Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18



Сторінка1/8
Дата конвертації05.08.2017
Розмір2.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8



Архип Данилюк

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис


ББК 63.5 (4Укр) Д18

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення та радіомовлення України за програмою “Українська книга”

Данилюк А.Г.

Д18: Давня архітектура українського села Етнографічний нарис. К.: Техніка, 2008. 256 с.; іл. (Народні джерела). Бібліогр.: с. 246-252.

ISBN 978-966-575-063-5

У книжці етнографа, одного із зачинателів Музею народної архітектури та побуту у Львові, доцента Львівського національного університету ім. Івана Франка популярно розповідається про українську традиційну архітектуру в синтезі побутового й естетичного аспектів. Розглянуто основні регіональні особливості та внутрішнє опорядження української хати, розпланування селянських дворів, господарські будівлі та споруди громадського центру села церкви, дзвіниці, школи, корчми, шпиталі тощо.

Для широкого загалу читачів.

ББК 63.5 (4Укр)

ISBN 078-966-575-063-5

© Данилюк А. Г., 2008
ЗМІСТ

Передмова 3


Цікавий і оригінальний витвір народу 8

Архітектурна праматір пристанища людського” 9



Пам’ять про “глиняно-солом’яну цивілізацію” 24

Слов’янська реліквія 28

Зустріч з археологічним житлом 34

Колиска українського народу 38

Хати з рундуками 42

Справжні шедеври архітектури 47

Хати з пекарнями в сінях 52

У краю, що Покуттям зветься 56

Завітаймо до волинської хати 60

І дім, і фортеця 66

Диво над Тисою 71

Будови тут зводили довжелезні...” 76


Предмети хатнього інтер’єру та їх внутрішній образ 81

Джерело Божої благодаті 81

Засаджу я вас за тисовий стіл...” 85



Берегиня родинного вогнища 90

Світло хатніх вогнів 99

Надійний захисник домочадців 102

Таємниці глиняної долівки 109

Ніби часточка батьківської хати 114

Очі” хати 117

Ті віконниці кленові...” 120

Переступи з добром 123

В мене двері тисовії...” 124


Господарський двір 131

Вільна забудова садиби 131

Поліські підварки 134

Гуцульська ґражда 137

Довга хата” 146

Ой, в мене коморонька... 148

То в сторонки, то в стодоли...” 153

Копав, копав криниченьку...” 160

Ой, вийду я за ворота...” 169


Сільський громадський центр 175

Церкви були в смеречину убрані” 175

“... І на попівство всі звернули” 194

І шпиталь, і опочивальня 199

Корчма під вербою...” 201



Біля волості нудяться приїжджі 206

Будинки з ґаночками та дзвінками. 208

Просвіта”, Народний дім, читальня 220


На околиці українського села 227

“... І вітряк з-за гаю крилами махає” 227

Ой, піду я до млина...” 234
Словник термінів і рідковживаних слів 241

Список використаної літератури 246




ПЕРЕДМОВА

Українське село відоме своєю мальовничістю, органічним розташуванням у ландшафті й особливою психолого-емоційною атмосферою. Власне, в минулі часи воно уособлювало собою Україну, було ніби її візитною карткою, а може, й символом. При згадці про Україну давніх часів відразу зринає типовий малюнок: битий шлях, тополі, ставок, а навколо хати; мов разок намиста.

Будівельна народна творчість історичне й багатовимірне явище, яке розвішалося в руслі поступу загальнолюдської цивілізації. Воно постійно відчувало вплив різних чинників суспільного, соціально-економічного й морального характеру, вибираючи на вікових шляхах найцінніше та формуючи принципи й тенденції масового житлового будівництва, які визначали зовнішній вигляд, регіональну багатоваріантність і функціональну життєздатність української оселі.

Оригінальності селам надавала також забудова окремих садиб, де на першому плані виднілися білобокі хати, мальви попід вікнами, глечики на тинах, вишні, груші та яблуні. Пропорційна чіткість у розміщенні вікон і дверей, співвідношення між висотою й шириною стін хати та зовнішнє опорядження все це надавало хаті привабливого вигляду. А ще садибу робило затишнішою вдале розташування клуні, комори, хліва та інших господарських будівель. Плетений з лози тин об’єднував увесь двір в єдиний ансамбль.

Ця книжка про народну архітектуру, її велику різноманітність і багатство. Цінність пам’яток народної архітектури в тому, що вони несуть нам інформацію про культуру минулого, про побут і звичаї народу, дають можливість прочитати важливі сторінки історії своєї країни. Прекрасно сказав про це великий Микола Гоголь: “Архітектура також літопис світу: вона говорить тоді, коли вже мовчать і пісні й перекази і коли вже ніщо не говорить про загиблий народ. Нехай же вона, хоч уривчасто, з’являється серед наших міст у такому вигляді, в якому була при ще живому народі, щоб при погляді на неї нас осявала думка про його минуле життя й занурювала нас у його побут, у його звички...” [20].

Народна архітектура України виникла не на голому місці. їй передували давніші культури та будівництво. На Поділлі, наприклад, у конструкціях традиційних будівель збереглося багато елементів, подібних до тих, які відкривали археологи, починаючи з трипільської культури (IV–III тисячоліття до н.е.). Про майже тисячолітній досвід будівництва свідчать матеріали розкопок у білоруських містах, що розташовані поблизу Українського Полісся, а також зруби будівель XII–XIII ст., які були розкопані в Києві на Подолі.

Суттєвий вплив на становлення народної архітектури, характер та розміщення житлових будівель мали природні умови. У кожному ландшафті формувалися власні моделі народних жител. Для спорудження їх використовували матеріали, які були під руками. Тому в лісових районах віддавна зводили будівлі з деревини, у лісостепу з глини, соломи й деревини, а в степу з глини та каменю.

В Україні застосовували два типи конструкцій стін: зрубний (Полісся та Карпати) й каркасний (лісостепова смуга). Основою зрубних будівель є стіни з горизонтально викладених колод, брусів чи напівкругляків, з’єднаних на кутах зарубками. Стіни каркасних споруд складаються із стовпів (стояків, сох), які закопували в землю або вставляли в нижній зрубний вінець (підвалини). Каркас заповнювали дошками, напівкругляками, хмизом, очеретом, а також глиносолом’яними вальками.

Народну архітектуру можна поділити на житлово-господарську й церковну. Окреме місце в ній посідають будівлі громадського центру (школи, корчми, шпиталі) та виробничі споруди, зокрема вітряки, водяні млини тощо. Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата, яка належить до так званого Breithausbau (“широкий сільський житловий будинок”), відомого з Передньої Азії та Кавказу.

Хату як мистецький витвір оцінював відомий український дослідник архітектури й мистецтвознавець Стефан Таранушенко [104]. У традиційній українській селянській хаті він відзначив легкість маси та спокійну гармонійність поєднання частин, яка досягається пропорціями. Вчений підкреслював, що ці риси цікавлять майстра не для встановлення “в застиглих абстрактних формах вічних ідеальних канонів прекрасного він шукає способів висловлювання своїх емоцій. Як маляр, він оперує барвою, а як живописець, фіксує точку погляду, беручи пропорції основних мас із певним розрахунком”. Стефан Таранушенко з учнями започаткував практичне вивчення та обмірювання хат. Аналіз матеріалів, зібраних завдяки цьому, дав наукові пояснення багатьом структурам у давній українській хаті наприклад, розмірам вікон і розміщенню їх на площині стін, а залежно від цього і конструкціям даху, освітленню предметів інтер’єру протягом дня тощо.

Народну архітектуру України в різні часи досліджували етнографи, архітектори й мистецтвознавці: Федір Вовк, Григорій Стельмах, Євгенія Бломквіст, Петро Іванов, Юрій Гошко, Казимір Мошинський, Мирослав Сополига, Павло Федака, Всеволод Наулко, Петро Юрченко, Юрій Хохол, Володимир Самойлович, Віктор Чепелик, Іван Могитич, Леонід Прибєга, Зоя Гудченко, Петро Макушенко, Вадим Щербаківський, вже згадуваний Стефан Таранушенко, Павло Жолтовський та ін. їхній внесок став основою наших знань про архітектуру українського села.

Дослідження української хати, проведені мистецтвознавцями й етнографами, зокрема Павлом Жолтовським, упродовж останніх десятиріч, дали дивовижні результати: в кращих зразках, наприклад, бойківських хат, виявлено пропорції золотого перерізу, що переконує нас у їх високих художніх якостях [44].

Хата... Формування її тривало поступово протягом сторіч, хоч сама вона з’явилася ще в глибоку давнину. Це пояснюється патріархальним укладом життя селянства. Навіть значні економічні й політичні події не завжди зумовлювали помітні зміни у віковічному характері життя селян, їх побуті й естетичних уявленнях.

Найбільш багатим з мистецького погляду та найцікавішим видом народної архітектури є церковна. Видатний український художник Григорій Смольський у своїй книзі “Українське мистецтво” [96] писав: “Наші дерев’яні церкви такі гарні, що не мають суперниць взагалі. Хоч вони й не такі великі за розмірами, як муровані, хоч їх вигляд простий і невибагливий, та їх мистецька вартість у гармонійному пов’язанні окремих частин в одно дає величаву цілість, їх творцями були невчені майстри-селяни. Такого дерев’яного будівництва не мають навіть північноєвропейські народи, скандинавські (шведи й норвеги), у яких дерев’яне будівництво сильно розвинене”.

У церковній архітектурі виробився унікальний у світовій архітектурі принцип висотного розкриття внутрішнього простору, який дав змогу створити такі величні споруди, як Миколаївська церква 1763 р. із с. Кривка на Львівщині1, Михайлівська церква 1600 р. із c. Дорогинка Київської області та церква св. Параскеви 1742 р. із с. Зарубинці на Черкащині2, Троїцький собор 1773–1778 рр. у Новомосковську на Дніпропетровщині, збудований Яковом Погребняком.

Українська дерев’яна архітектура цікава своїми будівельними традиціями. Крім інженерно-конструктивних особливостей та архітектурно-мистецької цінності, важливим є зв’язок споруд з ландшафтним оточенням. З цього боку народна творчість демонструє невичерпне джерело прийомів і композиційних знахідок. Наприклад, церкви завжди ставили на підвищеннях. У такий спосіб будівничі перетворювали узвишшя на п’єдестал свого твору.

Нині під час ремонтів церковні будівлі в селах часто зазнають значних змін, а нові храми будують як у традиційному, так і в модерному стилі. Тому будівничим потрібно якомога більше приглядатися до пам’яток і вивчати їх.

Прилучаючись до спадщини предків, ми стаємо зрілішими, прозорливішими, впевненішими в собі, бо завжди відчуваємо пульс могутнього культурного пласту, на якому творимо сьогоднішні цінності. Звертаючись до минулого, ми не лише шукаємо, що можна запозичити в ньому для нашого життя, але й прагнемо пізнати самих себе, відкриваємо джерела високих моральних якостей людини праці. Вивчення пам’яток культури минулих епох ніколи не може завершитися чи завмерти, адже воно нескінченне і дає змогу безмірно заглиблюватись у його багатства. Нині нам украй потрібен накопичений віками “запас краси”, який заповіли творці української хати і храму.


ЦІКАВИЙ І ОРИГІНАЛЬНИЙ ВИТВІР НАРОДУ

Традиційна народна архітектура задовольняє матеріальні і водночас духовні запити суспільства. Архітектурні твори формують постійне середовище людського життя. Народна архітектура завжди говорить ясною мовою про те, хто в будинку живе і кому він служить.

Центральне місце серед витворів народних майстрів-будівничих посідає житло хата, яка має багато привабливих рис Мальовничості й затишності. Українці іноді ототожнюють хату з храмом: “Мій дім – мій храм!” Хата це свята сутність і, як сказав незабутній Тарас Шевченко, “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Класична українська хата пройшла шлях від одно- до двокамерної і дійшла до трикамерної споруди. Для її архітектури характерні компактність об’єму, лаконічність форм та обмеженість функціонально й конструктивно зумовлених деталей.

У трикамерній будівлі з входом у поздовжній стіні усі три приміщення лежать на одній лінії, двері з вулиці ведуть до центральної камери, яка має назву “сіни” (в деяких місцевостях Українських Карпат – “хороми”).

Отже, українські селянські хати мають видовжену форму. Приміщення в них розташовуються найчастіше так: хата + сіни, хата + сіни + комора, хата + сіни + хата. Розміри житлового приміщення, яке в плані наближається до квадрата, дорівнюють 6×5 м. Це дає змогу зводити дах, який завжди трохи нависає над стінами, створюючи піддашшя для захисту їх від вологи.

Всюди в Україні, за винятком деяких районів Карпат і Полісся, хати біляться. Поєднання білих стін із сірим солом’яним або дерев’яним дахом робило хату ефектнішою, справжнім витвором мистецтва.

Архітектура української хати своєрідна й оригінальна. Народні майстри віковою будівельною практикою доходили власних форм, не змінюючи стилю і місцевих традицій.


АРХІТЕКТУРНА ПРАМАТІР ПРИСТАНИЩА ЛЮДСЬКОГО”

Традиційна українська хата це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав гнів, напиналися струни болю, складалися пісні й легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувались і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. З хати пішли у світ велетні думки і духу князь Кий і літописець Нестор, філософ Григорій Сковорода і гетьман Богдан Хмельницький, поети Тарас Шевченко й Іван Франко, творець теорії космічних польотів Юрій Кондратюк і письменник Олександр Довженко.

Якщо продовжувати цей перелік, то простягнеться ланцюг людських доль нескінченно, аж у Всесвіт. Тому й уявляється українська хата величезною, де долівка земля, стіни гори й ліси, а стеля небо з зірками та кометами.

Видатний український кінорежисер і письменник Олександр Довженко з особливою любов’ю назвав українську хату “архітектурною праматір’ю пристанища людського”.

Для селянської родини хата справді була місцем на землі, де все рідне, звичне і незвичайне, де кожен предмет має свій, лише йому притаманний колір, запах, своє звучання і розташування.

Недарма власна оселя виводила людину на певну сходинку громадського визнання. Її наявність означала, що людина працьовита, вона клопочеться про прихисток і достаток для своєї сім’ї. Хата мусить бути лише своя, про що досить виразно йдеться у відомій пісні:

Зроби хату з лободи,

А в чужую не веди.

Так звертається дівчина до парубка, який хоче з нею побратися.

Кожна господиня завжди дбайливо доглядала хату. “Без господаря двір, а без господині хата плаче”, – свідчить народне прислів’я. “Гляди ж, дочко, повчає мати в одній з казок свою доньку перед заміжжям, як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату й сіни, коло хати поодмітай, поприбирай; а в суботу ввечері припічок підмаж, долівку вимаж; то тебе і чоловік буде жаловать і од людей наруги не буде”. Отож, у хаті завжди було охайно, вибілено, розмальовано кольоровою глиною,, оздоблено витинанками, утикано квітами й запашними травами.

Таке ставлення до своїх осель, зрозуміло, не могло не привернути уваги численних мандрівників. Наприклад, німецький географ Йоган Георг Коль, який подорожував по Україні в 1838 р., писав: “Живуть у чисто вдержаних хатах, що до тебе всміхаються. Вони не вдовольняються тим, що кожної неділі миють їх, як це роблять голландці, але ще щодві неділі їх білять. Тому їх хати виглядають білими, неначе свіжовибілене полотно”. Згодом, побувавши в селах біля Одеси, він записав: “Я був дуже заскочений внутрішнім уладженням так мало обіцяючої ззовні хати. Лише й жити в цій чепурненькі й світлиці. Надворі було дуже гаряче, а тут мило й прохолодно. Повітря було гарне, свіже та запашне. Земля вкрита травою, а на стінах зілля – все чисте й чепурне. Я не можу щодо цього не похвалити українців, якщо рівняти їх з поляками та росіянами” [92].

Німецький лікар і природознавець Самуель Готліб Гмелін у чотиритомній “Подорожі по Росії” (1770–1784 рр.) писав, що українці “люблять і пильнують чистоту, тому і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворах у росіян” [92].

Подібне враження справила Україна на англійця, професора мінералогії Кембриджського університету Едварда Даніеля Кларка, який у книзі “Подорож до Росії, Криму й Туреччини” (1812 р.) зазначає: “Хати селян в Україні чисті й білі, як в Уельсі”. Далі він зауважує: “У їхніх помешканнях навіть стелю і сволоки регулярно миють. їхні столи й лавки світяться від миття і витирання так, що нагадують нам середину норвезьких хат. Подвір’я, стайні та господарські будівлі, що належать до них, вказують на пильність і упорядкованість” [92].

Біла хата, на думку Тараса Шевченка, – найвизначніша прикмета українського села:

Хати біленькі виглядають,

Мов діти в білих сорочках

У піжмурки в яру гуляють.

Вулиця старого села на Черкащині (Музей народної архітектури та побуту НАН України, м. Київ)

Хата давала людині прихисток від непогоди і створювала їй умови для повсякденного існування, за яких відновлюються сили й визріває натхнення. У хаті формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат. У ній людина відпочивала, працювала, харчувалася, осмислювала своє буття та взаємини з навколишнім світом.

Проте хата це не лише житло, але й історична категорія. В її інтер’єрі, в організації внутрішнього простору відбиваються численні українські народні традиції, символи, життєві правила, звичаї й обряди.

Без перебільшення можна стверджувати, що для літніх людей хата й піч уособлювали в собі весь світ. Тут доречно навести уривок з роману Володимира Бабляка “Жванчик”, коли стара Січкариха з болем сприйняла повідомлення сина про переїзд до нової хати: “Вона таки сплакнула сухими сльозами, як прощалася з належаним місцем. Гай-гай!.. На цих увігнутих досередини, давно не мазаних стінах, мокрих восени і білих від інею взимку, бабі була знайома кожна вапняна грудочка. На печі вона вродила Олену й Іванка, тут вмерли тато. На сволоку, що розділяє стелю на дві половини, чоловік її, Антін Січкар, видряпав цвяхом, а потім чорно висмалив розпеченим шворнем день, число і рік їхнього весілля. У лівім кутку південної стіни досі знати дірку, що її прострелив жандар Симон Радник, як гнався за її Антоном, коли той підпалив папську стодолу. Ці знаки, ці гіркі й солодкі сліди її життя стали для баби рідними, як і діти” [4].

Вулиця старого села на Наддніпрянщині (Музей народної архітектури та побуту НАН України, м. Київ)

Українська хата самобутнє явище в історії архітектури. Вона майже всюди однакова в основних формах і плані, її фасад завжди має видовжені стіни й високий дах. Враження низької, ніби вона тяжіє до горизонталі, стіни підсилюється ще й великим виносом даху, який прихищає її верхню частину. Відчувається потяг народних майстрів до симетрії, до певних ритмів і пропорцій. Це помітно з розташування вікон і головного входу. Усі частини скомпоновані з відчуттям гармонії, а окремі форми не порушують її. Велике значення мають світлотіньові риси. Освічена сонцем оселя дає мальовничу гру світлої, темної та сірої площин. А білина стін на фоні землі сприяє виділенню будівлі з навколишнього ландшафту.

Народні будівничі завжди “вписували” дім у природне оточення, тому він і все господарство, навіть ціле поселення, мають створювати єдиний цілісний ансамбль.

Місцину для розташування оселі вибирали за принципом подібності й контрасту. Білі стіни виділяли її та утворювали досить велику нейтральну пляму на фоні відтінків рослинності. Солом’яний дах зі стеблистою будовою, сірим кольором і нагадуванням горбика пов’язував хату з усім комплексом будівель і з довкіллям.

Спадкоємність традицій і нагромаджений досвід технічних прийомів та естетичних засад давали змогу зодчим створювати виразне обличчя сіл. Адже для кожної будівлі вибиралося найзручніше місце.

Села в Україні розташовували там, звідки проглядалися долини рік з луками, ліси й сусідні села. Зоровий зв’язок поселень з оточенням віддавна згуртовував людей і певного мірою сприяв виробленню таких рис, як товариськість, приязність, взаємодопомога.

Відомо, що навколишнє середовище впливає на форму житла та його деталі. У горах, наприклад, з метою захисту житлового комплексу від звірів і снігових заметів забудові надавали фортечних форм.

Зруб хати у лісових і гірських районах відкритий. Його рівні вінці створюють без будь-якого опорядження чітку структуру стін.

У лісостеповій і степовій смугах хата (навіть, якщо вона зрубна, глиновалькована, городжена й мазана глиною чи складена з каменю) завжди ззовні і всередині побілена. Серед зелені садів вона виділяється кольором стін, а червоні й жовтогарячі елементи (облямування вікон, призьби) надають їй вигляду веселої й затишної. Привітно визирає з-під стріхи її чоло з двома маленькими очима-віконцями.

Важко уявити собі хату без призьби, яка ніби прив’язувала її до землі. Знадвору навкруги оселі майже всюди влаштовували низенькі огорожі з лози чи дощок, а утворений проміжок заповнювали землею. Так утворювалася призьба, яка взимку оберігала нижню частину помешкання від охолодження. Влітку на ній сиділи, як на лаві, щоб відпочити, погрітися на сонці або погомоніти.

Хата вважалася повноцінним житлом лише тоді, коли її спорудження увінчувалося традиційним оздобленням або розмалюванням. Звичайно, добір кольорів, форма й вигадливість малюнків не були випадковими, оскільки зумовлювалися низкою чинників. Люди вірили, що всілякі напасті це наслідок дій демонічних сил, які часто набирали подоби упирів, вовкулаків чи русалок. Саме вони насилають бурі, град, повені й різні хвороби і їм треба було протистояти, для чого й вигадувалися найрізноманітніші способи.

Найсильнішими відвертачами були вогонь та його відповідник червоний колір. Саме такою смугою вище долівки обводили стіни всередині хати. Так створювалося замкнене коло, яке закривало доступ до хати нечистих сил. Магічне значення мали й настінні малювання. Наприклад, різні барвисті зображення та орнаменти мали на меті так захопити увагу лихої сили, щоб вона відвернулася від людей.

Українське настінне малювання сягає своїм корінням ще часів трипільської культури. Про це свідчать археологічні знахідки, зокрема зображення на стінах сови, барвінку, гілок з квітами, букетів. Цікаво, що в кожному з них був закладений певний зміст. Наприклад, малюнок сови символізує, що в будинку мешкає охоронець правосуддя чи покровитель, а гілка з квітами при вході що в хаті є дівчина.

Можна вести мову й про те, що в настінному малюванні певного мірою втілювалися споконвічні народні сподівання про волю і справедливість та протест проти соціального й національного гніту. Відома так звана “мальована пасіка” (друга половина XVIII ст.) з подільського с. Балин (Вінницька область), на вуликах якої були зображені народні герої Максим Залізняк та Іван Гонта на коні. Анатоль Свидницький у романі “Люборацькі” згадує портрети Устима Кармалюка на хатніх віконницях.

У повісті “Ніч перед Різдвом” Микола Гоголь описав хату, де вікна були обведені червоною фарбою, а на дверях намальований козак на коні. Про схвалення хисту до розмальовування можна дізнатися з весільних пісень:

Прийми ж її, чужа матінко,

Прийми її та ласкавенько...

Буде тобі полотно ткати,

Буде хату красно малювати.

Цікавим способом кольорового опорядження у зрубних будинках є фарбування швів. На Лемківщині вхідні двері розмальовували “квітом”, подаючи цим своєрідну інформацію про склад сім’ї. Біля гілочок, що символізували членів сім’ї жіночої статі, малювали листок барвінку, а чоловічої статі – зірку. Народилася дитина домальовували гілочку, помер хтось – хрестик [40].



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8

Схожі:

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconБбк 74. 104(4Укр-4Зап)

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconДавня українська література — література українського народу XI-XVIII ст. Давня українська література — література українського народу XI-XVIII ст
Нова періодизація давнього письменства базується на схемі Д. Чижевського, поданій в "Історії української літератури"
Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 icon«Поліграф – Терція» 2012 [82’0+159. 9] Ббк 83. 3(4Укр)6 м 69 Михида С. П
М69 Психопоетика українського модерну : Проблема реконструкції особистості письменника : [монографія] / Сергій Михида. – Кіровоград...
Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 icon“хіх – хх” ббк 63. 3(4Укр)52 Любов Сливка епістолярна спадщина та мемуари

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconЯрославвеприня к ворожбавітр у поезії Київ 2009 ббк ш6(4Укр)6-5 в 306

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconБбк 91. 9: 63. 3(4Укр-4М) а-82 Упорядник: Вілкул В. Д
Вілкул В. Д. – зав сектору науково-інформаційної роботи Наукової бібліотеки мну імені В. О. Сухомлинського
Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconНарис-опис села Гійче Жовківського району Львівської області
Вчитель історії та правознавства, керівник історико-краєзнавчого гуртка Мазан Ольга Зіновіївна
Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconБбк 63. 3(4Укр)52 Юрій Яковлєв роман яросевич – провідний діяч рурп у першій половині 1890-х рр
Русько-української радикальної партії у Галичині. Проаналізовано особливості формування світогляду та становлення суспільно-політичних...
Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconКурс лекцій із дисципліни «Фольклор І давня література» (модуль «Давня література») для студентів спеціальності 030301 «Журналістика»

Давня архітектура українського села. Етнографічний нарис ббк 3. (4Укр) Д18 iconХарків-2016 ббк 28. 088л6(4укр-4хар)
Неповторна краса природи Харківщини : методико-бібліографічні матеріали / уклад. С. О. Андрус; ред. Т. В. Смєкалова; Департамент...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка