоп, Бахмач та Ніжин. 21 вересня війська фронту зайняли Чернігів і вийшли до Дніпра. У ніч на 20 вересня танкова армія генерала П. Рибалка, яка діяла у складі Воронезького фронту, почала наступ на Переяслав і теж вийшла до Дніпра.

15 вересня А. Гітлер віддав розпорядження військам, що перебували на Лівобережній Україні, відійти за Дніпро, щоб уникнути оточення. У Південній Україні Вермахт мусив закріпитися на річці Молочній і тримати оборону. Не зустрічаючи опору, частини Червоної армії стрімко просувалися до Дніпра, щоб з ходу переправитися на правий берег. Розрекламований Геббельсом «Східний вал» на правому березі ріки виявився фікцією, в німців не було часу і засобів, щоб створити суцільні укріплення на водній перепоні довжиною в 750 км. До того ж вони вважали, що таку широку водну перепону можна обороняти без інженерних укріплень того типу, які споруджуються на суходолі.

У ніч на 22 вересня війська Воронезького фронту форсували Дніпро на південь від Києва, біля села Великий Букрин. У ніч на 26 вересня почалася переправа радянських військ у районі Лютіжа і Вишгорода. Ці переправи з наступним розширення плацдармів (Букринського — до кілометра по фронту і 6 км у глибину, Лютізького — до 15 км. по фронту і 10 км углиб) супроводжувалися величезними жертвами.

Ставка ВГК зобов’язала армію звільнити Київ до 7 листопада. Всупереч пропозиції К. Рокосовського атаки на Київ ішли з букринського плацдарму. Створення цього плацдарму й атаки з нього коштували життя 250 тис. червоноармійцям, але не принесли успіху. У жовтні основна маса військ була перебазована на Лютізький плацдарм, і 3 листопада звідти почався наступ. На світанку 6 листопада Червона армія увійшла в Київ. За здобуття столиці України до червоної дати в календарі заплатили життям 417 тис. бійців і командирів Червоної армії.

Перебазування фронтів на територію України (як і Білорусії) викликало необхідність зміни їх назв. 20 жовтня Ставка ВГК перейменувала Воронезький фронт (у складі восьми армій) на 1-й Український, Степовий (дев’ять армій) — на 2-й Український, Південно-Західний (шість армій) — на 3-й Український, Південний (сім армій) — на 4-й Український.

На початку 1944 р. Вермахт іще мав велику силу. На Східному фронті воювало майже 5 млн. солдатів та офіцерів. У їхньому розпорядженні було майже 55 тис. гармат та мінометів, 5,4 тис. танків і штурмових гармат, понад 3 тис. літаків. Однак у цей час Червона армія стала набагато сильнішою, ніж противник: 6,4 млн солдатів та офіцерів, майже 96 тис. гармат і мінометів, понад 5 200 танків і САУ, 10 200 бойових літаків¹⁵⁰. Перевагу треба було використати, і цьому сприяли три чинники: зростаюча майстерність командування, представників якого війна висунула на чільні позиції в армії, досвід і воля червоно-армійців, для яких війна стала вітчизняною, і зневіра у власних перспективах з боку противника. Ця зневіра охопила всі ешелони Вермахту, нацистської державної машини і німецького населення, яке пам’ятало уроки Першої світової війни. У травні 1944 р. Г. Гіммлер потішив німецький генералітет тільки однією перспективою: можливістю розвалу коаліції держав, які оголосили себе Об’єднаними Націями і зобов’язалися воювати до беззастережної капітуляції противника¹⁵¹. Між ключовими гравцями в Об’єднаних Націях справді існували непереборні суперечності, але кожен із них, зі своїх причин, був зацікавлений в тому, щоб знищити нацистську Німеччину. Отже, сподівання на розвал коаліції були примарними.

З кінця грудня 1943 р. Ставка ВГК розпочала грандіозну стратегічну операцію, в якій були задіяні всі чотири Українські фронти. Операція на фронті довжиною в 1 400 км тривала до початку травня 1944 р. і складалася з десяти тактичних операцій: Житомирсько-Бердичівської, Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської, Нікопольсько-Криворізької, Ровенсько-Луцької, Проскурово-Чернівецької, Умансько-Ботошанської, Березнегувато-Снігурівської, Поліської та Одеської.

Найбільші результати дала Корсунь-Шевченківська операція, яка тривала з 24 січня по 17 лютого 1944 р. За рахунок перегрупувань на напрямках головних ударів 1-го Українського (М. Ватутін) і 2-го Українського (І. Конєв) фронтів була створена майже двократна перевага в живій силі і 2,5-кратна — в танках та артилерії. Ідучи назустріч один одному, фронти зімкнули кільце, в якому опинилися сім дивізій і одна бригада Вермахту, понад 80 тис. солдатів і офіцерів. Командувач групи армій «Південь» Е. Манштейн кинув на допомогу оточеним усі резерви і зміг врятувати 32 тис. солдат і офіцерів, але решта загинули або потрапили в полон. Утрати ворога на зовнішньому фронті і фронті оточення становили не менше 70 тис. осіб, радянські втрати — понад 80 тис. осіб.

У результаті Нікопольсько-Криворізької операції силами 3-го і 4-го Українських фронтів були створені умови для зайняття всієї Правобережної України. Війська 4-го Українського фронту (Ф. Толбухін) форсували Дніпро в його нижній течії і закріпилися на правому березі.

У березні 1944 р. 1-й Український фронт узяв Вінницю, Проскурів і Чернівці. Війська 2-го Українського фронту форсували Прут і закріпилися на місцевості по той бік державного кордону. 3-й Український фронт зайняв Миколаїв, а 10 квітня — Одесу. 4-й Український фронт у квітні здобув Крим і зайняв 9 травня Севастополь, після чого був ліквідований.

6 червня 1944 р. сталася знаменна подія — висадка союзників у Нормандії, на північному заході Франції.

10 червня розпочався новий наступ Червоної армії. Чотири фронти розгорнули операцію «Баґратіон», метою якої була ліквідація потужного угрупування ворога в Білорусії. Рятуючи його, Генеральний штаб німецьких збройних сил зняв шість дивізій, які обороняли західні області України. Це дозволило військам 1-го Українського фронту розгорнути наступ на рава-руському і львівському напрямах. 17 липня танкова армія генерала М. Катукова форсувала Західний Буг і продовжила наступ уже на території Польщі. Швидко просуваючись, війська 1-го Українського і 1-го Білоруського фронтів підійшли до Вісли і форсували її в районі Сандомира.

1-й Український фронт розвивав наступ у двох різних напрямах — до Вісли і в Карпатах, що створювало труднощі в управлінні військами. Тому Ставка ВГК відновила 6 серпня 4-й Український фронт у складі трьох армій під командуванням І. Петрова. Його війська зайняли Дрогобич і підійшли до кордонів Чехословаччини.

20–29 серпня 1944 р. силами 2-го Українського (Р. Малиновський) і 3-го Українського (Ф. Толбухін) фронтів була проведена операція, яка завершилася зайняттям Молдавської РСР. У ході Яссько-Кишинівської операції було розгромлене угрупування Вермахту «Південна Україна» загальною чисельністю 900 тис. осіб (дві румунських і дві німецьких армії, окремий німецький армійський корпус). Були знищені 22 німецькі і майже всі румунські дивізії. Румунія вийшла з війни і 24 серпня оголосила війну Німеччині.

Завершальною в битві за Україну стала Східно-Карпатська операція військ 1-го і 4-го Українських фронтів, яка тривала з 8 вересня до 28 жовтня 1944 р. У ході її німецькі війська залишили західні області УРСР, Закарпатську Україну і частину Східної Словаччини, були створені умови для зайняття радянськими військами Чехословаччини та виходу на південно-східні кордони Німеччини.

Битва за Україну тривала 680 діб, від січня 1943 до жовтня 1944 р. Червона армія провела за цей час 11 стратегічних і 28 фронтових операцій. Під час найбільшого напруження в боях її середньодобові втрати загиблими, пораненими і пропалими без вісті становили 68 тис. осіб¹⁵². Такою була ціна визволення від німецької окупації.