Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше



Скачати 250.06 Kb.
Дата конвертації16.03.2018
Розмір250.06 Kb.

Віктор ДАВИДЮК

УДК 398.2(477) Д-13



Рецензії

БАЙКА ПРО КОТА, АБО „МІФОЛОГІЯ, КОРОТШЕ..."

Мишанич С. Міфологізм творчості Тараса Шевчен­ка // С.Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці. - Донецьк, 2003. - Т. 2. - С. 4-23.

Мишанич С. Міф, міфологія, міфологізм, міфокритика, міфопоетика: історія інтерпретацїі та'розмежування понять // С.Мишанич. Фольклористичні та літературознавчі праці. — Донецьк, 2003. - Т. 2. - С. 4-23.

В одного чоловіка був кіт. Дивовижної був породи. Жили вони і горя не знали. Поки сусід не підбив чоловіка на дурне:

- Що толку з кота? Хоч би на виставки його возив, то заробляв би.

Дійсно, а чому б і ні. Почав чоловік пестити свого улюбленця та до виставки готувати. Райське життя настало для кота. Не встигав він проснутися, як господар йому і те, і те. Чого душа бажає. А як же, а раптом і дійсно кіт стане чемпіоном!

Кіт почав набирати форму. Шерсть на ньому й до цього блищала, а тепер аж переливалася. Всі, хто знав про дядькову затію, пророкували котові перемогу.

Та ось почав танути сніг, під вікном заплюскотіла капіж, а з вулиці озвалася щемлива кошача пісня. Кіт і сам не зчувся, як шугнув крізь відчинену кватирку і мов у воду канув. Даремно розвішував господар оголошення по під'їздах, його єдину надію як вітром здуло.

Але на початку квітня біля дверей квартири почулося знайоме шарудіння. Коли прочинив, перед ним стояло кудлате, брудне й худе створіння.


  • Ах ти сякий, ах ти такий, та я тебе глядів більше, ніж себе, не лише всю зарплату, душу в тебе вкладав. І що?

  • Не гнівайся господарю, - простогнав кіт. Мені теж життя не миле. Бродячі коти всіх кицьок розібрали, мені жодної не дісталося. Навіщо було так мене відгодовувати?

Старе лихо скоро забувається, коли нове в хаті. Тепер чоловікові не було життя через сусідів. А чи зайняв мурчик призове місце? Чи визнали його найкращим? Відступати від задуманого не було як. Почали кіт із господарем готува­тися ще серйозніше. Щоб кіт мав ще й добру спортивну форму, господар почав його ще й вигулювати. Кіт виробляв чудеса. Вітром вилітав на дерево, каменем падав униз - і хоч би яка подряпина. Відчувався чемпіонський характер.

Та знову настала весна. Але ще до її початку господар наглухо зачинив кватирку і майбутній чемпіон місця не знаходив в тісній квартирі - за вікнами співали кицьки і впадали за ними нездалі його торішні конкуренти. Котяче нутро майбутнього чемпіона прагло реваншу. Він плигнув спочатку на шафу, а потім з усієї сили вдарився в шибку і під вікном задзеленчало скло. Але не розрахував сили, бо перестрибнув через вузьку смугу газону і телепнув з третього поверху прямісінько на асфальт. На цьому його пригоди й закінчилися. З обдертим носом і підбитими обома передніми лапами він ледь доповз до квартири господаря.

Господар був чоловіком терплячим, тож, може, був би й забув про свої з котом прикрощі, та знову не було життя через сусідів. Вони, як ретельні вболівальники, чекали свого свята. Мусив чоловік признатися в своєму невезінні. Вони ж порадили каструвати мурчика, бо вік є вік, ще через рік може бути й застарий.

Минав ще рік. Кіт виконував план підготовки. Ні найменшого зриву. Господар був певен, що цього разу буде все як слід.

І ось настала весна. Під вікнами знову занявчало й заверещало. Кіт сам не зчувся, як знову поліз у відчинену кватирку.

Господар місця собі не знаходив.

Та на початку квітня худий і брудний мурчик знов пошкрябав у двері. Рука господаря потяглася до паска.

- Не бий, господарю, - поважно промурчав кіт.



  • Ага! Не бий! Не бив я тебе торік, не бив позаторік. Все терпів, бо розумів твою природну потребу. Що ж ти цього року там робив?

  • Е, - каже кіт, - думаєш, як скалічив мене, то й усе.
    Нічого ти не розумієш у цьому житті. А мене ось призначили методистом.

Сюжет цієї байки чомусь постійно приходить у голову, як тільки до рук потрапляє щось глибокодумне про сучасний стан української міфології. До початку 90-х цієї теми ні в фольклористиці, ні в літературознавстві на наших теренах наче й не існувало. Як стверджує Степан Мишанич, не наша це була тема і нам, українцям, не дозволялося нею займатися. Виходить і міфологів у нас не було. Звідки ж взялися методисти? Знали, виходить, як те діло робиться, тільки не могли з якихось поважних причин.

Обізнанішими з парадигмами міфа виявилися літературознавці. Вони хутко розподілили між собою ніші, відведені для різних парадигм, кожен на свій манер перекодував не лише „Лісову пісню" Лесі Українки і „Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, а й закодували все решту від Антонича до Стуса і тепер залишилося сперечатися, що в них свідоме, а що колективне несвідоме.

Довше запрягали фольклористи. Але поки одні запрягали, Степан Мишанич виголосив на Міжнародному з'їзді україністів у Чернівцях, а згодом у співавторстві з Мотрею Мишанич видав у Донецьку окремою брошурою та в тому ж таки Донецьку, але вже без Мотрі, в двотомнику свого вибраного розлогий огляд міфологічної думки в світі та свій погляд на те, якою він хотів би бачити її в Україні. Як і сам намір автора, назва статті всеохоплююча - „Міф, міфологія, міфологізм, міфокритика, міфопоетика: історія інтерпретації і розмежування понять". І хоч у назві більше ніж на історію автор не замахується, на ділі в радянських істориків обов’язковими компонентами були критика буржуазних вчених та пропаганда здобутків вітчизняної науки, єдино правильної, певна річ. Тут уже нічого не вдієш, хто до якої історії звик. Не буду пропагувати всієї тієї історії, торкнуся лише, так би мовити, її методологічних засад та дозволю собі висловити деякі контраргументи.

Хоч автор і маскує свій опус під історичний, даючи розлогий опис різних шкіл, течій і напрямів інтерпретації міфу, не знати чого в ньому більше: історії чи критики та пропаганди. Квінтенсенція С.Мишанича прос­та: нема в нас свого Леві-Стросса, Еліаде, Карамана й Малиновського, то й не треба, рівняймося на Потебню, Франка і Грушевського, бо деякі вже почали шарахатися, дивитися на іноземців, щось своє мудрувати, ну просто сміх.

Вже сам намір С.Мишанича бути арбітром нації в цій галузі викликає подив. Адже для того, щоб вчити інших, добре було б і самому щось зробити в цій галузі. Перу автора до появи згаданої праці на цьому поприщі належала лише одна стаття — „Міфологізм творчості Тараса Шевченка".

Чи можна з таким доробком займатися чимось іншим, крім історії дослідження проблеми? Що дає автору таку впевненість? Його попередні дослідження міфів про шля­хетність партизанів Ковпака, які він на противагу своїм колегам з інституту Рильського, які назвали їх оповідями, почав називати народними оповіданнями, чи „гідний" відпір буржуазному Григорію Грабовичу, якому він продемонстрував, що про міфологізм творчості Шевченка можна писати ще гірше, ніж із-за океану про Шевченків міф Укра­їни. Але якщо згадати історію, то саме цього американського вченого українського походження С.Мишанич і повинен вважати якщо не вчителем, то принаймні натхненником. Адже перша публікація Грабовича на згадану тему з’явилася в Україні не 1991р., як багато хто вважає, маючи на увазі його монографію „Шевченко як міфотворець", а ще 1988-го у часописі „Всесвіт". С.Мишанич знав її і на ній вчився, бо працював із Оксаною та Григорієм Грабовичами поруч. Стаття С.Мишанича „Міфологізм творчості Тараса Шевченка", яка побачила світ через п'ять років, від книги Грабовича істотно відрізняється, а від статті „Поет як міфотворець" про універсальні істини Т.Шевченка, які за непоодинокими західними теоріями прийнято називати міфами, хіба переліком тих універсалій, які один називає міфами, а інший - теж міфами або міфологемами, але умовно (с.7). Тож один вважає тими універсальними образами, які сублімуються в Шевченків міф України, Дніпро, Січ, Великий Луг, Холодний Яр, Батурин, Київ, Чигирин, Суботів, Берестечко, Полтаву, Дунай, Дон, Московію, Польщу (це Грабович), інший - вербу, зорю, гору, місяць, хмари, калину, соловейка, гайок (Мишанич). Один сміливо називає свої міфологеми міфами (Грабович), інший - міфами лише умовно, а здебільшого міфологізмами (Мишанич).

Досить порівняти дві статті та час їх появи і цілком достатньо, щоб з'ясувати, хто до кого в школу ходив. Тим не менше вчителя С.Мишанич критикує, а за звичкою радянської критики, ставить в одну обойму з Оксаною Забужко та Олесем Бузиною. Що й казати, схожість вражаюча. А якщо, по правді, то або повне непорозуміння, у що повірити важко, або ж дешева спекуляція на тлі епатажного Бузини.

Оце і вся передісторія зацікавлення автора міфами. Дуже не проста, як бачимо, передісторія.

Ще кілька словами згадує автор про міфологію у передмові до „Змієвих валів” – збірки легенд і переказів, передрукованих із інших джерел. Але й там ясності малувато. Зокрема автор пише: „В залежності від походження предмета зображення легенди поділяються на міфологічні ( з перевагою персонажів християнської та язичницької міфології), апокрифічні, антропоморфічні, есхатологічні, історико-героїчні, соціально-утопічні, соціально-побутові, топонімічні тощо” (Мишанич С. Із народної скарбниці // Змієві вали: Українські легенди та перекази / передмова, упорядкування і примітки доктора філологічних наук С.В.Мишанича. – К., 1992. – С.4). На жаль, доктор філологічних наук чомусь у своїй передмові не вказує, якими залежно від предмета зображення бувають перекази, адже вище сказане, як видно з тексту, стосується тільки легенд. А якщо в підзаголовку збірника йдеться про „легенди та перекази”, виходить, що це не одне і теж. Але й з легендами, м’яко кажучи, неув’язочка вийшла. Якщо до міфологічних автор відносить легенди „з перевагою персонажів християнської та язичницької міфології”, то що має на увазі під апокрифічними? Адже навіть першокурснику відомо, що апокрифічні легенди – це легенди на християнські теми. В силу неканонічного по трактування християнських персонажів їхнє поширення заборонялося церквою, а тому від грецького „апокриф”, що означає „заборонений”, ці легенди і дістали свою назву.

Ще найцікавіше було б дізнатися, що має на увазі С.Мишанич під антропоморфічними легендами. Мало би бути щось про людей чи з переваженням людських персонажів, як можна здогадатися за антологією до авторової характеристики міфологічної легенди. Та що саме в це ноу-хау, автор не пояснює. Не згадує він і про те, що два роки тому пропонував іншу класифікацію (див.: С.Мишанич. Система жанрів в українському фольклорі // Радянська школа. 1990. - №2. – С.27). Та для автора це було так давно. В його творчій біографії це зовсім інший період. Умовно можна було б назвати його „тоді, коли була ще міфологія”. До неї він відносив „оповідання про русалок, лісовиків, мавок, мертвяків, закляті скарби та ін.”. (там само). А не стало міфології тоді, коли дослідник зрозумів, що не бути йому в ній монополістом.

Ще 1988 р., коли Мишанича більше цікавили „великий жовтень і громадянська війна в усних оповіданнях” і ні на яку міфологію він не зазіхав, бо то була взагалі шкідлива, як довідуємося тепер, для кар’єри українця тема, на рецензію доктору наук як найтитулованішому на той час дослідникові народної прози потрапив на рецензію рукопис моєї монографії „Українська міфологічна легенда”. А двома роками перед тим я завершив дисертацію на цю ж тему. Хоч я не впевнений, що хтось на кафедрі української літератури університету імені Шевченка вважав мене москалем, але тему затвердили ще 1983 р., вже в андроповські часи, тобто „в той час, як зарубіжні дослідження цього феномена не втрачали наступності в його вивченні, у Союзі лише російським дослідникам було дозволено студіювати цей шар первісної культури людства” (Міф, міфологія, міфологізм...” – С.5)

Хто заборонив займатися нею С.Мишаничеві не знаю так само, як і хто дозволив. Але тоді на с. 32 мого авторського оригіналу його рукою на самому початку розділу було винесено вирок: „Не те й не так!” Коли ж видавництво, отримавши інші позитивні відгуки і масу замовлень на книгу, не взяло до уваги цього загадково-багатозначного вердикту, розлючений рецензент не полінувався спеціально приїхати з Києва до Львова, щоб переконати видавців у неможливості друкування подібного. Та було вже запізно, бо десь на півдорозі назад столичного гінця перегнала Декларація про державний суверенітет, а відтак рахуватися з багатозначними думками стало не обов’язковим.

Приблизно в той же час у Києві працювало подружжя Грабовичів. Попрацювавши рік в академічних інститутах, заокеанські дослідники висловили дуже скромну оцінку доробку київських фольклористів, єдиним доктором серед яких ходив С.Мишанич, та ще й звинуватили декого в марксизмі. І хоч це було зроблено в усній формі, відплата була неминучою. Тож коли вийшла стаття ображеного, з чого вона могла починатися, як не з критики Грабовичів? Виходить, далеко не зміною предмета наукових зацікавлень автора була викликана її поява. Швидше – жадобою помститися, поставити під сумнів працю Г.Грабовича „Поет як міфотворець”, а заодно й нагадати, що поки Грабовичі собі жирували в США, тут відбувався розгром української фольклористики, який почався в 20-х роках, і за новою редакцією Мишаничевої статті (Мишанич С. Фольклористичні та літературознавчі праці. – Донецьк, 2003) тривав аж до кінця 90-х (видно, аж до появи його методологічної статті про міф, міфотворець і таке всяке). Тож виходить, все своє свідоме життя як фольклорист автор пропрацював в умовах розгрому. До чого це призвело, можна переконатися далі. Уже в четвертому абзаці цитованого видання читаємо: „Праця Г.Грабовича хоч і має назву „Шевченко як міфотворець”, порушує проблему, яка не має відношення до міфології загалом. Ми вважаємо хибними методологічні засади цього дослідження... Спроби деяких дослідників Т.Шевченка взяти на озброєння вихідні дані та висновки американського дослідника (ні, ні, законом каратися не будуть, але) заведуть їх у глухий кут”.

Що тут скажеш? Звик чоловік до розгрому Далі, як і годиться, слід самому показати, як то робиться. С.Мишанич про це пам’ятає. Для вітчизняної закваски спочатку без будь-яких посилань безсистемно змішує М.Новикову, М.Кравцова, О.Лосєва, С.Токарєва, Є.Мелетинського, додає застарілий термін М.Грушевського „тотемний міф” і подає власну рецепцію міфу. Виходить те саме, що в Є.Мелетинського – міф як вербалізація ритуалу. Але не скажіть, не скажіть. Це таки наш, український міф. І хай сховаються московський і американський. Так ось на зміну цьому міфу, за С.Мишаничем „з доби життя українського народу” (теж нова якась доба) на зміну міфології приходить фольклор. Так і сказано „на зміну”. Отже, міфології не стало. Кудись поділась, як секс у Радянському Союзі. А була ж, була.

У передмові до „Змієвих валів” автор визнає, що в українській традиції існує „християнська” і навіть „язичницька міфологія”. Та в статті про Шевченка навіть русалки з потерчатами, які не так давно були в Мишанича основою фольклорної міфології, переходять в категорію міфологізму.

Інструментарій, як бачимо, не хитрий. Але в добрих руках і сокира гемблик. Подивимося, чим міфологізм творчості Шевченка кращий від його міфотворчості. Грабович розуміє під міфом універсальні істини, реалізовані в Шевченковій поезії в образах чужини, ворогів, долі, ностальгії за батьківщиною та деяких історичних топонімах, про які згадувалося на початку статті.

На думку С.Мишанича, внутрішній світ поета визначали не міфи (хіба ж можна так ображати генія з небезпідставною славою пророка?), а міфологеми (о, це вже якось м’якше). А це ніякий не Чигирин і Батурин, а милі серцю поета зоря, гора, сонечко, верба, віти та схоже, як і в Бузини, смію нагадати, не менш милі нехрещені діти, вовкулак, сич, могила. От і вся різниця. І заради цього треба було міняти всю методологію?

Що спільного в цього, з дозволу сказати, міфологізму зі справжнім міфом, який у розумінні С.Мишанича є вер-балізованим ритуалом, продуктом міфологізованого мислення його творців? Думаю, не я один не зрозумів. Бо, як би автор не відрікався від вивчення фольклорно-літератур-них зв'язків, мова туг насправді лише про фольклоризм творчості. Більше того, в фольклорі символічні образи, виведені автором як міфологеми, відбивають період творчості анонімних поетів які, в XVI -XVIII ст. були творцями ліричних пісень. За межами ліричної пісні, скажімо в родинно - чи календарно-обрядовій, вони не відомі. Повною мірою це стосується й виведених у ранг міфологізмів таких образів-символів, як тихі води, ясні зорі, народ хрещений, городи християнські. Своєю появою в фольклорі завдячують думам. Який же тут міфологізм?

Як його при бажанні можна досягти, краще повчитись на прикладі синтезування автором статті такої „міфологічної номінації", як верба. Дивіться, як це робиться: „У народній свідомості верба через свою невибагливість, раннє весняне пробудження є деревом шанованим, таким, що увійшло у ритуал вербної суботи, вербної неділі. Вербовою гілкою торкалися люди одне одного у вербну суботу, проганяючи нечисту силу, перебираючи до себе життєдайну силу верби. Вербовою лозою шмагали худобу, дітей. Це забезпечувало здоров'я тих, кого шмагали. Били „до сліз", адже сльози подібно до води, мають очищувальну і цілющу силу, сльози - магічне заміщення дощу, води загалом; плакати - не лише очищатися, а й наврочувати дощ на посіви. Верба відводить від хати, людей, худоби злі сили й хвороби. Під вербою - традиційне місце зустрічі молоді".

Пам 'ятаєте анекдот про студента-біолога і універсальні знання про блохи, які підходили для характеристики всіх тварин? Так ось, якби замість кори у верби була шерсть, на ній би плодилися блохи.

А не виведення таких логічних побудов 150 років тому справді вважалося наукою. Казки, легенди, перекази і навіть метафори штибу „дощ іде", „сонце заходить" вважа­лися уламками міфів. Цю теорію запропонував ще Я. Грімм. На початку XX ст. вона була визнана за науково неспро­можну і відкинута як безнадійно застаріла. Даруйте за те, що пишу про хрестоматійні речі. Мушу, бо переконуюся в тому, що й їх не всі читали. Кращими в гіршому значенні цього слова зразками такої міфотворчості вщерть наповнені праці російського фольклориста О.Афанасьєва. Мало відстали від нього наші українські М Костомаров, О .Потеб­ня, І.ЛЕВИЦЬКИй - предствники старої міфологічної школи. Саме їх, правда, чомусь не всіх, С.Мишанич. вважає прикла­дом не лише для себе, а й для інших початкуючих міфологів.

Сюди ж виявляється можна долучити й образи народної міфолог ії.

Таким чином, ставлячи за мету повчити декого, що таке справжній міфологізм у Шевченка, сам автор так і не вийшов із зачарованого кола звичних фольклорно-літературних ремінісценцій. Що ж таке міфологія, поки що й сам не розібрався.

У своїй другій статті автор вважає себе вжс великим знавцем і міфу, і міфології, і міфологізму, і міфокритики. Хоч міфу в українській культурі, якщо вірити цій статті, вже нема. Оце так халепа. В усіх є. До того ж ще й різні, а в українців нема.

За спрямуванням стаття методологічна. Якщо ж так, то мусить передбачати актуальність проблеми, мету, завдання, методологію, практичне застосування. Оскільки ж цих пунктів у статті немає, спробуємо допомогти авторові в їх встановити. Тільки зробимо це в довільному порядку. Як не як це все-таки реконструкція, а вона не вимагає неухильного дотримання ходу авторської думки.

Почнемо усе ж таки з актуальності. Якщо слідувати логіці автора, появу його статті спричинило те, що В міфології як ніхто нічого не розумів, так ні бельмеса й не розумію.

Цього разу автор дає спокій Грабовичам, обмежившись тим, що обзиває Оксану марксисткою (пам’ятає, як вона колись звинуватила в цьому когось, тож – сама така!), натомість за інших, хто не дає жити.

З апломбом радянського класика, який більше пасував би для літературної критики, С.Мишанич оперує обоймами імен. Сюди входять всі, хто будь-коли в Україні займався питаннями міфології. Себе автор, звісно, до цих обойм не вводить. По-перше, міфологією він ніколи не займався, бо ж не дозволялося, хоч далі, попри не дозвіл, згадується, що таки писали про це і М.Попович, і Я. Боровський. Не те, звичайно, що треба, та все-таки.

Претендуючи на методологічність своєї праці, С.Мишанич не критикує сучасних вчених за щось конкретне, тільки за те, що вони є. Бо щоб критикувати конкретно – треба розумітись. Не розуміючись, можна тільки проявляти стурбованість, тоді це теж стає проблемою, причому – вічною.

Переймаючись тим, що виходять нові „міфологічні мудрування”, що „трактують фольклор як міфологію”, книжкові полиці поповнюються міфологічними словниками сумнівної наукової вартості”, виявлення „цієї наукової тенденції розвитку сучасного українського народознавства” як „бурхливого розвитку дилетантизму” С.Мишанич приписує авторитетному вченому М.Брайчевському. Щоправда, коли далі наводиться цитата, виявляється, що вчений говорив про своєрідний вибух невігластва „в деяких галузях знання”. В цитованій праці „В.П.Петров – учений-універсал” (Археологія.-1990.-№3,Слово і час. - 2002.- № 10, - С. 13-17) посилання на цю тенденцію саме в народознавстві відсутнє. А це не означає, що можна ліпити його будь-куди. Бо так не довго екстраполювати його й на дослідження українського фольклору Донеччини, роботу відповідної лабораторії, кафедри і далі, й далі, наскільки в кого фантазії вистачить (с.5).

„Шкідливі тенденції” – не єдиний головний біль автора. „Фольклористика, наприклад, без надійного методологічного обґрунтування розглядає фольклор як вияв міфології...” ( с.5). З чим не може змиритися автор: з тим, що фольклор розглядається як вияв міфології, чи з тим, що без методологічного обґрунтування розглядається як такий. Щодо першого мого припущення, то ніби все нормально. На попередній сторінці авторського тексту написано: „ Будучи універсальною системою, яка визначала світогляд людини, міфологія впродовж десятків, а то й сотень тисяч років евоціонувала, трансформувавшись на початку історичної доби в ряд систем – релігійну, фольклорну наукову тощо, довго зберігаючи із цими системами двосторонній зв’язок, аж доки не розчинилась в них, залишивши в культурі людства помітні сліди, що тягнуться до нашого часу” (с.4).

Та й з другим начебто все гаразд, бо на наступній сторінці той самий автор пише: „Уже з доби історичного життя українського народу, а з часу Київської Русі напевне, на зміну міфології приходить фольклор, релігія, зачатки наукових знань тощо”.

Є така думка у фольклористиці. Правда без, „а з часу Київської Русі напевне”. Не з пальця ж вона, а вважається, що належить Якобу Грімму. А може то з Київською Руссю автор і вважає її запропонованою особисто методологією, якої так бракувало українцям? Тоді – чи не зашвидко?

Мабуть, так воно і є. Бо далі читаємо, що „підґрунтя міфологічних уявлень руйнується, міфологія перейшла в систему фольклорних образів, символів, тропів” (с.7).

От тільки чи й справді фольклор бере початок тільки з часів Київської Русі або чи міг він до цього бути поза міфологічним? Звідки ж тоді ті численні українсько-білорусько- румунсько-молдавсько-литовсько-польські паралелі в календарно-обрядовій його частині? Звідки спільні міфо­логічні уявлення про духів місць та природних стихій від Скандинавії до Балкан?

Теоретичним підґрунтям для вироблення власних методичних порад („методології" сказати загучно) автор вважає праці „славних прадідів великих" О.Потебні, І.Фран-ка, М.Грушевського. Оскільки ж поєднати міфологічний психологізм одного з компаративізмом другого і культурно-історичною направленістю третього в одному методі (навіть в методичних порадах) неможливо, автор просто їх хвалить на кшталт Шевченкового „було колись в Україні..."

Ото були люди — і мови знали, і світові процеси випереджали... Акули світової науки! А тепер що? Тюлька! Серед фольклористів, вважай, один Мишанич мови і знає. І Фрезера читає англійською, і Юнга німецькою. З других рук не бере - посилається на оригінали! Тільки перекладає чомусь по-російському: „венська школа" (треба - віденська - с. 13), „Вейзер" (мовою оригіналу - Вайзер, Вейзер тільки росіяни пишуть - с. 13), „Тейлор" (Тайлор як по-англійськи, так і по-нашому), „наглядного" (далі не перекладаю - С. 20), „смисл тотемізма" (с. 20), „протиречиво, проти-речивість" (с. 23,26, 46), „едипового комплексу" (треба Едіпового і з великої літери, бо то цар, а комплекс так нази­вається в літературознавстві за іменем героя драми Софокла „Цар Едіп". Фернштейн, шановний поліглоте?).

І не соромно при цьому вважати себе послідовником Потебні, Франка і Грушевського. А всім, якщо вважатися учнем усіх трьох зразу, то чого має бути соромно?

Ті, хто здатен усвідомити цей сором, знають, що Грім-мова гіпотеза про те, що німці мали свою власну міфологію, якою, з перенесенням на слов'янський грунт, послуговувався й Потебня, ніяк не мириться з Бенфеєвою про виникнення сюжетів в якомусь одному місці (переважно, в Індії та на Близькому Сході) та запозичення їх через літературу та освіту іншими народами, яка лягла в основу порівняльно-історичних досліджень Драгоманова та Фран­ка. І жодна з них не корелюється з ідеєю про те, що фольклор виник дуже давно і далі мігрував по світу разом із його творцями, внаслідок цього тип культури народу визначає його історія, яка збереглася в різноманітних артефактах: археології, мові, етнографії. На жаль, не був оригінальним і Грушевський. Випередили його і Тайлор, і Ленг, і Фрезер.

Тож даремно нарікає автор статті, що молоді не йдуть за своїми пророками. Пророки в цьому плані, виявляється, були не ліпші - теж торували стежки за чужинцями.

У своїй першій статті на міфологічну тему Мишанич міцно тримається за поли Потебні. У Потебні основні міфеми-символи вогонь, світло, вода, дим, дорога, мороз, вітер, дерево, листя, розум, калина, доля та багато інших (с.29). В Мишанича - дивись вище.

Незважаючи на успіхи Потебні в його наслідуванні Вільгельма Грімма в мовознавчому аспекті, значення харківсько-петербурзького професора на ниві фольклористики в Росії було затьмарене славою Олександра Афанасьєва, який видав аж три величезних томи, присвячених дослідженню „опущених" міфів. Незважаючи на багатство зібраного матеріалу, серед якого багато українського, в своїх реконструкціях автор заходив дуже далеко, особливо стосовно символіки різних ритуалів та повір'їв. Потебня на цьому тлі виглядав значно обережнішим, але спільна методологія давала і схожі результати.

Суб'єктивізм реконструкцій О.Потебні зауважували ще його сучасники П.Лавровський, М.Сумцов і не тільки, а його реконструкції міфології М.Сумцов скромно оцінив, як „міфологічні натяки".

Послідовником і Афанасьєва, і Потебні був і український письменник Іван Нечуй-Левицький. В рамках тієї ж міфо логічної школи 1901 р. він написав свою працю „Світо­гляд українського народу", яка 1901 р. вийшла друком у Львові і яку вже тоді М.Грушевський назвав безнадійно застарілою. Саме звідти черпає автор рецензованої статті і „героїчний етап міфології", який, на його думку, започаткував календарну поезію та багато чого іншого.

Чого саме ці помилки Мишанич пропонує іншим узяти на озброєння, поки що залишається загадкою. Чи тому, що О.Потебня, М.Сумцов, О.Веселовський, В.Гнатюк, С.Ми-шанич гарні тим, що „досліджували не міфологію загалом, а лише етимологію окремих міфологем як культурних пережитків" (с. 6). І тільки в такому обсязі, та й то не завжди вона дається фольклористові епохи радянського розгрому, чи тому, що „джерельною базою їхніх досліджень служили праці зарубіжних дослідників міфології у її автентичних виявах, матеріал мови, археології, етнографії"? (с. 6). Але ж деякі з нинішніх теж начебто йдуть таким же шляхом. То, може, тільки тому, що жоден із історичних попередників Мишаничеві не заважає? Бо ж Грушевський, як і деякі сучасники-міфокритики, був переконаний, що „єдино вірним методологічним підходом до вивчення витоків нашої культури є комплексні дослідження істориків, археологів, фольклористів, музикознавців-етнологів та ін."

Тільки не відомо, чи додасть що археологія в розкручування міфологічного ланцюга довкола верби, біля якої в першій статті Мишанича зустрічаються закохані.

Кожен свідомий в питаннях методології фольклорист скаже, що методика міфологічної школи, сповідувана в молодості О.Потебнею, і від якої він сам згодом відмовився, ніяк не лучиться з культурно-історичними студіями М.Грушевського.

Ні для Ф.Колесси, ні для М.Грушевського, ні для С.Єфремова, ні для багатьох інших тверезо мислячих дослідників не було таємницею, що більшість українського обрядового фольклору бере початок з перед християнських часів. І лише для затятих компаративістів, у їх числі й І.Франка, який від компаративістики хотів відійти, але не зміг, вік твору визначається датою його фіксації. Якщо С.Мишанич і відносить себе до послідовників І.Франка в цьому, то пишатися нема чим - Франкові завадила знайти правильний шлях психічна недуга. А його учень В.Гнатюк. погляди якого С.Мишанич вважає чомусь застарілими, пішов далі.

І.Франко лютував з приводу застосування різних теорій до українського матеріалу з тої причини, що й С.Мишанич, вони вибивали з-під його ніг грунт, сам бо ж він ними користувався (с.ЗЗ), принаймні комиаративістичною. Міфологічну ж на той час критикували всі. А антропологічної І.Франко боявся тому, що вона нівелювала значення його компаративістичних досліджень.

Знаю, що порушую послідовність у висвітленні наукової проблеми, але про це було попереджено заздалегідь, тому від теоретичеої основи відразу перейду до особистого внеску дослідника в розуміння міфу, міфології, міфологізму, міфокритики та міфопоетики. Оскільки ж наш автор мало не першопроходець у цій занедбаній галузі, то доведеться поєднувати цей аспект ще з одним, не менш значимим. Це - наукова новизна..

Не відходячи від початкової тези про те, що „міф є лише вербалізацією ритуалу, його тлумаченням, описом" (с. 6), автор вносить і свою лепту в розуміння сказаного: „На відносно пізньому етапі розвитку міфології міф стає розповіддю" (с. 6). В такому разі набагато простіше, ніж із верби через сльози закоханих зроблено в статті про міфологізм творчості Шевченка символ дощу, випливає, що весільна пісня - це теж міф. Вона постійно пояснює значення весільного ритуалу. І більшість пісень, пов'язаних з ритуалом „водіння кози" теж, виходить, міфи.

Го-го-го, коза,

Го-го-го, сіра,

Захопилася,

Повалилася...

Цією піснею хор колядників супроводжує дійство, яке глядачі бачать і без нього. Але ж вербалізація ритуалу таки відбувається. Мелодія тут значення не має, більше того, що тут маємо й не мелодію, а швидше звичайний речитатив. Отже, і це фрагмент міфу? Ні? Тоді, що ж таке міф у фолькло­рі? Гадаю, що не просто вербалізація ритуалу. Такою може виступати лише одна з парадигм міфу.

У свою концепцію міфології автор вносить чимало нової номенклатури. Є в нього „тотемна доба" і є „доба тотемізму", „героїчна доба з неодмінним анімістичним підґрунтям" (с.7). Є навіть „доба антропоморфічна". Зрозуміло, що це щось дуже оригінальне, дуже своє, миша-ничівське. От тільки, що це таке, автор чомусь то темним, то не темним своїм шанувальникам не пояснює. Інші ж науковці запросто обходяться простішим і зрозумілішим набором понять. Та, зрештою, й російське „мировоззрение" вони досі перекладають як „світогляд". В автора ж рецензованих статей це вже „світобачення" (с. 18) як не як!

Навіть знання всіх методик разом узятих не гарантує й можливості розуміння такої фрази: „Виключна більшість понять із уснопоетичного словника сягає доби анімістичних вірувань, розширивши з часом семантику первісних понять, трансформуючись із „реального" світу доби тотемізму й антропоморфізму у поетичний світ науково-технічного прогресу" (с. 6).

По-перше, як і все, написане цим автором, вона неоднозначна. Візьми зрозумій, чи той „реальний" світ „доби тотемізму й антропоморфізму" розширював семантику первісних понять після доби „анімістичних вірувань" чи ще до неї. Загалом то тотемізм - це ще мисливські за походженням вірування, а анімізм - хліборобські. Поняттям „антропоморфізм" в тому ж понятійному контексті, що й зооморфізм, прийнято характеризувати зовнішній вигляд морфологічних персонажів. Тотемістичні, зберігаючи початковий зв'язок із тотемом, за яких вважали певні види тварин, мали зооморфний (твариноподібний) або ж перехідний до антропоморфного зооантропоморфний (тварино людиноподібний) вигляд. Анімістичні образи антропоморфні. Але антропоморфізму як виду світогляду в нас поки що не чути. Це, може, в Донецьку він стоїть поряд із тотемізмом під впливом „поетичного світогляду науково-технічного прогресу" (с. 6). До речі, ще один суто регіональний неологізм!

Як бачимо, заслуги перед наукою в автора є і вони очевидні.

А ось написане про дослідження Грабовичами дум я цитувати не буду. Соромно. ( Сам див. с. 43). Звичайне примітивне просторікування. А треба було б наукових аргументів. Бо „уважне" спостереження опонента - це одне, а наука - інше. І пафосно-риторичним „де кам'яний вік, а де український героїчний епос?" нікого не переконаєш.

Тут вони, шановний авторе, все тут. Вслухайтесь у інтонацію і зрозумієте. Хіба ні?

Ображатися на те, що манера письма подружжя Грабовичів інша, ніж подружжя Мишаничів теж не варт. Ті принаймні знають, про що пишуть. Коли ж читаєш у Ми­шаничів, „русалки чоловічої статі у народній міфології зустрічаються спорадично, хіба що у легендах Волині і Карпат", то довго згадуєш, звідки така інформація. Волинь вздовж етнографічного кордону з Крем'янця до Чуднова і з Чуднова до Володимира-Волинського я пройшов повністю і ні разу не отримав підтвердження про русалок-чоловіків, хоч вони мене, безумовно, цікавили, бо ще до мандрівки опублікував статтю „Русалки і русалці". Виходить, обманули мене мої респонденти, а Мишаничеві сказали всю правду. Знали, хто може зробити сенсацію.

Та все-таки думаю, Волинню автор вважає Волинську область, тобто етнографічно — Західне Полісся, і якщо він не вкаже живих носіїв цієї інформації, вважатиму, що без посилань списав у мене, а артефакт не такий уже й рядовий.

Найбільше, чого бракує в цій статті, це послідовності. Шарпається чоловік. Значить - нервує. Тільки з приводу чого? Усвідомлює, що не володіє предметом дослідження? То це не так страшно. Адже, як сказав класик: „В історії світової культури та науки про неї, мабуть, не має складнішого та багатограннішого питання від міфології (с.4). „Коротше — міфологія..." (с. 7). Це теж від того самого класика.

Що ж, рухало дослідником зі стажем, який вижив в умовах розгрому української фольклористики, щоб іти на такий серйозний ризик? Гадаю, що саме час формулювати таку частину наукового обґрунтування теми, як мета. Як і в попередніх пунктах, доведеться зробити це методом реконструкції.

Спочатку автор подає огляд різних шкіл і напрямків у вивченні та інтерпретації міфу. Оскільки набагато раніше це зробили російські автори, нагальної потреби робити це ще раз начебто й не було. Тоді навіщо 16 із 46 сторінок тексту відводити на це? Навіщо серйозній науковій статті критикувати сьогодні Я.Грімма за те, що „під міфами він розуміє, переважно, сучасні народні вірування та мову" і напускати при цьому на себе вигляд серйозного вченого. Про цю його хибу знає й першокурсник і навіть може підказати, в якій навчальній літературі про це написано (с. 13).

Чому огляд міфологічної думки в Україні С.Мишанич подає ізольовано від світової, хоч сам не заперечує, що О.Потебня, М.Сумцов, М.Драгоманов та І.Франко не творили поза європейським контекстом? За що ж їх на хутори (с. 26)? Тільки за те, що їх нема в російському оригіналі, то ж і підрядковика на час написання статті під рукою не виявилось? Відповідь банальна - автор просто конспектував, він вчився. Потім нарікав, що зробити ґрунтовний аналіз сучасного стану вивчення міфології не дозволяє обсяг статті. Що це? Недовчився, чи просто не це головне? Спробуємо з'ясувати, що ж для автора найголовніше. Заради чого була ця важка наука в такому солідному віці. Займався б собі оповіданнями про радянських партизанів. Чи на українських перейшов би і на хліб та сіль вистачило б. Та для розваги час від часу пощипував би Грабовичів, вони відповіді не дають, мабуть, за океаном наших класиків не читають. Так ні ж. Закордонних дослідників на с. 32 Мишанич прощає: „Ми не стоїмо, - пише, - на позиції відкидання чи заперечення наукових досягнень зарубіжних вчених -вони, безперечно, значні".

Правильно, хіба вони нам заважають. Тут своєї біди повно: „Мов з конвеєра виходять нові „міфологічні мудрування" В.Давидюка, О.Таланчук, Л.Копаниці, Г.Лозко, В.Ковальчука, та ін., що трактують фольклор як міфологію" (с. 5). Зайва кома перед та свідчить, що перелік ще не повний, його скорочено. Це ще не всі, кого чекала розправа за те, що посягнули на місце, яке Мишанич готував тільки для себе.

Мене, гадаю, внесено до реєстру помилково. Бо те, чим займаюсь я - це легенди, казки, обряди. А вони, як вважає С.Мишанич в іншій своїй статті, належать „до тієї сфери народної духовної культури, у якій міфи ще побутували на світоглядному рівні" (с. 18). Світоглядні основи цієї ділянки фольклору—якраз і є моя галузь. А хто після коми—ой, готуйся!

До всіх черга, може, й не дійде. Може обійдеться тими, хто, за висловом автора, за такі „мудрування в старім міфологічнім стилі" одержує докторський вчений ступінь" (с. 39). Але готуватися треба.

З цього авторові статті треба було й почати. Ні її заспокійливо історична назва, ні сам підступ від Адама і Єви, нікого з шанувальників в його миролюбності не заспокоїли, а справжніх намірів не приховали. Причини нападу теж зрозумілі – були ж часи, коли з будь-якою малозначимою рецензією всі мусили йти тільки до С.Мишанича. Тепер, мабуть, перестали. Як тут не вийдеш із рівноваги ? Як не втратиш логіки, коли злість гепає у скроні ?

Ось і мету визначено. Що там ще залишилося ? Практичне значення публікації та висновки. Хоч автор може і закинути в порушенні послідовності, але мораль його статті та її практичне значення настільки нероздільні, що дискредитувати їх мені просто не під силу.

Яка ж мораль усього написаного ? Ось як її уявляє сам автор: „Завершуючи в даній праці практично невичерпну проблему, (...) ми привертаємо увагу до неї молодих дослідників, застерігаючи їх від спрощеного трактування явища” (с.46).

Власним прикладом, як вивчати міфологію, С.Мишанич так і не показав і, гадаю, вже не покаже. Але поради ще дати може. У чому ж вони ? А ось: „Дослідник щонайбільше може описати явище на даному часовому відрізку, і якщо він обачний, уникатиме глобальних висновків, переносячи свої спостереження на інші епохи, на матеріал інших народів” (с.46). Даруйте, але хіба тоді він дослідник ? Звичайний писар!

Чи наблизиться він колись до світової науки, наштовхуючись на кожному кроці на застереження методистів: туди не лізь, того не роби, того не слухай, а того не варто, коли відповіді на питання, чому цього не робити, ніхто не дає. І вже начебто і українцям дозволено робити те, що раніше можна було лише росіянам. А завдання ж Мишанич ставить перед молоддю непрості: не „перетягати висновки, зроблені зарубіжними вченими на матеріалі кам’яного віку для характеристики української культури ХІХ-ХХ ст.” (с.92), вивчати міфологізми, не захоплюючись міфологією в цілому (крім верби, калини, можна ще якихось там пташок чи метеликів. – В.Д.), але й не забувати, що поважні вчені вивчали лише рудименти давньої міфології, що збереглися як пережитки в обрядах, у замовляннях, демонологічних легендах (міфологічних, перепрошую, ви ж бо не піп. – В.Д.), переказах і оповіданнях” (с.8). Водночас, кажуть, нібито непогано „долучити сюди дані мови, фольклору, етнографії” (с.47). „Матеріалу ... з археології маємо більше, ніж достатньо” (с.47).

Що маємо, то маємо. Тільки як це все поєднати, коли предмет дослідження, джерельна база і методика не сполучувані ? Правду сказав М.Брайчевський, а С.Мишанич точно підмітив цю його думку, що „поле, опущене вченим, негайно окупує його імітатор” (с.5).

Поєднання фольклористики, етнографії, лінгвістики і археології вже знайшло вияв у фольклористичних працях і без ваших порад. І буде далі здійснюватися. Та, даруйте, без вас, може, було б і краще – конструктивізму малувато. Краще займайтеся і далі народними оповіданнями. Я розумію, що про „улюбленця” горян Ковпака вже вичерпалися, але ж існують про нових улюбленців. Я особисто чув, тільки ж не записував – не моя це тема. А свавільної розправи над колегами у вас, шановний, цього разу не вийде. Думок повинно бути багато. Інакше переведуться опоненти. А для справжньої науки – це смерть. Такої ж науки, як ви хочете, вже нема. Була, та вся вийшла.

Не надійтеся й на те, що всі доктори фольклористики прислухаються до ваших порад і за прикладом Моргана подадуться в плем’я ірокезів чи, як Спенсер чи Гіллен, приймуть посвяту австралійських аборигенів. Знають, що тубільці вже не ті, після того, як їх описали ці етнографи, так легко від себе не відпускають.



Тож не бачу для вас іншого виходу, як і далі вчитися. Років за 20 може щось і вийде. Бо поки що не бачу лав писарчуків, які кинулися за вами в пошуки українського шляху до міфології. Хоч після появи в Донецьку вашої брошури я сам в очікуванні цього вже думав відмовитися від того „міфологічного мудрування”. Думав, займуся-но я студіюванням байки про кота. Всі варіанти запишу. Дуже вже кортить дізнатися, чи були в тому дворі кошенята.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconБайка як жанр літератури та її особливості. Езоп (VI ст до н е.). Байка "Вовк І Ягня" Здається, байка просто бреше
Тема: Байка як жанр літератури та її особливості. Езоп (VI ст до н е.). Байка "Вовк І ягня" Здається, байка просто бреше
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconБайка у світовій літературі
Для того байка штрика під ребро, Щоб виправлять людські заблуди І похвалять красу й добро
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconУрок №1 Тема. Байка як жанр літератури та її особливості. Езоп основоположник жанру байки. Байка «Вовк І Ягня»
Слово вчителя. Сьогодні на уроці ми працюємо разом. Кожному з вас я хочу побажати, щоб на уроці ви були
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconБайка як жанр літератури та її особливості. Езоп
Мета: ознайомити учнів з розвитком жанру байки у світовій літературі, розкрити особливості побудови байки, допомогти засвоїти значення...
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconВасиль селезінка
Біобібліографічний покажчик містить інформацію про надруковані книги, статті, рецензії, акторську, режисерську та громадську діяльність...
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconІван Багмут. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим Повість
Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, І можу писати про те, що справді бачив І чув, не домислюючи...
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconПригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим моя біографія
Диригент хмурнів, але слухав жінку. Очевидно, перебивати розмову про кошеня вважалося за гріх. Я зробив висновок, що мета людського...
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconУроків з теми «Антична література»
Тема. Поняття про античність, її хронологічні межі. Специфіка розвитку літератури в Давній Греції І в Давньому Римі. Давньогрецька...
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше iconПрограма курсу за вибором зі світової літератури Міфологія стародавнього
Передмова
Д-13 Рецензії байка про кота, або „міфологія, коротше icon«Комбат-політрук» як міфологія рашизму. «Чим більше набрешеш про війну минулу, тим скоріше наблизиш війну майбутню.»
«фільму про війну» під назвою «Комбат» за мотивами, що навіяла світлина під назвою «Комбат» відомого фотомайстра М. В. Альперта....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка