Червоний виклик



Сторінка9/56
Дата конвертації15.03.2018
Розмір6.43 Mb.
ТипКнига
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   56

9.9

Утворення і дії Української повстанської армії


У роки війни керівники УПА датували утворення організації весною 1943 р. У повоєнні часи провід ОУН(б) вирішив, що днем народження УПА слід вважати 14 жовтня 1942 р. Різнобій у датуванні вимагає пояснень.

В. Косик стверджував, що процес утворення УПА розтягнувся на півроку. У жовтні 1942 р. тільки почалося об’єднання загонів бійців-націоналістів у більші формування, які стали іменуватися повстанською армією153. Однак постанова військової конференції, яку провід ОУН(б) провів у Львові в грудні 1942 р., заперечує це твердження. Наприкінці 1942 р. мова йшла про створення у найближчому майбутньому збройних сил ОУН. Ювілеї, які відзначала УПА під час війни, відштовхувалися саме від весни 1943 р. як дати її утворення. Мотив для ревізії перших ювілеїв був цілком очевидним. Доводячи, що українські націоналісти почали боротьбу з німецькими окупантами раніше, ніж переконалися в кінцевій перемозі Об’єднаних Націй, тобто до Сталінградської битви, повоєнні керівники УПА рятували її репутацію в очах представників західних демократій.

Учасники III конференції ОУН(б), що відбулася 17–21 лютого 1943 р. біля Олеська (Львівська обл.), остаточно визначилися з необхідністю збройного виступу. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М. Степаняк пропонував розгорнути проти німців збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Д. Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р. Шухевич вважали, що збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразки на фронтах, а проти радянських партизанів і поляків.

Тим часом боротьба з німецькими окупантами вже стала фактом. 7 лютого 1943 р. сотня І. Перегійняка напала на бараки німецької поліції у містечку Володимирець (Рівненська обл.). У середині березня українці, які служили в німецькій поліції, покинули казарми за розпорядженням проводу ОУН(б) і зі зброєю відійшли в лісові масиви. Провід створив Головну команду УПА, яку з травня 1943 р. очолив Д. Клячківський.

Зрозуміло, що в умовах окупації Головній команді не вдалося перетворити повстанську армію на регулярну збройну силу. Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою. Однак сила УПА корінилася не в її чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(б).

3 лютого 1943 р. радянський УШПР розпочав переміщення в район білорусько-українського Полісся з’єднань сумських і чернігівських партизанів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні виконувати оперативно-стратегічні завдання. Одночасно емігрантський польський уряд почав розбудовувати в Західній Україні і Західній Білорусії збройні структури, щоб після поразки Німеччини самостійно відновити територіальну цілісність довоєнної Польщі. Нарешті, загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. У німецьких зведеннях вони розглядалися як «заражені бандитами райони».

Партизанська тактика, якої дотримувалися комуністи і націоналісти, мала різне концептуальне наповнення. Керівництво СРСР розглядало бойові дії партизанів у тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній армії, тому головним завданням радянських партизанів вважалися диверсії на комунікаціях противника. Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройного спротиву українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження Вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому поза увагою повстанців залишалися, як правило, залізниці, військові комендатури, штаби, місця базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир радянського партизанського з’єднання І. Шитов доповідав в УШПР: «Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення, і коли німці нападають на них»154.

Подібної тактики дотримувалися й польські військово-політичні кола. Після нападу Німеччини на СРСР головне командування «Союзу збройної боротьби» (від 1942 р. — Армії Крайової) видало наказ, за яким усі поляки на окупованих територіях зобов’язувалися дотримуватися нейтралітету стосовно воюючих сторін і не допомагати жодній з них, «стоячи зі зброєю при нозі». У січні 1943 р. начальник ЦШПР П. Пономаренко інформував Й. Сталіна, що польський емігрантський уряд з огляду на неминучість розгрому союзниками Німеччини не збирається витрачати свої людські резерви на боротьбу з німцями, і робив висновок: «Польські сили зберігаються і організовуються значною мірою проти Радянського Союзу»155.

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів на Волині і в Поліссі, перешкодити їм у диверсіях — адже кожна така диверсія оберталася трагедією для місцевого населення. Німецькі карателі здійснювали «відплатні акції» — спалювали села і нищили їх мешканців.

Восени 1943 р. в ОУН(б) виникла ідея створення представницького органу, покликаного здійснювати політичне керівництво визвольною боротьбою в Україні. Концепції вождізму і націократії почали поступатися місцем ідеям національно-визвольної боротьби, застосованої на демократичних засадах. Після тривалої підготовчої роботи у липні 1944 р. неподалік від Самбора, на території, що перебувала під владою УПА, відбувся установчий великий збір Української головної визвольної ради. Головою президії УГВР став К. Осьмак, головою генерального секретаріату (уряду) УГВР — Р. Шухевич. УПА була формально підпорядкована УГВР. Представники ОУН(м) відмовилися увійти в УГВР, оскільки ОУН(б) зберігала фактичний контроль над повстанською армією.

У цей час боротьба з прийшлими військово-політичними силами (німецькою адміністрацією і радянськими партизанами) залишалася для українських націоналістів на друтому-третьому планах порівняно з боротьбою проти польської адміністрації і створюваної нею збройної сили — Армії Крайової. Українсько-польське протистояння розгорнулося з 1918 р., коли польська політична еліта відроджувала Польщу в кордонах XVIII ст., позбавляючи українців права на державне самовизначення. ОУН народилася в ситуації міжнаціонального конфлікту. Після німецько-радянської окупації Польщі в 1939 р. і німецької окупації в 1941 р. українсько-польське протистояння набуло більш гострих форм, тому що окупаційні влади використовували його в своїх інтересах. Упродовж віків населення здебільшого мирно співіснувало, незважаючи на етнічні й конфесійні відмінності. У тяжких умовах окупації воно могло виживати лише тоді, коли спиралося на підтримку своїх одноплемінників, включно з політиками.

Коли німці дізналися, що українська допоміжна поліція (шуцмани) була однією з форм конспіративної мережі ОУН(б), вони почали її роззброювати. Власне, цим була ініційована масова втеча поліцаїв у ліси, де формувалася УПА. Окупаційна адміністрація замінила всіх українців у своїх службах і в допоміжній поліції поляками, що одразу відчуло на собі українське населення Волині. Разом з тим це дало привід крайовому проводу ОУН(б) на північно-західних українських землях покласти всю відповідальність за загострення міжнаціональних відносин на поляків. У відозві-ультиматумі до польського населення від 18 травня 1943 р. Д. Клячківський писав: «У теперішній час наша адміністрація полишила свої пости, щоб німці не мали доступу до наших сіл і не могли б нас нищити, як це було досі. Ви першими добровільно зголосилися зайняти її місце і допомагаєте німцям проводити їхню бандитську роботу. Зараз ви є сліпим знаряддям в німецьких руках, яке спрямоване проти нас. Але пам’ятайте, якщо польська громадськість не вплине на тих, котрі пішли в адміністрацію, поліцію та інші установи з тим, щоб вони їх полишили, то гнів українського народу виллється на тих поляків, які мешкають на українських землях. Кожне наше спалене село, кожна наша жертва, що будуть з вашої вини, відіб’ються на вас»156.

Поляки не пішли з німецької служби. Ця служба була плацдармом, за наявності якого вони змогли б зберегти свій вплив у Західній Україні після розгрому гітлерівської Німеччини. Була й побутова причина. Наміри поляків або українців знайти в складних воєнних умовах роботу в окупаційних адміністративних органах, якщо вона не пов’язувалася з каральними діями проти місцевого населення, були тільки прагненням вижити і допомогти своїм одноплемінникам. Але серед поляків, які йшли в німецьку допоміжну поліцію і одержували зброю, були й такі, що давали вихід почуттям міжнаціональної ненависті. У радіограмах з радянських партизанських загонів, які надходили до ЦК КП(б)У сповіщалося, що у травні-червні 1943 р. польська допоміжна поліція разом з німецькими карателями знищила майже чверть українського населення Людвипольського району (Рівненська обл.), включаючи людей похилого віку, жінок і дітей157.

У липні 1943 р. у відозвах ОУН(б) до польського населення перед кожним польським селом була поставлена вимога, щоб його мешканці «за 48 годин вибралися за Буг або Сян — інакше смерть!». Польське підпілля видало наказ: «Сидіти на місці, бо Польща втратить Волинь». 11 липня відбулися скоординовані напади загонів ОУН(б) одночасно на 167 польських поселень. Спричинена війною бруталізація поведінки населення накладалася на побутову ворожість, на одвічні суперечки сусідів за межу. Криваве протистояння було детерміноване обопільним екстремізмом, що знецінював людське життя, виправдовуючи масові вбивства патріотичними гаслами.

У матеріалах Делегатури польського уряду за 1943 р., коли йшлося про антипольські акції на Волині, фігурувала, як правило, не ОУН(б) і навіть не УПА, а «волинська ОУН». За цією назвою стояв провідник ОУН(б) на Волині і командувач УПА Д. Клячківський. Саме цей діяч українського повстанського руху доклав тоді найбільше зусиль до організації не стільки антинімецької й антирадянської, скільки антипольської боротьби158. Польський дослідник В. Філяр знаходить підтвердження цієї думки і в українських тогочасних джерелах, наводячи полеміку між М. Лебедем (який очолював провід ОУН після арешту С. Бандери) і Д. Клячківським на III надзвичайному великому зборі ОУН(б), що відбувся в серпні 1943 р. у Тернопільській області. Лебідь заявив, що під керівництвом Клячківського «УПА скомпрометувала себе бандитською діяльністю проти польської людності»159.

Учені української діаспори теж вважали, що в історії ОУН(б) і УПА волинська трагедія — це важка пляма, яку не можна ані виправдати, ані пояснити. Проте не можна було звинуватити Д. Клячківського, не звинувачуючи при цьому весь український повстанський рух. Цю трагедію можна було лише замовчати. Не випадково в «Енциклопедії українознавства», де подавалися короткі біографії діячів навіть зовсім невеликого масштабу, не знайшлося місця для Д. Клячківського (Клима Савура, Охріма). Мабуть, не випадково його під пристойним приводом у листопаді 1943 р. позбавили посади головнокомандувача УПА. В українському повстанському русі політичне і військове лідерство зосередилося в руках Р. Шухевича (Тараса Чупринки).

Коли виникла УПА, радянські партизани почали запитувати своїх керівників у ЦК КП(б)У і УШПР, як до неї ставитися. 23 березня 1943 р. перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов написав на ім’я С. Ковпака і комісара С. Руднєва лист, у якому виклав офіційну точку зору. Треба виходити з того, писав він, що «керівники українських буржуазних націоналістів — це німецькі агенти». Далі він роз’яснював: «Певна частина рядових учасників у цих загонах палко бажає боротися з німецькими окупантами, але вони обдурені буржуазними націоналістами». Тому він рекомендував: «Не вступати в контакт з цими загонами; не виступати збройно, якщо вони самі не нападуть; пам’ятати, що головним і основним завданням є розгром фашистської Німеччини і вигнання німецьких окупантів з нашої території»160. Отже, Хрущов діяв прагматично, коли радив не чіпати націоналістів: хай воюють з німцями, воювати доведеться, бо німці не потерплять чужих збройних формувань у власному тилу.



Після проходження фронту основним засобом боротьби сталінської держави з українським національно-визвольним рухом стали мобілізації місцевого населення в Червону армію. Секретар Рівненського обкому КП(б)У В. Бегма запропонував Хрущову «здійснити поголовну мобілізацію чоловіків від 17 до 50 років життя в області і відправити подалі в тил східних областей, де їх розсортувати: частину до армії, а частину — в робочі батальйони»161. Ідея була прийнята і реалізована Хрущовим і Сталіним. Мобілізаційна політика у Західній Україні набула особливого підтексту: поряд з поповненням радянських збройних сил ставилося завдання позбавити такої можливості УПА, тобто підірвати ресурсну базу національно-визвольного руху.

Первинна ідея В. Бегми була «вдосконалена». Польові військкомати вже напрацювали досвід мобілізації населення у східних областях України. Замість того, щоб відправляти мобілізованих «подалі в тил», їх нерідко кидали в бій — ще не навчених, погано озброєних, іноді навіть не обмундированих.

Знаючи передвоєнний досвід радянізації західних областей, керівники ОУН(б) попереджали, що співчуваючі визвольному руху можуть влаштовуватися на роботу в радянських органах, але не повинні йти в НКВС. Повідомлялося, що відділи НКВС узяли на озброєння тактику маскування під відділи УПА, які шукали зв’язку зі справжніми повстанськими підрозділами і таким способом виявляли їх. Єдино можливою «грою» з більшовицькими силовими структурами визнавалася «гра кулеметів». Для такого застереження були вагомі підстави. Перший заступник наркома внутрішніх справ УРСР, у минулому — начальник УШПР Т. Строкач поставив на потік використання в оперативних цілях полонених учасників повстанського руху. Наприклад, командир куреня УПА на Волині П. Власюк погодився на співпрацю з органами НКВС і керував діями спецгрупи. Маскуючись під повстанський відділ, ця група викрадала або вбивала учасників визвольного руху. У другій половині 1944 р. у Рівненській області діяло 47 таких спецгруп162.

9 жовтня 1944 р. нарком внутрішніх справ СРСР Л. Берія і нарком державної безпеки СРСР В. Меркулов підписали спільний наказ «Про заходи боротьби з оунівським підпіллям та ліквідацію збройних банд ОУН в західних областях УРСР». Ліквідація підпілля доручалася військам НКВС. Головна увага зверталася на виявлення ліній зв’язку, конспіративних квартир і явочних пунктів, упровадження агентури до районних, обласних і центрального проводів ОУН, виявлення складів зброї, продовольства і друкарської техніки. Рекомендувалося посилити репресивні заходи щодо родин активних учасників підпілля — заарештованих, убитих або тих, що перебували на нелегальному становищі163.

За даними НКВС УРСР, у 1944–1945 рр. було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій у західних областях, вбито 103 313, захоплено в полон 110 785, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з’явилося 50 058 осіб. У віддалені регіони СРСР було вислано в 1944 р. 4 744 родини (13 320 осіб), а в 1945 р. — 7 323 родини (17 497 осіб), пов’язаних із підпіллям164.

Колосальні втрати, заподіяні репресивними органами радянської держави учасникам повстанського руху, наочно ілюструють його масштаби. Повстанці трималися мужньо. Це засвідчує співвідношення між кількістю репресованих і кількістю тих, хто з’явився з повинною після оголошення амністії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   56

Схожі:

Червоний виклик iconМатеріяли до біографії письменника лопуцьки
«Лопуцька В. випускає незабаром у видавництві «Червоний Пролетар» збірку оповідань під назвою «Червоні зеленя». Крім того, письменник...
Червоний виклик iconКомунальний заклад «рівненська обласна наукова медична бібліотека» рівненської обласної ради
Закон урср про статус громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи // Червоний прапор. 1991. 25 січ
Червоний виклик iconІсторія України в романах Валентин Чемерис
Але І у Дорошенко, І у Маннергейма було в серці щось, перед чим не спроможні встояти ані чини, ані імперії. Це «щось» — любов до...
Червоний виклик iconМедична бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ
Батурін О. “Червоний Хрест” поспішає на допомогу: [про Бериславську районну організацію “Товариство Червоного Хреста України”] /...
Червоний виклик iconМисик Василь Олександрович (1907-1983)
Зшиток із його віршами Казка надіслав своєму другові Павлу Тичині, а той, у свою чергу, показав поезії школяра М. Зерову, М. Рильському,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка