Деякі проблемні питання щодо розпорядження спільним сумісним майном подружжя

кандидат юридичних наук, доцент кафедри цивільного права і процесу Львівського національного університету імені Івана Франка

Сімейним кодексом України (далі — СК України) у ст. 60 закріплено, що дружина та чоловік, які придбали майно у шлюбі, мають рівні права на це майно. Законодавець встановив презумпцію спільності майна, яке набувається подружжям або одним з подружжя у шлюбі: кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч. 2 ст. 60 СК України).

У СК України передбачений перелік об’єктів права спільної сумісної власності (ст. 61 СК України). Цей перелік не є вичерпним, що обумовлюється постійним розвитком цивільного обороту та виникненням нових об’єктів права власності, здійснення прав на які, у встановлених законом випадках, переноситься на площину сімейних правовідносин, оскільки безпосередньо пов’язане із реалізацією та захистом прав та законних інтересів їх учасників. Цікавим є те, що законодавець поширив презумпцію спільності майна за деяких обставин і на роздільне майно чоловіка та дружини. Це, зокрема, є можливим, якщо за час шлюбу роздільне майно кожного з подружжя істотно збільшилось у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя. У разі спору це майно за рішенням суду може бути визнане об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Здійснення подружжям права спільної сумісної власності часто породжує проблемні питання у практиків, що нерідко призводить до розгортання судових процесів. Вирішенню таких проблемних питань присвячуються численні наукові дослідження вчених. Ми б хотіли звернути увагу на особливості здійснення подружжям права спільної сумісної власності в контексті кредитних правовідносин.

З одного боку, відповідно до ст. 63 СК Украї­ни дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. З іншого боку, діями одного з подружжя також може набуватися майно, яке в подальшому стає об’єктом спільної сумісної власності. Наприклад, договір укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

З. В. Ромовська зазначає, що це положення було вироблено судовою практикою раніше, а законодавче закріплення одержало вже в СК України¹. Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім’ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Як бачимо, складність, яка виникає у такій категорії справ ще на стадії визначення об’єкта права спільної сумісної власності, відображається у правовідносинах у процесі здійснення права спільної власності, оскільки обов’язки, які випливають з таких договорів, поширюються на обох з подружжя.

Тому, як зазначає у своїй статті суддя Верховного Суду України Я. М. Романюк, під час розгляду такої категорії справ судам слід з’ясувати в чиїх саме інтересах укладався договір одним з подружжя: своїх особистих чи в інтересах сім’ї, оскільки відповідь на це питання має визначальний характер для правильного вирішення питання про правові наслідки такого договору².

У цьому контексті доволі цікавими є справи, які стосуються укладання одним із подружжя кредитного договору та отримання кредитних коштів. У першу чергу в цих випадках необхідно звертати увагу на мету укладання такого договору. Наприклад, один із подружжя одержав кредит з метою купівлі квартири для сім’ї й у цьому випадку право власності на квартиру виникає в обох із подружжя, а квартира стає об’єктом права спільної сумісної власності, якщо інше не визначено у шлюбному договорі. Відповідно обов’язок, який випливає з укладеного одним із подружжя договору в інтересах їхньої сім’ї, тобто погашення боргу, є обов’язком для обох з подружжя.

Під час підготовки узагальнення судової практики, яка виникає з кредитних правовідносин, предметом вивчення були справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки та застави за зверненням одно­го з подружжя, в яких суди мотивували свої рішення відсутністю згоди іншого з подружжя на укладання такого договору.

Наприклад, Рівненський міський суд рішенням від 20 жовтня 2009 року задовольнив позов Ш. І. до Ш. О. та АТ «Укрінбанк» про визнання кредитного договору між Ш. О. та АТ «Укр­інбанк» недійсним. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей договір виходить за межі дрібнопобутових договорів, а тому на його укладення необхідна згода іншого члена подружжя, а Ш. І. такої згоди своєму чоловіку не надавала.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 29 грудня 2009 р. це рішення суду першої інстанції було скасоване й ухвалене нове — про відмову в позові. В ухвалі апеляційного суду зазначено, що кредитний договір не є договором на розпорядження майна, належного подружжю, а тому обов’язкової згоди іншого із подружжя на укладення такого договору законом не передбачено³.

Позиція Верховного Суду України у вищезгаданому узагальненні, згідно з якою кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і створює обов’язки лише для позичальника як сторони договору, а не для другого з подружжя, є доволі суперечливою⁴. З цією позицією не погоджується Я. М. Романюк і вважає її помилковою, оскільки, якщо за кошти, одержані в кредит одним із подружжя, придбано квартиру для сім’ї, то вона стає об’єктом спільної сумісної власності обох із подружжя⁵. Далі автор зазначає, що той факт, що в подальшому кредит самостійно погашено одним із подружжя, на розмір його частки у праві власності на квартиру не впливає, а може бути лише підставою для регресної вимоги до другого з подружжя.

Ми частково розділяємо цю думку. Питання про звернення регресних вимог, на наш погляд, можуть поставати лише після розірвання шлюбу і поділу майна, оскільки специфіка сімейних правовідносин ґрунтується на презумпції спільності майна та здійсненні подружжям права спільної сумісної власності. Питання поділу майна подружжя може вирішуватися як у судовому порядку, якщо є спір, так і в договірному порядку. Тому суду необхідно буде здійснити оцінку доказів щодо укладання договору одним із подружжя в інтересах сім’ї і відповідно використання подружжям цього майна спільно.

Наприклад, у листопаді 2008 року Б. звернувся до Голосіївського районного суду міста Києва з позовом до А. В. та його дружини А. Г. про стягнення солідарно боргу за договором позики. Позивач зазначав, що в березні 2005 року А. В. позичив у нього 160 000 доларів США, які зобов’язався повернути до 01 січня 2007 року. У жовтні 2007 року А. В. повернув частину боргу в розмірі 110 000 доларів США, однак решта суми ним не повернута. Посилаючись на те, що відповідач позичив гроші в період перебування в шлюбі з А. Г. та на придбання квартири для їх сім’ї, позивач просив стягнути суму боргу в розмірі 50 000 доларів США солідарно з обох відповідачів.

У грудні 2009 року А. Г. звернулася до суду із зустрічним позовом до А. В. та Б. про визнання договору позики недійсним з тих підстав, що договір укладено в результаті зловмисної домов­леності відповідачів, з метою змінити розмір їх з А. В. часток у спільному майні, про поділ якого зараз ведеться судовий спір, а насправді такий договір не укладався і розписки, які підтвер­джують його, є фіктивними.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 16 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 10 червня 2010 року, первісний позов задоволено, у задоволенні зустрічного відмовлено. При прийнятті рішення, суд взяв за основу письмову розписку А. В. про те, що він позичив кошти для придбання квартири для сім’ї і така фактично була придбана.

Скасовуючи це рішення в касаційній інстанції, колегія суддів Верховного Суду України в ухвалі від 02 березня 2011 року зазначила, що сама по собі розписка є переконливим доказом укладання та виконання договору позики у спорі між його сторонами, однак відповідно до положень ст. 212 ЦПК України підлягає належній оцінці у взаємозв’язку з іншими доказами у справі, особливо з огляду на ту обставину, що між подружжям А. В. та А. Г. існує інший спір про поділ майна⁶.

Аналіз ст. 65 СК України дає можливість дійти висновку, що тільки в заголовку статті законодавець вживає термін «розпорядження» спільним майном подружжя, а у тексті норми акцент робиться на укладанні подружжям договорів. Вважається, що при укладанні договорів (будь-яких) одним із подружжя він діє за згодою другого з подружжя. У випадку укладання одним із подружжя договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово, а у випадку укладання договору, який потребує нотаріального посвідчення, — нотаріально засвідчена. Саме тому ми не можемо погодитися з висновками, які наведені у вищезазначеному узагальненні⁷, що кредитний договір створює обов’язки лише для позичальника як сторони договору і не стосується другого з подружжя. Ми вважаємо зазначені висновки помилковими, оскільки при укладанні договорів одним із подружжя, крім вищезазначеного, слід також виходити з п. 4 ст. 65 СК України, а саме укладання договору одним із подружжя в інтересах сім’ї. На нашу думку, законодавець поширив презумпцію згоди одного з подружжя і на правовідносини, які виникають з договорів, укладених другим з подружжя в інтересах сім’ї. Таким чином, право на майно в таких випадках виникає в обох з подружжя.

Як виняток, якщо на придбання майна одним із подружжя використано майно чи кошти, набуті до шлюбу, на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, або кошти, які належали одному з подружжя особисто, він може вимагати визначення в судовому порядку своєї частки у праві спільної сумісної власності з урахуванням цього вкладу або визнання цього майна об’єктом лише його права власності⁸.

Укладання одним із подружжя договору в інте­ресах сім’ї має також супроводжуватися використанням цього майна в інтересах сім’ї.

Цікавим є питання, яке ставить Я. М. Романюк щодо солідарного майнового обов’язку подружжя у разі якщо договір укладався одним із подружжя в інтересах сім’ї, а отримані за ним кошти використовувалися в інтересах сім’ї без згоди другого з подружжя. Ми розділяємо думку автора, що законодавець презюмує в цих випадках згоду другого з подружжя. Крім цього, на наш погляд, суд мав би брати до уваги мовчазну згоду другого з подружжя і розцінювати такі дії як схвалення другим з подружжя укладеного в інтересах сім’ї договору, що має стати єдиною підставою для обох з подружжя щодо виконання ними солідарного обов’язку, який виник з цього договору.

Я. М. Романюк зазначає, що навіть у разі якщо суд встановить, що такі дії один із подружжя вчинив без згоди другого з подружжя, це може бути підставою для звільнення того, хто не давав згоди, від солідарного майнового обов’язку лише тоді, коли суд встановить, що сторони такого договору діяли недобросовісно⁹.

Питання щодо розпорядження майном, яке придбане та оформлене на одного з подружжя, який є суб’єктом підприємницької діяльності, потребує окремої уваги. Наприклад, будинок, квартира чи офісні приміщення оформлені на фізичну особу — підприємця. Чи це майно слід вважати спільним майном подружжя? Пленум Верховного Суду України в постанові від 21.12.2007 р. № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна по­дружжя» у п. 29 зазначив, що майно фізичної особи — підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Вважаємо, що такий висновок суперечить у першу чергу Конс­титуції України, а також Цивільному кодексу України (далі — ЦК України) та іншим законодавчим актам.

Суб’єктами права власності за ЦК України є Український народ та інші учасники цивільних правовідносин, визначені ЦК України, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2, 318 ЦК України).

Водночас серед цього переліку відсутній такий суб’єкт права власності, як фізична особа — підприємець.

Крім цього, Конституція України (ст. 41) та ЦК України (ст. 325) закріпили право приватної

власності, де суб’єктами виступають фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (ст. 325 ЦК України).

Таким чином, суб’єктом права власності законодавством визначається фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, яке не може знаходитись взагалі у власності фізичної особи, і водночас не ви­окремлюється такий суб’єкт права власності, як фізична особа — підприємець.

Виходячи з вищенаведеного, дохід, одержаний від продажу квартири або будинку, що належить на праві власності фізичній особі, не можна розглядати як дохід, одержаний в межах здійснення цією фізичною особою підприємницької діяльності, і вказаний дохід згідно з п. 177.6 ст. 177 Податкового кодексу України оподатковується за загальними правилами, встановленими ст. 172 Податкового кодексу України для платників податку — фізичних осіб¹⁰.

Таким чином, будь-яке майно, яке навіть оформ­лене на фізичну особу — підприємця, яка перебуває у шлюбі, слід відносити, на нашу думку, до спільної сумісної власності подружжя.