Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013



Сторінка7/37
Дата конвертації17.04.2017
Розмір7.73 Mb.
ТипПротокол
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37

ЛИТЕРАТУРА

1. Овчарова Р.В. Справочник социального педагога / 2-издание. – М.: ТЦ “Сфера”, 2007. – 480 с.

2. Основы социальной работы: учеб.пособие для студ. высш. учеб. заведений / [Н.Ф. Басов, В.М. Басова, О.Н. Бессонова и др.]; под ред. Н.Ф. Басова. – 4-е изд., стер. – М.: Издательский центр “Академия”, 2008. – 288 с.

Шунькіна Ольга,

студентка 2 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук.керівник: В.І. Дуденок,

к.філос.н., доцент (БДПУ)
ПРОБЛЕМА РАЦІОНАЛЬНОСТІ НАУКОВОГО ПІЗНАННЯ
Проблема раціональності наукового пізнання – одна з найбільш актуальних. Її важливість полягає в тому, що наука має давню історію, але пошук засобів для осмислення і вираження раціонального характеру науки поки що не має рішення, яке б задовольняло всіх.

Основна мета дослідження може бути визначена як задача осмислення поняття раціональності і розуміння того, що таке раціоналістична перспектива.

Актуалізація проблеми припадає на 60-70рр. XX ст. Головні напрямки в цій області задали представники так званої “великої четвірки”: Т. Кун, К. Поппер, І. Лакатос, П. Фейерабенд. Пізніше ця тема розвивалася в основному комбінацією їх методів.

Запропонований Т.Куном підхід, в своїй основі, несе ідею м’якої регуляції наукової діяльності. Тобто дослідник стверджував, що, з одного боку, наукова раціональність не може бути зведена до суми однозначних правил і в той же час не повинна бути повністю ірраціональною.

Карл Поппер вважав, що динаміка науки повинна забезпечуватися критичним ставленням до будь-якої ідеї. Якщо вона стійка до критики і з часом не втрачає своїх позицій, значить ,вона має раціональний характер, в іншому випадку вона має розвиватися, не залишаючи в собі місця для критики.

Імре Лакатос частково об’єднує теорії попередніх науковців. Дослідник вважає, що дати оцінку науково-дослідницькій програмі можливо тільки на основі її динамічних характеристик: спостерігаючи її співвідношення теоретичного і емпіричного зростання. А також, за його теорією, раціональність виявляється в вирішенні конкретної проблеми.

Пауль Фейерабенд вважає неприйнятною ідею про стандарти раціональності і про будь-які універсальні стратегії, які мають оцінити і надати перевагу певним способам мислення. На його думку, висування альтернативних теорій – першочерговий фактор наукового пізнання.

Зусиллями вищеназваних, а також інших авторів було окреслене коло тем, які і складають проблеми раціональності сьогодення:



  1. подальше виявлення і акцентування ролі історично-соціологічної площини наукового пізнання;

  2. вивчення внутрішніх механізмів виникнення суперечок і досягнення консенсусу в наукових колах;

  3. тема співвідношення цінностей, норм, цілей і інших регуляторів наукової діяльності, а також аналіз їх історичних варіацій;

  4. тема направленості або прогресу наукового руху;

  5. вивчення критико-аргументаційних процедур, що реально використовуються в науці і вивчення раціональності інших форм діяльності;

  6. проблема використання історичних параметрів в аналізі науки;

  7. програма раціональних реконструкцій – розробка і корегування раціональних моделей науки.

На практиці проблема раціональності в різних науках породжує варіативність рішень, наприклад, фізика оперує корпускулярною і хвильовою моделями. Вони повністю обґрунтовані і працюють, але в той же час вони суперечать одна одній, так як світло не може бути одночасно і хвилею, і елементарною частинкою. Це протиріччя пояснюється вченням І. Лакатоса: кожна з теорій вирішує поставлену проблему і в той же час ці рішення не є глобальними.

Або, наприклад, теорія створення всесвіту. За однією гіпотезою все розпочалося з великого вибуху (головний аргумент: всесвіт весь час розширюється) і в той же час є теорія Божого задуму (аргумент: всесвіт постійно розвивається і оновлюється як жива істота).

Складніше ідея раціональності обґрунтовується в гуманітарних науках, особливо там, де не можна чітко поставити експеримент, передбачити результат і однозначно його інтерпретувати (за К. Поппером). Тут найчастіше проявляє себе вчення П. Фейерабенда, бо інноваційні ідеї, як правило, в своїй основі суперечать існуючим принципам і в той же час мають раціональний характер.

Отже, тема раціональності наукового пізнання залишається відкритим питанням. Ми розглянули лише деякі сторони цієї проблеми, що найбільш активно обговорюються в сучасний період.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Ушаков Е.В.Введение в философию и методологию науки. – М.: Экзамен, 2005.

  2. Лешкевич Т.Г. Философия науки: Традиции и новации : учебное пособие для студентов вузов. – М., 2001.

  3. Никифоров А.Л. Философия науки: история и методология: учебное пособие. – М., 1998.


ІСТОРІЯ
Білай Юрій,

студент 3 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: Т.П. Макаренко,

к. і. н., доцент
УТВОРЕННЯ ОРГАНІВ РОЗВІДКИ ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ

НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
На початку формування Добровольчої Армії (1917 – 1918 рр.) розвідувальних організацій, що існували в російській імператорській армії, вже не існувало. Зважаючи, що армія в умовах війни потребує інформації, яка би забезпечувала успішні бойові дії проти противника, потрібно було створити професійні органи розвідки. Необхідність створення структур для збору таємної інформації військово-політичного характеру в період існування Добровольчої Армії зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби проти більшовиків та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.

На сьогодні залишається актуальним питання щодо висвітлення кроків керівників Добровольчої Армії по організації професійної військової розвідки.

Мета роботи – висвітлити етапи організації органів розвідки Добровольчої Армії на території України.

Джерельна база проблеми дослідження представлена мемуарами А.І. Денікіна, в яких відображено суб’єктивне сприйняття розвідки, погляди на їх організацію та діяльність [1].

Серед історіографічних доробків слід відзначити праці дослідників Н. Кірмеля та В. Цвєткова [2,3]. В цих роботах висвітлено аспекти, що пов’язані з організацією спецслужб Добровольчої Армії, зазначається про роль цих структур в розгромі більшовицьких осередків.

На початку 1917 року, після сформування перших військових частин Добровольчої Армії, генерал М. Алексєєв своїм наказом утворює політичну канцелярію. На цю організацію покладалося завдання по формуванню центрів, які відігравали б роль розвідувальних організацій на місцях [2; 20-21]. Цим наказом також покладено початок формування спецслужб Добровольчої Армії.

Другий етап формування спецслужб розпочався в квітні 1918 року, коли було створено Розвідувальне відділення, яке очолив підполковник Генерального штабу С. Ряснянський. Структура була створена на основі “ Положения о полевом управлении войск в военное время ”, (1868 р.), в яке в 1914 були внесені зміни [3; 123].

На цей підрозділ покладалися завдання по підтриманню зв’язку з підпільними антибільшовицькими організаціями. Окрема увага в цьому наказі приділялась містам Київ, Одеса, Харків, зважаючи на їх стратегічне військове значення. Саме в цих містах знаходилася велика кількість зброї та людських ресурсів, яких потребувала армія [3; 125].

Новий масштабний етап реорганізації спецслужб пов’язують з ім’ям А. Денікіна. Прийшовши до влади в вересні 1918 року, він своїм наказом № 1, від 10 жовтня 1918 року затверджує “Положення та штати органів розвідки Добровольчої армії”. Згідно цього документу на території України утворено центри розвідки: Київський, Харківський, Одеський, Кримський, Катеринославський. В лютому 1919 року створено Волинський, Єлісаветградський, Миколаївський, Чернігівський, Херсонський, Полтавський центри. Таким чином майже по всій території України почали діяти підпільні центри спецслужб Добровольчої армії [2;22]. Ці органи стали відігравати роль військово-політичних організацій, що надавали таємну інформацію керівникам Добровольчої Армії та слідкували за настроями суспільства, боролися проти більшовицького підпілля.

Отже, до кінця 1918 року закінчується формування розвідувальних органів Добровольчої Армії. В такому стані вони проіснували до моменту, коли армію очолив П. Врангель і розпочав нову реорганізацію спецслужб. На 1919 рік система органів розвідки і контррозвідки була практично остаточно сформована.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Деникин А. И. Путь русского офицера / А. И. Деникин. – М. : Вагриус, 2002. – 635 с.

  2. Кирмель Н. С. Деятельность разведки белогвардейских правительств и армий в годы Гражданской войны в России (1918 – 1922 гг.): монография. М. : ВУ, 2008. – 162 с.

  3. Цветков В.Ж. Спецслужбы (разведка и контрразведка) Белого движения. 1918 – 1922 гг. // Вопросы истории, № 10, 2001. с. 121-137.



Білай Юрій,

студент 3 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: А.В. Мороз,

к.і.н., доцент (БДПУ)
ФОРМУВАННЯ ЧАСТИН ДОБРОВОЛЬЧОЇ АРМІЇ В 1919 р.

(ЗА МЕМУАРАМИ БІЛИХ ГЕНЕРАЛІВ)
У липні 1919 року Добровольча Армія під командуванням генерала А. Денікіна почали наступ на Москву. Необхідно було в короткий термін збільшити кількість військ, створити чисельну перевагу на напрямку головного удару. Вартим на увагу є питання щодо того, яким чином створювалися бойові частини Добровольчої Армії, тому що будучі армією ідейних, патріотичних офіцерів, яка була добре озброєна, вона зазнала поразки при поході на Москву.

Мета роботи – розглянути яким чином і за рахунок якого контингенту білогвардійці могли сформувати нові боєздатні частини.

Джерельна база проблеми представлена мемуарами генералів, П. Врангеля, А. Денікіна, О. Лукомського [1,2, 3]. Автори, як безпосередні керівники Добровольчої Армії в своїх спогадах розкривають способи формування частин до яких вони зверталися. Крім того, саме ці генерали розробляли методи формування бойових частин.

В часи Громадянської війни збільшити чисельність армії командування Добровольчої Армії могло за рахунок трьох груп військовослужбовців – добровольців, мобілізованих і полонених червоноармійців.

Найбільшим контингентом були добровольці, які дали назву армії. Добровольча Армія була створена на початку 1918 року на Дону генералом М. Алексєєвим. Добровольці вступали в ряди армії з ідейних міркувань. Як приклад – С. Мамонтов – офіцер артилерії, що пробирався сам на Дон. На першому етапі свого існування Добровольча Армія складалася винятково з добровольців. Кількість в армії офіцерів перевищувала чисельність солдатів.

З розширенням воєнних дій одні добровольці вже не могли протистояти частинам більшовиків, тому 16 серпня 1918 року було видано наказ про мобілізацію [2; 368]. А. Денікін пізніше зазначав: “Збільшувалася армії, але тьмяніли монолітні ряди старого добровольства” [2; 368 – 369].

Третю групу військовослужбовців складали полонені червоноармійці. Число полонених, поставлених під рушницю, було велике як у частинах Добровольчої армії, так і в частинах Червоної Армії. Усе це дало привід А.І. Денікіну сказати, що у 1919 році Добровольча Армія зберегла свою назву тільки за традицією [2; 368].

Тож, три групи військовослужбовців були основним ресурсом поповнення армії. Це відображає перший шлях поповнення, коли відбувалося доукомплектування частин, які понесли втрати, різними групами військовослужбовців.

Генерал О. Лукомський, говорить, що збільшення чисельності армії могло проводитися шляхом, який полягав у формуванні нових полків і перетворення їх у більш великі військові з'єднання [3; 157]. Військова частина виділяла з свого складу солдат і офіцерів на формування нового полку. Сформований полк поповнювався з запасних батальйонів і беручи участь у боях “як недостатньо спаяний, ніс великі втрати дезертирами” [3; 157]. Крім того, створені “осередки старих полків» прагнули до відділення від своєї військової частини, перетворюючи полк у “мозаїчний колектив десятків старих частин” [2; 371].

Третій шлях формування частин – створення нових частин в тилу, в тому числі кавалерійських, які повинні були формуватися лише в тилу, за думкою П. Врангеля [1, 164]. У цьому випадку формування частини відбувалося ґрунтовніше, і сама вона була міцніше. Недоліком цього шляху було те, що частини пізніше потрапляли на фронт, ніж якби вони були сформовані при діючій армії.[3; 158].

Таким чином, не дивлячись на зростання чисельності військовослужбовців в лавах Добровольчої Армії, у 1919 році кількість не перейшла в якість. Наявність трьох способів комплектування не тільки не поліпшувало, але навіть сприяло зниженню боєздатності частин Добровольчої армії.
ЛІТЕРАТУРА

1. Врангель П.Н. Воспоминания. Южный фронт (ноябрь 1916-ноябрь1920). – Ч.1. – М.:Терра,1992. – 543с.

2. Деникин А.И. Вооруженные силы Юга России//Белое дело. Дон и Добровольческая армия . – М.: Голос, 1992. – 415 с.

3. Лукомский А.С. Из воспоминаний // Архив Русской революции в 22-х т. – Т.5. – С.101-190. – Т.6. – С.81–160.



Бондаренко Руслана,

магістрантка 7 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: Лиман І. І.,

д.іст.н, професор
ДОШЛЮБНЕ СПІЛКУВАННЯ ТА ПЕРЕДВЕСІЛЬНА ОБРЯДОВІСТЬ УКРАЇНЦІВ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТ.

(за матеріалами історико-етнографічних експедицій БДПУ)


Традиційне спілкування та обрядові норми підготовки молоді до шлюбу є важливими фактором становлення інституту сім’ї. Українці створили систему соціалізації молоді, об'єднання її в різноманітні товариства та ін. У селах існували традиційні зібрання молоді під різноманітними назвами, що походили від місця (вулиця, куток) та часу проведення (досвітки, вечорниці) [3; c. 18]. Збиралася молодь у вільний від сільськогосподарських робіт період – пізньої осені та взимку. Ці форми розваг сприяли спілкуванню неодруженої молоді та були спрямовані на вибір майбутнього чоловіка/дружини [3; c. 335].

Відомості про дошлюбне спілкування та передвесільну обрядовість українців знаходимо в працях В. Борисенко [3], Н. Петрової [4], А. Пономарьова [5].

У наш час історичні та соціально-економічні умови докорінно змінилися, традиційні форми дозвілля та колективної праці, які зберігали стійкість морально-етичних норм традиційного українського суспільства протягом тривалого часу, в значній мірі втратили своє первісне призначення, але їх історичне значення в регіональному аспекті актуально і сьогодні. В основі такої розвідки стали деякі спостереження зроблені нами під час етнографічних досліджень українського населення сіл Андріївка, Успенівка Бердянського району Запорізької області. Це і становить актуальність досліджуваної теми.

Метою є звернення уваги на форми проведення дозвілля неодруженої молоді та на регіональні особливості ритуальних дій у передвесільному циклі весільної обрядовості українців Запорізької області.

Збиралися, за українською традицією [5; с. 231], на вулиці. Майже у кожному селі були свої “кутки”/вулиці, куди приходили тільки мешканці свого “кутка”/вулиці (с. Успенівка) [1; арк. 15]. Однією з форм молодіжного дозвілля та дошлюбного спілкування була “качеля” (гойдалка).

У зимовий період найпопулярнішим видом молодіжного дозвілля були вечорниці. Саме на вечорницях молоді люди найчастіше визначалися з вибором парт­нера для шлюбу. Проте серед опитаних нами респондентів віком від 73 до 83 років ніхто особисто не брав участі у них. Проте опитані, пам'ятають про вечорниці з розповідей матерів, бабусь та рідних, котрі відвідували їх ще у 20-ті роки ХХ ст.

Дошлюбне спілкування молоді у традиційному суспільстві мало вузько тери­торіальний характер: зазвичай воно проходило в межах свого села чи вулиці. Змога вийти за межі своєї території перешкоджалася молодіжною громадою [4; с. 152].

Прийнявши рішення побратися, хлопець із дівчиною сповіщали батьків про свої наміри і отримували (або не отримували) згоду на шлюб (с. Успенівка) [2; арк. 17]. До 40-х років ХХ ст. серйозною перешкодою для шлюбу був різний майновий стан родин.

Після символічної розвідки відбувалася обрядодія “сватання”. Старости повинні були добре знати зміст обряду, вміло і гарно розповідати про ціль свого візиту. Приходили з хлібом, горілкою і починали розмову. Дівчина в цей час знаходилася в іншій кімнаті.

Після сватання, десь за тиждень, проходило ще декілька зустрічей. Вони мали різні локальні назви, та найчастіше – оглядини, договір і заручини. До середини ХХ ст. всі обрядодії щодо досягнення остаточної згоди на шлюб відбувалися впро­довж двох-трьох тижнів. Проте з 30-40-х років ХХ ст. оглядини проводили лише у випадку, коли хлопець, який сватався, був з іншого села [3, с. 4].

Після сватання та оглядин у домі нареченої чи нареченого (за домовленістю) проходив договір. Батьки збиралися, щоб домовитися про день весілля, кількість гостей, придане, подарунки для родичів тощо.

Таким чином, передвесільний цикл весільної обрядовості сіл Південної України складався з розвідки, сватання, оглядин та договору. З плином часу розвідки і оглядини зникли.

У першій половині ХХ ст. комплекс обрядів передвесільного циклу залишався традиційним, значно послабилася правова функція обрядів. Відбувається об'єднання обрядодій сватання та договору.

Водночас у середині ХХ ст. у досліджуваних селах зберігався достатньо повний комплекс передвесільних обрядів.


ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Архів кафедри історії України БДПУ (історико – етнографічні експедиції). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 10.- Дахно Ольга Андріївна.

2. Архів кафедри історії України БДПУ (історико – етнографічні експедиції). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 12. – Костенко Ніна Карпівна.

3. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні / В.К. Борисенко. – (Історико-етнографічне дослідження). – К., 1988.

4. Петрова Н.О. Обряди передвесільного циклу (за матеріалами етнографічних досліджень українського населення Одещини) / Н.О. Петрова // Археология и этнология Восточной Европы. – Одесса, 1997.

5. Пономарьов А.П. Українська етнографія / А.П. Пономарьов. – К., 1994.

Бондаренко Яна,

магістрантка 7 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: Лиман І. І.,

д.іст.н, професор
ТРАДИЦІЇ ВОДОХРЕЩЕННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ПІВДНЯ УКРАЇНИ

У 20-30-х рр. ХХ СТ. (за матеріалами історико-етнографічних експедицій БДПУ)
В українській культурі особливе місце належить традиційним звичаям та обрядам. В наш час стає все більш актуальним є посилення уваги до витоків та розвитку українських традицій, звичаїв. Дослідження трансформаційних процесів, які відбувались в водохрещенській обрядовості, впливу міграційних факторів, заборон святкувань народних обрядів за радянських часів визначає не­обхідність проведення аналізу процесу формування новацій в водохрещенській обрядовості у 20-30-х рр. ХХ ст. на півдні України.

Метою нашої роботи є реконструкція традицій водохрещення на території півдня України у 20-30-х рр. ХХ ст.

Свято Водохреща відзначається християнами на знак хрещення Ісуса Христа у Йордані, проте має, як і всі інші зимові свята, і більш давню основу, пов’язану зі вшануванням землеробськими народами цілющих властивостей води.

Відомості про традиційну водохрещенську обрядовість українців знаходимо в працях Н. Громової [3], Л. Горошко [4], В. Кушніра та Н. Хомової. Сучасні зміни у відзначенні Водохреща простежені нами в ході польових експедицій у селах Запорізької області у 2008-2012 рр. методами інтерв’ю. Ця інформація зберігається в архіві кафедри історії України Бердянського державного педагогічного університету.

Зустрічаються локальні назви Водохреща – Богоявлення, Йордан. Різдвяні свята в більшості сіл Запорізької області називають Першими святами, а Водохрещенські, відповідно, Другими святами.

Основною подією цього дня є вранішнє освячення води. Перед вечерею члени родини, переважно господар або господиня, має поставити хрестики над усіма дверима та вікнами в хаті і стайні.

М. Грушевський вказував, що наприкінці ХІХ ст. хрестики з тіста ставили і на деревах, проте в наші дні цього вже не роблять [5; c. 57]. Раніше господиня в цей день випікала паляницю, яка за звичаєм мала бути недопеченою. Господар частував нею усіх домочадців і худобу, обходив з нею весь двір, господарство, кроплячи всі споруди свяченою водою. Тепер паляницю не випікають, проте обхід двору зі свяченою водою і стравою зберігся. Обрядодія одночасного ставлення хрестів крейдою над дверима та вікнами зафіксована нами у 20-30-х рр. ХХ ст. на півдні України [2; арк.12].

Щоб набрати воду люди приносили залізні бідончики, або банки. Разом із водою в більшості сіл півдня України святили часник, ковбасу, горілку, хліб і т.д. Люди вірили, що опівночі на Водохреща святою стає уся вода – і в джерелах. Але згідно з церковним каноном, свяченою вважається тільки посвячена священниками вода [3; c. 6].

Українська дослідниця Л. Горошко зазначає, що по завершенню водосвяття українці намагалися якнайшвидше повернутися з ріки додому, здіймаючи дорогою шум, який мав відлякувати померлих. Тепер подекуди зберігся звичай швидкого повернення додому, без галасування. Змінена і мотивація цієї дії [4; c. 3].

Повсюди на півдні України прийнятий звичай не прати тиждень чи два тижні після Водохреща. В деяких селах після Водохреща 9 днів не миють підлогу. Таке табу як раніше, пояснюється місцевими селянами, що увесь цей час вода в річках і взагалі повсюди вважається святою і нею гріх прати чи робити іншу брудну роботу. Інше пояснення зазначають респонденти: після освячення з води втікають злі духи, які можуть зашкодить людині, а в ту мить, коли хтось починав прати в річці, вони повертаються до води, знешкоджуючи її цілющі властивості [1; арк. 17].

Отже, Водохреща – це християнський звичай, що прийшов до нас в Україну разом з християнством і зайняв одне одне з найповажніших місць серед традиційних свят нашого народу. Найкраще під час цього свята збереглася церковна процедура водосвяття. Обрядодії з водою (кроплення нею хат та обістя) є центральним та головним під час других свят.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Архів кафедри історії України БДПУ (історико – етнографічні експедиції). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 28. Дахно Катерина Андріївна.

2. Архів кафедри історії України БДПУ (історико – етнографічні експедиції). – Ф. 1. – Оп. 2. – Спр. 35. Калюжна Галина Лаврентіївна.

3. Водохрещеська обрядовість українців на початку ХХІ ст.: [зб. наук. праць / наук. ред. Громова Н.О. та ін.]. – Київ: УНІСЕРВ, 2010. – 162 с.

4. Горошко Л. Знаковість символу води / Л. Горошко. // Народознавчі зошити. – 2003. – №3. – С. 3 – 4.

5. Грушевський М. Історія української літератури / М. Грушевський. – Київ: Либідь, 1993 – (Матеріали : у 9 кн. / М. Грушевський; кн. 1)

Буриліна Наталя,

магістрантка 6 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Науковий керівник: Константінова В.М.,

д.і.н, професор
ГІМНАЗІЙНА ОСВІТА В БЕРДЯНСЬКУ

(ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ – ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)
Актуальність проблеми. Глобальні соціокультурні зміни, що розпочалися в незалежній Україні наприкінці ХХ ст. вплинули на розвиток і модернізацію освіти. Досягти успіху в реформуванні сучасної освіти, як підкреслено в Державній національній програмі "Освіта" ("Україна ХХІ століття"), допоможе фундаментальне вивчення, об’єктивна оцінка, творче осмислення і використання кращих традицій української освіти і педагогіки з метою оптимального поєднання класичної спадщини минулого і сучасних досягнень наукової думки, органічного зв’язку її з вітчизняною історією, культурою і педагогічним досвідом [2].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Розвиток гімназійної освіти в ХІХ – на початку ХХ століття розкрито в працях відомих вітчизняних педагогів, громадських діячів, істориків, представників культури, зокрема М. Грушевського, І. Крип’якевича, М. Костомарова, В. Добровольської, Т. Сухенко, Т. Шушари.

Окремо треба відзначити працю дослідників історії півдня України Ігоря Лимана та Вікторії Константінової “Бердянська чоловіча гімназія (1901-1919 рр.). Матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Том ІІ” [1].



Мета дослідження: виявити особливості процесу становлення і розвитку гімназійної освіти в Бердянську в другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Основна частина. Історія гімназійної освіти в Бердянську бере початок з 1872 року. Навчальний курс чоловічої гімназії був багатопредметним, мав загалом гуманітарний напрямок, де головними предметами були латинська та грецька мова. Викладацький склад вимагав від учнів серйозної підготовки. В навчальному процесі викладачі намагалися знайти природні здібності учнів та розвивати їх. Гімназія мала велику кількість літератури для самоосвіти та самопідготовки гімназистів. Мета освіти в гімназійному закладі була тісно пов’язана з метою виховання. Вважалося, що “порятунок молоді” у вивченні старих мов. Простежувалося досить “обережне ставлення” до природознавства та “зайвих” предметів, які сприяють матеріалізму та нігілізму [3].

Гімназія фактично була елітарною школою і являла собою єдиний шлях до подальшого навчання в університеті. Учні, які закінчували реальні училища, не мали права вступати до вищих навчальних закладів.

Економічні, соціальні, політичні зміни, що відбувалися на той час у суспільстві, визначили необхідність змін в галузі освіти. Виникала невідповідність між змістом освіти та конкретними вимогами до практичної й громадської діяльності учнів. Тому реформи змісту гімназійної освіти досліджуваного періоду відбувалися шляхом розширення програм і планів за рахунок предметів природничо-математичного циклу, психології та філософії, тобто робилася спроба змінити суто класичний формальний напрямок освіти, наблизити його до потреб тогочасного суспільства.

Висновки. Реформи другої половини ХІХ ст. вплинули на розвиток гімназичної освіти південного краю. Гімназії мали високе матеріальне забезпечення, реформовані навчальні програми, добре організовану навчальну та виховну роботу. Викладачі були досить вимогливими до учнів.

Гіімназії виконували важливі соціальні функції: надавали середню освіту, виховували почуття патріотизму, громадянської свідомості та формували особистісні якості учнів.



ЛІТЕРАТУРА

  1. Бердянська чоловіча гімназія (1901-1919 рр.) / [Упорядники : В. М. Константінова, І. І. Лиман]. – К.: “Освіта України”: Матеріали з історії Бердянського державного педагогічного університету. Том ІІ. – 2007. – 631 с.

  2. Державна національна програма “Освіта” (“Україна XXI століття”). –К.: Райдуга, 1994. – 62 с.

  3. Ярмаченко М. Д. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (ХІХ – поч. ХХ ст.) / Микола Дмитрович Яремченко. – К. : Радянська школа, 1991. – 381 с.



Вуйцик Едуард,

студент 4 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Науковий керівник: Федорик Ю. В.,

к.іст.н., ст. викл. (БДПУ)
СТАВЛЕННЯ НІМЕЦЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ МЕНШИНИ ПІВДНЯ УКРАЇНИ ДО УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В УМОВАХ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 РР.
Значне місце в поліетнічному середовищі півдня України займала німецька національна меншина. В умовах української національної революції німецьке населення випрацювало своє ставлення до державницьких перетворень, що відбувалися в Україні.

Актуальність теми полягає у тому, що нині чимало досліджень стосуються загального ставлення населення України до української державності в умовах національних змагань, але мало уваги приділяється реакції на ті події тодішніх національних меншин, що проживали на теренах України. Серед них одним із найчисельніших і економічно впливових був німецький етнос. До того ж, нині, розбудовуючи нову країну, українська влада повинна враховувати інтереси національних меншин, їх вплив на процеси державотворення. У цьому контексті актуальним є вивчення ставлення німецької національної меншини на становлення української державності у добу Української національної революції.

Серед праць, присвячених ставленню німецької національної півдня України до Української державності в умовах української національної революції 1917 – 1920 рр., слід виокремити дослідження В. Перепадя, Г. Кривошия та П. Барвінської.



Мета даної роботи полягає у вивченні становища німецької спільноти в умовах української національної революції, її ставлення до української державності.

У травні 1917 – серпні 1917 р. в Одесі було проведено дві конференції “Союзу російських німців Півдня Росії”, які мали на меті, окрім вирішення проблем консолідації німецького населення, вироблення політичних підходів у ставленні німців до державного устрою Росії та державницьких перетворень в Україні.

Брест-Литовський мирний договір 1918 р. визначив особливе значення німецького населення території України у далекоглядних планах як Німеччини, так і УНР. В той же час відбувся розкол у німецькому середовищі відносно прихильності ставлення німецького населення щодо політичних процесів на території України.

Нова військово-політична ситуація, що виникли після перевороту П. Скоропадського, дала можливість німцям України висунути більш радикальні плани щодо поліпшення свого соціально-економічного становища. 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський видав “Грамоту до всього українського народу” та “Закони про тимчасовий державний устрій України”, які головним чином окреслили напрям політики стосовно національних меншин, внаслідок чого ліквідовувалась національно-персональна автономія і відповідне міністерство у справах національних меншин,а всі громадяни України визнавалися рівноправними перед законом, незалежно від національної приналежності. [2, с.382].

У квітні 1918 р. пройшли регіональні збори німецької етнічної спільноти. На двох зібраннях, у Одесі та Пришибі, здебільшого висувалася вимога, щодо повернення німців до Німеччини, крім цього обговорювалися нагальні питання, щодо їх облаштування відповідно до регіональних особливостей розселення [1, с.394]. Лідери зборів – Рейхерт і Лутц відхилили цю ідею й закликали до створення кращої,обдуманої позиції котра базувалась би на традиціях та попередньому досвіді. Більшість німецького населення позитивно поставилося до заходів, проведених П. Скоропадським, які стосувалися організації внутрішньо економічного й політичного життя.

Після зречення Скоропадського Німеччина визнала новий політичний режим в Україні – Директорії УНР і встановила з ним дипломатичні відносини. Але розуміючи, що Директорія не здатна опиратися більшовицькому тиску, німецький уряд згорнув дипломатичне представництво та фінансові й економічні зв’язки з УНР. Внаслідок цього, німецьке населення України було позбавлене підтримки з-за кордону, що позначилося на їх економічному і політичному становищі. Прихід до влади більшовиків та ліквідація української державності вплинули на погіршення становища німецького населення.

Отже, німецька спільнота Північного Причорномор’я та Приазов’я відзначилась достатньо лояльним ставленням до українських державотворчих процесів періоду 1917 – 1920 рр. Найбільш тісним було співробітництво з урядом П. Скоропадського, який демонстрував явну про німецьку політичну орієнтацію. Єдиною політичною силою, яка вороже сприймалась місцевою німецькою спільнотою був більшовицький режим.
ЛІТЕРАТУРА

1. Міронова І. С. Національні меншини України / І. С. Міронова. – Миколаїв: МДПУ ім. Петра Могили, 2006. – 305 с.

2. Українська суспільно-політична думка у ХХ ст.: Документи і матеріали: в 3 т. – Т.1. – Мюнхен, 1983. – 510 с.


В’юн Світлана,

магістрантка 7 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: Константінова В.М.,

д.і.н., проф.(БДПУ)
ОСОБЛИВОСТІ ВИЩОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ В 60-80 РР. ХХ СТ.
Визначальною передумовою прогресу країни виступає освіченість народу, його інтелект, творчий потенціал особистості. Розвиток освітянської сфери залежить від загального стану суспільства, віддзеркалює його і вирішальною мірою його визначає. З цього погляду важливе місце в українській історії посідають 60-80 рр. ХХ ст. З одного боку напружена праця всього народу, з другого – нагромадження нерозв'язаних проблем, застійних явищ і деформацій. Демократизація суспільства, що розпочалася після XX з’їзду КПРС, не була доведена до кінця, а з другої половини 60-х років фактично припинилася. Демократичні тенденції слабшали, сили бюрократиз­му і консерватизму не тільки взяли гору, а й дедалі зміцнювалися. Утверджувався командно-адміністративний соціалізм, що породжував байдужість, соціальну пасивність суспільства. Проте немає підстав розглядати 60-80-ті роки як “чорний провал”, період безвиході, це і визначає актуальність перегляду та переосмислення цих процесів.

Мета нашої роботи полягає у висвітленні основних аспектів стану вищої педагогічної освіти у Вищих навчальних Південної України.

Означеною проблематикою займалися В. Майборода [4], С. Канавенко [3] В. Мойсеєнко [5]. Джерельну базу нашого дослідження становлять матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління.

Освітянська система Південної України 68-80-х рр. в фінансовому, організаційному і структурному плані загалом залежала від держави. Пріоритети в розвитку освіти визначались партійно-державним керівництвом, виходячи з ідеологічних завдань. В другій половині на початку 60-х років було прийнято десятки партійних та державних постанов, спрямованих на розвиток науково-технічного прогресу, поліпшення діяльності вищої школи. Враховуючи наявний досить кваліфікований науковий потенціал стали реформувати існуючі та створювати нові науково-дослідні інститути та лабораторії [4, c. 87].

Значна увага приділялась розширенню мережі й поліпшенню роботи різних підготовчих курсів, які допомагали робітничій та сільській молоді відновити знання, підготуватися до вступу у вищі педагогічні навчальні заклади [ 3, c. 76-77].

Для прискорення підготовки педагогічних кадрів було використано досвід 20-30-х років та вжито ряд організаційних заходів. Зокрема, Миколаївський інститут фізичного виховання в 1962 р. реорганізовано в педагогічний інститут, почали функціонувати інженерно-педагогічні факультети в Кримському, Запорізькому і Харківському політехнічних інститутах, а також агропедагогічні факультети в деяких сільськогосподарських вузах, педагогічні в Одеській консерваторії, розширюється спектр спеціальностей [1]. У 1968 р. навчальні заклади готували вчителів за 24 спеціальностями. У 1961 році в педагогічних інститутах республіки знову розпочато підготовку вчителів історії та географії. З 1979 року здобувають освіту майбутні викладачі початкового військового навчання і фізичного виховання в Миколаївському, а пізніше і в інших педагогічних інститутах. Сталися зміни в структурі підготовки вчителів історії. Якщо, наприклад, у 1965 р. майбутні викладачі історії та суспільствознавства здобували освіту в дев’яти інститутах то в 1975 р. – в 12 за чотирма спеціальностями: історія, історія та педагогіка; історія, суспільствознавство і радянське право; історія та іноземна мова [2].

Крім організації підготовки вчителів перспективних спеціальностей, велику увагу приділено розвитку мережі факультетів широкого профілю.

Отже, аналіз архівних матеріалів дозволяє простежити тенденцію кількісного розвитку педагогічних інститутів і форм підготовки (стаціонар, заочна, вечірня), стрімкого збільшення планів прийому і випуску вчителів різного фаху без суттєвого розширення навчально-матеріальної бази.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Доповідна записка управління МО УРСР до Ради Міністрів УРСР з питань роботи педагогічних вузів, 1960 р. ЦДАВОВУ України, ф. 166. Оп.15 спр. 2755, арк.67

  2. Наказ міністра вищої і середньої спеціальної освіти СРС від 16.10.1962 р. ЦДАВОВУ, ф.166, оп.15 спр. 3364, арк. 96

  3. Канавенко С.А. Діяльність парторганізації по вдосконаленню партійної освіти та політичної роботи в массах/ С.А. Канавенко. – Харків: Вид-во Харківського державного університету, 1970. – 172с.

  4. Майборода В. К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985 рр.). / В.К. Майборода . – К.: Либідь. – 1992. – 196с.



Горлакова Ольга,

студентка 4 курсу

соціально-гуманітарного університету

Наук. керівник: Константінова В.М.,

д. іст. н., професор (БДПУ)
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ СІЛЬСЬКОЇ МІСЦЕВОСТІ ПІВДНЯ УКРАЇНИ У ПЕРІОД ПОВОЄННОЇ ВІДБУДОВИ
Нині чимало уваги привертає до себе розвиток сільської місцевості. Вагомим у цьому питанні є дослідження внеску у розвиток економіки часів повоєнної відбудови, який зробили мешканці сіл Південної України. На сьогодні село занепадає, на мапі України все більше з’являються так звані “мертві села”, проте село та його люди намагаються виживати і зараз.

Серед перших наукових доробок з висвітлення післявоєнної відбудови варто виділити статтю С. Кульчицького. Розкриттю становища селянства у другій половині 40-х – на початку 50-х рр. присвячені праці П. Тригуба та М. Шитюка [1, с. 40].

Мета даної роботи полягає у висвітленні соціально-економічного становища селянства у післявоєнну добу.

Відновлення аграрного потенціалу українського села мало величезне господарське та військове значення. Від цього значною мірою залежали темпи відродження промисловості та налагодження життя населення в містах України, забезпечення продовольством промислових центрів СРСР, а головне – хліб та інше продовольство потрібні були діючій армії. На селі, як і в місті, відбудовчий процес мав два аспекти – політичний та економічний. Ліквідація політичних наслідків нацистської окупації відбувалася порівняно швидко. На визволеній території відновлювалася радянська влада, формувалися партійно-радянський та господарський апарат. Кадровий потенціал формувався з учасників підпільноого та партизанського руху, направлених з армії в порядку демобілізації, а також реевакуйованих із тилових районів. Із часом зміцнілі партійний і радянський апарати все більше відновлювали свої позиції [2, с. 69 ].

На тривалий термін розтягнулася відбудова селянського господарства. Вона була пов’язана з надзвичайними труднощами, зумовленими, перш за все, великими масштабами руйнувань, матеріальними та людськими втратами. Господарство колгоспів, радгоспів і МТС було вщент зруйноване й пограбоване. У переважній більшості сільських населених пунктів у результаті грабіжницької аграрної політики окупантів були спустошені приватні господарства селян. Ситуація ускладнювалась тим, що у селах нараховувалося менше половини довоєнного працездатного населення [ 2, с. 70].

Упродовж 1943–1945 рр. ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР, ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР ухвалили десятки обов’язкових для виконання всіма владними та господарськими органами в республіці постанов і розпоряджень, котрі стосувалися різних напрямів відбудовного й виробничого процесів на селі [2, с.71].

З 1944 по 1950 рік обсяг обов’язкової здачі зернових збільшувався з 5,7 до 12,9 % від загального врожаю, картоплі відповідно – з 2,9 до 5,3 %, молока – з 8,2 до 15,6 %, яєць – з 13,9 до 16 %. У 1944-1950 рр. із кожних 100 селянських господарств щорічно надходило 37,1-47,7 % голів худоби. Отримували ж селяни за здану по заготівлях продукцію лише 0,5 % від загальних надходжень грошей [1, с. 40].

У серпні 1946 р. кожен райвиконком видав обов’язкову постанову “Про заборону колгоспам,колгоспникам та індивідуальним господарствам продажу і обміну зерна, борошна, печеного хліба до виконання плану здачі зерна державі з врожаю1946 р.”, за порушення якої винуватці притягувались до адміністративної та кримінальної відповідальності. Лише влітку 1946 р. було засуджено за карними статтями 25 голів колгоспів Миколаївської області. У 1946 р. був ув’язнений кожний 16-й з 26745 голів колгоспів республіки. Протягом 1946-47 рр. в Миколаївській області було засуджено 66 голів колгоспів, звільнено більше 830. Основними звинуваченнями голів колгоспів були витрати хліба на внутрішньогосподарські потреби більше 15 %. Сім років ув’язнення одержав голова колгоспу “Червоний котовець” Роздільнянського району Одеської області лише за те, що видав колгоспникам як аванс зерно, намолочене в перші дні збирання, ще не здавши в той час нічого державі [1, с.40].

Отже, вагомий внесок у розвиток повоєнної відбудови півдня України зробили саме мешканці сіл, які невтомно працювали заради відбудови свого села, краю, всієї країни.
ЛІТЕРАТУРА

1. Акунін О.С. Селянство Півдня України // Наукові праці. Том 76. – Випуск 63. – К., 2007. – 240 с.

2. Перехрест О.Г. Сільське господарство України в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.) // НАН України. Ін-т історії України. – К., 2010. – 150 с.
Горло Анна,

студентка 4 курсу

соціально-гуманітарного університету

Наук. керівник: Константінова В.М.,

д.і.н., професор (БДПУ)
ПРОБЛЕМА ГЕНДЕРНИХ ВІДНОСИН: РАДЯНСЬКИЙ ВИМІР
Актуальність проблеми. Сьогодні науковці особливу увагу приділяють дослідженню гендерних відносин періоду становлення радянської влади в Україні. Гендерні відносини у суспільстві розглядають Л. Варфалві, Л. Віннічук, О. Здравомислова, М. Кашуба, М. Кіммел, В Назарова, О. Піщуліна, Л. Сінєльніков, А. Тьомкіна, Г. Холмс, С. Хрисанова, О. Ярська-Смірнова. В контексті вивчення соціокультурних трансформацій звертались I. Андронова, С. Балабанов, Т. Василевська, Ю. Відінєєв, Н. Грицяк, Н. Дармограй, Р. Канапьянова, Н. Ковалішина, О. Луценко,З. Саралієва, О. Сіроткіна, Л. Смоляр, Н. Шведова.

Мета – проаналізувати вплив політики радянської влади щодо гендерних відносин в українському суспільстві.

Створення “нового” типу громадянина (“нової жінки”, “нового чоловіка” і нових відносин між статями) проходило в рамках політики по залученню жінки в суспільне виробництво і політичне життя, посилення впливу на інститут сім’ї. Радянське держава виступала головним агентом створення і підтримки нового радянського гендерного порядку, що регулює відносини між державою та її громадянами. Радянський гендерний порядок можна описати як етакратичний, тобто який в значній мірі визначений державною політикою і задає можливості та бар’єри для дій людей. Під гендерним порядком ми розуміємо історично задані зразки владних відносин між чоловіками і жінками і всередині груп, виділених за ознакою статі.

Дослідники виділяють чотири періоди становлення гендерних відносин радянських часів. Перший етап датується 1918 – початком 1930-х рр. Ігор Кон визначає його як період більшовицького експериментування у сфері сексуальності і сімейно-шлюбних відносин. В цілому, видається, що більшовицький період може бути представлений як гендерна політика рішення жіночого питання. Другий етап – 1930-середина 1950-х рр. – концептуалізується як тоталітарна андрогінія, як період економічної мобілізації жінок. Третій етап – середина 1950-кінець 80-х рр. – припадає на період політичної відлиги. Лібералізація режиму після XX з'їзду КПРС призвела до послаблення етакратіі і часткового звільнення сімейного життя з-під жорсткого державного контролю. Четвертий етап – період політичних і економічних реформ середини 1980-х рр., коли істотно змінюється роль держави в регулюванні соціальних відносин в цілому і гендерних, зокрема.

Втручання з боку держави здійснюється двома типами механізмів. З одного боку, держава починає нормативне примусове регулювання, проводячи політику статі і гендеру в законодавчих актах різного рівня. З іншого боку, створюється ідеологічний апарат примусу, контролюючий відносини через домінуючі офіційні дискурси, задаючи рамки репрезентацій. Головний гендерний конструкт радянської влади по відношенню до жінок – модель "працюючої матері", яка мала забезпечувати своєю працею функціонування суспільного виробництва, а також народжувати нових працівників і солдатів [1]. Надзвичайно сильним чинником зміни становища жінок стали війни. Перша світова війна глибинно розхитала стереотипи поділу виробничої діяльності на чоловічу і жіночу сфери, а також поділу професій за цією ознакою [3]. Ситуація гендерного конфлікту в радянський період є специфічною, адже прослідковується вплив комуністичної ідеї на свідомість і жіночу і чоловічу ідентичність (особливо це стосується перших); на формування тих ін­формаційних моделей, що склалися в психіці учасників конфлікту. Суть цієї ідеї полягала в усуспільненні жінки, залученні її до активності саме в громадському просторі, протиставленні “прогресивності” суспільного життя та тоталь­ної колективізації побуту для жінок в соціаліс­тичному суспільстві на противагу “отупляючій” домашній праці. Щодо чоловіків учасників кон­флікту – то це, насамперед, представники вла­ди і компартійці, які за логікою революційної риторики були ідеологічно “підготовлені” до ген­дерних перетворень – “вони” як революційно стійкі та готові до руйнації капіталістичного сві­ту апріорі мали б сприйняти ідеї гендерної рів­ності. Але в реальному житті, про що засвідчу­ють численні документи, вони також, як і жінки, потребували певної просвітницької роботи, а її майже не було. Тому для чоло­віків інформаційна модель залишилася старою (дореволюційною), патріархатною [2].

Таким чином, підсумовуючи вище сказане можна зробити висновок, що на всіх етапах соціалістичного будівництва держава в значній мірі визначала регулювання і формування моделі гендерних відносин практично у всіх сферах життя. Наявність гендерно-рольових конфліктів в суспільстві відображали сутність гендерних протиріч радянської доби, як певної прірви між задекларованими владою гендерними моделями і збереженими патріархатними уявленнями суспільства.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Здравомислова О.А.. Державне конструювання гендеру в радянському суспільстві / О.А. Здравомислова., А. А. Темкіна. / / Журнал досліджень соціальної політики. – 2004. – № 3-4. – С. 299-321

  2. Лабур О. Femina sovetika in publicо: три документа про конфліктні практики суспільної активності жінок в Україні 1920-1930 рр. // [електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.womenhistory. org. ua/index. php/elektronni-resursi/16-elektronna-biblioteka

  3. Скорик М.М. Основи теорії гендеру. Навчальний посібник. / М. М. Скорик .– К.: К. І. С. , 2004. – 536 с.



Гурбич Марина,

студентка 7 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Наук. керівник: В.М.Константінова,

д.і.н., професор (БДПУ)
ВИЩА ШКОЛА В ПОЛІТИЧНИХ ОРІЄНТИРАХ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ У 40-60-Х РР. ХХ СТ.
На сучасному етапі в системі вищої освіти України активізувалися реформаційні процеси. Після тривалого обговорення українська вища освіта нарешті вступила у фазу практичної реалізації реформ, потреба в яких назріла вже давно. Актуальність теми дослідження визначається насамперед соціальним замовленням.

Мета нашого дослідження – проаналізувати становище вищої школи у політичних орієнтирах радянської влади у 40 – 60-х рр. ХХ ст.

Дослідженням питань вищої педагогічної освіти займались К. Ушинський, М. Пирогов, П. Демидов, Я. Ковалевський, А. Понятовський, Й. Міхневич, М. Федоров, Я. Новицький, О. Сергійчук, С. Русова, А. Булда та ін.

Освітянська система України в фінансовому, організаційному і структурному плані у 40-60-х рр. ХХ ст. загалом залежала від держави. Пріоритети в розвитку освіти визначались партійно-державним керівництвом, виходячи із ідеологічних завдань. За таких умов зовсім не використовувалися механізми саморозвитку, освітянська галузь не була скільки-небудь автономною підсистемою щодо загальної системи держави. Вузи України та управління освітою в республіці не мали права щось змінити, змушені діяти за приписами, встановленими для всіх вузів колишнього СРСР, незалежно від територіальних, національних, етнічних та інших особливостей. Вузи України окрім державного фінансування не мали інших джерел для існування і розвитку.

У лютому 1941 року XVII Всесоюзною конференцією ВКП(б) були конкретизовані задачі вищої школи. Від неї вимагали покращити роботу з підготовки кадрів для прискореного розвитку соціалістичної індустрії і, у першу чергу, тих галузей, від яких залежала обороноздатність країни. Цікавою є обставина, що у роки війни фінансування вищої школи не лише не скоротилось, але і навпаки – значно збільшилось. При цьому перед вченими вищої школи було поставлене завдання сприяти збільшенню наукових досліджень, які б сприяли відбудові військового комплексу, розробці нової зброї. Від учених вимагали науково обґрунтованих пропозицій з прискорення мобілізації сировинних ресурсів країни, заміни дефіцитних матеріалів місцевою сировиною [1, с.25].

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 29 грудня 1954 р. Міністерство вищої освіти СРСР із загальносоюзного було перетворено в союзно-республіканське. Згідно з цим в Україні, на початку 1955 року було створено Міністерство вищої освіти Української Радянської Соціалістичної республіки. Під його безпосереднє керівництво було передано 58 вищих навчальних закладів (всього на території республіки працювало 134 вузи) [2]. Однак новостворене Міністерство вищої освіти України мало обмежені права. Так, воно здійснювало контроль за навчально-методичною та науковою роботою переданих під його підпорядкування вузів. Принципові питання розвитку вищої освіти в республіці розглядалися в Москві безпосередньо керівництвом ЦК КПРС.

Державні органи здійснювали курс на основі поєднання навчання з суспільно-корисною працею, а це вимагало вносити зміни в організацію всієї навчальної роботи у вузах. Згідно постанови Ради Міністрів СРСР від 4 серпня 1959 р. ”Про форми навчання у вищих навчальних закладах та про виробничу роботу і практику студентів” передбачалася виробнича практика для студентів молодших курсів і виробнича практика або ж робота за спеціальністю для студентів старших курсів [3].

Рішення ХХІ з'їзду КПРС і прийнятий закон стали новим етапом розвитку українського суспільства; окресливши нові шляхи подальшого розвитку народної освіти, підготовки підростаючого покоління, розгорнутого будівництва комунізму в радянській України.


ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

  1. Сергійчук О.М. Вища школа України в умовах лібералізації суспільного життя 1953-1964 рр. Дис. канд.іст.наук. – Переяслав-Хмельницький., 2002. – 175 с.

  2. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – (ЦДАВО України). Ф. 4621. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк. 59 – 60 зв.;

  3. ЦДАВО України. – Ф. 4621. – Оп. 1. – Спр. 253. – Арк. 109.



Демко Наталя,

магістранта 6 курсу

соціально-гуманітарного факультету

Науковий керівник: І.І. Лиман,

д.і.н. професор (БДПУ)
Сім’я та позашлюбні відносини на території Південної України в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Проблема стосунків жінки і чоловіка сьогодні набула особливої гостроти оскільки в світі активізується боротьба за утвердження демократичних норм і принципів. У цьому контексті ґендерне партнерство (рівні відносини), набуває актуальності. Переосмислення ролей жінок та чоловіків у суспільстві лежить в основі ґендерних досліджень.

В Україні, на жаль поняття “ґендер” вживається переважно у розумінні “стать”.

Мета нашого дослідження – з’ясувати роль сім’ї та вплив позашлюбних відносин на суспільство кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Аналізу окремих аспектів шлюбно-сімейних відносин кінця ХІХ – початку ХХ ст. присвячені дослідження Б. Міронова, О. Євтушенко, О. Кондратюк, Р. Чмелик, Ю. Гончарова, О. Нестерцової-Собакарь, А. Лохматової, Ю. Королевської та інших.

У кінці ХІХ ст. релігійність залишалась головною світоглядною ознакою абсолютної більшості населення. Держава всіляко підтримувала соціально-політичні дії православної церкви, надаючи їй особливе привілейоване положення і в таких специфічних питаннях, як шлюб. В той же час православна церква несла в суспільство дух вірності існуючому ладу, й стала міцною ідеологічною опорою самодержавства [2, с. 31].

І чоловік, і дружина за законом наділялися обов’язками по відношенню один до одного. Водночас простежується домінування чоловіка: “Жена обязана повиноваться мужу своему, как главе семейства, пребывать к нему в любви, и почтении и в неограниченном послушании, оказывать ему всякое угождение и привязанность, как хозяйка дома” [1]. Формулювання обов’язків дружини майже дослівно увійшло до тому X Зводу законів зі Статуту благочиння 1782 р.

Не будучи рівними між собою у відносинах один з одним, чоловік і дружина користувалися рівністю у своїх відносинах до третіх осіб – до дітей і суспільства. Правоздатність і дієздатність дружини нічим не були обмежені ще Судебниками Московського царства [1]. Подружжя мало право на розлучення. Так згідно тому Х Зводу законів, однією з причин визначалося доведене перелюбство одного з подружжя [3, с.198].

Під перелюбом малося на увазі “образа святості шлюбу” фактом статевого зв’язку одного з подружжя з сторонньою особою. Необхідно було, щоб перелюбство було фактом, що відбувся, а не замахом та було підтверджено кількома свідками [1]. Крім того, навіть особисте визнання провини в порушенні святості шлюбу з боку відповідача не було доказом і не бралося до уваги Духовною консисторією, якщо воно не відповідало показам свідків.

Оскільки шлюб не міг бути розірвано за взаємною згодою, даний привід давав єдину можливість для розлучення шляхом подання неправдивих свідчень. Відомий дореволюційний історик права B. Трелин писав, що для того, щоб довести перелюб, подружжю потрібно було тільки “устроить романтическую “случайную встречу”, различные “пикантные ситуации” или же воспользоваться показаниями “знакомых людей”, кто был готов подтвердить любое ложное свидетельство за деньги, статья 249 Устава Святейшего Синода выполняется, и публика счастлива” [1]. Наслідки розлучення через перелюбство полягали в забороні винному вступати в шлюб назавжди (ця норма зберігалася до 1904 р.) і в церковному покаранні – епітимії – за церковними правилами. Окрім випадків перелюбства зустрічаються й двошлюбність та проституція.

Отже, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. сімейні відносини регулювалися церквою та законодавством, і це впливало на всі сфери суспільства. Поступово населення Півдня стало поблажливо ставитися до безшлюбності та розлучень.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37

Схожі:

Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconСтудентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Природничі науки Бердянськ 2013
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Педагогічні науки Бердянськ 2013 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2015 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 14 травня 2015 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2009 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 21 травня 2009 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2011 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2011 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 15 травня 2008 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2016 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 травня 2016 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2010 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на днях науки 13 травня 2010 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconТом Гуманітарні науки Бердянськ 2014 (06) ббк 74я5
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 15 травня 2014 року. –...
Дей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 23 травня 2013 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2013 iconВідей студентів бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року Том Гуманітарні науки Бердянськ 2012
Збірник тез наукових доповідей студентів Бердянського державного педагогічного університету на Днях науки 19 квітня 2012 року. –...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка