Дипломатія на «межі світу»


Зовнішньополітичні акції Війська Запорозького у 1620-х – 1640-х pp. Участь у Тридцятилітній війні європейських країн



Сторінка4/21
Дата конвертації26.12.2019
Розмір4.2 Mb.
ТипДиплом
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

2. 2. Зовнішньополітичні акції Війська Запорозького у 1620-х – 1640-х pp. Участь у Тридцятилітній війні європейських країн.

Зігравши вирішальну роль у здобутті перемоги над турецько-татарськими військами під Хотином (1621), козацтво сподівалося, що його заслуги будуть відповідно оцінені польським урядом. Однак даремно. Еліта Речі Посполитої обійшла мовчанкою його прохання у конфесійній сфері й відклала на майбутнє розв’язання клопотань, що торкалися власне станових інтересів. Тому впродовж 1622-1625 pp. Військо Запорозьке відправляло посольства до короля, сейму й впливових сановників. 1623 р. воно зажадало повернення православній Церкві відібраних у неї храмів, монастирів і майна, визнання її ієрархії та скасування уніатської Церкви116.

Оскільки уряд не поспішав іти на поступки й протидіяв походам проти Османської імперії, козацька старшина вдалася до самостійних дипломатичних кроків для створення антитурецької коаліції. Так, вона підтримала претензії на турецький трон самозванця (видавав себе за сина султана Мегмеда III) О.Яхії, котрий з’явився на Січі. Всупереч традиційній ворожнечі з Кримом, 1624 р. старшина вступила в переговори з ханом Мегмедом Ґереєм та його братом, котрі прагнули унезалежнитися від Порти. Вони завершилися укладенням 24 грудня того самого року першого українсько-кримського договору, що передбачав утворення військово-політичного союзу й надання взаємної воєнної допомоги проти ворогів. Серед останніх могла опинитися й Річ Посполита, оскільки в тексті зазначалося: "Коли б який-небудь неприятель з’явився в пана гетьмана, осавулів і всього Війська Запорозького, я, Шагін Ґерей, після оповіщення мене про це, маю надати їм допомогу з усіма беями й мурзами". Цей договір засвідчив прагнення Війська Запорозького як суб’єкта міжнародних відносин унезалежнитися від Польщі. Майже водночас (у січні 1625) до Москви вирушило посольство з пропозицією підтримати Яхію та козаків у боротьбі з Туреччиною117. Хоча дипломатична акція, спрямована на створення антитурецької коаліції, зазнала невдачі, вона сприяла утвердженню Війська Запорозького у системі міжнародних відносин і розвитку політичної самосвідомості його еліти, вже включала до своєї компетенції функцію державної політичної влади118.

Як і слід було очікувати, правлячі кола Речі Посполитої гостро відреагували на зовнішньополітичну діяльність козацтва. У листі до короля (20 липня 1625) князь Є.Збаразький не приховував обурення привласненням Військом Запорозьким дипломатичних функцій, а саме: пошуку порозуміння й укладення союзів з іноземними володарями119. Показово, що під час воєнної кампанії проти козаків восени 1625 р. (до речі, в її перебігу козаки відправили кілька посольств до Шагіна Ґерея з проханням надіслати військову допомогу) польське командування рішуче домагалося від старшини припинення самостійної дипломатичної діяльності та укладання договорів з іншими країнами, видачі членів посольства до російського царя й відомостей про місце переховування Яхії. А одна зі статей укладеної з Військом Запорозьким Куруківської угоди передбачала заборону приймати й відправляти посольства, укладати договори тощо120.

В другій половині 1620-х pp. козацтво взяло участь у міжусобній боротьбі в Криму (1626-1629), не припиняло (часто спільно з донськими козаками) виправ проти Туреччини й продовжувало шляхом переговорів через посольства добиватися від уряду задоволення своїх інтересів. Усвідомлюючи себе "політичним народом", воно від початку 30-х pp. стало наполегливіше обстоювати права й свободи "нашої руської нації". Гетьман І.Кулага-Петражицький у 1632 р. вперше обґрунтував не лише ідею законності відмови Війська Запорозького від визнання влади польського монарха, якщо він не ствердить "присягою право і вольності" українського народу, а й право збройного виступу на їхній захист121. Саме рішуча позиція козацького посольства під час роботи сеймів 1632 та 1633 pp. зіграла важливу роль у підготовці й схваленні "Статей заспокоєння руського народу", що передбачали визнання ієрархії православної Церкви, київської митрополії й передачі останній луцької, перемишльської та мстиславської єпархій122.

Необхідно відзначити активну участь козацтва у подіях Тридцятирічної війни (1618-1648), причому на боці як габсбурзького блоку (Австрія, Іспанія, Річ Посполита й католицькі князі Німеччини), так і його противників – Франції, Швеції, Голландії, Данії, Росії.

Австрійська імперія знову планувала залучити запорожців до боротьби проти Османської імперії, й, очевидно, навіть уклала відповідний договір з Військом Запорозьким Низовим123. Восени 1619 р. десятитисячний загін запорожців виступає на боці Фердинанда ІІ Габсбурга у його боротьбі з чехами і трансільванцями під Віднем. “У цезарських землях вони (козаки) спочатку в Угорщину вдерлися, невдовзі через Сілезію і потім Моравію аж до Відня помандрували”,124 – свідчив про перший похід українського козацтва до австрійської столиці С.Любеньський у своїй праці “Лавровий вінок австрійців” (Франкфурт, 1627). У звязку з тим, що австрійський імператор не виплатив необхідної суми грошей козацькі підрозділи наприкінці року повернулися в Україну.

На початку 1626 р. шведські посли у Москві запропонували московському цареві об’єднати військові сили проти Австрії й запросити до цього союзу українське козацтво125. Того ж року про залучення Війська Запорозького для боротьби з Австрійською імперією говорив на переговорах з трансільванським князем Бетленом Габором посол Шведського королівства Філіп Содлер126. У 1627 р. польсько-литовський король Сигізмунд ІІІ Ваза вимагав у гетьмана Михайла Дорошенка, щоб той виступив у похід до Прибалтики воювати проти шведів127. Тоді козацький керівник відмовив своєму сюзерену. А вже у 1631 р. дві тисячі козаків воювали на боці командувача австрійських сил Адольфа фон Валенштейна у битвах на території Сілезії проти союзника короля Швеції саксонського курфюрста Йогана-Георга. Через деякий час, протягом 1635 – 1636 рр. чотири тисячі українців допомогли військам Австрійської імперії оволодіти французькими територіями - Люксембургом, Фландрією і Пікардією.

Загалом же події Тридцятилітньої війни сприяли тому, що українське козацтво почало частіше фігурувати в різноманітних політичних комбінаціях монарших дворів Європи128. Десь між 1621 та 1628 рр. у турецькому полоні перебував майбутній запорозький гетьман Іван Сулима, звідки зміг втекти, організувавши повстання на одній з турецьких галер у Середземному морі. Цей сміливий вчинок козацького ватажка був відзначений самим Папою римським. Павло V Боргезе за те, що Сулима доставив у Рим полонених на галері турків, вручив українцю золотий медальйон із власним портретом129.

В кінці 1620-х pp. виникла сприятлива обстановка для встановлення дипломатичних відносин зі Швецією, оскільки її король Густав Адольф захотів отримати від Війська Запорозького військову допомогу. Восени 1631 p. шведські посли прибули з пропозицією розпочати "переговори щодо тісного й незламного союзу... задля визволення з-під тиранії римського папи і прихильних до нього князів", але І.Кулага-Петражицький передав їх до рук коронного гетьмана С.Конецпольського130.

Під час повстання 1630 р. козаки звернулися по допомогу до російського уряду, однак її не отримали131. Помітною була їхня роль на заключному етапі війни Речі Посполитої з Російською державою (у 1633 р. на боці поляків діяло близько 10 тис. козаків)132. З кінця 1633 р. відновлюються дипломатичні відносини з Кримом, який прагнув заручитися підтримкою Війська Запорозького у боротьбі з буджацькими татарами. Одержавши її, хан Інаєт Ґерей 1636 р. захопив увесь Буджак. Зі свого боку, під час повстання 1637-1638 pp. запорожці посилали до нього послів, прохаючи надіслати військову допомогу проти поляків133. Упродовж 1635-1636 pp. козацькі підрозділи успішно воювали в складі австрійської армії проти французів на теренах Бельгії, Люксембургу, Франції й Німеччини; наступного року разом із донцями оволоділи турецькою фортецею Азовом, що викликало великий міжнародний резонанс. 1636 р. Військо Запорозьке вирядило чергове посольство до Москви134.

Українська проблема не зникала з вуст османських та польських дипломатів. У 1624 в інструкції послу до султана Мурада IV шляхтичу К. Келчевському вже вкотре говорилося про те, що король Речі Посполитої зробить все можливе для утримання козаків від набігів на Туреччину135. 1631 р. османський правитель погоджувався на подовження мирних стосунків з Польщею лише за умови втримання козаків під контролем Сигізмунда ІІІ136. Невдовзі, у 1634 р., між Польсько-Литовською державою та Османською імперією було укладено черговий мирний договір, у пункті 3-му якого українським козакам заборонялося нападати на турецькі і татарські володіння137. Але знову ж таки в 1640 р. великий візир від імені нового султана Ібрагіма І скаржився полякам на козаків і домагався їхнього винищення138. З огляду на це у поновленій мирній угоді між Стамбулом і Варшавою 1641 р. знову були присутні заборонні пункти стосовно українського козацтва.

У 1645 р. між Венецією і Османською імперією розпочалася т. зв. Кандійська війна139 на Середземному морі. Військові дії супротивників головним чином точилися за острів Кріт, який знаходився на перетині важливих торгових шляхів. Уже на першому році війні венеціанські дипломати розпочали переговори з польськими урядовцями щодо можливої участі флотилії запорожців у морських операціях проти турків. Невдовзі венеціанський посол передав гроші для спорядження козацьких човнів, які вже почали будувати на Запорожжі. Лише спротив впливових представників польської шляхти не дозволив запорожцям допомогти Венеціанській республіці. Наступного року до Варшави прибуває також московське посольство, яке звертається з проханням до монарха Речі Посполитої про залучення козацького війська для війни з Кримським ханством. Польський король Владислав ІV, з огляду на існування польсько-турецьких мирних домовленостей140, таємно дозволив козакам-українцям брати участь у морських походах проти Османської імперії.

Поразка повстання 1637-1638 pp. і зусилля польського уряду, спрямовані на ліквідацію козацтва як стану та витворених ним зародків державних структур на півдні України (досягнення цієї мети передбачала "Ординація Війська Запорозького"), з одного боку, дещо послабили міжнародну активність козаків, а з другого – спонукали старшину приділяти більше уваги власне дипломатії як засобу досягнення поставлених цілей. Упродовж 1639 р. козацькі посольства, в складі яких перебував чигиринський сотник Б.Хмельницький, двічі зустрічалися з польським королем141. Скориставшись планами Владислава IV розпочати війну проти Порти, посли під час таємної зустрічі з ним у квітні 1646 р. домоглися, в обмін на обіцянку вчинити морську виправу, згоди останнього на поновлення "старих вольностей" і збільшення козацького реєстру з 6 до 12 тис. осіб. Ведучи спритну дипломатичну гру, Б.Хмельницький під виглядом її підготовки зайнявся організацією нового повстання. При цьому, враховуючи прорахунки попередніх виступів, вирішив заручитися підтримкою ззовні. Тому десь у серпні 1647 р. він направив посольство до султана й переконав однодумців у необхідності укласти військово-політичну угоду з Кримом142.

Дипломатична діяльність Війська Запорозького не лише сприяла розширенню сфери його контактів з іншими державами й утвердженню статусу суб’єкта міжнародних відносин, а й слугувала єдиним джерелом знань про ці відносини, була чудовою школою фахового вишколу.
Розділ ІІІ.

Утворення Української козацької держави та її геополітичне становище
3.1.Початок Української революції й виникнення держави
На середину XVII ст. політика уряду Речі Посполитої призвела до різкого загострення національно-конфесійних і соціальних суперечностей, що зумовили вибух взимку 1648 р. козацького повстання, яке влітку переросло в загальностанову Українську революцію. Вона тривала до осені 1676 р. й становила складову європейського революційного руху XVI-XVIII ст. її розвиток у 1648 р. збігся у часі з початком Другої громадянської війни в Англії, що завершилася стратою у 1649 р. короля Карла Стюарта; спалахом антиабсолютистького руху (Фронди) у Франції; повстанням міщан і селян у Російській державі, Австрії та Білорусії. А з 1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба у Південній Італії й Сицилії, в перебігу якої Неаполь було проголошено республікою. Шведський посол на Вестфальському конгресі (осінь 1648) Сальвіус повідомляв урядові: "Видається якимось великим дивом, що в усьому світі чути про повстання народу проти правителів, як-от у Франції, Англії, Німеччині, Польщі, Московії, Турції, Великій Татарії, Китаї"143. Безсумнівно, в середині XVII ст. на Європейському континенті відбувалися дві найвизначніші події: Англійська й Українська революції.

З-поміж усіх соціальних верств провідну роль у розвитку революції відігравало козацтво. Саме воно склало кістяк армії, основу формування нової політичної еліти, вело перед у процесах державотворення, чинило найорганізованіший спротив феодалізації соціально-економічних відносин. Внаслідок цього термін "козацький" став, по суті, загальновживаним для означення національних і політичних явищ ("козацька Україна", "козацький руський народ", "козацька мова" тощо). Активну участь у цих подіях взяли селяни, міщани, нижче духівництво й незначна частина шляхти.

Боротьба мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер, її мета полягала в ліквідації національно-релігійного гноблення; розбудові незалежної соборної держави; знищенні існуючої системи соціально-економічних відносин, що ґрунтувалася на феодальному землеволодінні, фільварково-панщинному господарстві й праці закріпаченого селянина, та утвердженні нової, основу якої становили дрібна приватна власність на землю й праця вільної людини.

Революція пройшла п’ять періодів. Перший (лютий 1648 – червень 1652) характеризувався найбільшим розмахом боротьби, основними завоюваннями якої стали виборення у червні 1652 р. державної незалежності й успішне завершення Селянської війни. Другий (червень 1652 – серпень 1657) відзначався погіршенням економічного та геополітичного становища держави, пошуком союзників на міжнародній арені й створенням конфедеративного союзу з Росією. Третій (вересень 1657 – червень 1663) охоплював час різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилась у громадянську війну й призвела козацьку Україну до розколу на два гетьманства. Четвертий (липень 1663 – червень 1668) ознаменувався прагненням польського й російського урядів поділити Українську державу (що й сталося відповідно до Андрусівського договору) та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за її єдність. П’ятий (липень 1668 – вересень 1676) припав на нове загострення політичної боротьби, посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій на Правобережжі, що засвідчило поразку революції.

До початку 1649 р. українська еліта вбачала сенс боротьби у здобутті Україною статусу рівноправного суб’єкта (поряд із Польщею та Литвою) федеративної Речі Посполитої. Впродовж першої половини 1649 р. Б.Хмельницький сформулював наріжні принципи державної ідеї: право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання; незалежність витвореної держави від Речі Посполитої; "національна" й "територіальна" соборність України; статус нової держави як спадкоємиці княжої Русі144. Від того часу й до кінця XX ст. ця ідея, попри трагічні злами та потрясіння, залишалася визначальною метою визвольних змагань українців.

На середину 1650 р. в основному завершилося творення держави. її територія (бл. 180-200 тис. кв.км) охоплювала Брацлавське, Київське й Чернігівське воєводства, де на середину 40-х pp. XVII ст. проживало бл. 1,6-2 млн. осіб. Кордони держави проходили: на Заході (з Молдавією й Польщею) – по річках Дністер, Мурафа, Мурашка на схід від р.Случі; на Півночі (з Литвою) – вздовж р.Словечна (на Правобережжі) та вздовж р.Іпуть і далі по кордону Чернігівського воєводства (на Лівобережжі); на Сході (з Росією) – по лінії давнього польсько-російського кордону; на Півдні (з Османською імперією й Кримським ханством) – по нижній течії Дніпра та Дикому полю. 1654-1657 pp. межі держави розширилися: на Заході – до річок Немії й Горині; на Півночі та Північному Сході – за рахунок Пінського, Стародубського, частин Бихівського, Могилівського й Кричевського повітів145.

Відбулася заміна польського адміністративно-територіального устрою (воєводств і повітів) українським полково-сотенним. Кожен полк становив військову одиницю й набув значення адміністративного округу. Він, своєю чергою, поділявся на сотні. Сформувалося 16 полків – 9 на Правобережжі й 7 на Лівобережжі. До 1657 р. виникло ще 5-6 полків.

Від початку становлення держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Воднораз спостерігається тенденція до утвердження авторитарного режиму в формі цезаризму146, що призвело до появи весною 1657 р. монархічної форми правління. Найважливішими складовими політичної системи виступали генеральна військова (загальна) рада, гетьман, старшинська рада, Генеральна старшина, військова канцелярія. Функцію головного розпорядчого органу виконувала Генеральна рада, в роботі якої, окрім козаків, могли взяти участь представники інших прошарків населення. Вона обирала гетьмана й Генеральну старшину, вирішувала найважливіші політичні питання. Гетьман і старшини були відповідальні перед нею, й лише вона могла позбавити їх влади. Однак уже з 1649 р. Генеральна рада майже не збирається, а на чільне місце висувається гетьман, в руках якого зосередилася вища законодавча, виконавча й судова влада та який очолив державний апарат. Почала зростати роль старшинської ради, до складу якої входили Генеральна старшина й полковники, що почали вирішувати поточні питання функціонування держави.

Керівні посади в державному апараті обіймала Генеральна старшина. Військова канцелярія виконувала функції центрального органу управління. У полках і сотнях діяли новостворені місцеві органи влади. Міста з магдебурзьким правом зберігали свої права й очолювалися війтами. Припинили існування гродські, земські, підкоморські й доменіальні суди, замість яких виникли генеральний, полкові та сотенні суди.

Оскільки розбудова органів влади відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава одержала назву "Військо Запорозьке". З 1654 р. в офіційному листуванні вживався термін "Мала Русь". Водночас серед населення поширювалася така самоназва держави, як "Україна". Відбувалося становлення її символіки. Гербом держави вважався герб Війська Запорозького – козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі. Частково роль державного прапора виконували гетьманські прапори. Перший із них мав полотнище білого кольору, оздоблене лиштвою, посередині якого в колі вписано хрест (вражаюче подібний до хрестів на саркофазі Ярослава Мудрого), обрамлений вісьмома (по чотири з кожного боку) золотими та двома червоними зірками, а під ним – півмісяць, обернений рогами догори147.

Поява Української держави стала важливим чинником впливу на розвиток міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі.
3.2. Вразливість геополітичного становища Української держави
Становлення держави відбувалося в умовах завершення Тридцятирічної війни та в перші роки після укладення у жовтні 1648 р. Вестфальського договору. Він засвідчив поразку австрійських та іспанських Габсбурґів, крах їхніх намірів створити під своєю егідою світову "християнську" імперію й придушити реформаційний рух. Послабилися позиції Німеччини, Ватикану й, частково, Речі Посполитої, уряд якої 1645 р. пішов на зближення з Францією. Помітно зміцніло становище Швеції, що отримала північне узбережжя Німеччини, створюючи потенційну загрозу польським інтересам у Прибалтійському регіоні. У виграші виявилася також Франція, що отримала можливість відігравати провідну роль у Західній і Центральній Європі. Важливе значення мало встановлення Вестфальським миром кордонів між європейськими країнами148, змінити які не було під силу жодній із держав.

Міжнародне становище Української держави, поява якої вела до істотної зміни існуючої конфігурації співвідношення сил у Східній, Південно-Східній та Центральній Європі, визначалося впливом наступних чинників: ставленням до факту її виникнення та самостійного існування еліти Речі Посполитої; місцем, що відводилося їй у геополітичних планах сусідніх країн; спрямованістю української зовнішньої політики. Польський уряд відразу ж посів щодо визвольних змагань українців непримиренно-ворожу позицію. Можливість розпаду Речі Посполитої й виокремлення українських земель у самостійну державу сприймалася польською та сполонізованою українською шляхтою як непоправна катастрофа (на зразок загибелі Римської імперії). Тому влітку 1648 p., виступаючи на сеймі, польський канцлер Є.Оссолінський і литовський канцлер А.Радзивілл звернули увагу присутніх на необхідність за будь-яких обставин домагатися збереження територіальної цілісності держави, не забуваючи прикладів Нідерландів і Неаполітанського повстання 1647 р. Внаслідок цього перше посольство до Б.Хмельницького отримало суворий наказ у жодному випадку не допустити створення повстанцями "особливого уділу з володінь Речі Посполитої"149.

Ця ідея виявилася визначальною у політиці польського уряду щодо Української держави також і в наступні десятиріччя. Для її реалізації він постійно ініціював воєнні дії, намагався заручитися підтримкою (фінансовою, військовою чи дипломатичною) Франції, Австрії, німецьких князівств, Ватикану, Молдавії, Валахії, Трансільванії, Росії, Криму й Османської імперії. Його дипломатія намагалася ізолювати козацьку Україну, позбавивши її потенційних союзників. І лише в складних умовах війни зі Швецією протягом 1655-1659 pp. король Ян Казимир і незначна група політиків тимчасово погодилися визнати за козацькою Україною статус обмеженої автономії в складі Речі Посполитої150.

Франція, переживаючи Фронду й маючи напружені стосунки з Іспанією, попри те, що боролась із Габсбургами, відразу ж засвідчила свою підтримку Польщі в боротьбі з Україною. Вже у червні 1648 р. її дипломатія вдалася до заходів, щоб запобігти воєнним діям Швеції проти Речі Посполитої, а уряд дозволив польському воєначальнику набрати 1000-1200 вояків і пообіцяв утримувати їх своїм коштом упродовж трьох місяців151. Зберігали нейтралітет щодо Речі Посполитої Данія й Голландія. Залишилися до неї лояльними й німецькі князівства. Бранденбург і Пруссія надавали їй військову допомогу (щоправда, бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм, прагнучи досягти незалежності від Польщі, 1655 р. спробував укласти союзну угоду з Б.Хмельницьким, але зазнав невдачі). Римська курія активно підтримувала найрішучіші дії поляків проти українців і чинила спротив найменшим поступкам останнім у національно-конфесійній сфері. Австрійська імперія надавала політичну й дипломатичну допомогу Речі Посполитій, сприяла вербуванню на своїх землях найманців, а 1657 р. взяла на себе посередницьку функцію у пошуку шляхів її замирення з Україною152. Отже, країни Центральної та Західної Європи не визнали Української держави, а відтак або допомагали Польщі, або залишалися нейтральними, проте жодне з них і не думало підтримати її боротьбу за незалежність.

Іншу позицію обрали північні держави – революційна Англія та Швеція. Уряд першої з них відверто симпатизував визвольним змаганням українців і намагався зав’язати з Б.Хмельницьким дипломатичні контакти. На жаль, в умовах громадянської війни та віддаленості від театру воєнних дій Англія не могла реально допомогти Україні153. Еліта Швеції виношувала плани перетворення Балтійського моря на внутрішнє море своїх володінь. А досягти їх реалізації можна було, лише розгромивши Річ Посполиту. Незалежна Україна також могла виникнути лише на її руїнах. Так збіглися інтереси козацької України та Швеції, й улітку 1655 р. вони домовилися про спільні дії проти Речі Посполитої. Однак, захопивши Польщу, Карл X відмовився визнати владу гетьмана над західноукраїнськими землями, вважаючи їх володінням Швеції, що стало на перешкоді укладення українсько-шведського договору154.

Не просто складалися відносини козацької України з країнами Південно-Східної Європи – Молдавією, Валахією й Трансільванією. Хоча православні Молдавія та Валахія входили до складу Османської імперії, Польща традиційно користувалася помітним впливом на їхню політичну еліту. Виходячи з цього, вона намагалася заручитися її підтримкою. Зі свого боку, козацька Україна прагнула не лише домогтися доброзичливих стосунків із ними, а й схилити на свою сторону. У зв’язку з цим володарі Молдавії та Валахії маневрували, часто змінювали позиції, а 1653 р. утворили з Річчю Посполитою антиукраїнську коаліцію, яку Б.Хмельницькому вдалося розладнати лише через два роки155. Протестантська Трансільванія, перебуваючи в денній залежності від султана, побоювалася поглинення з боку Австрії, тому насторожено ставилася до зближення останньої з Річчю Посполитою. Для зміцнення власного становища її князі Ракоці 1648 р. втрутилися в боротьбу за королівський престол у Польщі, сподіваючись на підтримку литовських магнатів, Швеції та повсталої України. Переговори з Б.Хмельницьким засвідчили прагнення Д’єрдя І Ракоці скористатися його військовою потугою, не беручи при цьому на себе жодних зобов’язань перед Україною. Не вбачаючи у ній рівноправного партнера, князь виношував потаємні наміри прилучити до своїх володінь її Західний регіон156.

Надзвичайно суперечливий характер мали взаємини з південним сусідом – Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, організація поляками антитатарських походів восени 1647 р. сприяли політичному зближенню його еліти з керівництвом українських повстанців. У березні 1648 р. між ними укладається угода про військово-політичний союз, спрямований проти Речі Посполитої. Організовуючи спільні антипольські воєнні кампанії, кримський уряд водночас намагався будь-що не допустити виборення Україною незалежності, оскільки усвідомлював, що її поява істотно послабить позиції Криму в регіоні й унеможливить проведення традиційних грабіжницьких походів в українські землі. Тому він віддавав перевагу політиці збереження рівноваги сил в українсько-польській війні, що призводило до взаємного виснаження потенційних противників, дозволяло впливати на їхню політику й відкривало можливість використання обох у своїх інтересах. Зокрема, плекаючи надії прилучити до Криму Астраханське й Казанське ханства, кримська знать намагалася втягнути Річ Посполиту й Україну у війну з Російською державою. Вбачаючи в українсько-російському договорі 1654 р. загрозу своїм геополітичним інтересам, вона пішла на укладення угоди з Річчю Посполитою, спрямованої проти України та її нового союзника157.

На 1648 р. Османська імперія, воюючи з Венецією й Іраном, уникала загострення відносин із Річчю Посполитою, король якої, Владислав IV, з середини 40-x pp. зайнявся організацією антитурецької коаліції. Але зацікавлений у послабленні традиційного супротивника турецький уряд підтримував визвольні змагання українців і зобов’язував васала імперії – хана – надавати їм воєнну допомогу. При цьому турки рішуче протидіяли утвердженню Української держави як незалежної, настирливо домагаючись від гетьмана прийняття протекції султана (відповідне рішення було ухвалене турецьким урядом у кінці 1650 р.)158.

Північно-східна сусідка України, Російська держава, попри суперечності з Річчю Посполитою, у вересні 1647 р. пішла на укладення з нею угоди про взаємодопомогу у відбитті татарського нападу. Коли ж спалахнула визвольна боротьба українців, вона прагнула використати її для дипломатичного тиску на польський уряд, щоб повернути собі Смоленськ і Сіверщину та домогтися реалізації династичної унії. Виступаючи противником незалежної України, її еліта, як і кримська, дотримувалась у 1648-1652 pp. тактики виснаження козацької держави й Речі Посполитої, тому не поспішала надати Україні допомогу. Лише враховуючи загрозу її поразки й прийняття протекції Порти, Московія 1654 р. пішла на укладення договору, що передбачав створення конфедеративного союзу. Однак він не привів ні до поліпшення міжнародного становища козацької України, ні до возз’єднання з нею Західного регіону, оскільки російський уряд, намагаючись включити до свого складу Смоленщину, Сіверщину, Білорусію й прибалтійські землі, проігнорував українські інтереси, уклавши сепаратне Віденське перемир’я з Польщею, а також повів курс на обмеження її державного суверенітету159.

Отже, вразливість геополітичного становища України полягала в тому, що, по-перше, до міжнародних інтересів жодної з держав Центральної, Східної, Північної та Південно-Східної Європи й Османської імперії не входило визнання її незалежності. Вона не трактувалася ними як рівноправний суб’єкт відносин, що вкрай ускладнювало можливість укладення з ними союзних договорів і завжди створювало потенційну загрозу появи антиукраїнської коаліції. Мав рацію І.Лисяк-Рудницький, стверджуючи, що Б.Хмельницький "гостро відчував уразливість геополітичного становища України і його, як Бісмарка, переслідував "кошмар коаліцій". Здається, головною турботою Хмельницького було бажання уникнути війни на два фронти... Хмельницький волів тримати татар як ненадійних союзників, аніж мати справу з ними як з відвертими ворогами в тилу. Подібні міркування змушували Хмельницького укласти союз із Москвою 1654 р."160 З огляду на сказане вище проблема пошуку військово-політичного союзника була для гетьмана вочевидь найскладнішою161.

По-друге, Кримське ханство, Порта й Росія, намагаючись запобігти виборенню Україною незалежності, неодмінно пов’язували надання їй військово-політичної підтримки з вимогою прийняття протекції. Так козацька держава опинилася в геополітичному "трикутнику смерті": із Заходу і Півночі загрожувала Річ Посполита, зі Сходу – Росія, з Півдня – Кримське ханство й Порта. Вирватись із нього самотужки було неможливо, а отримання допомоги з боку якоїсь із названих держав так чи інакше супроводжувалося втратою суверенітету (йшлося лише про обсяги поступок). Тому цілком погоджуємося з думкою Я.Дашкевича, що "трагедія України у XVII столітті (та не лише в ньому) полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти під протекторатом одного з прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом, який розглядав Україну та українців лише як резервуар ясиру, не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду"162.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Дипломатія на «межі світу» iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Дипломатія на «межі світу» iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Дипломатія на «межі світу» iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...
Дипломатія на «межі світу» iconТрадиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Тема: Традиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Дипломатія на «межі світу» iconЗаметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все,що нам належить, І злитись знову зі своїм народом

Дипломатія на «межі світу» icon№1. Фізика стародавнього світу та епохи феодалізму /до кінця ХIV ст
...
Дипломатія на «межі світу» iconДо проблеми жанру
Мається на увазі особливий пласт польськомовного письменства на межі літератури та богослів’я, який охоплює ранній бароковий та власне...
Дипломатія на «межі світу» iconУроків з теми «Антична література»
Тема. Поняття про античність, її хронологічні межі. Специфіка розвитку літератури в Давній Греції І в Давньому Римі. Давньогрецька...
Дипломатія на «межі світу» iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка