Чисте небо "Дарничанки"



Скачати 127.35 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір127.35 Kb.


Чисте небо “Дарничанки”

Мединський Ю. Журнал “Українська культура”. – 2007. – № 6 (черв). – С. 18–21


Чисте небо “Дарничанки”

Заслужений народний ансамбль пісні і танцю України “Дарничанка” створений у 1962 році при Будинку культури Київського комбінату штучного волокна. За 45 років творчого життя колектив здобув високе визнання не тільки в Україні, а й далеко за її межами. Були злети, радощі та розчарування, але поступовий рух уперед не припинявся. З 1992 року колектив очолює заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв Петро Андрійчук. З ним наша розмова.
- Петре Олександровичу, що не кажіть, сорок п’ять років – це вже історія. Значить – традиції, досвід, свій мікроклімат у колективі, своя аура. Як виник ансамбль, хто його творці, який багаж набула “Дарничанка” за цей час? Поділіться, будь ласка, своїми думками. Гадаємо то буде цікаво не тільки нашим читачам, й молодим керівникам творчих колективів.

- Чудово. Давайте у розмові з вами будемо ніби відтворювати біографію колективу.



Про витоки

- Метою творців ансамблю пісні і танцю була пропаганда української культури, української народної пісні. Ідеологом, натхненником і організатором цього колективу був хореограф, згодом заслужений діяч мистецтв України, доктор мистецтвознавства, професор Кім Василенко. На той час він уславився своїм ансамблем танцю у Дніпродзержинську. А хормейстером став заслужений артист України, випускник Київської консерваторії по класу Григорія Верьовки Валентин Швиденко.

Завдяки наполегливій праці цих двох фундаторів, видатним організаторським здібностям Кіма Василенка ансамбль стрімко увірвався у культурне життя України і вже через рік став народним, а через чотири – заслуженим ансамблем пісні і танцю Української РСР. Це звання отримати було непросто – воно присвоювалося виключно Президією Верховної Ради республіки.

Ансамбль мав дуже потужний танцювальний колектив, тож інколи сприймався як танцювальний, але нерідко домінував і хоровий колектив. Таким чином гармонія зберігалася.

У 1966 році Валентин Швиденко покинув колектив, у хорі справи погіршилися, але танцювальна група була на висоті. 1973 року поріг “Дарничанки” переступив Анатолій Пашкевич і це стало видатною подією. Він працював тут неповних чотири роки і за цей період максимально відродив хорову справу та підняв її на високий професійний рівень.

Взагалі, кожен керівник вносить щось своє. А в мистецтві це особливо помітно. Наприклад, В. Швиденко створював масштабні, масові хори з 80-100 осіб, а А. Пашкевич набирав у партію по семеро людей. Чотири партії – всього 28 осіб. Це потребувало копіткої, подеколи жорсткої роботи. Але через рік хор уже зазвучав по-пашкевичевськи. Таким чином, робота Анатолія Максимовича стала яскравою сторінкою у житті “Дарничанки”.

З 1977 року, впродовж п’яти років, колектив очолював Григорій Куляба, заслужений діяч мистецтв, відомий хормейстер. Власне при ньому концертмейстером ансамблю став я.

А в 1982 році до нас знову повернувся Валентин Швиденко і впродовж десяти років був художнім керівником і диригентом. Після того, як він залишив ансамбль, очолити цей колектив запропонували мені. Я завжди любив “Дарничанку” і таку пропозицію вважав за честь для себе, але на той час працював уже викладачем в інституті культури , відкрилася перспектива роботи у державній філармонії. Окрім того, в одному із цехів комбінату мною був заснований аматорський хор, яким я керував на громадських засадах. Він зазвучав не тільки в Україні, колишньому Союзі, але й за кордоном.

Погодився не одразу, бо, відверто кажучи, дуже хотілося працювати у філармонії. Але й “Дарничанку” любив до безтями. Вона й перемогла.

Колектив, не тільки на мою думку, був у складному становищі й потребував радикальних змін, тому дав згоду за певних умов: протягом року хор веде оновлення складу, репертуару, шукає свій стиль. Значить, концерти відміняються. І керувати я погодився не більше п’яти років, тому що, як кажуть психологи, перші п’ять років керівник працює плідно, а потім може стати гальмом у розвитку колективу.

Мої умови, звичайно, не викликали великого захоплення у керівництва, але були прийняті. Працювали ми у непростий період гіперінфляції, розвалу підприємств, “прихватизації” та росту безробіття. Робота була напружена та, як виявилося, плідна. Бо коли через рік дали концерт до 30-річчя ансамблю, колектив із цим впорався блискуче. А це не тільки хор, але й хореографічна група, якою тоді керував прекрасний балетмейстер Дмитро Подвисоцький. Уявіть собі переповнену залу, забиті проходи, відкриті двері й люди за дверима… І від цієї маси падає на нас грім аплодисментів, вигуки схвалення, вимоги повторювати майже кожен номер! Ми були по-справжньому щасливі разом із нашими слухачами та глядачами.

Окрилені цим успіхом, зрозуміли, що стоїмо на правильному шляху, і стали працювати ще активніше та натхненніше. З Іваном Сем’янківим, нашим прекрасним адміністратором, об’їздили майже всю Україну. І завжди був великий успіх.

Та найбільше наше щастя в тому, що маємо такого непересічного керівника Будинку культури , заслуженого працівника культури Росії Володимира Петровича Бибу. Без його підтримки та допомоги, без його захисту, я переконаний. “Дарничанки” уже не було б. Він зажди знаходив і знаходить вихід у найскрутніших ситуаціях.

Це – театр народної пісні

Ми багато їздили, набули ще більшої популярності, нас почали запрошувати на різноманітні фестивалі, громадські та державні заходи. Але через п’ять років, у 1997-му, добіг кінця обумовлений термін нашої співпраці… Зважаючи на те, що розлучення керівника з колективом у ті вкрай непрості часи було б смерті подібне, я надалі запровадив в “Дарничанці” таке правило: щорічно, з обранням художньої ради, колектив водночас ставитиме питання і про довіру керівникові на наступний рік. І якщо третина колективу не захоче мене бачити своїм керівником, я одразу ж подам заяву на звільнення. Бо, на моє глибоке переконання, де немає довіри до керівника, – там немає і творчості. Отак працюємо вже протягом десяти років.

У доробку – велика динамічна програма, виступаємо на найкращих столичних сценах, багато їздимо. Нас слухали в Австрії, Болгарії, Італії, Литві, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Фінляндії, Франції, Чехії. “Дарничанка” – володар гран-прі четвертого Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народно-хорового співу ім. Порфирія Демуцького. Про нашу творчість створено телевізійні музичні фільми “Їхав козак”, “Співуча “Дарничанка”, аудіо альбом “Єднаймося, люба родино”. Колектив брав участь в озвучуванні та зйомках кінофільмів “Червоне вино перемоги”, “Золота куля”, “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”, “Сорочинський ярмарок”, першого українського телесеріалу “Роксолана”.

Нами випущені нотні збірки “Дорога до мами”, “Співає народний хор” і “Співає “Дарничанка”.

Коли у нас відібрали танцювальну залу, розпалася і танцювальна група. Тоді знайшли вихід у тому, що затанцював хор. Бо справді ж, народна пісня, як правило, не статична. Одна й та ж людина і співає, і танцює. Рух – це складова нашої пісенної творчості.

Ансамбль сьогодні став, фактично, театром народної пісні. Тому кожну пісню, яку ми беремо до репертуару, розглядаємо з точки зору її сценографічного втілення. Пісні підбираються найрізноманітніші. Свої власні твори включаю до репертуару вкрай рідко, щоб не перетворити ансамбль в авторський колектив. Український народ створив сотні тисяч прекрасних пісень, тож є з чого вибирати Обробки переважно роблю сам, щоб колектив мав свій неповторний репертуар. А це не так просто. Це складна робота і не завжди удача чекає на цьому шляху.



Аматорський колектив професійного рівня

Щороку звітуємо перед слухачами. Нинішнього – з нагоди нашого 45-річчя. Реклами, фактично, не робили, тому що зала Будинку культури й без реклами не вміщує всіх бажаючих. Ви свідок цього. “Дарничанку” люблять, і це для нас – велика честь. Але й відповідальність. Заслужену любов слід підтримувати і не розчаровувати тих, хто нам довіряє та вірить у нас. А це найважче.

Тому думки про майбутній звіт беруть мене в полон уже наступного ранку після звітного концерту. І вся надія в мене на наших людей. А вони – прекрасні. У нас немає жодної підставної особи. Бо чужак в ніколи не дасть потрібного результату. Правда, аматорам важче вивчати нові пісні, дехто з них навіть нотної грамоти не знає. Я їх цьому навчаю і всі нові пісні розучуємо по нотах. Та коли вони вже вивчили пісню, то це такий ансамбль, якого “варяги” створити не зможуть!

Ми не спроможні вивчити багато репертуару, але те, що виконуємо, намагаємося робити на найвищому рівні. Тому працюємо над кожним твором довго, старанно, шукаємо композицію, драматургію, сценічне втілення, щоб пісня розцвіла всіма барвами.

Я вважаю, в Україні більше талантів, ніж того потребують професійні колективи. Багато хто з них не працює у філармоніях хоча б через те, що у професійних колективах дуже низька зарплатня. Це, наприклад, стало однією із причин того, що більшість дарничан не поїхала з Анатолієм Пашкевичем до Луцька створювати Волинський народний державний хор. А він готовий був забрати з собою майже увесь колектив.

Так і у нас була можливість стати муніципальним ансамблем. Але дарничани не захотіли. Це – зміна професійної діяльності, щоденні репетиції, заплановані концерти, виснажливі поїздки. І… мізерні заробітки. Та й кількісно колектив необхідно було б зменшувати. Мене саме це не влаштовувало. Бо великих ансамблів сьогодні в Україні одиниці. Всі професійні колективи менші за складом, у них просто обмежений штат. А уявіть собі, коли сорок п’ятеро людей на сцені й вони дають тихесенький звук, піанісимо. Це ж краса неймовірна! Бо – це не п’ять, не вісім, а сорок п’ять осіб. І оцінити це явище можуть не тільки фахівці.

При такій кількості людей динамічна шкала безмежна, та й тембрів можна утворювати безліч. І саме тому я не можу допустити, щоб колектив став меншим. А люди не хочуть мати статус муніципального зі всіма його обмеженнями.

Я і дарничани дуже не любимо термін “самодіяльність”. Уявіть собі самодіяльного хірурга, водія, пілота… А чому в музиці, у тій справі, якій я вчився професійно, має бути самодіяльність? Я студентів університету і учасників “Дарничанки” навчаю одним і тим же законам музичного мистецтва. Ми разом боремося проти самодіяльності, коли дехто це поняття використовує для виправдання невисокого виконавського рівня. Ми доводимо, що якість, рівень виконавської майстерності має бути високим незалежно від статусу колективу. Тому дарничани ставляться професійно й до розспівувань, і до засобів виразності, витримують двогодинні, а то і більше, без перерви, репетиції. Я, працюючи в університеті, кажу відверто, що не бачу різниці між ними та студентами у ставленні до співу. Вони цій справі віддані до кінця – емоційні, жваві, розкуті, здатні до імпровізації. І, як наслідок цієї роботи, за оцінками фахівців, наш аматорський ансамбль виступає та звучить на професійному рівні.



Ми сюди приходимо творити добро

- Розумію, що самовіддачу кожної людини слід стимулювати. Маю на кожного своєрідне досьє – коли і яке заохочення він отримав: подарунок, подяку, путівку на оздоровлення дитини й тому подібне. Поза увагою не має бути залишена жодна людина.

Окрім цього, ми розвиваємося естетично, духовно: разом ходимо на різноманітні виставки, до театрів, музеїв, на екскурсії по місту, зустрічаємося з видатними людьми, буваємо на концертах у палаці “Україна”, Українському домі, філармонії, знімаємось у кіно. Радіо, телебачення, преса для дарничан – звичне явище. Всі ці заходи обговорюємо, кожен висловлює свою думку. І якщо порівняти наших дарничан з тими з ким вони працюють поруч не один уже рік, то можна переконатися, як колектив впливає на духовний зріст.

У колективі велика самоорганізація. Тут учасники самі обирають художню раду, старосту, керівника, вирішують самі, без мене, всі технічні питання. Самі приймають рішення та відповідають за них. А якщо людина внесе щось своє у роботу колективу, то вона вже легко з нього не піде. Мені шкода втрачати цих людей.

Дарничани люблять таку самоорганізацію, іноді навіть відпустки за основним місцем роботи погоджують з планами “Дарничанки”. І я не можу не захоплюватися самовідданістю цих людей. Тому за першої ж нагоди намагаємося віддячувати кожному. Так, по можливості беремо у концерні поїздки, на море членів їхніх родин. Бо це – люди особливі. Дехто із них прокидається о п’ятій ранку, щоб встигнути на роботу, але на репетиції не спізнюється і, тим більше, не пропускає.

Це – люди натхненні. Вони подають гарні ідеї, і я хочу, аби їхня творча фантазія не згасала.

У них гарні сім’ї, хоча у більшості – скромний матеріальний достаток. І коли сьогодні багато хто кинувся у пошуки матеріального за рахунок духовного, дарничани цього не роблять. Адже щастя не в матеріальних накопиченнях, а в балансі матеріального та духовного, як це зрозумів колишній наш співак, який другий рік успішно працює в Англії, але телефонує щотижня, бо не може жити без “Дарничанки”.

Ми об’їздили більшість областей України з програмою “Єднаймося, люба родино!”. І одна газета писала, що там, де співає “Дарничанка”, всі в залі стають українцями. Ми дійсно заради цього їздимо. Хочемо засобами пісні нагадуємо слухачам, що вони не малороси, у яких віками вбивали генетичну пам’ять, а діти великої, талановитої вільнолюбної нації, яка має не тільки щедру землю, а й багатовікову історію. З цього проростає віра у краще майбутнє.

Є ще одна свята для нас річ – поїздки на батьківщину членів нашого колективу. Даємо концерт для односельців, вклоняємося батькам і обов’язково зав’язуємо хустину матері. Тут і “Многії літа” батькам, учителям, односельцям за те, що подарували талант для нашого колективу.

У нас прекрасна атмосфера в колективі, дарничани шанують одне одного, але до цього ми йшли довго і непросто – де з ким довелося навіть розпрощатися. Я категорично забороняю конфлікти. Ми взяли за правило, що ніхто з дарничан не має права зневажливо говорити на адресу колег або керівників інших колективів, бо всі, хто служить українській пісні – наші друзі, а хто це робить талановито і самовіддано – то наш великий друг.

Ми прийшли сюди творити добро. А добро творять добром.



З думкою про майбутнє

- Заохочуємо людей до співу, проводячи вечори “Дарничанка” скликає друзів”. Приїздять люди зі всього Києва. Навіть з інших міст.

Ансамбль має багато показових виступів, проводить майстер-класи, творчі лабораторії, семінари для керівників творчих колективів України та зарубіжжя.

Ми стали повноправним суб’єктом радіоефіру. А відкрила нам радіо наша улюблениця Галина Верховинець. Тепер “Дарничанка” звучить в ефірі постійно, бо у цьому є громадська потреба.

Ми контактні й практично не відмовляємося від запрошень до виступів, є колективним членом Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, маємо добрі стосунки з багатьма трудовими колективами.

Планів у нас багато. Думаючи про майбутнє, докладаємо усіх зусиль для того, щоб зберегти все краще, що було у нашій далекій і недалекій історії. Бо сьогодні нищиться багато чого доброго, а натомість маємо безліч пороків.

Наш колектив оберігає та передає молоді все те краще, що живе століттями.

Можна закупити за кордоном фахівців і створити з них свої симфонічні оркестри, як це роблять корейці, можна закупити цілий оркестр за кордоном, не маючи свого, але ніхто і нізвідки не завезе нам нашу унікальну народну пісню, наш унікальний український мелос, якщо ми його не збережемо і не передамо новим поколінням. Тому робимо все для того, щоб не обірвалася тоненька ниточка між минулим і майбутнім.

Як казав Іван Франко: “Я для геніїв грядущих поле дикоє орав”. Ось ми і “оремо”, як можемо. Робимо все для того, щоб той, хто прийде після нас, робив це ще краще.

Записав Юрій Мединський



У нас свій дух

- Я прийшла до “Дарничанки” у вісімнадцять років і співаю вже понад п’ять літ. Цей колектив багато чому мене навчив. Я стала, як кажуть мої друзі, набагато кращою, та навіть якась дорослість, мудрість у мене з’явилась, незважаючи на вік.

Навчилась стриманості та розкутості, навчилась триматись на сцені. Петро Олександрович дуже мудрий педагог, він мене навчив посміхатися невимушено, вільно. Тепер я знаю, що посмішка – основа успіху.

Щаслива з того, що знаходжусь саме тут і просто не уявляю собі життя без “Дарничанки”, бо не знаю, як без неї воно склалося б.

Тут завжди допоможуть, в яку б годину ти не звернувся, ніколи не залишать у біді. В нас свій дарничанський дух: і взаємоповага, і взаємопідтримка, і взаємоспівчуття, і взаєморадість. Це зажди було, є і буде.

Катерина ГОВОРОВА
Відчуваю присутність мами

- До “Дарничанки” мене привела мама, коли мені було шість чи сім років. Тоді був такий колектив як “Дарничаночка”, де співали діти учасників ансамблю.

І з тих пір я весь час із цим колективом. Навіть коли були якісь перерви, знову приходив сюди, бо спілкування в ансамблі відволікало мене від міської колотнечі. Тут спілкуюсь зі справжнім мистецтвом, щирими добрими людьми, справжніми патріотами України. Тут із задоволенням співаю, а ще пишу вірші, музику, тобто створюю свої пісні, які, сподіваюсь, з часом почують люди.

“Дарничанка” мене багато чому навчила, та й не могла не навчити, бо тут проводжу дуже багато часу. Я навчився поважати старших людей, їхні погляди, думки, навчився цінувати мистецтво, відчувати у кожній пісні її душу, знаходити щось рідне.

В ансамблі відчуваю себе продовженням мами, яка тут співала і якої, на жаль, уже немає з нами. У мене був період, коли я хотів піти з цього колективу, але думки про маму мене зупинили. Маю тут замінити її. Коли йду на репетицію тою ж самою дорогою, якою ходила мама, відчуваю її присутність. І це мене надихає. Я зрозумів, що хочу ходити сюди завжди. Коли учасники ансамблю спілкуються десь за кулісами, то для мене дуже важливо це бачити. Я уявляю, що мама теж десь тут. Серед нас.

Тарас МЕЛЬНИК
Спів став життєвою потребою

- До “Дарничанки” прийшов у 1989 році. А до того, одразу після закінчення школи, співав у Кременчуцькому народному хору, у “Чумаках” і “Родені”.

Сюди прийшов тому, що керівником хору був Валентин Швиденко і в хорі звучали ті пісенні шедеври, яких мене навчив дядько на Полтавщині.

А коли керівником став пан Петро Андрійчук, хор зазвучав ще краще, по-новому. Мені дуже сподобався цей звук, чотири- і більшеголосний спів. І моє хобі стало життєвою потребою. Хоча я співаю все своє свідоме життя.

Наш ансамбль мені подобається ще й тим, що всі знамениті українські народні пісні, які ми виконуємо в обробках Пашкевича, Авдієвського, Андрійчука, зробили “Дарничанку” справжнім мистецьким явищем. Це справді унікальний вокально-хореографічний драматичний колектив. І наша розкутість на сцені, професіоналізм звучання – результат наполегливих репетицій. І це роблять люди на громадських засадах.

У цьому і є, мабуть, причина того, що за мої вісімнадцять років у ансамблі не було жодного концерту без аншлагу. Чи то в Києві, чи то деінде в Україні, чи за кордоном.



Віктор ДУБИНА
Це моє життя

- Вже тридцять п’ять років, як я співаю в “Дарничанці”. Ми сюди приходимо не на роботу, а співати, бо це нам подобається. В нас душа лежить до пісні. Тому наш керівник бере такі твори, які не виконують інші колективи. І тим ми відрізняємось. Їх дуже важко вчити, але ми все долаємо заради того, щоб побачити, як люди співають разом з нами, сміються, або плачуть. Як сидять у холодному клубі при мінусовій температурі, тримаючи пляшки з гарячою водою для обігріву. Тоді віддаєш усе, що умієш.

У нас багато людей, які співають по 20, 25 років. Є й молодь. Ми дуже раді приходу молоді.

“Дарничанка” для мене – все. Це частина мого особистого життя, це наче моя родина. Третина ж віку! Це таке місце, куди приходиш відпочити. Прийшла, поспілкувалась з прекрасними, дружніми людьми, поспівала з насолодою і йдеш, збагачена душею.



Катерина СУЛІМА

Журнал “Українська культура”,



2007 р., № 6 (червень), с. 18–21



Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Чисте небо \"Дарничанки\" iconІ. Незнайомка з зонтиком марко затримався на маяку І тепер шкодував. Якби він вийшов хвилин на п'ятнадцять раніш, дощ не догнав би його. Юнак поспішав, як тільки міг. Чорні хмари облягали небо
Чорні хмари облягали небо; великі прибійні хвилі з ритмічним шумом котилися на берег; в повітрі панував той особливий спокій, який...
Чисте небо \"Дарничанки\" iconУрок мужності "І плакало небо над Бершаддю "
Тема: Урок мужності "І плакало небо над Бершаддю "
Чисте небо \"Дарничанки\" iconО. В. Лісовська георгій семенович тереверко: мрія злетіти в небо

Чисте небо \"Дарничанки\" iconТема. Література українського романтизму. П. Гулак-Артемов-ський «Рибалка», Є. Гребінка «Українська мелодія», М. Пет-ренко «Небо», М. Шашкевич

Чисте небо \"Дарничанки\" iconВідомі кияни 4 Владислав Городецький 4
«льотчик», що піднімався з першими авіаторами на очах здивованих роззяв у небо, франт, що любив епатувати всіх і вся
Чисте небо \"Дарничанки\" iconТворчі завдання 1
Небо рясно вкривається пташиними зграями. Вимахують крилами, ніби прапорцями, поспішають додому. Спочатку прилітають потім а коли...
Чисте небо \"Дарничанки\" iconБіографія І. Канта. Догматичний І критичний етапи творчості
Дві речі наповняють душу всі новим І наростаючим подивом І благоговінням, чим частіше, ніж триваліше ми міркуємо про їх, зоряне небо...
Чисте небо \"Дарничанки\" iconІнформаційно-пізнавальний космічний рейс: «Дивлюсь я на небо…» Мета заходу
Ю. О. Гагаріна та Л. Каденюка; розвивати матеріалістичний світогляд; почуття дбайливого господаря планети; активізувати творчу та...
Чисте небо \"Дарничанки\" icon«Поет, який мріяв про небо. Донеччина у творчості М. Петренка»
Методи І прийоми роботи : робота в групах, складання клоуз-тесту, демонстрація проекту, метод «Мікрофон», метод «Незакінчене речення»,...
Чисте небо \"Дарничанки\" iconВедуча: Дивися, безкрайнєє, синєє небо, Стоїть над землею, неначе шатро. Воно посилає любов нескінченну І щиро дарує надію й любов ведуча
Чи є десь на землі такий край, де тихі травневі ночі пливуть на крилах солов’їних пісень, де вранці джерельною водою вмивається латаття,...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка