Дипломатія на «межі світу»



Сторінка6/21
Дата конвертації26.12.2019
Розмір4.2 Mb.
ТипДиплом
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

4.2.Дипломатичний етикет
Уже в перші роки існування держави на основі існуючих козацьких традицій склався притаманний їй церемоніал прийому іноземних гінців, посланців і послів, проведення з ними переговорів та відправлення. Протягом наступних десятиліть він не зазнав суттєвих змін, тому існує можливість визначити його прикметні риси. Насамперед впадає у вічі прагнення уряду навіть під час найвищого піднесення боротьби (1648) Гарантувати безпеку проїзду та від’їзду гінцям, посланцям і послам (включно з представниками ворожих держав), створити їм сприятливі умови в постачанні продовольством і фуражем. За визнанням росіянина Г.Климова гінця севського воєводи до брацлавського воєводи А.Киселя, – перехопленого влітку 1648 р. козаками й використаного гетьманом для надіслання листа царю, Б.Хмельницький "послав його супроводжувати до путивльського кордону 20 козаків і вручив йому проїзного листа, за яким йому всюди давали продовольство й підводи без непослуху"214. До речі, проїзд через українські землі посольств завжди супроводжувався охороною козацького підрозділу; щодо забезпеченості їх продовольством і підводами, то воно відбувалося нерегулярно, залежно від обставин. Як свідчив російський посол Г.Унковський, від прикордонного Конотопа до Чигирина його зустрічали й проводжали весною 1649 р. старшини з кінними загонами, а "харч і підводи подавали не однаково, де скільки знайдуть; також і по селах, і в багатьох місцях харч і підвід не давали, їхали на своїх конях і самі купляли харч"215.

Форма прийому залежала від рангу (гонець, посланець, посол) особи, що приїжджала з візитом, політичного статусу того, хто її посилав, та важливості покладеної на неї дипломатичної місії. Для зустрічі гінців і посланців воєвод, сенаторів і гетьманів Речі Посполитої, сановників Росії, Криму, Молдавії й інших країн використовувався значно простіший і скромніший ритуал, ніж під час прийняття посольств володарів держав. Наприклад, посланці польського сенатора А.Киселя та порубіжних російських воєвод улітку 1648 p., посли львівських міщан у жовтні того самого року, посланець литовського гетьмана Я.Радзивілла Мисловський у березні 1651 р. та багато інших наступними роками приймалися по-діловому, без прояву урочистостей. Показовим із цього погляду є свідчення Мисловського: його у Білій Церкві "просто" повели до військового писаря, котрий, змусивши "трохи зачекати", прийняв, велів віддати листа й супроводив до ставки гетьмана. Там "сказали" зайти до помешкання, куди по хвилі з’явився сотник, який і привів його до Б.Хмельницького. Останній запропонував сісти й заспокоїв: "не бійся, і волосини з твоєї голови не впаде"216.

Зовсім інакше приймалися посольства. Так, у листопаді 1648 р. назустріч послу новообраного польського короля Яна Казимира Я.Смяровському гетьман вирядив кілька тисяч кіннотників. Неподалік від с.Лабуньки, де розташовулася ставка Б.Хмельницького, посла привітала, злізши з коней, старшина, котра надала йому місце у першому ряду процесії. Коли вона під звуки музики, що прибула зі старшиною, в’їхала в околиці села, Я.Смяровського зустрів з кількома десятками "гарно одягнутих і на баских конях" вояків Генеральний обозний І.Чарнота. Передавши вибачення Б.Хмельницького за те, що через хворобу не може його зустріти тут, а чекає на нього у дворі, обозний супроводжував посла до місця помешкання гетьмана. Останній вийшов назустріч Я.Смяровському, привітався з ним (уже спішеним) посередині двору й запросив до кімнати217. З такою самою урочистістю було облаштовано прийом у Переяславі 19 лютого 1649 р. польського посольства А. Киселя. В околиці міста його зустрічав сам гетьман "з полковниками, осавулами, сотниками, військовою музикою, з бунчуком і червоним знаменом". Привітавши А.Киселя "по-козацьки", він пересів до нього в сани. Коли вони в’їжджали до міста, прогримів салют із 20 гармат218. Безпосередня участь гетьмана в зустрічі посольств практикувалася дуже рідко. Зазвичай цю функцію виконував хтось із Генеральних старшин чи полковників (за гетьманування Б.Хмельницького вона часто доручалася його синам – спочатку Тимофію, а згодом Юрію). Наприклад, перше російське посольство Г.Унковського 26 квітня 1649 р. за 5-6 км від Чигирина зустрічали військовий хорунжий і полковник, а за 0,5 км – спішені син гетьмана Тиміш, військовий осавул та інші старшини (бл. 20 осіб)219. Посольства переважно приймалися в Чигирині – гетьманській резиденції, однак траплялося, що й в інших містах, а під час воєнних дій – у військовому таборі (наприклад, узимку 1649 та 1654 pp. – у Переяславі, восени 1658 – у Липовій Долині під Гадячем тощо).

Посли та особи, що їх супроводжували, отримували помешкання ("двори") неподалік від місця проживання гетьмана й бралися на утримання скарбниці. Щоправда, іноді з міркувань дипломатичної боротьби членів посольств "навмисне розосереджували по віддалених вулицях", щоб "не жили разом, один біля одного"220. В день приїзду аудієнція їм не надавалась. У більшості випадків вона призначалася гетьманом (через посередництво Генерального старшини) на найближчі дні. Бувало, проте, й так, що самі посли, намагаючись її пришвидшити, зверталися з відповідним проханням до гетьмана221. Існували відмінності у ритуалі аудієнції послам різних країн, що зумовлювалися, ймовірно, як традиціями їхньої дипломатичної служби, так і політичними цілями українського уряду. За гетьманування Б.Хмельницького церемоніал прийому послів Молдавії, Валахії, Трансільванії, Криму, Швеції та інших держав відзначався скромністю; параднішим він був, коли зустрічали послів Речі Посполитої й Порти, а особливо урочистим – Російської держави. З часом ситуація змінювалася. Так, упродовж літа 1658 – літа 1659 pp. найпишніше обставлявся ритуал прийому польських послів, а 1668-1674 – турецьких.

Торкнемося висвітлення найголовніших рис ритуалу прийому послів. Гетьман міг запросити їх на влаштований з нагоди приїзду банкет, під час якого, коли проголошувалися здравиці на честь монархів, лунали гарматні салюти. Через Генеральних старшин з’ясовувалися день, місце (найчастіше в помешканні володаря булави, а в урочистих випадках – на подвір’ї, вулиці чи майдані) та час аудієнції (традиційно вони відбувалися за відсутності інших послів, котрі могли перебувати у ставці гетьмана, хоча траплялися й винятки). Посольства на прийом супроводжували спеціально прислані старшини й козаки, а особливо поважні – ще й почесна варта. Під час процесії росіяни дотримувалися такого порядку: попереду посла їхав із царською грамотою піддячий, разом із послом – представник Генеральної старшини, а інші козаки йшли пішки поряд. Як виняток, щоб підкреслити значущість події, попереду посольства грав гетьманський оркестр222. У переважній більшості випадків біля ґанку послів зустрічала депутація старшин (зрідка, як під час прийому А.Ки-селя в лютому 1649 чи російського посольства А. Матвеева й І.Фоміна в липні 1653 p., її очолював володар булави)223. По тому вони запрошувалися до "світлиці", де біля дверей їх зустрічав гетьман.

Посеред кімнати йому передавався лист від монарха, якого він брав із проявами поваги, відповідно до усталеного етикету (наприклад, при одержанні грамоти від царя цілував печатку). Зазвичай листа зачитували стоячи (гетьман чи Генеральний писар уголос (для присутніх), але бувало й так, що гетьман читав його мовчки. Після цього обмінювалися запитаннями про стан здоров’я монарха й гетьмана та побажаннями, щоб воно було якнайміцнішим. Тоді посол обдаровував володаря булави, членів його сім’ї та присутніх на аудієнції осіб подарунками, а гетьман садовив посла біля себе на лаві (присутні старшини й козаки також сідали, але подалі від них) і запрошував до страв. Названі складові церемонії зустрічі зазвичай зберігалися, хоча могли мінятися місцями (наприклад, спочатку вручалися подарунки, а згодом зачитувався лист тощо).

Бувало, що з політичних міркувань порушувалася черговість прийому посольств, відверто демонструвалося невдоволення діями урядів, що направляли їх в Україну, а окремим посланцям віддавалися почесті, належні послам. Так, у лютому 1649 р. Б.Хмельницький "досить недбало" взяв під час аудієнції від посольства А. Киселя надіслані королем булаву й корогву224. В травні того самого року, отримуючи переданого послом листа від Яна Казимира, гетьман не виявив "жодної шанобливості", а прочитавши, "кинув через стіл свому писареві так, що аж на землю впав"225. На початку серпня 1650 р. першим отримав аудієнцію турецький посол, хоча польський з’явився значно раніше. Водночас останньому не надали "жодних почестей, належних послам", і тільки після відправлення турецького посольства влаштували урочисту зустріч, стріляючи з гармат226.

Бенкет для послів також входив до дипломатичного етикету. В ньому брали участь члени сім’ї гетьмана та запрошені старшини з кола близьких йому осіб. За столом точилася розмова на різноманітні теми, переважно міжнародного характеру, проголошувалися тости на честь володарів держав, що часто супроводжувалися салютами з гармат. Відмова послів від бенкетування розцінювалася гетьманами як образа з боку монархів, котрі їх прислали. Обов’язковою була участь у трапезі керівника Української держави. Наприклад, уже прикутий до ліжка, смертельно хворий Б.Хмельницький, пригощаючи в середині червня 1657 р. російське посольство, піднявшись, наказав дружині й доньці підтримати його й стоячи випив "чашу за государеве багаторічне здоров’я"227. Щоб підкреслити важливість приїзду окремих посольств, бенкет на їхню честь міг тривати кілька днів228. Ще одне спостереження: розмови під час обіду не завжди були лагідними, траплялося, що гетьмани досить різко висловлювали своє невдоволення (інколи підтримуване й старшинами) діями тих чи інших правителів держав.

Наступними днями (у визначений гетьманом час) провадилися переговори з обов’язковою участю гетьмана й когось із генеральних старшин (переважно писаря). Найтаємніші питання обговорювалися гетьманом наодинці з послом в окремій кімнаті. Українська сторона, не вагаючись, вступала з іноземними дипломатами в гострі дискусії, рішуче наполягала на визнанні українських державних інтересів. Так, у жовтні 1656 р. гетьман і старшини відмовилися присягнути на договорі з Трансільванією, оскільки її посли не привезли відповідної присяги за підписом і печаткою князя Д’єрдя II Ракоці ("князь не може вимагати від нас більше, ніж сам зробив"), а на початку лютого 1657 відхилили пропозицію шведського короля Карла X укласти договір, оскільки той не хотів визнати входження Західного регіону до складу Української держави229.

Прикметною рисою українського дипломатичного етикету була інтенсивність переговорного процесу та його швидке завершення. "У них (козаків – авт.), – писав шведський посол, – нема звичаю вести тривалі переговори"230. У визначений гетьманом час посольству призначалася відпускна аудієнція, під час якої вручався лист до монарха, надавалися подарунки членам посольства та гроші на дорогу. Проводжали послів старшини, урочисто ("під гетьманським знаменом"), інколи під звуки оркестру231. В основних рисах цей етикет прийому посольств зберігся й у 80-х pp. XVII ст.232

Зазвичай посольства приймалися "охоче й людяно"233, гетьмани уважно пильнували за безпекою їх проїзду, надавали "охоронні" універсали, порушники яких суворо каралися. Так, за вияв неповаги до шведського посла К.Гільденбрандта на початку лютого 1657 р. було скарано смертю жаботинського отамана234. Усталеного в тогочасній європейській дипломатичній етиці принципу, коли "навіть у час найтяжчої війни ніде посол не повинен бути затриманий"235, гетьмани дотримувалися свято. "Послів чеснотливих, хоч би і з суворою відповіддю, Військо Запорізьке не звикло затримувати", – повідомляв Б.Хмельницький польському королю 16 серпня 1649 р.236 За час революції 1648-1676 pp. ми виявили лише два випадки порушення цієї традиції. Так, дізнавшись про підступну політику щодо України кримської знаті, гетьман П.Дорошенко, не стримавшись, у вересні 1668 р. кілька разів ударив "по губах" послів калги-султана237. А в кінці травня 1649 р. за спробу крадькома привласнити "черкаську й чигиринську землю" та перетворити козаків, котрі тут проживали, на своїх підданих, старшина, не бажаючи "тримати гадюки на своїй голові", наказала за відсутності гетьмана стратити королівського посла Я.Смяровського238.

Складний етикет засвідчував тривалий процес становлення дипломатичної служби; її високий рівень відповідав усім нормам тогочасної європейської дипломатії.


4.3.Кадри, посольства, дипломатична документація
Специфіка дипломатичної служби потребувала осіб із певними якостями та знаннями, що визначалися функціональною спрямованістю роботи. Активна зовнішня політика (особливо в роки революції), що супроводжувалася інтенсивним міждержавним листуванням, прийняттям і відправленням щороку десятків посольств, посланців і гінців, породжувала гостру потребу в перекладачах з польської, російської, латинської, турецької та інших мов. Нестача знавців східних мов спонукала залучати на роль перекладачів у посольствах іноземців, зокрема грецьких239, а можливо, й вірменських купців. Маємо підстави припускати, що Військовою канцелярією й окремими полковниками вживалися заходи для підготовки власних фахівців. За визнанням І.Нечая, 1650 р. брацлавський полковник Д.Нечай відправив його до Криму "для вивчення кримської мови й перекладу.."240 Мав рацію Ф.Шевченко, коли стверджував, що часто згадувані в джерелах "бути" й "товмачі" ("тлумачі", "толмачі"), навіть маючи певний стосунок до дипломатичної служби, далеко не завжди були перекладачами. Не займалися вони й перекладами документів у Військовій канцелярії, де працювали кваліфікованіші фахівці241.

Дипломатична служба вимагала також значної кількості осіб, котрі добре знали дороги, були пристосованими до умов мандрівного життя, вміли постояти за себе в небезпечних ситуаціях, мали навички усного спілкування іноземними мовами. Ними й виступали згадувані вище "бути" та "товмачі", котрі часто як "пристави" супроводжували іноземних гостей і послів, включалися до складу українських посольств, виконували самостійні функції гетьманських гінців до володарів і сановників інших країн. У зв’язку з цим є підстави вважати їх найнижчим ранґом дипломатичної служби242.

Вищу сходинку в ній посідали перекладачі та секретарі посольств. Над ними в ієрархічній службовій драбині стояли посланці й посли. Хоча офіційного розмежування статусів "посланця" й "посла" ще не відбулося (на відміну від низки інших держав) і в гетьманських листах кінця 40-х–50-х pp. зустрічається "змішування" цих понять243, все ж, як засвідчують джерела, цей процес інтенсивно розвивався. По-перше, виразно окреслюється коло повноважень цих службовців. Так, посланці привозили листи, інформували (відповідно до отриманих від гетьмана інструкцій) про стан справ у козацькій Україні, вступали в переговори з окремих (переважно другорядних) питань міждержавних відносин. Посли вирушали для виконання важливих дипломатичних завдань, і лише вони мали повноваження укладати угоди й договори. По-друге, місію посланців у переважній більшості випадків виконували сотники, полкові старшини, а подеколи навіть досвідчені козаки, тоді як послами виступали переважно полковники й Генеральні старшини. Посольства, очолювані посланцем і послом, суттєво різнилися й за своїм чисельним складом. Ще один важливий аспект функціонування системи дипломатичної служби: в кінці 50-х–60-х pp. стосовно окремих послів частішає вживання запозиченого з польської дипломатичної практики терміна "комісар". Відомо, що в Речі Посполитій він трактувався як "великий посол", на котрого покладалися обов’язки провадити переговори з питань укладення мирного договору244. Таку саму функцію виконували й українські "комісари", тому можемо їх також титулувати "великими послами".

Виконання місій посланців, а особливо послів і комісарів доручалося гетьманами досвідченим, найчастіше освіченим старшинам, котрі вміли чітко формулювати й висловлювати (а в разі потреби й приховувати) думки, підтримувати розмову, наполегливо й аргументовано відстоювати власну позицію, приймати відповідні рішення. Вочевидь, зверталася увага й на зовнішній вигляд послів (зріст, риси обличчя, одяг), що мав справляти приємне враження. Наприклад, у жовтні 1658 р. секретар польської королеви француз П.Нуає так охарактеризував українського посла П.Тетерю: "...то чоловік високого зросту, дуже пристойний; мав на собі одяг із зеленого оксамиту з золотими гудзиками"245. Один із керівників посольства до Варшави навесні 1659 p., І.Груша, за визнанням сучасника, був людиною "незвичайного розуму й спритності, і при цьому показною"246. Послані в липні 1670 р. П.Дорошенком для розмов із польськими комісарами посли М.Корицький і Лесковський були "людьми красивими, розсудливими й мовними"247.

Водночас це мали бути особи, здатні долати труднощі, виявляти твердість у виконанні одержаних інструкцій, а відтак – відстоюванні державних інтересів. Так, улітку 1653 р. посол полковник А.Жданович, прибувши до табору польського війська, попри неприховані погрози польного гетьмана С.Потоцького, наполягав на зустрічі з королем. "Мене прислано до королівської величності, – заявив він, – не для закладу, а в посольстві, і не через кого іншого, а через мене повинна дійти до Війська, що мене послало, відповідь його королівської величності й твоєї вельможності". А.Жданович і члени його посольства були зарештовані й ув’язнені248. Холоднокровність і мужність полковника С.Савича у травні 1654 р. під час переговорів з ханом (той навіть ударив його по обличчю) змусила Іслама Ґерея утриматися від розриву відносин з Україною249. Влітку 1658 р. посол Т.Носач, виступаючи у польському сеймі, рішуче ("говорив із запалом і навіть різкувато") домагався дотримання Польщею свого слова, забезпечення прав України особливим трактатом, ліквідації унії250. Траплялися вбивства українських посланців, як це сталося на початку 1671 p., коли польські шляхтичі вбили хорунжого Паволоцького полку за Заложцями й сотника Подільського полку під Деражнею, котрі поверталися від коронного гетьмана Я.Собеського. Трохи згодом було вчинено напад на посла Я.Петрановського, що повертався від короля251.

Чи практикувався підкуп послів? Деякі опосередковані дані свідчать, що такі випадки могли бути. Так, у листі від 21 березня 1661 р. до аноніма польський канцлер повідомляв, що І.Груша брав чималі суми готівкою252.

Вправними дипломатами були І.Виговський, С.Богданович-Зарудний, П.Тетеря, П.Дорошенко, С.Мужиловський, А.Жданович, Г.Гуляницький, Л.Бускевич, С.Савич, І.Мазепа, Я.Петрановський та ін. Невипадково, пройшовши хорошу "дипломатичну службу", І.Виговський, П.Тетеря, П.Дорошенко, І.Брюховецький та І.Мазепа згодом стали гетьманами України. Інколи уряд залучав до виконання посольських доручень іноземців. З-поміж них найпомітнішими постатями були І.Тафралі, О.Астаматій та Д.Колугер, про якого говорили, що "це найбільший хитрун і інтриган цих країн..."253

Оскільки спеціалізації серед послів і посланців не існувало, гетьман, призначаючи їх, найвірогідніше, брав до уваги їхню спроможність успішно виконати те чи інше доручення. Склад і чисельність посольства залежали від політичної важливості дипломатичної місії, що покладалася на нього. Гінці, котрі лише доставляли листа, виїжджали в супроводі кількох козаків ("товаришів") та 1-2 слуг ("челядників"). Посольства посланців складалися з товмача, інколи писаря, 3-8 козаків та 3-5 слуг (усього 10-20 осіб). Помітно чисельнішими вони були у повноважних послів (зрідка очолювалися двома особами). До їхнього складу, окрім писаря (секретаря), бута (товмача) й "товаришів", часто включалися старшини різних рангів. Відтак збільшувалася чисельність слуг. У середньому загальна кількість членів посольства коливалася в межах 20-40 осіб.

Прикметною рисою української дипломатії кінця 50-х–70-х pp. стало формування для розроблення змісту важливих міжнародних договорів, що торкалися статусу держави чи їх ухвалення (ратифікації), представницьких (добиралися старшини й козаки від кожного полку) посольств. Наприклад, за таким принципом утворювалися посольства весною 1659 р. на Варшавський сейм для ратифікації Гадяцького договору, восени того самого року до Москви для перегляду статей Переяславського договору 1659 p., весною 1669 р. до Стамбула для остаточної редакції змісту українсько-турецького договору тощо. Вірогідно, при цьому витримувалися різні норми представництва. Так, для поїздки до Стамбула, крім двох послів з "товаришами", до складу посольства ввійшли по три представники від 10 правобережних і 8 лівобережних полків. У зв’язку з цим різко зростала чисельність посольств. Наприклад, уже згадуване посольство полковників П.Дорошенка та А.Одинця до Москви восени 1659 р. налічувало 153 особи, а для ратифікації Гадяцького договору відбула дипломатична місія в складі 400 осіб254.

Велика увага приділялася оформленню дипломатичної документації, без наявності якої жодне посольство не було повноважним. її невідривною складовою виступали листи, адресовані монархам, керівникам і членам урядів, впливовим вельможам. На думку Ф.Шевченка, термін "лист" офіційно вживався для визначення дипломатичного листування, на відміну від інших документів, що торкалися внутрішніх справ255. Вони готувалися у Військовій канцелярії писарями, однак не виключено, що часом не без безпосередньої участі гетьманів (насамперед Б.Хмельницького, І.Виговського та П.Дорошенка). Всі листи підписувалися гетьманами й скріплювалися печатками. У періоди найбільших успіхів визвольної боротьби Б.Хмельницький вдавався до використання титулатури "Божою милістю". Прикметно: якщо листи писалися кирилицею, то Б.Хмельницький і підписувався нею, якщо польською чи латинською мовами – латинським шрифтом256.

Сформований (на основі дипломатичної практики) за гетьманування Б.Хмельницького формуляр листів не зазнав істотних змін і в подальшому. Розпочиналися вони (початковий протокол) інтитуляцією (означення особи, котра надсилає листа), інскрипцією (означення адресата) й салютацією (вітання). Остання інколи передувала інскрипції; інвокація (богослів’я) не використовувалася. Важливого значення надавалося відповідним зверненням і титулуванням особи, до якої надсилався лист, бо ж відомо, що применшення титулу призводило до міжнародних ускладнень. Не випадково російський уряд на початку 1649 р. надіслав в Україну зразок дипломатичного листа, якого мав дотримуватися гетьман під час листування з царем.

В основній частині листів переважно стисло подавалася нарація (виклад суті справи). Диспозиція (розпорядження) мала умовний характер, бо зміст листів містив не накази, а прохання, пропозиції та пояснення гетьманів. Постійною була короборація (відомості про засвідчувальні знаки документа); рідше вживалися аренґа (преамбула), промульгація (публічне оголошення) та санкції (заборона порушувати документ). Заключний протокол мав дату (місце й час видачі документа). Апрекації (висновків) зазвичай не було. Документи, що надсилалися в Росію та Молдавію, датувалися за старим стилем, у Річ Посполиту, Венецію й інші країни – за новим. Слід мати на увазі, що тими часами перед підписом уживалися різні терміни дипломатичної ввічливості ("щирий друг і до послуг вельми готовий слуга", "найнижчий слуга" та ін.), що не завжди відображали суть справи257.

Дослідники відзначають різноманітність стилю листів, написаних до правителів і голів урядів інших держав із врахуванням чинного в них етикету. Так, листи до польського короля відзначалися витонченою ввічливістю й шляхетним багато слів’ям, вживанням таких висловів, як "вірні піддані", "покірні слуги" та ін.; до російського царя – діловитістю; до трансільванських князів – витіюватістю; до турецького султана – пишномовним багатослів’ям258. Серед дипломатичних листів виділяється кілька груп. Були "вістові листи", в яких представники українського уряду інформували російський про перебіг воєнних дій з Річчю Посполитою й Кримським ханством, "проїзні листи", що засвідчували особу його власника, характеризували суть його місії й містили прохання надавати підтримку дипломатам259.

Окрім листів, посли отримували інструкції, що розроблялись у Військовій канцелярії й стверджувалися гетьманським підписом. У них стисло окреслювалася позиція уряду, визначалася тактика дій дипломатів. Різновидом інструкцій виступали кондиції, в яких викладалися лише умови пропонованого договору чи угоди. Вони не були таємними й подавалися для ознайомлення іншій стороні. На жаль, ні листи, ні інструкції не дозволяють з’ясувати зміст найважливіших таємних доручень, що не довірялися паперові й давалися гетьманами послам усно. Відомо також, що посли одержували суворі розпорядження дотримуватися під час переговорів настанов інструкцій260.

Майже не збереглися донесення та звіти українських послів, посланців і гінців. З часів гетьманування Б.Хмельницького (найґрунтовніше досліджених в історіографії) виявлено тільки одне донесення (П.Яненка та А.Кульки від 14 травня 1651 р. гетьману та його сину Тимофію) й один звіт посольства (до Криму) від 26 жовтня 1654 р. Як з’ясував Ю.Мицик, звіт українських дипломатів за формою нагадував розгорнутий лист261.

Метою переговорів було укладення угод і договорів, що становлять важливу складову дипломатичної документації. Знову ж таки доводиться констатувати, що дуже мало текстів дійшло до нашого часу. Якщо, наприклад, збереглися тексти українсько-польських Зборівського (1649), Білоцерківського (1651), Гадяцького (1658), Чуднівського (1660), Підгаєцького (1667) та інших договорів, українсько-шведського (1657) договору, українсько-російських Переяславського (1658), Московського (1665), Глухівського (1669), Конотопського (1672) й Коломацького (1687) договорів, то не знайдено текстів українсько-кримського (1648), українсько-молдавського (1656), українсько-валаського (1656), українсько-турецького (1669), українсько-польського (1708), українсько-шведських (1708-1709) та інших договорів. Тільки в чернетках-редакціях збереглися "Березневі статті" Б.Хмельницького – найголовніша частина договору 1654 р. з Російською державою. Слід пам’ятати також, що окремі з них, як українсько-російський договір 1654 p., могли складатися не з одного, а з кількох комплексів документів.

Традиційно в Українській державі зміст договорів не розголошувався й залишався відомим тільки обмеженому колу осіб (гетьману, ґенеральним старшинам і полковникам). Так, умови Зборівського договору залишалися невідомими для козацького загалу, не кажучи вже про міщан і селян262. У вересні 1657 р. старшини й козаки звернулися з проханням до Ю.Хмельницького та І.Виговського пред’явити Війську Запорозькому статті договору 1654 р. з Росією, тому що вони про них "до цього часу нічого не знають"263.

Нам не вдалося виявити даних, які розкривали б масштаби фінансування посольств, посланців та гінців. Однак їхні успішні дії в столицях багатьох держав, гідне протистояння польським дипломатам у Багчесараї та Стамбулі, наявність багатого інформаційного матеріалу, зібраного ними, дозволяє висловити здогад, що гетьманський уряд приділяв цьому аспектові дипломатичної служби належну увагу. За підрахунками З.Вуйціка, в другій половині XVII ст. на утримання польської дипломатії припадало бл. 7,6% видатків держави264. Мабуть, не менший, якщо не більший відсоток становили витрати на дипломатію і в козацькій Україні. Маємо визнання (червень1657) Б.Хмельницького, що всі державні прибутки витрачаються на утримання послів і посланців різних держав та на військові потреби. Польські посли в Україні й Криму 1649-1654 pp. отримували по 3 тис. злотих265. Вочевидь, такі чи трохи менші кошти одержували й українські посли до Речі Посполитої, Криму, Порти.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   21

Схожі:

Дипломатія на «межі світу» iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Дипломатія на «межі світу» iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Дипломатія на «межі світу» iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...
Дипломатія на «межі світу» iconТрадиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Тема: Традиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Дипломатія на «межі світу» iconЗаметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все,що нам належить, І злитись знову зі своїм народом

Дипломатія на «межі світу» icon№1. Фізика стародавнього світу та епохи феодалізму /до кінця ХIV ст
...
Дипломатія на «межі світу» iconДо проблеми жанру
Мається на увазі особливий пласт польськомовного письменства на межі літератури та богослів’я, який охоплює ранній бароковий та власне...
Дипломатія на «межі світу» iconУроків з теми «Антична література»
Тема. Поняття про античність, її хронологічні межі. Специфіка розвитку літератури в Давній Греції І в Давньому Римі. Давньогрецька...
Дипломатія на «межі світу» iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка