Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі



Скачати 167.16 Kb.
Дата конвертації11.03.2018
Розмір167.16 Kb.

Давидченко А. В.
АСКОЛЬДОВІ ПОХОДИ НА ВІЗАНТІЮ ЯК ПЕРШОПРИЧИНА ХРЕЩЕННЯ РУСІ
За Аскольда до складу Київської Русі входили землі полян, деревлян, дреговичів та південно-західної частини сіверян (з містом Черніговом).

Головні інтереси Аскольдової Русі охоплювали південь та південний схід. Її приваблювали багаті й сильні держави Хазарія, Болгарія, Візантія, кавказькі країни -Грузія, Вірменія, Албанія (Азербайджан), навіть віддалений Багдад (Арабський халіфат). З ними вона підтримували активні торговельні та політичні зв'язки.

Головною і найвизначнішою зовнішньополітичною акцією Аскольда були походи проти Візантії та договори, укладені з нею.1

Щодо питання, скільки було походів, і коли саме вони відбулися, в літературі немає певності. Традиційно прийнято вважати, що реально мав місце лише один похід, який суперечливо описаний в різних документах. У 1963 р. Б. О. Рибаков на підставі уважного вивчення й порівняння джерел дійшов висновку про багатократність аскольдових акцій проти Візантії.2

У 860 р., за імператора Михайла Ш, Русь раптово напала на Константинополь, що закінчилося гучною перемогою київського кагана. Джерела нічого не повідомляють про укладання в тому році договору, але якась угода була досягнута, хоча можливо й не мала юридичного оформлення у вигляді писаного документа. Неважко здогадатися і про її зміст: Візантія відкупилася від небезпечного ворога контрибуцією і даниною. Головний політичний сенс походу полягав, однак, не в суто матеріальному зиску. Найбільшим досягненням Аскольда було дипломатичне визнання Русі як великої держави і достойного контрагента Візантії.3

Другий похід, ймовірно, відбувся близько 863 р. Грецькі джерела (Микита Пафлагонський) відзначають напад Русі на Принцові острова Мармуровому морі. Через три роки відбувся новий похід, який, однак, закінчився трагічно для Русі. Несподівана буря розкидала київський флот і кампанія обернулася фатальною поразкою. «И бьість вт. КіевЬ плачь велій», констатує давній літописець під наступним 867 р.4

У 874 р. Аскольд організував четвертий похід, який мав позитивні наслідки. До рішучої битви, правда, не дійшло, оскільки імператор Василь І Македонин поспішив укласти з київським каганом мирну угоду. На цей раз договір оформлено з дотриманням усіх необхідних формальностей. Сам факт підписання угоди чітко відзначений в джерелах як візантійських (Костянтин Багрянородний),5 так і в давньоруських (в Никонівському літопису).6

Успішні походи проти Візантійської імперії показали, що Русь входить до наймогутніших держав середньовічної Європи і ствердили її міжнародний авторитет.7

Повідомлення патріарха Фотія - головне джерело щодо християнізації Русі, який безпосередньо здійснив той акт. Звертаючись до східних церков, підпорядкованих константинопольській патріархії, Фотій писав, підкреслюючи успіхи православ'я: «Не тільки болгари навернулися до християнства, а й той народ, про якого багато й часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа підданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди».8

Важливими є й згадки про шкоду, яку Русь перед прийняттям нової віри заподіяла Візантійській імперії, це означає що руське військо і без значної кількості варяг було спроможне, на рівних протистояти, одній з найкращих армії Європи і світа.

Повідомлення чітке за викладом. У ньому йдеться не про поширення християнства на Русі, а про офіційне запровадження нової віри. Русь не тільки прийняла Христа; вона відмовилася від язичества («еллінської та безбожної віри»), тобто формально стала християнською державою (особиста думка автора (ред.)), хоча прилучення до нової віри її підданих затяглося на досить тривалий час.

Костянтин Багрянородний теж підтверджує факт прийняття християнства: ”І народ росів, войовничий і найбезбожніший за посередництвом щедрих дарунків золота й срібла і шовкових строїв він схилив до перетрактацій і, уклавши з ними мирну угоду, переконав зробитися учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архієпископа, який дістав рукопокладення від патріарха”.9

Одержуємо дуже важливу й достовірну інформацію з цього повідомлення: по-перше, хрещення Русі, як цілої країни; по-друге заснування Руської єпархії у рангу архіепископії; по-третє руси виступають як грізна воєнна сила яка складає небезпеку для греків; і в четверте Руське військо завдало значної шкоди Візантії.

Прийнято вважати, що вітчизняні джерела не зберегли жодних спогадів про перше хрещення Русі. Є. В. Голубинський, наприклад, вважав цей факт головним аргументом для заперечення Аскольдового хрещення Київської Русі.10 Б. О. Рибаков, який вважав розповідь про Аскольдове хрещення містилася в Несторовій редакції «Повісті временних літ» і вилучена звідти авторами третьої редакції 1118 р.11

З текстів, що дійшли до нас найважливішим є Никонівський літопис - грандіозна компіляція середини XVI ст. Її автори використали численні стародавні документи, пізніше, на жаль, втрачені. Як доведено Б. О. Рибаковим, серед загублених документів був «Літопис Аскольда» хроніка, започаткована десь близько 855-866 рр.12 Серед фрагментів, що сягають в київське літописання IX ст., є епізод під заголовком:

О князи Рустемъ Осколдов Роди же нарицаемш Руси, иже и Кумани*, живяху въ ЕксинопонттЬ, и начата пл'новати страну Римляньскую, и хотяху пойти и въ Констяитин-градъ; но възбраиа им-ь вышшй промыслъ, паче же и приключися имъ гневъ Божий, и тогда възвратишася тщш князи яхъ Асколдъ и Диръ. Василие же много воиньствова на. Агаряны и Манихеи. Сътвори же и мирное устроеше съ прежереченными Русы', в преложи" сихъ на христанство, и об'Ьщавшеся" креститися, и просиша архиерЬя, и посла къ нашь царь. И внегда хотяху креститися, в пакы уныша, и рьша ко архьерею: «аще не видимх знамеиье чюдно отъветеве, не хощеяп. быти зсресйане»; архьерей же рече: «просите еже хощете». Они же реша: «хощемъ, да ввержеши святое евангелье во огнь, иже учить Христова словеса; да аще не згорить, будеимь христиане, и елнка научшии нас-ь, сохранимь а и не преступить». И рече археврей: «елика просите, будеть вамъ». Повел'Ь и сотвориша огнь велел, и вьзхЬвъ руц'Ь свои на небо архьерей и рече: «Христе Боже, прослави имя свое» И постави святое евангелье в огнь, и пребысть много время въ немъ, и ие прикоснуся его огнь. Сле вид-Ьвше Руси удивишася, чюдящеся сил-Ь Христов, и вси крестишася.13

Никонівский літопис підтверджує хрещення Русі, як цілої країни. Більше того, згідно з ним, руське військо без варяг було спроможне розбити візантійське військо і заключити договір з греками (особиста думка автора (ред.)).

Важливими є і деякі повідомлення В. М. Татіщева, який при укладанні свого історичного твору використав численні джерела, в тому числі й такі, що не дійшли до нас. Відношення дослідників до «Татіщевських відомостей», тобто матеріалів, відсутніх у наявних документах, було різним. Спочатку їх використовували без необхідної критичності, як і будь-які інші стародавні тексти. Потім виникла протилежна тенденція взагалі заперечувати джерелознавче значення цих відомостей. Зокрема, особливе роздратування чомусь викликав Іоакимівський літопис, на який В. М. Татіщев посилався особливо охоче і схильний був ставити його вище за «Повість временних літ».

Факт запровадження християнства на Русі за Аскольда В. М. Татіщев підкреслює неодноразово.14 Дослідник перераховує стадії в процесі християнізації слов'янських країн, запозичені з відомих нам джерел. Однак етапів у нього виявляється не п'ять, а шість, оскільки хрещення Болгарії та Моравії В. М. Татіщев вважає різними стадіями процесу.15 Аскольдове хрещення потрапило до четвертої позиції. «Четвертеє кресчение в славянах, точно до нас принадлежит и єсть первое в Руси, чрез кир Михайла митрополита и показаном чуде незгорєвшего Евангелия. Сие по летом во время Оскольдово, которий от грек Рос имянован и в 867-м году кресчение приял, яко Бароний из Кедрина и Курополата в том и 867-м сказует тако: «Рос, князь скифский, часто на места поморские нападая, около Чернаго моря разорял и бе от пего в Константинополи бедствие немало. Рос той и царю Михайлу [тому лету] послов прислал и святое кресчение испросил».16

«Оскольд... бьіл креечен и видно, Иоаким его кресчение описал, но оное утрачено, как вьшіе,».17

Свідчення надзвичайно важливе. Якщо в Іоакимівському літопису Аскольда названо «блаженим», то випливає, що він мав перед церквою неабиякі заслуги, визнані офіційно. Більше того, В. М. Татіщев мав якісь підстави стверджувати канонізацію київського князя, якого він називає першим вітчизняним мучеником: «Его же можно за перваго в Руси мученика почитать, и Улі'б, брат Святославль, от неведения истории забьітьі и в святцьі не внесени».18 Звичайно, вигадати такого В. М. Татіщев не міг: цензура і православна церква не подарували б йому цього. Напевно, історик мав у своєму розпорядженні стародавню версію, писемно зафіксовану, яка виникла, можливо, ще у до володимировий час, ймовірніше незабаром після перевороту 882 р.19

Б.О.Рибаков обґрунтовав особливу Руську еру, запроваджену київськими книжниками Аскольдового часу. Відомо щонайменше три такі реліктові позначення у хронологічних відрахунках «від Михайла царя»: похід Аскольда 874 р. у Никонівському літопису, позначений 14-м літом від Михайла,20 початок княжіння Олега (6389 р.) 29-м роком від Михайла (тобто, від 6360 — 860 р. за олександрійським літочисленням),21 нарешті, великий індиктіон (6384 р.) 24-м роком Михайла.22 Всі ці відрахунки пов'язані з літописною статтею 6360 р.: «В літо 6360, индикта 15, наченшю Михайлу царьствовати, начася прозивати Русская земля. О семь бо оувьдахом, яко при сем цесари приходиша Русь на ЦесарЬград, яко же писашеть в л'Ьтописапии ГрЬцком, тімт. же и отселЬ почнем, и числа положим».23

Сенс повідомлення розкривається цитованим уривком: мова йде не про початок врядування малозначного візантійського Імператора, а про початки Русі, в розумінні її датованої історії. Б. О. Рибаков справедливо підкреслює, що в державній біографії Михайла III 860 р. нічим не позначений. Формально він став імператором 842 р., регентство його матері Феодори закінчилося 856 р. Одноосібне врядування почалося лише 865 р.24 Отже, літописне твердження, ніби у 6360 (860) р. почалося Михайлове врядування, не відповідає дійсності. Та й в разі відповідності лишилося б незрозумілим, чому вступ на престол зверхника однієї держави взято за початок історії другої.

На перший погляд роз'яснення міститься в наведеному вище тексті: того року «Русь приходила на Цісареград». Саме цю подію висуває за хронологічний репер Б. О. Рибаков. На його думку, успішний похід на Візантію міг спонукати київського книжника до подібного ідеологічного ходу. «Природно, пише Б. О. Рибаков, що така подія, приємна для національної амбіції, могла стати пунктом для відрахунку років. Це стало тим необхіднішим, що віднині історія Русі тісно переплелася з історією Візантії, Болгарії; потрібно було вести точний рахунок рокам і співвідносити руські справи із справами сусідніх держав».25

М. Ю. Брайчевський вважає таку позицію недостатньою. Б. О. Рибаков має рацію, підкреслюючи необхідність запровадження на Русі певної системи літочислення. Але ж чому початок Руської ери локалізовано саме на 860 р.? Конкретний військовий похід, навіть найгучніший, навряд чи міг стати таким репером. Повинно було б бути ще щось, більш визначне й унікальне. Історія середньовіччя заповнена численними походами й перемогами, але ніколи вони не розглядалися як початок нової ери. Ймовірно, справа полягала не так в наслідках, скільки в буденності самого явища. Події воєнної історії саме через свою повсякденність принципово по могли братися за хронологічні підрахунки.26

Зовсім інша річ, коли за початок Руської ери прийняти акт хрещення. Середньовічна ідеологія завжди відводила релігійним моментам вирішальне місце в системі суспільних відносин. Введення християнства вважалося за прилучення до благодаті, початок нового, справжнього життя. Тому не дивно, що й навернення Русі усвідомлювалося як поворотний момент в розвитку країни, як своєрідний перелом на шляху прогресу.

Процес християнізації Русі (як і всякої іншої країни) був складним і тривалим. Далеко не одразу нова релігія була сприйнята народом і подолала старе, віджиле поганство. Аскольдове хрещення передбачало хрещення всієї Русі принаймні формальне. Одне з двох: або київський каган мав досить сили й авторитету для забезпечення новій релігії панівного становища в країні, або ж він мав зникнути з політичної арени, оскільки язичеська частина населення навряд погодилася б терпіти на престолі адепта грецької віри. Брайчевський відзначив, що своєю загибеллю своєю Аскольд, найправдоподібніше, завдячував наявністю в Києві ще досить сильної антихристиянської опозиції, достатньо впливові волхви, не збиралися відмовлятися від своєї влади, і утворили опозицію до Князя, але самі не змогли виступити проти влади, був потрібен сильний союзник із зовні, ким виявився Олег

Перша християнізація Русі за часів Аскольда і патріарха Фотія виявилася завуальованою, відсунутою на задній план історичного процесу із-за ”Володимирової легенди” та «Змови мовчання».27

В іноземних джерелах відсутні відомості щодо хрещення Русі близько 988 р. У 1888 р., в зв'язку c 900-річчям Володимирова хрещення, Ф. Я. Фортинський здійснив спеціальне дослідження, підшукуючи найменші сліди і натяки в європейських хроніках і документах. Наслідок був приголомшуючий: в жодному тексті по знайшлося ніяких відомостей щодо християнізації Русі наприкінці X ст. Ані польські, чеські, угорські та німецькі джерела не кажучи вже про італійські, французькі або англійські не згадують. цієї події.28

Факт Аскольдового хрещення не дуже популярній в історіографії, що звикла відносити християнізацію нашої країни до 988 р. Правда, достовірність самої події не викликала сумніву і не заперечувалася в літературі. Але її значення для розцінку Русі надто применшувалося й затушковувалося. З цього приваду висловлено дві гіпотези, одна з яких набула широкого визнання її дореволюційній історіографії, а друга в радянській.

В старій науці твердилося, що у 60-ті роки ІХ ст. хрестилася не та Русь, яку наприкінці ХХ ст. просвітив Володимир Святий, тобто не Київська, а Чорноморська, Азовська або Тмутараканська. Цей погляд відстоювали або підтримували А. Л. Шлецер,29 Ф. К. Брун,30 Д. І. Іловайський,31 Є. В. Голубинський,32 Д. І. Багалій.33

Ця гіпотеза не підтвердилася і була відкинута радянською наукою. В енцикліці Фотія (головному джерелі, що є у нашому розпорядженні) підкреслено, що у 60-ті роки IX ст. хрестилася саме та Русь, яка загрожувала Константинополю, тобто Аскольдова або Київська Русь. Те ж саме у вітчизняних джерелах, в літописах Никонівському, Густинському, в київському Синопсисі, у працях В. Н. Татіщева. Тмутараканська або Чорноморсько-Азовська Русь, не становила собою визначної політичної сили і, отже, не відповідала Фотіевій характеристиці.34

Тому в радянській історіографії набула поширення точка зору, яку можна назвати «становою». Ії сенс полягає в тому, що у 60-і роки ІХ ст. хрестилася не вся Київська Русь, не народ, не держава і не країна», а лише певна частина суспільства верхівки на чолі з київським князем. Держава ж в цілому продовжувала залишатися язичеською, що й визначало її ідеологічний статус. Цієї концепції дотримувались історики Д. Б. Греков,35

В. В. Мавродін,36 Н. Ф. Навров.37

Дехто с дослідників уточнює думку щодо соціальної природи крестівшєйся еліти. Так, В. В. Мавродін писав про хрещення «частини дружинників русів, а може й купців».38 Б. Я. Рамм вважав, що поширення християнства у другій половині ІХ—X ст. охопило насамперед частину «князівсько-дружинної верхівки» і, можливо, «частину багатого купецтва».39 Б. О. Рибаков писав про прийняття християнства «частиною руських дружин у IX ст.».40

Ці всі факти повинні заставити нас по новому віднестися до питання Володимирова хрещення і значення Аскольда в історії Русі. Не зважаючи ні на ”Володимирову легенду” ні на суб’єктивізм вчених справжні історики повинні зважати тільки на джерела.


Примітки:

1. Брайчевський М. Ю. Праці. - Т. 1. - К., 2004. - С. 48.

2. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи — М., 1963. –

С. 165.

3. Сахаров А. Н. «Дипломатическое признание» Древней Руси (860 г.) // ВИ.—

1976. — № 6. - С. 45.

4. Никоновская летопись // ПСРЛ.— 1862.— Т. 9. - С. 13.

5. Константин Багрянородний. Об управление империей. - М., 1989. - С. 32.

6. Никоновская летопись // ПСРЛ.— 1862.— Т. 9.

7. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. – С. 42.

8. Голубинский Е. В. История русской церкви. — М., 1901.—Т. 1.— Ч. 1. – С. 32.

9. Константин Багрянородний. Об управление империей. - М., 1989. – С. 47.

10. Голубинский Е. В. История русской церкви, М., 1901. Т. 1.— Ч. 1. – С. 37.

11. Рыбаков Б. А. Древняя Русь. Сказания, былины, летописи — М., 1963.

С. 159.

12. Там же. – С. 159.

* Кумани – кочовики–половці. В даному випадку ми маємо вставку у літопис, яка

відноситься до ХІІ століття.

13. Никоновская летопись // ПСРЛ.— 1862.— Т. 9. – С. 13.

14. Татищев В. И. История российская. — М.; Л., 1962.—Т. 1. – С. 208.

15. Там же. – С. 106.

16. Там же. – С. 110.

17. Там же. – С. 117.

18. Там же. – С. 106.

19. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. – С. 59.

20. Никоновская летопись // ПСРЛ. — 1862. — Т. 9. – С. 15.

21. Там же. – С. 15.

22. Там же. – С. 10.

23. Ипатъевская летопись // ПСРЛ. — 1962. — Т. 2. – С. 12.

24. Рыбаков Б. А. Киевская Русь и русские княжества XIIXIV вв. — М., 1982.

С. 168.

25. Там же. – С. 166.

26. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. - С. 67.

27. Там же. – С. 37.

28. Фортинский Ф. Я. Крещение князя Владимира на Руси по западным известиям

// Чтения в ИОНЛ. — К., 1888. — Кн. 1.

29. Шлецер А. Л. Нестор.— С-Пб., 1809.— Ч. 2, 1816.— Ч. 3. – С. 57.

30. Греков Б. Д. Киевская Русь // Избр. тр.— М., 1959.— Т. 2. – С. 204.

31. Иловайский Д. И. Разыскания о начале Руси. — М., 1882. – С. 24.

32. Голубинский Е. В. История русской церкви. — М., 1901. — Т. 1. — Ч. 1. – С. 35.

33. Багалей Д. И. Русская история. — М., 1914.— Т. 1. – С. 210.

34. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. – К., 1988. – С. 43.

35. Греков Б. Д. Киевская Русь // Избр. тр. — М., 1959. — Т. 2. – С. 380.

36. Мавродин В. В. Образование древнерусского государства. — Л., 1945. – С. 322.

37. Навров Н. Ф. Религия и церковь // История культуры древней Руси.— М.; Л,

1951. - Т. 2. – С. 68.

38. Мавродин. В. В. Образование древнерусского государства.— Л., 1945. – С. 322.

39. Ромм Б. Я. Папство и Русь в XXIV вв. — М.; Л., 1959. – С. 28.

40. Рыбаков Б. А. Предпосылки образования древнерусского государства // Очерки

истории СССР. IIIIX вв. — М., 1958. – С. 816.
Від редакції:

Стаття А. Давідченко підіймає одне з найдискутійніших питань сучасної історіографії щодо проблеми, яка довгий час вважалась майже вирішеною – хрещення Русі.



Редакція висловлює жаль с приводу майже не розкритих суто військових питань, та не коментує наведені у статі факти і полеміку що до них серед вчених.

Між тим, похід 860 р. був не лише першим правильно зорганізованим військовим підприємством давніх русичів, а й першою перемогою іноземних військ над візантійцями в серці їх імперії. Руська дружина вперше змогла проникнути в бухту Золотий Ріг. Втім, як це вдалося давнім русичам, і що таке вигадав хитре справжній керівник кампанії князь Дір й досі не стало предметом серйозного військового історичного дослідження. Ми маємо лише релігійну версію про пояс Діра, який був покладений на воду і море розступилося перед його дружиною. Але ж вона точок над «і» повністю не розставляє. Сподіваємося, в наступних роботах автор проллє на це наукове світло.

Поділіться з Вашими друзьями:

Схожі:

Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconОльга Ольга
Князь Київської Русі у 882-912 рр., об’єднав північні та південні руські землі, здійснив переможні морські походи на Візантію 907,...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconУрок з всесвітньої історії у 7 класі на тему «хрестові походи» Хрестові походи Мета
Мета: з’ясувати причини, хід та результати хрестових походів, охарактеризувати діяльність католицьких чернецьких орденів, суть єретичних...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconУправління культури, національностей та релігій київської облдержадміністрації київська обласна бібліотека для юнацтва «Світлий шлях духовного прозріння»
Світлий шлях духовного прозріння : до 1025-річчя хрещення Київської Русі : інформаційно-бібліографічні матеріали / [уклад. Н. Я....
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconОсновні питання з дисципліни
Еволюція політичного устрою Київської Русі. Причини політичної децентралізації Русі
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconДоба Київської Русі: Доба Київської Русі
Уявіть, що ви історик І хочете написати книгу про минуле. Кого ви оберете своїми героями: відомих діячів, невідомих поки що осіб...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconЗаняття: Кераміка Київської Русі x-xiiст
Мета: Ознайомити гуртківців з керамікою часів Київської Русі, дати стислі відомості про сільське та міське гончарство, формувати...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconАтестація з української літератури за курс 5 класу (ІІ семестр)
Києва, про князя Олега, про княгиню Ольгу, про хрещення Києва князем Володимиром
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconТарас Духняк студент І курсу юридичного факультету Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького Форми участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині
Проаналізовано регіональні особливості участі жіноцтва в українському національно-визвольному русі в Галичині впродовж 1941–1960...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconІсторичне краєзнавство. Шляхами Богдана Хмельницького на Тернопільщині
Короткий опис маршрутів дасть можливість організувати туристсько-краєзнавчі походи, які спрямовані вивчення історії періоду Визвольної...
Давидченко А. В. Аскольдові походи на візантію як першопричина хрещення русі iconУкладач: Давидченко Т. С. „Редакторський фах” („Психологія управління”) робоча навчальна програма
Дисципліна „Редакторський фах” („Психологія управління персоналом”) викладається на курсі семестру обсягом 90 годин, з них лекцій...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка