День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17



Скачати 20.89 Mb.
Сторінка1/142
Дата конвертації09.05.2018
Розмір20.89 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   142

Лев Силенко
МАГА ВІРА

ЗМІСТ
День Сторінки Розділи



1. Спасибі Вам, Мамо і Тато, спасибі за любов! 11 1-17

2. Діти і Родичі 15 1-36

3. Світ і Його Таїна 24 1-27

4. Людина і Безмежність 28 1-35

5. Людина і її Свідомість 33 1-43

6. Совість Історичної Науки, 1 45 1-33

7. Совість Історичної Науки, 2 51 34-78

8. Совість Історичної Науки, 3 57 79-121

9. Діяманти з Храму Світової Історії 65 1-54

10. «Пощо украв єси боги мої?» (1 кн. Мойсея, 31, 30) 74 1-50

11. «Дай мені ще два місяці пожити» (Кн. Суддів, 11,37) 81 1-47

12. Від Дніпра до Медиї. Заратустра, Бог і Біблія, 1 89 1-49

13. Заратустра, Бог і Біблія, 2 97 50-118

14. Заратустра, Бог і Біблія, 3 109 119-180

15. Від Дніпра до Ґангесу. Будда, Бог і Євангелії, 1 119 1-97

16. Будда, Бог і Євангелії, 2 136 98-248

17. Рим і Візантія — Вони хреститимуть Україну (Русь)? 163 1-154

18. Перед хрещенням України (Руси), 1 188 1-95

19. Перед хрещенням України (Руси), 2 205 96-170

20. Перед хрещенням України (Руси), 3 220 171-242

21. «Поруйнуйте жертовники їхні», 1 (5 кн. Мойсея, 12,3) 233 1-71

22. «Поруйнуйте жертовники їхні», 2 (5 кн. Мойсея, 12,3) 247 72-168

23. Після хрещення України (Руси), 1 269 1-105

24. Після хрещення України (Руси), 2 298 106-276

25. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

і Татаро-Монгольська орда, 1 347 1-114



26. Україна (Русь), архиєреї грецької ортодоксії

і Татаро-Монгольська орда, 2 381 115-722



27. Українська Духовна Революція, 1 555 1-44

28. Українська Духовна Революція, 2 564 45-98

29. Українська Духовна Революція, 3 573 99-152

30. Ми РУНВірою озброєні 584 1-26

31. ОСІДУ — Сила Українська 590 1-29

32. Мудрість Оріянської Волі 596 1-51

33. Чому потрібний культ провідника? Що вище розуму? 605 1-40

34. Різдво Світла Дажбожого 616 1-54

35. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 1 629 1-17

36. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, 2 636 18-32

37. Як виникли рідні й чужі назви, імена, прізвища?, З 644 33-51

38. Де ти, наша рідна знать? 651 1-30

39. Титули і їхня історія, 1 658 1-33

40. Титули і їхня історія, 2 665 34-74

41. Про обряди поховання 673 1-47

42. Питання і Відповіді, 1 682 1-15

43. Великдень Світла Дажбожого 687 1-64

44. Питання і Відповіді, 2 699 1-20

45. Рунвісти, самовдосконалюйте своє єство 708 І, 1-18

711 II, 1-15



46. Питання і Відповіді, 3 715 1-17

47. Питання і Відповіді, 4 723 1-14

48. Сім Законів Правильного Життя: 730 1-21

1. Правильне Мислення має Волю, Мету, Відвагу.

2. Правильне Хотіння має Любов, Справедливість, Послідовність.

3. Правильне Виконання має Відповідальність, Точність, Дисципліну.

4. Правильне Ставлення до Себе й Оточення властиве повноцінному «Я»:

повноцінне «Я» Незалежне, Небайдуже, Узгоджене.

5. Правильне Харчування має якісну Поживу,

національне Вариво, Обрядність.

6. Правильна Любов має Ненависть і Ощадність,

Співпереживання і Жертовність, Душевну Красу і Вірність.

7. Правильна Віра має Природне Народження, Блаженне Розуміння

і Правильне Призначення



49. Питання і Відповіді, 5 772 1-63

50. Як Двоєвір'я пригноблює духовні сили народу? ... 787 1-62

51. Питання і Відповіді, 6 805 1-90

52. Молитви
ДЕНЬ 1
1. — І я, і дружина моя просимо Вас — ска­жіть щось про свою родину, про своє ди­тинство? У якому оточенні про­хо­дили Ва­­­ші перші роки життя? Ми ма­ємо дві дитини і ждемо третьої, хо­чемо, щоб наші діти були духовно і тілесно здо­ровими, і жили, щоб жила Україна — славилася Ро­дина Рідної Ук­раїнської Національної Віри.

— Дорогі мої, істинно кажу Вам: здо­ров’я дитини починається у сер­ці чоло­ві­ка і жінки. Мати прикріплює зачатіє ди­тини своєї до серця свого, до душі своєї. І від того, з якою любов’ю вона це робить, також за­лежить здоров’я її дитини. Жін­ка, бачачи, що її чоловік не жаліє її, ди­тину виношує у смутках і гірких сльо­зах, і дитина її може на світ народитися кволою.

Побратиме, ждучи дитини, даруй сво­їй жінці ніжну любов. З любови родить­ся ду­ховне й тілесне здоров’я.

2. Що ж відповісти на ваші пи­тан­ня? Ма­ючи дванадцять років, я вже знав, що та­ке гірка чаша життя (голод, холод, прита­ювання переко­нань), та я ніколи на життя не нарі­кав. Я вірив, що і в голоді, і в холоді, і у в’язниці треба жити, бо жи­ти хо­четься: жити — зна­чить боротися за життя.

Родичі вчили мене: “Не нарікай на пого­ду, на сонце, на людей, на світ. Не нарікай на життя, що воно не таке, як ти собі бажаєш, зроби сам, щоб воно було кра­ще, вір у себе, і, пря­муючи до мети, пе­ре­магай усі труд­нощі. Не нарікай! Ті, що нарікають на долю свою, на людей, на жит­тя, на маму, на тата, звуться недолітками.

Не дозволяємо тобі плакати, бо хочемо гор­дитися тобою. Не дозво­ляємо тобі люби­ти тих, які є воро­гами наши­ми. Не ста­рай­ся, щоб тебе любили всі, бо будеш всіма зне­навидже­ний. Ти маєш ти­ху дитячу вда­чу — зна­чить будеш або вів­цею, або — ле­вом. Не бійся ко­лючої стерні; тим, що вмі­ють по ній ходити, вона м’яка, як подушка.

Не бійся ні води, ні вогню; ті, що вмі­ють цими силами володіти, тим вони не страш­ні. Ми тебе не б’ємо, і про це люди знають, і нас ти не бий клопотами свої­ми. Живи, сам ду­маю­чи про себе: як по­стелиш, так і спа­тимеш.

Знаєш, ми позбавлені “права голо­су”, ми викинуті на “смітник жит­тя” — ми на­звані “ворогами народу”, нас вигнали з хати, з села. З татом люди боялися го­ворити, бо він ска­зав: “Сталін є госпо­дарем у Кремлі, а я на рідній землі”.

3. Люблю радість, і тому розповім Вам про роки мого щасливішого ди­тин­ства, яке я мав до семи років. Пригадую, мати ка­за­ли: весь мій рід ждав мене. Ко­ли моя мати носила мене в лоні своєму, вона чулася най­щасливішою в світі жін­кою. Їй дуже хоті­лося бути матір’ю, її ди­тячі роки були за­по­лонені любов’ю до ді­тей. Стрінувши то там, то там маленьку дитину, вона бігла до неї і ласкала її. Усі знали, що вона любить дітей. Її сестри любили її. Її батьки лю­би­ли її. Її свек­ру­ха була відомою в селі пови­ту­хою, зна­ла, які поради давати невістці.

Мій батько любив пісню. Паруб­кую­чи, ка­зав “Хлопці, заспіваємо”. І в селі ті, які хо­тіли з нього легко покепкувати, казали “хлоп­­ці, заспіває­мо”. Він не гні­вав­ся. Він, стоячи ве­чо­ром з парубками між вербами біля річки Рать (річка Рать тече долиною села Бого­яв­лен­ське), співав свою улюблену пісню: “Я сьо­годні щось дуже сумую, про козацькую до­лю згадав. І про славу свою не забуду, що ко­лись я, мов сокіл літав. Вда­рять дзвони у слуш­ну годину і підемо в ос­тан­ній ми бій! Ти вос­креснеш, моя Україно, в пов­нім блиску і славі своїй!” З піснею він жив.

І з радости, що скоро буде бать­ком, він піснями розважав свою любу дружину Сві­танну (Оленку), яка була тихою спо­кійною жінкою, залюбленою у вишивки, які вміла са­ма виду­мувати: вся її хата була уквітчана вишитими рушниками. У звичайній селян­сь­кій хаті білій, критій со­ло­мою, в якій було ба­гато сонця, веселих кольорів, радости і лю­бови, усі були залюблені в життя.

4. Ранком село Богоявленське роз­бу­дили дзвони: піп Афанасій скликає лю­дей до цер­к­ви на велике свято хрис­тиянське, а біля ха­ти Терентія Полікар­повича Силенка пов­но лю­дей, ніхто до церк­ви не поспішає. І Те­рентій Полікар­пович не йде до церкви від­­значати Воз­движення Чес­ного Хреста. Сьо­­годні, 27 ве­ресня (ранком, в неділю на Воз­дви­жен­ня Чес­ного Хреста) він став бать­ком, воз­двиг­нувся на світ син-первісток. І прия­телі при­несли дари (квіти, виш­нівку, па­ляниці). І сміх — побратим Оксентій віз на ярмарок дині і каву­ни, та, почувши, що в побратима Терен­тія син народився, завернув з дороги і все, що на возі, передає, як дар, кажу­чи: “Та щоб ріс син здоровий, як ось ці свіжі, росою вмиті дині та кавуни!”

5. — Учителю, і в селі Богояв­ленське Ви були охрещені?

— Я був освячений за скитським (коза­ць­ким) обрядом. Оповідала мати, що вже було холодно. Вода в мідяному котлі за­мер­зла, лід мако­гоном потовкли і мене голого зану­рили з головою в крижану воду. Вихо­пив­ши з води, поклали на теп­лий кожух, весь я від такого освячен­ня ніби пробу­дився, зару­м’я­нився. Мати казала: “Ти тоді побадьорішав і став дуже рухливим”. І, щоб я міг зігрітися, мене закутали. Гості стояли біля кожуха, на якому я лежав у спо­виточку, і кидали гро­ші, “щоб був багатим”. А дід Трохим (батько моєї мами) стояв переді мною на колінах і, не звертаючи на людські поговори, молився до Дажбога. Усі знали, що він язичник. І всі терпіли його за його веселу добру вдачу, за його любов до людей і Матері-Землі.



6. І оповідали мати, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гу­то­рили сусіди, що перед початком цієї науки, дід урочисто скидав шапку, клав її під колі­на, піднімав руки до неба, і сам (своєю ду­шею створену молитву) промовляв. Потім свят­ковим тоном обіцянку складав: “Пред­ки, до Ва­шої землиці святої, з якої Ви ви­йшли і до якої на вічний спочинок відій­шли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя передали, сьо­годні торкають­ся п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясно­видюща обачність ста­нуть світлом у храмі його світорозуміння і світовід­чу­вання! Обіцяю зігріти його сер­це добром і любов’ю до Вас, о Пред­ки!”

7. Дід Трохим умів розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що по­ро­дили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я ба­чив свій образ. І лю­ди села Богояв­лен­ське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усміш­ці бачив моє щастя. Мене тішило ото­чення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій гру­ші кує зо­зу­ля, огудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Ве­чором у став­ку скидаються коропи, на вгороді кум­ка­ють жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вече­рю; і все мені подо­балося, і я завжди мав усміхне­не обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній не своїй землі збирала колоски, до болю со­лод­кий був цей перший труд. І хоч задуш­ливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяж­ко його забути. Тяжко забути біль, після яко­го при­хо­дила радість і виси­хали сльо­зи. Тяжко забути та­та, якого че­кіс­ти на ріллі біля плу­га рево­ль­верами побили (він не хотів від­мовитися від рідної зем­лі) і закривавленого зв’я­зали на возі. І він, від’їз­джаючи, про­щаль­но дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не пла­кав, а я в його усмішці бачив біль, гли­боку ду­шевну гіркоту і любов до мене. І сьо­годні мені тяжко вирвати з ду­ші пер­ші дитячі вра­жіння, вболівання, ра­дощі. Зда­ється я ні­ко­ли не був дити­ною — рано в моїй душі наро­дилася любов до рід­ного і не­нависть до тих, які катували мого родителя.



8. Пам’ятаю, дід Трохим будив мене на світанку. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: “Вже починає благосло­витися”. Він умивав моє обличчя кри­ничною водою. І краплями освіжав по­ти­лицю собі і мені. І ми, ніби на якусь вро­чис­тість, ішли попід жи­тами на могилу Пред­ків. Дід усмі­хався. Він був міцний, як дуб і доб­рий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльо­зи появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода ви­гля­дала кращою, як у святого Миколи Чудо­твор­ця на порепаному об­разі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висі­ли у дідовій хаті, обкутані виши­тими руш­никами від жертки до мисни­ка, але рідному дідові моя душа віри­ла більше. Ікони були мов­чазні. І люди на них намальовані суворі, чу­жі, не наші, і всі в убраннях інозем­них. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пах­нули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) го­дина­ми про­стоювала на колінах перед “чу­дотвор­ни­ми іконами” св. Варвари, св. Ґеор­ґа, св. Ми­колая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тіши­лася бо­гами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З по­чуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою пока­зу­вав у сто­рону святого Ґеорґа і повторяв сло­ва відо­мого пись­менника: “Хто не пізнає са­мих таки гре­ків у цих гре­цьких богах?”

9. Я з дідом уже на скитській мо­гилі. Схо­дить вогненне сонце. Небо, ніби на по­мах ма­гічної палич­ки, починає спі­вати. Свят­кує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умива­ти­ся, го­рить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — най­славніші бога­тирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова іс­торія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він заду­мано дивився вдаль, він ніби старав­ся про­никнути в душу восходящого сон­ця, ні­би там щось бачив таке, що лише йо­му дано право ба­чити, він ніби роз­гля­дав якісь ве­лич­ні обрії тієї “нової істо­рії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.



10. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Ме­лодії мабуть черпав із дав­нозабутих народних джерел, із відго­монілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здава­лося, що і зеле­ні хвилі, і небо, і я тво­рили ритм одного дихання, од­ну пісню жит­тя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: “Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток вели­кий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з пере­вертнями топ­лять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пли­ве по ріці рідній перевертнями огань­блений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне душа України, ой, то образ наш тоне, воля наша тоне, слава на­ша тоне, ой, видибай Боже, видибай Бо­же, без Тебе життя буде негоже! Ой, чужиною з чу­жини привезений бог чу­жий на престол Руси сідає і пере­вертнів благословляє. Нерід­ний бог, як не­рід­на мати, ой, сиротами будемо ми, сиро­тами світу, чужинцями бу­демо на рідній землі, і ум наш змаліє, і душі наші збідніють, і чужа воля запанує над нашою волею”.

11. І котилися сльози по глибоких дідо­вих зморшках, перлинами коти­лися по боро­ді і падали на могилу Предків, і го­рювала його добра душа. І я, будучи ще дитиною, не міг зро­­зуміти його душев­ного горя, та ба­чачи йо­го сльози, теж плакав. Дід цілував моє тім’я і говорив: “Сльози уми­вають душу, і вона ро­биться чи­ста, як небо святе. Ти ніколи не за­будь, що твій рідний Дажбог утоп­лений. Не забудеш?” “Ні”. “Отож. Нерозумні втопили рід­ного Бога. Бо­­га признали Небогом, і вто­пили. Це так, ніби признали людину, що вона нелюдина, і втопили. Я тобі зробив з дерева козака, ти його втопиш? Отож. Хочеш від діда па­м’ятку мати, бережеш. А вони втопили кра­су ду­ші своєї, образ свій споганили.

Мій покійний прадід був волх­вом — він жив більше, як сто літ, він мені казав, що було Дажбоже Явленіє біля Раті, в гаю, і тому й село наше назване БОГОЯВЛЕН­СЬКЕ. Я то­бі таїну цю кажу, а ти вмри з нею, понеси її до Предків своїх. І нікому не кажи, бо наш народ знетямів, осміє тебе. Мене попи не любили, ішли з кропилом, то хату мою обминали, а тепер нові попи при­йшли. І мають вони не хрести, а зірки на голо­вах, і також мене обми­нають. Вісімде­сят мені минуло і роки старі мене ря­тують від кайданів. Дай мені свою ніжку?” І дід поцілував мою п’яту, і сказав: “Твоя, вну­че, п’ята для мене рідніша за всі чужі свя­тощі, які воцарилися на вистражданій ду­ші на­роду нашого. Твоя п’ята від моєї п’я­ти по­ходить, значить і хода буде одна!”



12. Не було в селі людини, яка б про­йш­ла мимо мого діда, не скинув­ши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: “З Даж­богом, іду­чи”. І люди хотіли від нього по­чу­ти це дивне, древ­нє, незвичне слово, від якого ніби дихало люд­ським довго­літтям і тайнами життя. І діди (йо­го ровесники) зва­ли його “віщуном древніх вре­­мен”. І це розвивало в душі моїй почуття гор­дости, пошани і довір’я до діда, який був моїм муд­рочолим учителем. І хоч дід усім лю­дям на землі бажав щастя і спо­кою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини.

Весь його рід вивезли з Богоявлен­ського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потріб­ний... Він, одягнувши білу по­лот­няну со­роч­ку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили ді­дів своїх по­чати уми­рати. Стривожилася місцева влада, його вночі ви­везли, як неба­жану в селі лю­дину, на станцію Олексан­дрія. Комуніст Сура сказав: “Діду, на кла­­довищі немає міс­ця для живих, іди геть!”



13. І мій дід поїхав на Кавказ. Дові­дав­шись, що його син Іван (Півняк) заму­чений опричниками Ста­ліна в станиці Ку­щівка (на Кубані), він попрощався з не­вісткою Марією і пішов, спираючись на ці­пок, у гори... туди, де орел карає Про­метея. Як тільки згадую діда, в думці моїй по­ста­ють такі слова: “Діду-Учите­лю мій, Ти на­віки лишився у горах Кав­казу.

Не можу покласти степових во­лошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світ­лу твою науку, я в день мого наро­дження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє, і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї та­єм­ної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Тво­єю духов­ною печаттю утверджую і голошу науку Рід­ної Української Націо­нальної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в моло­ді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти у Гре­ції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр по­вернувся в рідне се­ло, ти перш за все відвідав могилу пра­дідів, ти по­цілував землю, яка при­криває серця їхні, і сказав: “Немає на світі, Пред­ки мої, нічого для мене дорожчого і свя­тішого, як ця святиня, в якій Ви спо­чиваєте. Ман­друючи, я носив біля гру­дей у шкіряній торбиночці на мо­тузочці крихти землі з мо­гили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Пред­ки мої, я бачив образ Ваш і відчував убо­лівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і ос­ві­жали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлі­бом рідним, і бачив я, як моя ру­со­коса дів­чина по росі йде на город огір­ки по­лоти. І коли в Стамбулі при­мусили мене пока­за­ти, що таємне зашите у тор­бин­ці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поці­лу­вав її, і турки похилили го­лови, оторо­піли, і довго мов­ча­ли, по­тім дали мені сма­же­ної бара­нини, і старший між ними ска­зав: “Той, хто так вірно любить рідну зем­лю, не бу­де оскверняти нашу. Ти будь на­шим гостем, і ми тебе пока­жемо біля ме­четі”.

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів-пат­рі­яр­хів народних? Чо­му не має літопису родо­відного? Чо­му внук нічого не знає про свого прадіда? Чому він не цікавиться ти­ми, які його родили, виколи­хали у колисці своїх чарівних мрій? Чо­му праправнук со­ро­ми­ться свого поход­жен­­ня? Чому прапра­внук не бачить у тих, які його народили, нічого рід­ного, доро­гого, мудрого, священ­ного, славного? Тому, що в правнука шля­хи мислення неправильні, духовість спотво­ре­на, родові почуття збід­ніли.



14. Усі діти (і особливо хлоп­чики) люб­лять воювати, навики далеких пред­ків влас­тиві їм. І я пригадую: десять хлоп­чиків (і всі вони до­шкільнята) ста­ють вершни­ками: вони сідають верхи на сухі со­няшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, під­ні­маючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на них маха­ють кулаками, звуть їх “шибени­ками”, кажуть, що “пред­по­ложено війні бути, діти у війну бавля­ть­ся”. Армія влі­тає на подвір’я, біжить стежкою між кар­топ­линням, кукуру­дзою, і вибігає у степ, прямує до “скитської мо­гили”, яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю, чому було так, приходжу до пере­конання: я був так пристрасно за­хоплений “війною”, що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли пе­ремагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами мас­лини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаюва­ли­ся у пше­ни­ці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг поміти­ти. Ми мали роз­бити ар­мію колючих бу­дя­ків, яка стояла над доро­гою прибита пилом. На мій крик “Впе­ред, ура!”, армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, за­плутав­шись у бур’яні, падали, дехто сідав і пла­кав: колючка в ногу залізла. Ні­хто на “ра­нених” не звертав ува­ги. Летіли воро­жі голови будяків, дерев’яні шаблюки шу­міли, коні “іржали”, ламаючись під нога­ми.



15. Після бою всі стомлені, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі ма­ли і по­коряли “безодню”, яка нам сягала по пупа. Після освячення водою, я за­прошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого “вторгнення” ста­вилися не вороже. Нічо­го не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім вої­нам (ма­ючи на увазі ріст кожного) давав обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ “вперед”, всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу “хлі­бо-вишневу” трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикрива­ю­чи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фарту­шиною при­хована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: “Спо­кійно злазь­те, щоб гілля не поламати. Тут сі­дайте коло “півників”, вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Па­лажки заїхав, там і обідатиме. Доб­ре жуй­те, шлунок зубів не має. Не спішіть”.

16. Згадуючи картини дитинства, я роб­лю висновок — мої родичі зав­жди до мене ставилися як до до­рослого. І всі мої дитячі забави вва­жали справою серйоз­ною. Ми од­но­го разу рішили вдоскона­лити свою “стріль­бу”: поставили нову цеберку і по­ча­ли, вибігаючи на копицю сіна, ки­дати в дно долото: дно було про­дірявлене. Тато, помі­тивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас за­просив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки при­несемо до коня, вода майже вся витече.

І тато спитав: “Молоді люди, чи ви лю­бите коня? Дивіться, якими вірними очима він на вас дивиться, готовий ниву орати, щоб ви хліб мали, і він такий, що всюди вас мо­же повезти, щоб у вас ноги не боліли. Хоче води напитися, а ви його відро подіряви­ли”. Всі воїни по­хнюпили голови — жаль коня, продірявлене відро, ущемлення совіс­ти. І один воїн всіх нас виручив словами: “Дядько, простіть, ми біль­ше не будемо. Ви не скажете моєму татові?” Тато від­повів: “Ні, я також був таким воїном, як всі ви, і знаю, що таке війна. Ідіть!” І всі ми пішли берегом над Раттю аж до греблі, вирішили між корінням верб ловити раки.



17. Оповів дещо з дитинства мого, і в душі чую зворушення: пригадав росяні стеж­ки, перші радощі і клопо­ти — пригадав себе і рід свій. І сьогодні, де б я не був, у серці моєму, як святеє святости, живе образ Мами і Тата. І в душі я горджуся, що вони навчили мене лю­бити працю, перемагати труднощі. Вони при­ви­ли в мені почуття са­модис­ципліни і само­відповідальности, по­чут­тя борні і замилу­вання до краси чистої, святої, і виро­стили в душі моїй непід­купну любов до Вітчизни, спасибі Вам, Мамо і Тату, спасибі за любов!
ДЕНЬ 2



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   142

Схожі:

День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconТема : М. Рильський. «Спасибі» («Яке це славне сло­во хлібороб »). Почесна праця хлібороба; пое­тичне вираження любові до матері-землі. Людина-трудівник творець усіх матеріальних І духов­них цінностей. Поняття про інверсію
М. Рильський. «Спасибі» («Яке це славне сло­во — хлібороб»). Почесна праця хлібороба; пое­тичне вираження любові до матері-землі....
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconУроку з музичного мистецтва «Король вальсів»
Музичне вітання: Добрий день вам, діти, я вітаю вас! Добрий день учителю,здрастуй любий клас!
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconДякую вам, мамо, Що мене хрестили Несли через кладку в річці не втопили
Але це не означає, що дитина лише на весіллі розуміє як її пощастило з хресними, наші діти І сьогодні щиро вдячні хресним батькам....
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconПрактична граматика
М. М. Гавриш (розділи 1, 5), О. П. Дмитренко (розділ 10), Л. М. Курченко (розділ 4), Т. А. Микал (розділи 3, 7), Н. Г. Приходько...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconКонспект уроку в 6-му класі вчителя зарубіжної літератури нвк №3
Добрий день, любі діти. Я рада новій зустрічі з вами. Бажаю вам успіхів у вивченні нової теми, нових творчих злетів. А зараз покладіть...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconВедучий. Добрий день вам, люди, в нашій світлій хаті. Ми гостей найкращих
Я – Україна, а плачу, бо стогне земля моя відпролитої крові, від пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconМіжнародний день театру
Березня весь світ відзначає Міжнародний день театру. Цей день став справжнім святом не тільки для акторів сцени, але й для мільйонів...
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 icon«психологія : визначення,її розділи, предмет, завдання та методи дослідження»
«Психологія: визначення, її розділи, предмет, задачі та методи дослідження» для студентів 4 курсу медичного факультету
День Сторінки Розділи Спасибі Вам, Мамо І Тато, спасибі за любов! 11 1-17 iconВсеукраїнський день бібліотек ведучий 1: Премудросте земна, бібліотеко!
Ведучий 1: Доброго дня вам, шановні гості. Вітаємо всіх, хто прийшов сьогодні на наше спільне свято – свято бібліотек,- цього вічно...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка