Дипломатія на «межі світу»


Вплив Османської імперії на міжнародні відносини у Східній та Південно-Східній Європі



Сторінка2/21
Дата конвертації26.12.2019
Розмір4.2 Mb.
ТипДиплом
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

1. 2. Вплив Османської імперії на міжнародні відносини у Східній та Південно-Східній Європі

Починаючи з останньої чверті XIV ст. на європейську модель міждержавних стосунків почала значно впливати азіатська традиція відносин між монархами-сюзеренами та залежними від них правителями. Ex Oriente Lux (“світло йде зі Сходу”) - у цьому вислові концентрувався величезний вплив Османської імперії на політичний розвиток багатьох країн Європи, в тому числі й на їхні міжнародні відносини. Захоплення Османами колишніх територій Візантійської імперії на Балканах, де вже йшов процес зародження національних державних утворень, спричинило виникненню тут особливої “буферної зони” між Османською імперією та центральноєвропейськими країнами, яка складалася з васальнозалежних від султана держав (“дар ал-сульх” – країн миру). Хоча в даному випадку треба відзначити, що таке поняття, як “міждержавний васалітет”, було відсутнє в політико-правовій практиці середньовічної та ранньомодерної Османської імперії. Адже до виникнення поняття “дар ал-сульх” в уявленні мусульман християнські країни були тільки “світом війни”, в якому “невірні” могли лише покірністю (прийняттям мусульманства) й сплатою данини “купити” мир з мусульманами. Разом з тим, традиція вживати термінологію, притаманну “сюзеренно-васальним відносинам”, стосовно Османської імперії та залежних від неї країн є загальноприйнятою у світовій історіографії.

Під турецьким сюзеренітетом з 1389 р. перебував Сербський деспотат, а в 1459 р. він був остаточно інкорпорований Мегмедом ІІ. Наприкінці XIV ст. султаном були підкорені два Болгарські царства і деспотат Добруджа31. У першій половині XV ст. османськими васалами стали правителі Боснії. У цих залежних державах султани іноді надавали автономію місцевим володарям, змушуючи їх сплачувати щорічну данину (гараж або “tributum”) та поставляти допоміжні військові підрозділи для походів османської армії32. 1526 року в підданство до Порти потрапила Дубровницька республіка, що почала надсилати данину до Стамбула. Вона, як і ряд державних утворень Греції, користувалася більшою самостійністю у внутрішній та зовнішній політиці. Турецька влада була зацікавлена в ширшій автономії грецьких територій – області Судіотів в Епірі, округу Мані на Пелепонесі, островах Тосос та Інтра, що було спричинене провідною роллю греків у тогочасній міжнародній торгівлі в цьому регіоні33. Певними автономними правами володіли правителі Албанії, які під впливом Туреччини прийняли іслам. Лише наприкінці XVI ст. Османській імперії вдалося підкорити собі Чорногорію, яка, однак, протягом наступних десятиліть насильного турецького протекторату опиралася сплаті данини.

Поступово протягом другої половини XV – XVII ст. балканські васальнозалежні держави були перетворені на провінції Османської імперії, які підлягали султанському наміснику. Ці провінції називалися еялетами (з тур. “влада”, “верховенство”), а турецький урядовець, який управляв ними - бейлербеєм (“беєм беїв” – старшим над старшими)34. У 1527 р. на систему еялетів була поділена вся територія Боснії35. Невдовзі такої ж долі зазнали й інші балканські держави.

Треба зазначити, що процес поширення османської зверхності над балканськими правителями не був простим і відбувався не лише у військовому протистоянні з місцевими володарями, але й у гострій політичній та військовій суперечці між турецькими султанами й Габсбургами за право сюзеренітету. Адже й болгарський цар Іван Страцимир з 1369 р., і боснійський король Стефан Дабіше з 1394 р., і сербські деспоти Лазар, Стефан Лазар, династія Бранковичів наприкінці XIV - на початку XV ст. визнавали себе васалами королів Угорщини36. Крім того, з кінця XVI ст. між Османською імперією та Угорським королівством розгорнулася боротьба за підпорядкування Трансільванського (Семиградського), Волоського та Молдавського князівств. Активніше від часу завоювання турками Угорщини (1521-1526) в суперечку за придунайські князівства вступають польські королі.

Власне, у цій довголітній боротьбі сюзеренів і зародилася традиція одночасної подвійної (а то й потрійної!) підлеглості правителів-васалів більш сильним монархам, що ворогували між собою. Водночас досить частою, зважаючи на міжнародну ситуацію, стала і політика заміни слабшими правителями своїх протекторів. Одним з перших таку гнучкість у зовнішній політиці продемонстрував сербський деспот Джурдже Бранкович (1427-1456), який навесні 1428 р., залишаючись васалом угорського короля Жигмонта (1387-1437), визнав васальну залежність від турецького султана Мегмеда ІІ. При цьому він зобов’язався виплачувати Порті щорічну данину й надавати двотисячне кінне військо до османської армії37.

Особливо цінними для нас є політичні відносини між господарями Волощини та Молдавії, з одного боку, й монархами Османської імперії, Польського й Угорського королівств - з іншого. Адже історія цих міждержавних стосунків у площині еволюції політики полівасалітетної підлеглості й частої заміни протекторів є чи не найбільш аналогічною ситуації, в якій перебувала Україна з постанням козацької держави в другій половині XVII ст. А тому зупинимося на їхньому висвітленні детальніше, зосередивши увагу на ключових моментах, що виникали у зовнішній політиці Молдавського князівства у зв’язку з його міжнародно-правовим статусом.

У 1372 р. молдавський господар Лацку визнав залежність від угорського короля Лайоша І. Однак через півтора десятиліття, інший правитель Молдавії Петро Мушат як васал склав присягу вже польському королеві. Згідно з даними джерел і твердженнями істориків, під дію цієї присяги підпадав не лише тогочасний і майбутній “воєвода молдавський”, але також “народ і земля” країни (“gentem atque terram”), фортеці й інші володіння (“ceteraque dominia”)38. Бояри, які перед тим обирали П. Мушата, також присягали й поручалися перед королем Польщі за свого правителя не лише від свого імені, але й “усіх других землян” (“et alioram omnium terrigenarym terrae”) Молдавії39. Однією з головних причин такого кроку молдавського воєводи, як стверджує Л. Семенова, було його прагнення забезпечити північні та північно-східні кордони князівства від можливого ворожого нападу колишнього протектора40. У 1393 р. польському королеві Владиславу Ягайлу присягнув черговий господар Роман І, а в 1404 р. королівським васалом визнав себе Олександр Добрий. Вони також присягали Короні Польській від імені усіх жителів Молдавії. У 1433 р. Владислав Ягайло видав універсал, який підтверджував його сюзеренітет над тогочасним молдавським господарем, а також всі сюзеренно-васальні договори, укладені між Польщею і Молдавією, починаючи з 1387 р.41 З 1456 р. господар П. Арон став васалом польського короля Казимира, проте одночасно сплачував данину султану Мегмеду ІІ. Гарадж Молдавії цього року становив 2 000 дукатів, але за неповні два століття він збільшується і в 1593 р. становить 65 000 дукатів42. Таким чином, з цього часу можна говорити про започаткування польсько-турецького кондомініума над Молдавським князівством43.

Продовжувачем політики молдавського полівасалітету став наступник П. Арона господар Штефан ІІІ, який правив з 1457 до 1504 р. Вибираючи між угорською і польською зверхністю, він у 1459 р. надав перевагу останній, що було спричинене більшою свободою політичного маневру для правителя Молдавії. Адже польський король у той час був зайнятий суперництвом з Московською державою44. Водночас цей молдавський господар сплачував данину турецькому султану, а, отже, був його ленним васалом. Лише у 1473 р. Молдавське князівство припинило посилати гроші до Стамбула. Через два роки, 12 липня 1475 р., господар Штефан ІІІ оголосив себе підданим угорського короля Матвія, а 8 вересня того ж року признав сюзеренітет польського короля Казимира. Такі дії молдавського правителя були спричинені нічим іншим, як загрозою окупації князівства турецькими військами. Окрім того, згідно з дослідженнями російського історика І. Грекова, Штефан ІІІ свідомо здійснював тактику лавірування між Туреччиною, Угорщиною і Польщею і тим самим забезпечував “збереження самостійності свого князівства”45.

1485 р. молдавський господар підтвердив свій васалітет перед польським королем, а 1489 р. склав присягу новому угорському королю Матяшу Корвіну. Однак це так і не убезпечило Молдавське князівство від загрози турецької експансії - у 1495 р. за спиною Штефана ІІІ Османська імперія уклала договір з Угорським королівством про визнання її сюзеренітету над усіма дунайськими князівствами. З огляду на це, частина молдавських бояр схиляється на бік Порти і визнає зверхність турецького султана. Відповіддю господаря Молдавії стало укладення в 1499 р. антитурецького союзу з Короною Польською та Великим князівством Литовським, а також Угорським королівством, яке відмовилося від своїх попередніх зобов’язань перед Портою46.

Протягом XVI ст. Молдавське князівство продовжувало бути державою, де перехрещувалися інтереси багатьох країн - Османської імперії, Корони Польської, Угорського королівства, Священної Римської імперії, Апостольської столиці, Великого князівства Литовського. З середини цього століття свою політику щодо Молдавії почало формувати й українське козацтво47.

Господарі, які досить часто змінювалися, продовжували політику полівасалітетної підлеглості й часто змінювали своїх зверхників, зважаючи на конкретну військово-політичну ситуацію в регіоні. Але з часом це придунайське князівство все більше й більше втягувалося у сферу впливу могутньої на той час Порти. З 1520-х рр. султани вже починають затверджувати господарів Молдавського князівства, які вибиралися місцевими боярами. Господарі були зобов’язані посилати до Стамбула своїх синів чи рідних як заручників. У другій половині 16 ст. право затвердження чергового господаря перетворюється в систему їхнього прямого призначення султаном без ради з молдавським боярством48. Щоб зайняти господарський престол, претендентові необхідно було сплатити велику грошову суму до скарбниці султана. Також щорічно він мав сплачувати данину, яка, наприклад, у 1524 р. становила 14 тис. дукатів. Окрім щорічного хараджу, Молдавія (так само, як і Волощина) мала відправляти до Туреччини ще і надзвичайну грошову данину (“tributum extraordnarium”). Однією з найбільших повинностей молдавських і волоських господарів були офіційні й неофіційні подарунки (“пешкеш”), які в грошовому чи натуральному вигляді підносилися султану й багатьом турецьким урядовцям. Разом з тим, султанами допускалася певна самостійність князівства в його зовнішній політиці. Рівень цієї самостійності визначався міжнародними планами Османської імперії того чи іншого періоду. Як відзначають фахівці з цієї проблеми, дозволена Портою свобода зовнішньополітичної діяльності спричиняла в самому князівстві прагнення спочатку до збереження незалежності, а потім до її відновлення49. “Підкорені християнські народи не прийняли іслам і не асимілювалися з турками… Ці народи почали домагатися відокремлення від турок”50, - писав з огляду на це турецький історик А. Ніязі.

Очевидно, саме тому в XVII ст. васальні права молдавських господарів значно обмежуються, а їхні обов’язки щодо свого, вже майже постійного сюзерена - турецького султана - збільшуються. Д. Кантемір зазначав, що, починаючи з 30-х рр. XVII ст., у правителів Молдавського князівства відібрали право “оголошення війни та миру” й укладення договорів з іноземними державами51. На знак вдячності за своє призначення (султан віддавав господарю Молдавію в управління “як винагороду” за його вірність і відданість імперії) новий правитель князівства був зобов’язаний: 1) вірно й правдиво служити султану; 2) підкорятися його наказам; 3) захищати підданих султана; 4) спостерігати за тим, що відбувається в таборі ворогів і присилати відомості про них; 5) мати з султаном спільних ворогів і друзів; 6) бути задоволеним тими прибутками, які одержує; 7) нічого насильно не вимагати у своїх підданих; 8) посилати султану данину й подарунки у визначений термін52. Призначений господар отримував з рук султана ознаки князівської влади (бунчук, санджак, кафтан, булаву, тощо) і відправлявся до Молдавії, куди його супроводжував султанський урядовець. Після прибуття останній зачитував перед місцевими боярами фірман падишаха, в якому говорилося: “…Вам же повеліваємо бути у всьому помірними і послушними йому (господарю. - Т.Ч.), виконувати належно і без затримки все, що від вас вимагатиметься, згідно з нашими наказами”53. Таким чином, зважаючи на вищевикладене, Д. Кантемір дійшов висновку, що у цей час найвище право верховної влади перейшло від господарів до султана54. Хоча в турецькому фірмані, який був захоплений і спалений Яном ІІІ Собеським під час молдавського походу польської армії у 1686 р., зазначалося: “Молдавія добровільно, ніким не силувана, запропонувала свою покірність османському імператору і за це… нічого іншого від князя (молдавського. - Т.Ч.) не вимагається, окрім як щоденної присилки через вірних бояр до Високої Порти чотирьох тисяч золотих”55. А, отже, категорично говорити про передачу суверенних прав від господаря до султана в цьому випадку не можна.

Однак такий стан взаємовідносин між Османською імперією та Молдавським господарством не означав, що серед боярської еліти не виникало інших планів щодо зовнішньополітичної орієнтації своєї країни. У середовищі правлячої верхівки в цей період виникає два угруповання - “протурецьке” і “прохристиянське”. Представники першого продовжували підтримувати вже “традиційне” османське зверхництво. Друге - виношувало проекти повернення до польського сюзеренітету або ж планувало для себе інших протекторів - Московську державу чи Габсбургську монархію.

Проекти договорів васального підданства московському царю та польському королеві виникали серед молдавського боярства у 1654, 1656, 1673 та 1684 рр. Австрійському імператору молдавани хотіли піддатися у 1690 р. Оцінюючи їхню правову основу, П. Совєтов стверджував, що проекти, надані Росії в 1656 р. та Польщі в 1684 р., “вирішували питання на користь сеньйоріально-вотчинних відносин власності”, а проект договору 1673 р., наданий господарем Ш. Петричейку королю Речі Посполитої Міхалу Корибуту, “зберігав перевагу феодально-державних приватних відносин”56. Отже, молдавсько-російський і молдавсько-польський договори, так само як молдавсько-австрійський договір, передбачали сюзеренно-васальні стосунки між монаршою владою та правителями Молдавського князівства.

Крім того, під час походів польської армії до Молдавії у 1686 та 1691 рр. король Речі Посполитої також намагався привести місцеве населення до визнання його протекції. Але після завершення військової операції 1686 р. Ян ІІІ Собеський відзначив “непостійну вірність” молдаван, які “всі свої обіти і на святому Євангелії вчинені присяги скоро відкинули…”57. В універсалі, зверненому до господаря і всіх станів князівства під час походу 1691 р., польський король нагадував молдаванам про те, що він є їхнім законним сюзереном (“panom didycznym”) і обіцяв звільнити їх від турецького рабства й зберегти всі старовинні “права та вольності”58. Проте, як засвідчував очевидець тих подій венеціанський резидент Альберт (жовтень 1691 р.), поляки так і не знайшли спільної мови з молдавськими боярами59. Очевидно, що однією з причин цього була відмова Речі Посполитої у військовій допомозі князівству в 1689 - 1690 рр., коли Молдавії загрожувало вторгнення габсбургських військ.

Не чекаючи на допомогу від Польщі й Туреччини, лідери “прохристиянського” (К. Кантемір) і “протурецького” (М. Костін) боярських угруповань таємно один від одного розпочали переговори з представниками австрійського командування. Невдовзі вони об’єднуються перед загрозою окупації своєї країни і підписують невигідний для себе (австрійці встановили більшу, ніж турки, данину) договір про васальну підлеглість Габсбургській династії60. Однак щойно, у зв’язку із зміною міжнародної ситуації, проблема вторгнення імперських військ відпала, господар М. Костін відмовився визнавати умови укладеного раніше договору. Ще два десятиліття Молдавське князівство перебувало під турецьким протекторатом, але як тільки виникла змога відмовитися від нього, господарі скористалися цим шансом. 13 квітня 1711 р. правитель Молдавії Д. Кантемір укладає васальнозалежний договір з російським царем Петром І, який також не був довговічним61.

Таким чином, більш ніж три століття правителі Молдавського князівства, зважаючи на суперництво сильніших держав (Османської імперії, Угорського королівства, Корони Польської та Московської держави), були вимушені переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного сюзерена на користь іншого. Інколи господарі визнавали васальну залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від поглинення іншими державними утвореннями.

Крім балканських країн, Волоського і Молдавського князівств, існувала низка держав, які так чи інакше перебували у васальній залежності від Османської імперії. Відомий турецький історик Г. Іналджик відзначав, що протягом XVI ст. були ще такі “християнські васальні (від султана – Т.Ч.) князівства… Трансільванія, Дубровник, Грузія, Черкасія та у 17 ст. козацький гетьман. Нарешті, існували піддані мусульманські князівства - Кримський ханат…”62. Про зародження та еволюцію полівасалітетної політики Українського гетьманату розповімо в наступних розділах книги, а зараз окреслимо основні моменти, які висвітлюють державну залежність ще одного придунайського князівства – Трансільванії, а також Кримського ханату (що так само, як і частину Османської імперії, територіально зараховуємо до країн Південно-Східної Європи).

Близько півстоліття, починаючи з останньої чверті XV ст., Трансільванія (угор. “Erdely” - Ердей, інша назва князівства – Семиграддя) у статусі воєводства перебувала в складі Угорського королівства. У 1526 р. трансільванський воєвода Я. Заполья програв боротьбу за угорську корону і, закликавши на допомогу турецькі війська, проголосив себе князем Трансільванії. Таким чином Угорщина була поділена між Османами і Габсбургами. Відтоді виборні трансільванські князі стали васалами султана зі щорічною виплатою йому данини (вперше вона була виплачена у 1543 р.) і постачанням у разі необхідності військових підрозділів. Як дослідив чеський історик Й. Блашкович, місцеві князі виплачували Порті щорічну данину у розмірі 10 000 золотих толарів63. Однак Габсбурги не залишали Трансільванію в спокої – в останній чверті XVI ст. вони змогли відновити свою зверхність над її князями в результаті П’ятнадцятилітньої війни (1592-1606) з Османською імперією.

У січні 1595 р. трансільванський князь Сигізмунд Баторій уклав угоду з імператором Рудольфом (той одночасно був і королем Угорщини), в якій зобов’язався брати участь у війні проти Туреччини та визнав підлеглість австро-угорському монархові. Рудольф погодився на те, щоб Баторій володів князівством у колишніх кордонах, але в разі смерті Сигізмунда та відсутності спадкоємця по чоловічій лінії Трансільванія мала перейти під безпосередню владу угорського короля64.

У результаті національно-визвольного повстання проти австрійської влади на чолі зі шляхтичем Іштваном Бочкаї, останнього у 1605 р. проголосили князем Трансільванії й королем Угорщини (хоча від другого титулу він відмовився). За допомогою турецьких військ Бочкаї мав ряд важливих перемог над габсбургською армією. Визнаючи сюзеренітет турецького султана, новопроголошений князь одержав від нього монарші інсигнії - меч і корону. У липні наступного року він підписав договір з австрійським імператором Рудольфом про визнання своїх суверенних прав стосовно Трансільванії, до якої ввійшла і територія сучасної Закарпатської України65. 11 листопада того ж року між двома монархами – австрійським цісарем і турецьким султаном, а також залежним від Порти трансільванським князем був укладений Житваторокський мир, який припинив П’ятнадцятилітню війну. Згідно з його положеннями, Габсбурги виплачували Османам 200 тисяч форинтів, а Трансільванія визнавалася васалом Туреччини. Її васалітет полягав у сплаті туркам щорічної данини та наданні у разі потреби війська, а також в обов’язковому затвердженні султанами нових князів, що вибиралися на державних зборах князівства66. Разом з тим, угорські князі увільнялися від постачання до Стамбулу податку продовольством.

Коли у квітні 1613 р. князь Габор Баторій відмовився від султанської зверхності й перейшов під цісарський протекторат, Агмед І добився його зміщення й виборів на князівський трон свого ставленика Габора Бетлена. Це обрання відбулося за підтримки 80-тисячної турецької армії, а державні збори Трансільванії були скликані великим візирем. З цього часу князівство стало виплачувати данину в розмірі 10 тисяч золотих. У листі султана Мустафи до польського короля Сигізмунда ІІІ за 1623 р. відзначалося: “…Особливо це (стосується. - Т.Ч.) семиградського воєводи Бетлена Габора, найславнішого серед правителів… Він вірний і славний слуга і невольник нашої Порти, а семиградська держава з часів наших предків доблесних і благородних є нашим спадковим володінням”67.

У положеннях Вестфальського миру 1648 р. Трансільванія вперше за багато десятиліть була названа поряд з іншими “удільними” державами. В окремі періоди це князівство виходило з-під протекторату Османської імперії, змінюючи його на сюзеренітет Габсбургської династії. Перебуваючи між двома імперіями, Трансільванія довгий час визначала свою зовнішню політику як альтернативну: або опираючись на Відень вийти з-під влади Османів, або ж визнати владу австрійців, щоб позбавитися впливу Порти68. Інколи в Трансільванії правили одночасно два князі : один підтримувався Австрією, другий - Туреччиною. Після того, як коаліція європейських держав у 1683 р. перемогла османську армією під Віднем, Трансільванія остаточно відійшла під зверхність австрійської корони. 4 грудня 1691 р. імператор Леопольд І надав його правителю диплом (“Magna Charta Diploma Leopoldiani”), в якому були виписані васальні “права і привілеї” місцевого князя69. Протягом XVIII ст. Габсбурги суворо дотримувалися прав, наданих Трансільванії у попередні роки.

З 1475 р. у васальній залежності від турецьких султанів перебував Кримський ханат. Хан Менглі-Гірей, який був захоплений турками під час взяття Кафи, піддався Мегмеду ІІ Завойовнику за умов постійного перебування в Стамбулі своїх найближчих родичів, а також передачі Османській імперії прибережних територій від Балаклави до Керчі з центром у Кафі. Натомість Порта обіцяла призначати ханів у Крим лише з династії Гіреїв (хан як васал султана перебував на становищі “тікме” – призначеного)70, надати ханству внутрішньополітичну автономію і право зноситися з іноземними володарями71. Історики відзначають, що у своїх васальних зобов’язаннях перед турецькими султанами кримські хани мали більшу незалежність у своїй внутрішній та зовнішній політиці, ніж молдавські, волоські і трансільванські князі72. Це зумовлювалося не лише мусульманським віросповіданням татар, але й спільністю зовнішньополітичних курсів Бахчисараю і Стамбула щодо Речі Посполитої, Московської держави та інших країн. Неодноразово Кримське ханство виступало як посередник у міжнародних звязках турецьких султанів. Окрім того, як зауважив Ярослав Федорук, військова потуга ханства була на більш високому рівні, ніж у інших турецьких васалів73. Одночасно в зовнішній політиці Криму XVI – XVII ст. зберігаються дві тенденції: по-перше – виконання підданських умов щодо Туреччини, по-друге – намагання протиставити себе Османській імперії й стати на шлях самостійної політики74.

Такі специфічні державні утворення Північного Причорномор’я, як Білгородська, Ногайська та Єдисанська орди були в підданстві кримської династії Гіреїв, а отже, визнавали сюзеренітет султанів Османської імперії. Так, зобов’язання ногайських мурз перед Кримським ханством полягали в наданні йому певної кількості військових підрозділів, передача частини здобичі та виділення невеликої грошової суми за кожного полоненого75. Разом з тим, влада ханів над цими ордами в окремі періоди була досить умовною - у 1621 р. правитель Ногайської орди Кан-Темір з роду Мангитів, минаючи попередній сюзеренітет кримського хана, склав присягу особисто султану Осману ІІ76. Лише після певних військових дій (у поході проти Ногайської орди на боці татарів виступало й Військо Запорозьке) хану Мегмеду-Гірею ІІІ вдалося схилити ногайців до покори. Проте подібні випадки у взаємовідносинах кримчаків з підлеглими їм причорноморськими ордами траплялися і в наступні роки.

Отже, на переломі Середньовіччя та Раннього Модерну формується традиція полівасалітетної залежності правителів слабших і менших держав (Молдавія, Волощина, Трансільванія, Прусія, ряд балканських та причорноморських країн), які, з огляду на неможливість відстояти свою незалежність та бажання утримати владу над підлеглими територіями, шукали для себе захисту серед більш могутніх династичних володарів Європи та Азії.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Дипломатія на «межі світу» iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Дипломатія на «межі світу» iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Дипломатія на «межі світу» iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...
Дипломатія на «межі світу» iconТрадиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Тема: Традиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Дипломатія на «межі світу» iconЗаметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все,що нам належить, І злитись знову зі своїм народом

Дипломатія на «межі світу» icon№1. Фізика стародавнього світу та епохи феодалізму /до кінця ХIV ст
...
Дипломатія на «межі світу» iconДо проблеми жанру
Мається на увазі особливий пласт польськомовного письменства на межі літератури та богослів’я, який охоплює ранній бароковий та власне...
Дипломатія на «межі світу» iconУроків з теми «Антична література»
Тема. Поняття про античність, її хронологічні межі. Специфіка розвитку літератури в Давній Греції І в Давньому Римі. Давньогрецька...
Дипломатія на «межі світу» iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка