Дати І події року



Сторінка2/5
Дата конвертації07.02.2018
Розмір0.66 Mb.
1   2   3   4   5

1778 р.– 235 років тому після ліквідації Запорозької Січі козацькі зимівники були об’єднані у слободу Підгороднє. Нині має статус міста Дніпропетровського району.
Місто під гóродом
Містечко Підгороднє розташоване на берегах Кільчені біля її впадіння в Самару якраз поміж Новомосковськом та Дніпропетровськом і є, по суті, північним передмістям останнього.

У цій місцевості, на березі Кільчені, археологи виявили кургани епохи міді-бронзи, які відносяться до трипільської культури, а також скіфів, сарматів і кочівників 11–14 століть. Археологічні дослідження проводилися ще у 1973 році відомим нині археологом, професором Іриною Ковальовою.

На початку 17 століття тут виникли зимівники козаків та військової старшини із запорізького містечка Стара Самара. У 1688 році після спорудження Богородицької (Усть-Самарської) фортеці для захисту від татарських нападів сюди зі Старої Самари переселилося багато козаків. За Прутською угодою 1711 року, Усть-Самарська фортеця була зруйнована і російські війська відступили за річку Оріль. До 1735 року ці землі були під владою Кримського ханства, а тоді знову перейшли до Російської імперії. Після зруйнування 1775 року Запорозької Січі цю місцевість знову заселили запорожці.

1776 року за розпорядженням Азовської губернської Канцелярії при впадінні Кільчені в Самару було засноване місто Катеринослав, в історії відоме як Катеринослав І, або Катеринослав Кільченський. Тому й державну військову слободу, яку утворили 1778 року, об'єднанавши запорозькі хутори, назвали – Підгороднє, бо ж була розташована поблизу губернського міста – «під го́родом». Населення слободи у 1782 році складало 896 осіб.

У 1784 році Катеринослав через несприятливі кліматичні умови перенесли на правий, більш високий та сухий берег Дніпра, а Катеринослав І переіменували на Новомосковськ – центр Новомосковського повіту. Це сповільнило розвиток Підгороднього, яке мало бути частиною Катеринослава Кільченського.

Козацьке населення слободи було включене до Катеринославського козацького війська, після його ліквідації у 1796 році військових жителів Підгороднього переселили на Кубань, а решта отримали статус державних селян. За переписом 1826 року в Підгородньому налічувалось 180 дворів із населенням 1.044 мешканців. У 1856 році між Катеринославом і Підгороднім проклали кам'яне шосе довжиною 9 верст, перше у Катеринославській губернії.

У 1886 році Підгороднє було центром Підгороднянської волості Новомосковського повіту з 543 дворами та 3.328 мешканцями. Тут було волосне правління, православна церква, єврейський молитовний будинок, школа, поштова станція, 3 готелі, 4 магазини, ярмарок, базар по середах і п'ятницях.

Напередодні Першої світової війни в Підгородньому налічувалось 1.170 дворів і 7831 мешканець.

Під час Першої світової війни та революційних подій 1917–1920 років Підгороднє почергово захоплювали частини Червоної Армії, білогвардійської армії генерала Денікіна, німецько-австрійські війська. На початку 1920 року у селі встановлено радянську владу. Тоді ж до Підгороднього було включено територію німецької менонітської колонії Кронсгартен, яку мешканці залишили перед приходом до влади більшовиків.

За адміністративним поділом УРСР 1923–1932 років село Підгороднє входило до складу Новомосковського району Катеринославської, а згодом – Дніпропетровської округи. У 1938 році воно увійшло до складу новоутвореного Дніпропетровського району. Тоді ж Підгородньому надали статус селища міського типу.

У 1930 році в селищі було побудовано аеродром, який до 1951 року був головним аеропортом Дніпропетровська. Протягом 20–30-х років під час колективізації у Підгородньому створювалися колгоспи. Перед війною їх нараховувалося п’ять, найбільший –ім. Ульянова. Селище було електрифіковане і радіофіковане. Тут був клуб, шість магазинів, амбулаторія.

З серпня 1941 по вересень 1943 року Підгороднє було окуповане німецькими військами. Після війни відбулося об'єднання колгоспів і реорганізація у радгосп «Підгородній», головним завданням якого було забезпечення овочами Дніпропетровська.

У 1981 році Підгородньому надано статус міста. За переписом 1989 року в ньому мешкало приблизно 19500 осіб.

Найвідоміше підприємство містечка – ЗАТ «Ерлан», виробник безалкогольних напоїв. Також тут працює багато підприємств торгівлі, сфери побуту, дрібних виробничих фірм, селянських фермерських господарств.

У Підгородньому є два дошкільних навчальних заклади, чотири загальноосвітні школи, міська лікарня, районний будинок культури, історико-краєзнавчий музей.

Поблизу міста в долині Кільчені та її схилах у 1974 році створено ландшафтний заказник загальнодержавного значення – «Кільченський» площею 100 га.


Література:

Про віднесення селища міського типу Підгороднє Дніпропетровської області до категорії міст районного підпорядкування: Указ Президії Верховної Ради УРСР [від 21 квіт. 1981 р.] // Відомості Верховної Ради УРСР.– 1981.– № 18.– С. 307.

* * *

Днепропетровский район // Земля и люди Приднепровья.– Днепропетровск: ИМА-пресс, 2002.– С. 104–105.



Слобода Подгородняя // Феодосій (Макаревський) Матеріали для історико-статистичного опису Катеринославської єпархії. Церкви та приходи минулого ХVIII століття. / Старослов. та рос. мовами.– Дніпропетровськ: ВАТ «Дніпрокнига», 2000.– С. 519–522.

* * *


Підгородне // uk.wikipedia.org/wiki/Підгородне

1783 р.– 230 років тому засновано с. Магдалинівка. З вересня 1925 року має статус районного центру.
230 років Магдалинівці
Магдалинівка – селище міського типу, центр Магдалинівського району Дніпропетровської області. Розташована на р. Чаплинка (ліва притока р. Оріль). За переписом 2001 р. тут мешкало 6493 особи.

Уперше населений пункт із такою назвою згадується від 1783 р. у зв’язку з розмежуванням земель колишніх Вольностей Запорозьких. Як стверджується в «Історії міст і сіл Дніпропетровської області», початок селу дали 4 родини, які прибули з території Полтавщини [4, с.366].

Краєзнавець Л.М. Безуглий у книзі «Край Магдалинівський» та автори нарису «Магдалинівщина» роком заснування села вважають 1778 р. [2, с.33; 6, с.22]. Такий висновок був зроблений ними на підставі інформації, яку подав відомий генеолог В.Л. Модзалевський та даних із «Межової книги Азовської губернії».

У В.Л. Модзалевського вказується, що у 1778 р. Андрію Васильовичу Магденкові в Царичанському повіті біля сіл Анастасіївка та Магдалинівка були відмежовані землі площею 4500 десятин, і мешкало на тих землях у селах Анастасіївка, Заплавка та Магдалинівка 56 чоловіків і 43 жінки В.Л. Модзалевський додає, що два останні села заселені Магденком на землях, відмежованих Азовською губернською канцелярією [7, с.252].

З даних, наведених В.Л. Модзалевським, чітко видно, що А.В. Магденко у 1778 р. лише отримав землі в басейні річки Чаплинки, але села заснував уже пізніше.

У «Межовій книзі Азовської губернії»1, яка зберігається в Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. Яворницького говориться, що межувальник поручник Яків Гнедич у червні 1778 р. відмежував у Царичанському повіті Азовської губернії землю для секунд-майора Андрія Васильовича Магденка у спадкове володіння [6, с.22].

Отже, засновником і першим власником Магдалинівки став А.В. Магденко (1727–1795). Рід Магденків належав до старшини Гетьманщини та володів маєтностями на Полтавщині. Андрій Васильович у 1757 р. служив сотником Новосанжарським, із 1769 р. він – ротмістр Дніпровського пікінерного полку, брав учать у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., у відставку вийшов у чині прем’єр-майора у 1788 р. [7, с.251-252].

За службу в Дніпровському пікінерному полку, А.В. Магденко, як і багато інших офіцерів російської армії, отримав землі в колишніх вольностях запорозьких2.

На 1787 р., згідно з «Атласом Катеринославського намісництва», землі навколо села Магдалинівка площею 3163 десятин належали майорові Магденку. Так само йому належали землі довкола села Анастасіївки3 площею 1773 десятини [1, с.162].

Щодо назви села, то тут можливі два варіанти. Один – від імені засновника: Магденко – Магдалинівка. Другу версію висловили краєзнавці – автори нарису про Магдалинівщину. Згідно з наведеною ними інформацією, яка базується на спогадах мешканця села І.С. Когута 1884 р. н., А.В. Магденко назвав село на честь Марії Магдалени [6, с.23].

На межі XVIII–XIX століть Магдалинівка була маленьким селом, в якому не було ні ярмарків, ні промислових закладів, ні храму. Ось чому в капітальній праці Ф. Макаревського про Магдалинівку не сказано жодного слова.

Після смерті А.В. Магденка селом володіла його дружина Парасковія Григорівна, а після її смерті землі навколо Магдалинівки успадкував син А.В. та П.Г. Магденків Іван. Саме завдяки його старанням у 1821 р. у селі був споруджений храм в ім’я Святого Миколая [10, с.634].

На 1859 р. у Магдалинівці, або як її ще називали Мандовка (Магдовка – І.К.) нараховувалося 83 двори, 329 осіб чоловічої та 326 осіб жіночої статі. В селі був православний храм, діяло 2 ярмарки і 3 заводи [8, с.79].

Напередодні селянської реформи Магдалинівкою володів онук Андрія Васильовича – Петро Іванович (1818–1884). У селі нараховувалося 85 дворів та мешкало 307 осіб чоловічої статі4. П.І. Магденкові належали землі площею 2627 десятин [3, с.20-21].

У 1863 р. П.І. Магденко підписав зі своїми колишніми селянами викупну угоду, внаслідок чого селяни отримали волю і землю [5, с.28].

Із кожним роком село розросталося, хоча й не дуже швидко. Тут не було важливих шляхів сполучень, лише тракт із Катеринослава на Полтаву. Великих підприємств теж не існувало. Тож село розвивалося за рахунок сільського господарства. На початку ХХ ст. Магдалинівка перетворилася на велике село. Це був центр волості, до складу якої входили села: Андріївка, Василівка, Вознесенка, Євдокіївка, Манвелівка, дві Мар’ївки і три Олександрівки [9, с.14]. Тут було 1241/4 дворів, мешкало 497 чоловіків і 499 жінок, майже всі з них були українцями. Також тут діяла церковнопарафіяльна школа [10, с.634].



Засноване в часи російської колонізації земель Вольностей запорозьких, Магдалинівка за трохи більше ніж сто років перетворилася на значне поселення майже з тисячним населенням. Причому зростання села було зобов’язане винятково внутрішнім (в основному сільському господарству), а не зовнішнім чинникам (шляхи сполучень, промисловість).
Бібліографічні посилання:

  1. Атлас Екатеринославского наместничества. 1787 г. // Джерела з історії Південної України. Описи Степової України останньої чверті XVIII – початку ХІХ століття / Упорядник А.В. Бойко.– Запоріжжя: ЗНТН, 2009.– Т. 10.– С. 141–279.

  2. Безуглий Л.М. Край Магдалинівський. Частина перша. Документальне видання / Л.М. Безуглий.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2005.– 154 с.

  3. Извлечение из описаний помещичьих имений в 100 душ и свыше. Екатеринославская губерния // Приложения к трудам редакционных комиссий для составления положений о крестьянах, выходящих из крепостной зависимости.– СПб.: В типографии В. Безобразова, 1860.– Т. VI.– С. 1–35.

  4. Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область.– К.: Головна редакція Української радянської енциклопедії, 1969.– 958 с.

  5. Крестьянское дело в Екатеринославской губернии.– 1863.– № 15.

  6. Магдалинівщина. Короткий нарис / Упоряд.: В.М. Горенок, П.В. Коніщук, В.І. Мороз.– Дніпропетровськ: Пороги, 2008.– 385 с.

  7. Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. Т. 3. Л–О / В.Л.°Модзалевский.– К.: Типолитография С.В. Кульженко, 1912.– 824 с.

  8. Списки населенных мест Российской империи. XIII. Екатеринославская губерния с таганрогским градоначальством. По сведениям 1859 г.– СПб, 1863.

  9. Список населенных мест Новомосковского уезда Екатеринославской губернии.– Екатеринослав: Типография Е.Д. Браиловского, 1902.– 29 с.

  10. Справочная книга Екатеринославской епархии.– Екатеринослав: Типография братства Св. Владимира, 1908.

Ігор Кочергін

1793 р.– 220 років тому правнук гетьмана Данила Апостола, відставний майор М.Д. Апостол одержав за указом Катерини II земельний наділ, де було побудовано с. Апостолове. Нині – м. Апостолове, адміністративний центр однойменного району.
Назва міста походить від прізвища відставного секунд-майора Ямбурського полку Михайла Апостола, правнука гетьмана Данила Апостола, який після ліквідації Запорізької Січі у 1793 році за указом Катерини II отримав земельний наділ — 12 000 десятин землі обабіч степової річки Вошивої (в ній водилася велика кількість дафній — водяних вошей). На честь відкриття в новоутвореному селі церкви Святої Покрови воно було внесено до єпархіальних реєстрів під назвою Покровське. Селище, що виникло при станції, об'єднали у 1923 році із селом Покровським. Об'єднане поселення отримало назву Апостолове, а у 1936 році було перейменовано на Косіорове. У 1938 році селище знову стало іменуватись Апостоловим. У 1956 році отримало статус міста.

З сайту: uk.wikipedia.org/wiki/Історія_Апостолового
Література:

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область.– К.: УСЭ, 1977.– С. 145–157.

* * *

Апостолове // uk.wikipedia.org/wiki/Апостолове



Історія міста // aprada.com.ua/ViewCategory.aspx?CategoryID=571

1793 р.– 220 років тому засновано: с. Адамівку Криничанського, с. Олександропіль Петропавлівського районів та с. Софіївку, нині селище міського типу, районний центр.
Література:

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область.– К.: УСЭ, 1977.– С. 362, 587, 701–712.



1813 р.– 200 років тому засновано с. Іверське. З 1925 року – с. Дзержинівка Солонянського району.
Література:

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область.– К.: УСЭ, 1977.– С. 697.



1853 р.– 160 років тому відкрито постійну суднохідну лінію Нікополь-Одеса.
Судноплавство у Нікополі
У першій половині XIX Нікополь почав активно розвиватися як торгово-ремісниче містечко. Важливу роль у цьому відігравала Нікопольська річкова пристань. Щороку тут відбувалося 4 ярмарки, які давали значні прибутки. 1836 року в містечку було засновано матроський цех, який займався перевезення товарів водними шляхами. З Мінської, Київської та інших губерній по Днепру на судах вантажопідйомністю в 47 тисяч пудів привозили будівельний ліс, дерев’яний посуд, хліб, борошно, овес, дьоготь, мотузяні вироби, скло, вапно, вугілля.

Матроський цех також готував молодих матросів, лави яких активно поповнювалися з числа сільського населення, адже матроси мали статус вільних людей. Вони були звільнені від подушної податі та рекрутчини, отримували земельні наділи, управляли ними виборні старости. Протягом п’яти років вони мусили служити на флоті, а в разі війни їх призивали до діючої армії.

1853 року почалося регулярне судноплавство з Нікополя до Одеси, яке сприяло подальшому розвитку як містечка, так і річкового судноплавства України. Серед матросів, яких загалом нараховувалося близько трьох тисяч, почала вирізнятися заможна верхівка. У 1860 році вона вже володіла вісьмома морехідними човнами, які ходили до Одеси та інших чорноморських портів, 76 дубами, що плавали до Херсону. Під час навігації власники дальнохідних суден перевозили до 800 тисяч пудів зерна.
Література:

Овчаренко А. Водные ворота города / А. Овчаренко, Л. Петришин // Проспект Трубников.– 2007.– 6 сент.– С. 7.

Фатеев Э. 60 столетий истории от неолита до наших дней: [Первый пароход] / Э. Фатеев, И. Анцышкин // Репортер.– 2009.– 14 лип.– (№ 56).– С. 5.

1873 р.– 140 років тому на Катеринославщині народився Павло Омелянович Кудрявцев, військовий діяч періодів Центральної Ради, директорії, УНР, генерал-поручник Армії УНР.
Кудрявцев Павло Омелянович
Кудрявцев Павло Омелянович народився в слободі Ряська Костянтиноградського повіту Катеринославської губернії в родині священика. Закінчив Костянтиноградську гімназію, Полтавську духовну семінарію. Вчився у Катеринодарському політехнічному інституті, з 3-го курсу вступив на військову службу – однорічником 2-го розряду до 1-го Катеринодарського козачого полку. 1909 року закінчив Новочеркаське козаче училище зі званням хорунжого, служив у 1-му козачому Нерчинському полку Забайкальського козачого війська. У складі полку, яким тоді командував П. Врангель, на чолі 3-ї сотні брав участь у Першій світовій війні. Одержав звання військового старшини (помічник командира 1-го Нерчинського козачого полку).

З листопада 1917 р. працював в Українському Генеральному Військовому секретаріаті. З грудня 1917 р. П.О. Кудрявцев став працівником Військового міністерства Центральної Ради. В січні 1918 р. брав участь у вуличних боях у Києві, обороняючи місто від більшовиків З березня 1918 р. працював губернським комісаром на Полтавщині. Владу гетьмана П. Скоропадського не визнав, тому 5 травня 1918 р. його усунули з посади та заарештували. Звільнився після протигетьманського повстання 1918 р., з 29 листопада. знову став губернським комісаром Полтавщини та командувачем 6-го Полтавського корпусу військ Директорії. З кінця січня 1919 р. він помічник командувача Окремого Залізнично-Технічного корпусу Дієвої армії УНР. З 29 травня 1919 р.– начальник 9-ї Залізничної дивізії Дієвої армії УНР.

У листопаді 1919 р. у Тернополі під час епідемії перехворів на плямистий тиф. У грудні того ж року після захоплення міста поляками був інтернований польською владою. З 19 травня 1920 р. Павло Кудрявцев – помічник військового міністра УНР, генерал-хорунжий.

Помер 1 лютого 1921 р. в Тернополі від тяжких наслідків перенесеного плямистого тифу, похований у Тернополі. Посмертно його підвищили до звання генерал-поручника.


Література:

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921): Наукове видання.– К.: Темпора, 2007.– 226 с.

* * *

Кудрявцев Павло Омелянович // http://histpol.narod.ru/person/pers-11/pers11-079.htm



Кудрявцев Павло Омелянович // http://uk.wikipedia.org/wiki

Кудрявцев Павло Омелянович // http://visti-krasnograd.net/?page_id=73

Кудрявцев Павло Омелянович // http://lib.rus.ec/b/358543/read

Розділ 11. Визвольні змагання (1918–1920) // http://tarnopol.te.ua/books/book_3_11.html



1873 р.– 140 років тому у Катеринославі на Озерній площі Катеринослава засновано Перший паровий пивоварний завод Ботте, тепер – Дніпропетровський пивоварний завод «Дніпро».
Література:

Дніпропетровський пивоварний завод «Дніпро» Катеринослав-Дніпропетровськ – 225: Видатні особистості та обличчя міста. Вид. 2-ге.– Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2001.– С. 104.



1883 р.– 130 років тому на Придніпров’ї вийшла друком перша художня книжка українською мовою «Жар-птиця, або З паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи». Автор – Адріан Кащенко.
Перша українська книжка в Катеринославі
У 1880-і роки великою популярністю серед місцевого населення користувалися дешеві та невеличкі за обсягом книжечки-«метелики» для дитячого та народного читання, які видавав журналіст, редактор-видавець прогресивного літературно-громадського тижневика «Степь» Олександр Єгоров, що мав у Катеринославі книгарню з бібліотекою та читальним залом. Саме він залучив до співпраці молодого письменника-початківця Адріана Кащенка і у 1883 р. видав у Катеринославі його перше оповідання, написане в жанрі народного анекдоту «Жар-птиця, або З паном не братайся, в прийми не бери і жінці правди не кажи» за підписом «А. Торішній», яке стало першою українською книжкою на Придніпров’ї. Наступного 1884 р. книжка вийшла другим виданням в друкарні М.Я. Павловського. З подібною назвою народна казка «З паном не дружи, жінці правди не кажи, а сироти у прийми не бери» побутувала у той час на Катеринославщині і була записана Іваном Манжурою в селі Мануйлівка Новомосковського повіту. Можливо саме її сюжет надихнув А.Ф. Кащенка, який сам знався на фольклорі, на написання свого першого літературного твору з майже однойменною назвою.

У 1885–1886 рр. за сприяння О.І. Єгорова окремими виданнями з’явилися під псевдонімом Івана Калічка дві літературні казки І.І. Манжури, написані в формі оповідань (художні перекази народних сюжетів) «Як чорт шматочок хліба одслужував» та «Лиха Година», призначені для народного читання. Ці унікальні книжечки – зразки перших дитячих видань українською мовою у нашому місті.

Видав О. Єгоров і власні записи українських народних казок «Пуф Дядя. На праздник» (1885). Потрібно віддати йому належну шану за опікування творчими особистостями, які тільки ставали на тернистий шлях служіння українській музі в умовах переслідування всього українського.

Наталія Василенко
Література:

Чемерис В. Таємниця Андріана Кащенка // З любові і муки... / Ф. Білецький, М. Нечай, І. Шаповал та ін.– Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994.– С. 39–48.



1883 р.– 130 років тому народився Василь Михайлович Архангельський, вчений-фізіолог, професор ДДУ, організатор і голова Товариства фізіологів Дніпропетровська у 1930-х роках.
Архангельський Василь Михайлович (1883–1944)
Учений-фiзiолог. Народився у 1883 р. в с. Желябуга Орловської губернiї в сім’ї селян. Найближчий учень акад. І.П. Павлова. У 1920 р. отриимав звания професора. Того ж року заснував кафедру фiзiологiї людини i тварини у Катериноославському iнститутi народної освiти (нинi ДНУ).

3 1921 р. до 1926 р. працював проректором в ІHO. 3 червня 1937 р. до 1938 р. виконував обоов’язки ректора ДДУ. 3 1936 р. до 1941 р.– засновник i директор НДІ фiзiологiї i прикладної медицини при кафедрi фiзiологiї людини i тварини ДДУ. Водночас у 1938 р. заснував й очолив кафедру бiохiмiї ДДУ. Органiзатор i беззмiнний голова Товариства фiзiологiв Днiпропет-ровська. Уперше для університетiв України розробив навчальну спецiалiзовану програму з фiзiологiї тварин, яка невдовзi була рекомендована до впроваадження в ycix унiверситетах Радянського Союзу.

у 1941–1942 рр., пiд час окупацiї Днiпропетровська, завiдyвав кафедрою бiоxiмiї, був деканом медичного факультету yкpaїно-німецького унiверситету. Пiсля визволення м. Днiпропетровська був виселений в с. Христофорiвка Днiпропетровської областi, де до останнix днiв свого життя працював фельдшером.

Мав надзвичайнi здiбностi до фiзiологiї, вражав широкою загальноприродничою ерудицiєю, активно залучав до науково-дослідницької дiяльностi молодь. Hayкoвi пpaцi вченого були присвяченi дослiдженню механiзмiв гормональної регуляцiї функцiї центральної нервової системи. Серед них слiд вiдзначити монографiю «О влииянии гормонов половых желез на работу коры больших полушарий у собак» (1937 р.).

Очолюваний ним науковий колектив розробляв успадковану вiд i. М. Сеченова проблему функцiональної ролi фонової активностi мозку, зокрема впливу гормонів та НВЧ на вищу нервову дiяльнiсть.
Література:

Архангельський Василь Михайлович (1883–1944) // Професори Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара (1918–2008 рр.).– Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2008.



1898 р.– 115 років тому у м. Катеринославі зведено будинок лікарні Катеринославського єврейського товариства. Нині це лікарняна будівля міста, в ній розміщена Дніпропетровська лікарня № 7.

Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5

Схожі:

Дати І події року iconОсновні знаменні й пам'ятні дати полтавщини 2007 року бібліографічний посібник
Знаменні й пам’ятні дати Полтавщини” видаються Полтавською оунб імені І. П. Котляревського з 1966 року. Мета їх – надати всім бажаючим...
Дати І події року iconЗавдання для учасників ІІ етапу Всеукраїнської учнівської олімпіади з історії
Запишіть у таблицю найважливіші, на Вашу думку, історичні події, від дати яких у 017 р виповнюється вказана в таблиці кількість років....
Дати І події року iconПам'ятні літературні дати 2015 року
Пам’ятні літературні дати 2015 року : інформ довідк матеріал на допомогу організації роботи з дітьми та підлітками / Нац б-ка України...
Дати І події року iconЗавдання за програмою 9 класу Вставте дати визначених подій особливу увагу зверніть на виділені події
Українські землі у складі російської імперії наприкінці XVIII у першій половині XIX ст
Дати І події року iconОсобливості вивчення основ терії ймовірностей у 6-му класі за новим державним стандартом
Ключові слова: методика навчання математики, індивідуальне навчання, випробування І події; неможливі, достовірні та випадкові події,...
Дати І події року iconУрок Тема: Франція
Мета: дати уявлення про економічну та соціальну структуру, при­чини та основні події релігійних війн у Франції; дослідити процес...
Дати І події року iconГаніткевич Я. Український медичний календар на 2014 рік/ Ярослав Ганіткевич – Київ, 2013. 84 с
Україні. Оскільки подібні календарні дати ще не часто публікувалися, деякі з них мало відомі, зібрано І представлено річниці за Х-...
Дати І події року iconНа допомогу керівнику туристсько-краєзнавчого гуртка завдання І запитання до занять тематичного напрямку туристсько-рекреаційні ресурси запорізького краю: видатні об’єкти, дати, події І постаті
«Запорізький обласний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді» Запорізької обласної ради
Дати І події року iconОбласна універсальна наукова бібліотека сидір Ковпак – людина
У кожної держави, кожного народу є події І дати, які складають основу, опорні точки їхньої історії, підґрунтя історичної пам’яті...
Дати І події року iconРоки. Події. Люди
Події. Люди : з історії становлення Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. О. М. Бойченка / [ уклад. В. Зеленіна; ред....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка