Державна служба україни з надзвичайних ситуацій



Сторінка9/23
Дата конвертації17.04.2017
Розмір5.02 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

ЛІТЕРАТУРА

  1. Сорокин П.А. Человек. Цивилизация.Общество. / П.А. Сорокин – М.,1992. – 544с.

  2. Коваліско Н.В. Трудовамобільність в умовах регіонального ринку праці: дис.канд. соціол. наук: 22.00.07. / Н.В. Коваліско – Львів, 1999. – 184с.

  3. Іванченко Є.А. Професійна мобільність майбутніх фахівців: Навчально-методичний посібник. / Є.А.Іванченко. – Одеса, 2004. – 120 с.

  4. Іванченко Є.А. Формування професійної мобільності майбутніх економістів у процесі навчання у вищих навчальних закладах: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. пед. наук: 13.00.04 «Теорія і методика професійної освіти» / Є.А.Іванченко. – Одеса, 2005. – 28 с.

УДК 159.922


ДУХОВНІСТЬ ЯК ФУНДАМЕНТ ФОРМУВАННЯ ОСОБИСТОСТІ
Гнатишин І.Л., старший викладач кафедри практичної психології та педагогіки Львівського державного університету безпеки життєдіяльності,кандидат педагогічних наук
Увага до проблеми духовності завжди була дуже пильною. У сучасних умовах все більше актуалізується значення формування в суспільній свідомості духовних цінностей, які суттєвим чином активізують процеси розвитку індивіда та прогресу суспільства в цілому. Багатогранність цінностей духовного життя як конкретної особистості, так і колективу в цілому, значним чином розширює сферу застосування морально-духовних принципів у всіх сферах життєдіяльності.

В цьому напрямку плідно працювали такі дослідники як Мартін Бубер, Макс Шелер, П'єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега-і-Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фромм, Віктор Франкл і багато інших. Всі вони сходитись у думці, що збереження цивілізації пов’язується з становленням людини духовної. Ще мислителі Київської Русі наполегливо формували у суспільній свідомості ідеали віри і правди, людинолюбства й добра. Кожне наступне покоління нарощувало потенціал внутрішньої культури та духовності особистості. Прикладом такого підсилення є сплеск філософії серця, що пов’язується з іменами Григорія Сковороди, Миколи Гоголя, Памфіла Юркевича.

Духовну людину, на думку Григорія Сковороди, творить шлях добра, який вона вибудовує. Через усвідомлення своєї істинної духовної природи вона починає розуміти власне призначення у світі. “Голова справ людських є дух її, думки, серце” [5, с.465]. Великий мислитель на перше місце висуває духовні блага: душевний спокій, споглядання природи, мудрість, внутрішню свободу. Він переконаний, що “коли дух людини веселий, думки спокійні, серце примирене, то все буває світле, щасливе й блаженне” [5, c. 521].

Метою викладених тез є проаналізувати погляди дослідників на проблему духовності та розкрити його значення на процес формування особистості та стан її соціалізації.

Сучасні науковці, як і їх попередники, наполягають, що духовність – це засіб розбудови особистості, вихід на вищі щаблі осмислення нею свого місця у світі і свого у ньому призначення. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними та естетичними законами. Це – ціннісний зміст та спрямованість особистості [4]. Тому так важливо, щоб духовні цінності перетворювались у невід'ємну рису психології людини, служили критерієм оцінки та регулятором поведінки особистості.

У процесі утвердження духовних цінностей важливу роль відіграє притаманне людині відчуття справедливості. Духовні переживання можуть бути обмежені, тобто проходити тільки на рівні свідомості, а можуть також включати і пізнання цілісного “Я”. Ціннісні орієнтації являються одними з найбільш комплексних, багаторівневих утворень у структурі особистості, які виконують роль регуляторів поведінки.

Розглянемо саму дефініцію духовності. Сьогодні існує декілька варіантів тлумачення цього поняття. Частина вчених розглядають духовність як активне виробництво та споживання духовних цінностей. Деякі ототожнюють з моральністю, інші пов’язують духовність з рівнем інтелектуальності особистості. В українському педагогічному словнику поняття „духовність” визначено як індивідуальна вираженість у системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб: ідеальної потреби пізнання й соціальної потреби жити, діяти “для інших” [2, с.145]. Під духовністю переважно розуміють першу з названих вище потреб.

З категорією духовності співвідноситься потреба пізнання себе, світу, смислу і призначення свого життя. Нині слід привити усвідомлення кожною особистістю своєї унікальності та неповторності, сформувати позитивні життєві орієнтири та власну світоглядну позицію, привити морально-духовні цінності. А людина духовна в тій мірі, вважає С. Гончаренко, в якій вона задумується над цими питаннями і прагне знайти на них відповідь. Втрата духовності рівнозначна втрата людяності [2, с.145]. Погоджуємось з думкою В. Кременя, який говорить: „ ... для кожної людини є абсолютною істиною – без духовності суспільства не може бути. Альтернативи духовному розвиткові в будь-якому суспільстві, в тому числі українському, немає” [3, с. 15].

Сьогодні зародкам духовності людини протистоять могутні сили матеріальних потреб та інтересів, морально-духовні цінності заміщуються на прагматичні. Відчуженість, грубість, невміння, небажання зрозуміти іншого, дефіцит толерантності, співчутливості, милосердя, справедливості – незаперечні докази дефіциту духовності, гуманності, який, на жаль, все частіше проявляється у поведінці дітей, підлітків, молодих людей. Все це – результат недооцінки протягом багатьох років ролі морально-духовних начал, невизнання першочерговості духовних, національних та загальнолюдських цінностей у вихованні підростаючої особистості.

Ми згідні з твердженням Г. Васяновича і В. Онищенка, що “молода людина гостро відчуває трагедію тілесно-душевно-духовного розладу, який має місце у нинішньому світі, а тому важливим стає ноологічне (духовне) виховання (ноологія, від грец. noos – дух), ноологічна допомога” [1, С. 5].

Для подолання негативних факторів у суспільстві, слід важливу увагу приділити формуванню показників духовного зростання особистості. До них можна віднести: усвідомлення значущого вибору; зростання ролі сімейного виховання; формування почуття гармонії; рефлексія та емпатія та інші. Духовність особистості репрезентує ціннісно-орієнтаційну програму діяльності особистості, підвалини якої складають когнітивний, емоційний, поведінковий аспекти. За цим стоїть напружена внутрішня концентрація психічної активності, яка виявляється саме в тому, щоб суттєво знижувалась індивідуальна чутливість до зовнішніх впливів, другорядних внутрішніх переживань, сторонніх дій.

Таким чином, духовність складає фундамент формування людини як особистості, виступає запорукою гармонійного розвитку всіх потенційних можливостей, запорукою формування людини як найвищої цінності.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Васянович Г. П., Онищенко В.Д. Ноологія особистості: навчальний посібник / Г.П. Васянович, В.Д. Онищенко. – Львів: СПОЛОМ, 2007. − 217 с.

  2. Гончаренко С. У. Український педагогічний енциклопедичний словник. Видання друге, доповнене й виправлене / С. У. Гончаренко. – Рівне: Волинські обереги, 2011. – 552 с.

  3. Кремень В. Г. Розвитку духовності немає альтернативи / В. Г. Кремень // Директор школи, ліцею, гімназії. – 2004. – №1. – С. 15-32].

  4. Мистецтво життєтворчості особистості: Науково-методичний посібник. – У 2-х. ч. / За ред. Л. В. Сохань, І. Г. Єрмакова. – К.: ІЗМН, 1997. – Ч. 1. – 392 с.

  5. Сковорода Г. С. Твори: у 2т. / Г.С. Сковорода – К.: Обереги, 1994. – Т. 1. – 527с.

УДК 316.61:005.322
Соціальна деформація правоохоронної діяльності

у контексті професійної деструкції

правоохоронців
Гуменюк Л.Й., завідувач кафедри психології управління

Львівського державного університету внутрішніх справ,

кандидат соціологічних наук, доцент
Характер соціальної деформації правоохоронної діяльності у значній мірі визначається рівнем професійної деформації працівників ОВС. Відомий соціолог П. Сорокін одним з перших звернув увагу на “деформуючу роль професійної діяльності” [4, с.333] і вплив професій на поведінку людей у психологічному і медичному контексті. Подальші покоління соціологів детально розробили програми і методи дослідження професійних груп, професійного відбору і професійної деформації, пошуку можливих шляхів подолання і вирішення проблем.

У психології праці професійну деформацію розглядають як зміни особистих якостей людини під впливом трудової діяльності (Ю.К.Стрелков, 2001; R.R.Holt, 1982; L.Hough, 1992; D.J.Levinson, 1986)на фоні неспецифічної деформації особистості, яка виступає її передумовою (R.Lanyon, 1997; R.Tett, 1991) або зумовлюється психічними функціями (J.Cortina, 1992; Р.Costa, 1996; P.Ware, 1992). Окрема група дослідників вважає, що професійна деформація пов’язана з негативними змінами у соціально–психологічній структурі особистості (Е.П.Ільїн, 1988; D.Day, 1989; М.Mount, 1995). Іншінауковці доводять, що цей процес виникає внаслідок перетворень психічних характеристик індивіда (I.Levin, J.Stokes, 1989).Однак переважна більшість дослідників впевнені в тому, щозміни  в особистості відбуваються незалежно від первинності, однак лише в процесі професійної діяльності та під впливом її специфіки (J.Hogan, 1996; D.J.Levinson,1986; В.Schneider,1996).

Значна кількість праць у галузі соціології, психології, права спрямована на аналіз причин розвитку професійної деформаціїу працівників міліції (Н.Л.Гранат, 1993; О.А.Мартиненко, 1999; В.С.Медведєв, 1996-1999; З.Р.Кісіль, 2008). Суттєве значення для нашого дослідження мали праці сучасних вітчизняних психологів з теорії та практики надання їм психологічної допомоги (О.Ф.Бондаренко, Н.В.Чепелєва, В.П.Москалець, С.І.Яковенко та ін.). Однак науковці не прийшли до єдиного висновку стосовно витоків цього явища;відкритими залишилися питання, пов’язані з проблемою об’єктивної і якісної діагностики цього феномена, його профілактики і корекції. Крім того, у літературі не представленіуявленнящодонаявностівідмінностей у причинах та проявах професійної деформації у працівниківрізних служб органів внутрішніх справ.

Прийнято вважати, що професійна деформація – це результат появи та розвитку жорстких професійних стереотипів, перенесення професійної ролі індивіда у сферу позаслужбових стосунків або впливу специфіки службової діяльності (В.С.Медведєв, 1996; С.Є.Пиняєва, 1997). Окремі дослідники вважають, що професійна деформація є результатом невідповідності людини суспільній професійній нормі та рівню забезпечення соціального і професійного контролю.

Аксіомою залишається твердження, що прояви професійної деформації у правоохоронній діяльностіє реальною загрозою як для соціуму, так і для системи органів внутрішніх справ і самого працівника.З вирішенням проблеми професійної деформації діяльності працівників органів внутрішніх справ пов’язана ефективність дотримання законності і прав людиниу суспільстві.

Результати проведеного намикомплексного дослідженняна основі концептуальних основпрофесійної деформації В.С.Медведєва (Медведєв В.С., 1999) дозволяють дійти висновку, що професійна деформація працівника ОВС полягає у специфічних змінах структури його особистості, що виявляється внаслідоквиконання протягом певного часу правоохоронної діяльності як основної життєдіяльності.

Ці зміни простежуються на різних рівнях — психічних процесів, станів, рис особистості. За підсумками психодіагностичного обстеження атестованих працівників за батареєю тестів з вимірювання критеріїв професійної деформації (ціннісних орієнтацій за М. Рокичем, «Емоційного вигорання» за В.Бойком, «Акцентуації» Леонгарда-Шмішека, «Агресія» Баса-Дарки, «Прогноз делінквентної поведінки» (ПДП), адаптовані варіанти колірного тесту М. Люшера; різнобічного дослідження особистостіза авторською методикою)було виділено такі основні дисфункційні зміни:


  • гіпертрофія важливих професійних характеристик з наступною трансформацією у свою якісну протилежність, коли пильність перетворюється на підозрілість, впевненість — у самовпевненість, настирливість — в упертість, вимогливість — у прискіпливість. Періодичні тестування працівників міліції за методикою Л.Шмішека «Акцентуації» засвідчили, що протягом 5-7 років середній рівень прояву тієї чи іншої акцентуації піднімається на 2-4 позиції, а після 7-10 років – може сягнути пограничного з паталогічним стану. У 60-65% це стосується працівників оперативних підрозділів.

  • актуалізація і розвиток соціально негативних рис, таких як жорстокість, мстивість, брутальність, вседозволеність, професійна корпоративність. Формуються і стають довготривалими деякі психічні стани у пізнавальній (сумніви, незібраність), емоційно-чуттєвій (невдоволеність, нудьга), вольовій (нерішучість) сферах особистості.

  • припинення формування та розвитку і навіть атрофія окремих соціально значущих рис. Зміни такого характеру стосуються самооцінки, професійно-психологічної стійкості, емпатії, адекватної професійної мотивації. Найвідчутніше вони виявляються у дисфункції правосвідомості працівника, його уяві про засоби, методи та прийоми розв’язання оперативно-службових завдань.

  • неузгоджене, дисгармонійне, а надалі і спотворене співвідношення і взаємодія окремих рис, підструктур особистості: шаблонності та гнучкості професійного мислення, службових та позаслужбових інтересів, стереотипізації та емпатії соціальної перцепції. В результаті працівник стає більш залежним від зовнішніх обставин і змін соціальної дійсності: при їх сприятливому поєднанні він може досягнути значних успіхів, а в інших обставинах — стати соціально дезадаптованим.

Основні деформаційні зміни у працівника міліції виникають і розвиваються за принципом аналітичної незалежності або за сценарієм позитивного зворотного зв’язку.

Результати дослідження підтвердили припущення відомих науковців, що імовірність професійної деформованості працівників органів внутрішніх справ зумовлюється передовсім інтенсивністю деформуючого впливу, що об’єктивно міститься у службовій діяльності.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Гуменюк Л. Й. Психологія професійної діяльності працівників органів внутрішніх справ : навч. посіб. для курсантів та студ. вищ. навч. закл. системи МВС / Л. Й. Гуменюк, І. В. Сулятицький ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. – Л. : ЛьвДУВС, 2011. – 647 с.

  2. Медведєв В.С. Психологія професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ [Текст] : Автореф. дис. д-ра психол. наук: 19.00.06 / Медведєв Володимир Степанович ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1999. – 35 с.

  3. Проблеми професійної деформації співробітників органів внутрішніх справ [Текст] : монография / З. Р. Кісіль. – Л. : Львів. держ. ун-т внутр. справ, 2008. - 524 с.

  4. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. / П Сорокин. −М., 1992. – 378 с.

УДК 316.42:656


КУЛЬТУРА БЕЗПЕКИ В КОНТЕКСТІ СТАЛОГО РОЗВИТКУ
Дацко О.І., доцент кафедри менеджменту мистецтва Львівської національної академії мистецтв (м. Львів), кандидат економічних наук, кандидат технічних наук
ХХІ століття знаменується зміною орієнтирів розвитку суспільства, коли основною цінністю суспільних систем позиціонується людина, а метою їх діяльності є гарантування безпеки людського розвитку. У зв’язку зі загостренням екологічних проблем наприкінці ХХ століття вчені та управлінці довели необхідність забезпечення культури безпеки.

Термін «культура безпеки» вперше був вжитий у 1986 році в процесі аналізу причин і наслідків Чорнобильської аварії, проведеного Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ), коли представниками організації було визнано, що саме відсутність культури безпеки стала однією з причин цієї трагедії [1, с.3]. У доповіді МАГАТЕ у 1991 році сам термін визначався як «набір характеристик і особливостей діяльності організацій і поведінки окремих осіб, який визначає, що проблемам атомних станцій як таких, що мають вищий пріоритет, приділяється увага, яка визначається їх значимістю [2, с.1]. У цій доповіді наголошувалося, що культура безпеки як в поведінковому, так і структурному аспектах має відношення до організацій, а також і до окремих осіб, і стосується вимог вирішувати всі проблеми безпеки з відповідним сприйняттям і діями.

Відтоді поняття «культури безпеки» почало широко використовуватися і сьогодні є актуальним для багатьох сфер людської життєдіяльності, хоча основний акцент науковці роблять на використанні цього терміну у сфері техногенної, екологічної безпеки, а також безпеки в сфері охорони праці, зокрема В.Бєгун, Р.Дурнєв, В.Кузнецов та ін., з огляду на необхідність гарантування сталого розвитку, вважали доцільним розширення сфери культури безпеки.

Оскільки глобалізація інформаційного простору відбувається гіперінтенсивними темпами, держави, регіональні, мегарегіональні, наддержавні органи управління не встигають визначати та актуалізувати засади безпечного поширення, обміну, продажу інформаційних продуктів, що у свою чергу вимагає належного рівня інформаційної культури самих користувачів інформаційних мереж, їх етичної поведінки та урахування необхідності дотримуватися критеріїв безпеки (інформаційної, технічної, економічної, воєнної, психологічної тощо).

Питання інформаційної безпеки є актуальним на усіх рівнях ієрархії безпеки, оскільки обумовлює доступ до величезного масиву інформації, визначеними законодавчими чи етичними обмеженнями щодо її використання на державному, корпоративному, особистісному рівнях. Так, рейтингове риErnst & Young’s в останні роки оцінює рівень інформаційної безпеки у світі, а Генеральною Асамблеєю ООН прийнято низку програмних документів щодо формування системи кібербезпеки. Активно вивчають ці проблеми і науковці, серед яких М.Стемп, Т. Пелтіер та ін.

З огляду на необхідність забезпечення сталого розвитку, констатуємо, що культура безпеки повинна формуватися відповідно до усіх «основ» сталого розвитку (рис.1). Адже лише забезпечуючи належний рівень відповідальності на усіх рівнях суспільних взаємовідносин можна гарантувати досягнення цілей сталого розвитку.





Рис.1 Формування культури безпеки сталого розвитку (складено автором)


Відповідно культура економічної безпеки визначається культурними детермінантами економічної поведінки людини. Культурна безпеки в екологічній сфері – екологічною культурою, культура соціальної безпеки – побутовою культурою та етикою, культура безпеки у сфері культури – рівнем розвитку художньої культури та духовності.

Таким чином, сьогодні можливість гарантування сталого розвитку в основному залежить від культурних детермінант населення, особливо від її характеристик у осіб, які приймають управлінські рішення. Вже сьогодні можемо констатувати негативний вплив культури безпеки окремих посадовців на соціально-економічний, екологічний, культурний розвиток України.

А тому визначимо, що:


  • необхідність формування культури безпеки у всіх сферах людської життєдіяльності повинна бути задекларована на законодавчому рівні;

  • для системи обов’язкової освіти необхідно передбачити у структурі вивчення усіх предметів, дисциплін та курсів окремі заняття, які стосуються формування культури безпеки;

  • на управлінському рівні необхідно встановити рівні відповідальності для службовців за недотримання вимог культури безпеки.


ЛІТЕРАТУРА

1. Проблеми впровадження культури безпеки в Україні: аналітична доповідь / Автори: Скалецький Ю.М., Бірюков Д.С., Мартюшева О.О., Яценко Л.Д. − К.:НІСД, 2012. – 17 с.

2. Культура безопасности: доклад Международной консультативной группы по ядерной безопасности (STI/PUB/882). – Вена: МАГАТЭ, 1991. – (Серия изданий по безопасности , №75-INSAG-4).

УДК. 925.


ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА СТРУКТУРИ

СОЦІАЛЬНОГО ІНТЕЛЕКТУ ПЕДАГОГА.
Івашкевич Е.З., доцент кафедри загальної психології та психодіагностики Рівненського державного гуманітарного університету, кандидат психологічних наук, доцент

Івашкевич Е.Е., студент Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка
Проблема соціального інтелекту педагога є недостатньо вивченою в психологічній літературі. Це пояснюється, насамперед, тим, що в сучасних психологічних дослідженнях досить мало уваги приділяється вивченню саме проблеми сутності і функцій соціального інтелекту. Хоча соціальний інтелект, крім того, що він є однією з важливих складових процесу життєдіяльності людини, у великій мірі визначає пізнання і розуміння особистістю як своїх дій, вчинків, діяльності в цілому, так і інших людей. Деякі психологи відносять соціальний інтелект до структурних компонентів комунікативних здібностей людини, оскільки вважають, що саме він відповідає за розуміння або нерозуміння суб’єктом вербальних і невербальних реакцій особистості.

Соціальний інтелект, на думку Г.Оллпорта, – особливий “соціальний дар”, що забезпечує розуміння у відносинах з людьми, їх соціальне пристосування до навколишньої дійсності. При цьому вчений вважає соціальний інтелект певною особистісною властивістю, яка, разом з тим, не має на увазі глибину розуміння об’єктів міжособистісної взаємодії [3, c. 513–516]. Необхідно відзначити, що Г.Оллпорт був першим, хто звернув особливу увагу саме на взаємодію з людьми, а виділені їм особистісні якості відображали взаємодію певних соціальних здібностей з метою кращого розуміння іншої людини.

Хоча не всі питання з даної проблеми є до кінця розв’язаними в психології. Однією з найбільш актуальних проблем на сучасному етапі розвитку психологічної науки є вирішення питання як про співвідношення загального і соціального інтелекту, так і в цілому про правомірність виділення останнього в структурі IQ особистості.

Наприклад, Г.Айзенк [1] і Дж. Гілфорд [4] розглядали соціальний інтелект через структуру загального інтелекту. Г.Айзенк вказував на той факт, що існують три відносно самостійних концепцій інтелекту, хоча, в той же час, він не протиставляв одну інший і навіть намагався їх об’єднати. Дослідник вважав, що фундаментальним аспектом інтелекту є біологічний інтелект. Він слугує фізіологічною, нейрологічною, біохімічною і гормональною основами пізнавальної поведінки людини, тобто в основному пов’язаний зі структурами і функціями кори головного мозку; саме без них не можливою є ніяке осмислення поведінки, і є резонним припустити, що вони ж відповідають і за індивідуальні відмінності, які існують в інтелекті.

У вітчизняній психології існує так званий операціональний підхід до визначення соціального інтелекту. Зокрема, до нього належать праці Н.О.Кудрявцевої, в яких інтелектуальний потенціал людини розглядається в парадигмі класу психічних якостей та механізмів, що визначають як наявний рівень інтелектуальних можливостей індивіда, так і можливості самовдосконалення його інтелекту. Ключовими моментами концепції Н.О.Кудрявцевої є інтелектуальний статус, пізнавальна мотивація, здатність до самовідображення та самовизначення, а також розумова працездатність. В процесі досліджень вчена виокремила інтегративний показник інтелектуального потенціалу людини, названий нею “єдиним показником інтелекту”. Цей показник, на думку вченої, цілком відображує суттєві компоненти механізму інтелектуального зростання на рівнях особистості: на рівні загального інтелекту – здатність до розв’язання задач на суб’єкт-об’єктному рівні; на рівні соціального інтелекту – здатність до розв’язання задач на суб’єкт-суб’єктному рівні; на рівні рефлексії – даний показник фіксує баланс розвитку різних сторін інтелекту [цит. за 2].

Ми вважаємо, що соціальний інтелект, однозначно, включає декларативні та оперативні (процедурні) знання, які індивід застосовує в реальному житті для інтерпретації подій, створення планів і прогнозування як дій повсякденного життя, так і професійних ситуацій. Ці уявлення, особисті спогади і правила інтерпретації складають когнітивну підструктуру соціального інтелекту. У свою чергу, мнемічну підструктуру заповнює придбаний людиною досвід, а емпатійні можливості суб’єкта спрямовані на актуалізацію механізмів антиципації у розв’язанні різних проблем соціального життя.

Отже, когнітивна підструктура соціального інтелекту педагога включає в себе сукупність досить стійких знань, оцінок, правил інтерпретації подій, поведінки людей, їх взаємовідносин і т.д. на основі сформованої системи інтерпретацій на мікроструктурному і макроструктурному рівнях. Мікроструктура когнітивної складової соціального інтелекту детермінується функціями останнього, а саме пізнавально-оцінною, від якої залежить грамотна переробка та оцінювання інформації, яку сприймає суб’єкт; прогностичної, на основі якої здійснюється планування та прогнозування розвитку міжособистісних взаємодій; комунікативної, що забезпечує ефективність власне процесу спілкування (дана функція пов’язана з адекватним сприйняттям і розумінням партнера по спілкуванню); рефлексивної, яка знаходить своє відображення безпосередньо в самопізнанні. У свою чергу, макроструктура когнітивної складової соціального інтелекту виявляється у ставленні індивіда до себе як до цінності, ціннісно-смисловій позиції до міжособистісних відносин, а також в актуалізації мотиваційно-ціннісних орієнтацій особистості, аксіологічного ставлення до професійної та інших видів діяльності.

Джерелом соціального інтелекту на мікроструктурному рівні є безперервна актуалізація перерахованих нами функцій. При цьому результатом їх інтеграції можна вважати сукупність суб’єктивних шкал, що дають можливість суб’єктові орієнтуватися в особливостях міжособистісної взаємодії, розпізнавати й адекватно оцінювати поведінку інших індивідів. Одним з основних результатів соціального інтелекту високого рівня буде наявність у особистості суб’єктивних статистик різних модальностей. Це – простір суб’єктивних психосемантических шкал, символіка невербальної поведінки, нормативи мовної продукції і т.д.

Завданням соціального інтелекту на макроструктурному рівні є забезпечення можливостей оцінювати себе й інших людей як особистостей. При цьому ціннісні орієнтації окремого індивіда можуть не збігатися із загальноприйнятими соціальними нормами і навіть вступати з ними в конфлікт, але завжди є такий соціум і його конкретні представники, у яких індивідуальне бачення світу, особистісні цінності і смисли людини будуть знаходити підтримку.

Мнемічна складова соціального інтелекту педагога характеризує наявність у індивіда здатності до інтерпретації явищ, подій життя, поведінки інших людей і свого власного як суб’єкта цих подій. Мнемічна підструктура базується на особистісному досвіді суб’єкта, де суб’єктивні статистики утворюють особистісний інтерпретаційний комплекс. Полімодальність в даному випадку означає наявність у людини різних інтерпретаційних комплексів відповідно до різних сфер буття індивіда. Формально вони можуть суперечити один одному, проте психологічно в нормі є внутрішньо узгодженими, забезпечуючи єдність мнемічної складової соціального інтелекту.

Наявний на рівні мнемічного компонента комплекс інтерпретацій має власну ієрархію: Я – інші люди – навколишній світ. Кожен з цих рівнів інтерпретацій представлений на рівні мнемічного компонента у вигляді його специфічних залежних підструктур. Ядром особистісного інтерпретаційного комплексу є накопичена індивідом сукупність оцінок самого себе. При цьому оцінне ставлення до себе завжди залишається суб’єктивно незавершеним, відкритим. Ураховуючи особливості взаємодії особистості з навколишнім соціумом, у людини виявляється інтегральна характеристика індивідуального досвіду – самоповага особистості, сполучена з поняттям суб’єктивної вартості. Особистісний інтерпретаційний комплекс індивіда характеризується можливістю інтерпретацій інших, їх поведінки і вчинків. Ці інтерпретації дозволяють їх учасникам безперервно розширювати і коректувати інтерпретаційний запас особистісного досвіду, забезпечують перевірку на сполучуваність і подібність різних інтерпретаційних комплексів.

У процесі життєдіяльності в індивіда у зв’язку з необхідністю постійно оцінювати інших, їх особливості поведінки і вчинків, поступово виробляються різні стратегії оцінок за критерієм сумісності свого сприйняття світу і сприйняття його іншими. У свою чергу, ці стратегії оцінок і формують відповідний особистісний інтерпретаційний комплекс у міжособистісній сфері, який є домінантним на рівні мнемічного компонента соціального інтелекту.

Емпатійна складова соціального інтелекту педагога більшою мірою залежить від того, яку форму поведінки індивід обирає в якості пріоритетної, що очікує від оточуючих його суб’єктів, який ціннісний інтерпретаційний комплекс у ставленні до навколишнього світу сформувався у людини, які можливості є у даного індивіда в плані використання механізмів антиципації у розв’язанні різних проблем соціального життя тощо.

Більш докладно структура соціального інтелекту педагога буде проаналізована в наступних наших публікаціях.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   23

Схожі:

Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconХарківська обласна рада постійна комісія з питань екології, надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків
Присутні: Донський О. М. – голова постійної комісії, Тітов Д. М., Шенцев М. Д., Кириченко М. О
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconАктуально для платників податків!
Про це повідомила Державна фіскальна служба України на офіційному веб-порталі
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconПетро володимирович
М47 Н. П. Фурман, С. Ж. Йовженко, М.І. Кочур; ред. С. М. Романчук; наук ред. С. Я. Цимбалюк]; Державна податкова служба України,...
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconДержавна фіскальна служба україни
Програма вступного фахового випробування для здобуття рівня вищої освіти «доктор філософії» з галузі знань 08 Право зі спеціальності...
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconНаказ №2цз про удосконалення системи цивільного захисту кнуба
«Про затвердження Положення про єдину державну систему цивільного захисту» та з метою удосконалення управління і виконання завдань...
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconНаказ №5 цз про удосконалення організації цивільного захисту
Про затвердження Положення про єдину державну систему цивільного захисту та з метою удосконалення організації цивільного захисту...
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconЮ. Ф. Лєбєдь Комізм характерів І ситуацій в романі Е. Ажара (Р. Гарі) «Голубчик» Лєбєдь Ю. Ф. Комізм характерів І ситуацій у романі Е. Ажара (Р. Гарі) «Голубчик». В статті розкривається суть комічного як естетичної

Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconДержавна наукова установа
Міністрів України, Нац ун-т біоресурсів І природокористування України, [Держ наук контрол. ін-т біотехнології І штамів мікроорганізмів...
Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconДержавна науково-педагогічна бібліотека України імені В. О. Сухомлинського напн україни

Державна служба україни з надзвичайних ситуацій iconМетодична служба – школі інформаційно-методичні матеріали на допомогу працівникам освіти Випуск 3 Тернопіль
Методична служба – школі. Інформаційно-методичні матеріали на допомогу працівникам освіти. Випуск / Укладачі: Ю. В. Буган, О. В....


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка