Дипломатія на «межі світу»


Провал зусиль щодо створення коаліції з придунайськими князівствами



Сторінка8/21
Дата конвертації26.12.2019
Розмір4,2 Mb.
ТипДиплом
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

6.2.Провал зусиль щодо створення коаліції з придунайськими князівствами
Бурхливий розвиток визвольної боротьби українців улітку 1648 р. та їхній союз із татарами не могли не привернути до себе уваги володарів Молдавії, Валахії й Трансільванії. Вочевидь, для з’ясування задумів гетьмана й порозуміння з ним до України прибували посланці молдавського господаря В.Лупу: вперше – в середині серпня, вдруге – в жовтні. Не виключено, що в жовтні до гетьмана завітали й валаські посланці315. Іншого спрямування набули започатковані восени 1648 р. взаємини з Трансільванією, оскільки її князь Д’єрдь І Ракоці розпочав боротьбу за королівський престол у Польщі для свого сина Сигізмунда. При цьому він міг сподіватися на підтримку лише протестантів та українців. Зі свого боку, Б.Хмельницький був зацікавлений в успіхові даної акції, а тому прихильно прийняв у жовтні трансільванське посольство, а в листопаді вирядив до Трансільванії своє, очолюване І.Виговським. Гетьман запропонував Д’єрдю І Ракоці (не знаючи, що той уже помер) розпочати наступ через Краків на Польщу. Водночас він обіцяв надати йому військову допомогу316.

Початок 1649 р. ознаменувався активізацією контактів з Молдавією. За визнанням (31 січня) В.М’ясковського (член посольства А.Киселя), гетьман "трактує, торгується з Лупулом за наші шкури"317. Особливо великі надії покладалися на нового правителя Трансільванії Д’єрдя II Ракоці, котрий після переговорів з І.Виговським відправив в Україну посольство з проектом союзного договору, тексту якого виявити не вдалося. Є підстави припускати, що він передбачав спільні дії Трансільванії, Литви, України й дисидентів для захоплення братами Ракоці польського трону. Ознайомившись із договором, гетьман погодився з його основними положеннями. Надіслане наприкінці лютого 1649 р. посольство мало засвідчити готовність козацької України піти на створення коаліції й надати Трансільванії військову допомогу в боротьбі за корону. Однак Д’єрдь II Ракоці для досягнення власних політичних цілей став переорієнтовуватися з курсу на створення союзу з Україною на пошук союзників серед польських магнатів. Така позиція князя прирекла на провал плани Б.Хмельницького завдати по Речі Посполитій удару з двох сторін улітку 1649 та в 1651 рр.318

Унаслідок зближення з Польщею В.Лупу з весни 1649 р. став провадити антиукраїнську політику, що призвело до погіршення українсько-молдавських взаємин (контакти між гетьманом і господарем набули спорадичного характеру). Тому на початку серпня 1650 р. гетьман звернувся до Мегмеда IV з проханням замінити господаря М.Могилою. Весною того самого року Б.Хмельницький спробував заручитися підтримкою господаря Валахії М.Басараба319. Змушений на вимогу калги-султана Крим Ґерея взяти участь у молдавському поході (в листі до А.Киселя гетьман писав: "Я ж, співчуваючи християнському війську, не прагну так безжалісно наступати. Я лише турбуюся про те, щоб хто-небудь не вдарив орді по флангу; ми ж ідемо лише для підпомоги орді"), він домігся укладення в кінці вересня вигідної угоди. Вона передбачала військово-політичну підтримку Молдавією Української держави в її боротьбі з Польщею та згоду В.Лупу на шлюб своєї доньки Розанди із сином гетьмана Тимошем (промовисте свідчення появи в Хмельницького династичних задумів)320.

Від того часу українсько-молдавські дипломатичні відносини пожвавлюються. Побоюючись Б.Хмельницького, господар, попри свою пропольську орієнтацію (для її зміцнення сейм 1650 р. надав йому польське шляхетство321), не наважувався посісти антиукраїнську позицію. Воднораз гетьман почав активно працювати над створенням коаліції козацької України, Трансільванії, Молдавії й Волощини (Валахії), тому впродовж осені 1649-літа 1652 pp. частішають його посольства до володарів придунайських держав. Помітним успіхом дипломатії стало одруження 31 серпня 1652 р. Тимоша з Розандою, яке сприяло зміцненню впливу України у Придунайському регіоні, зростанню авторитету родини Хмельницьких, котра могла започаткувати правлячу династію й зблизитися (шляхом посвоячення) із впливовим литовським гетьманом Я.Радзивіллом"322.

З другого боку, цей міждержавний акт приховував для козацької України серйозну геополітичну загрозу. Вона полягала в тому, що, по-перше, встановлення родинних зв’язків В.Лупу з Б.Хмельницьким утвердило господаря в намірі, спираючись на українську допомогу, поширити свою владу на Волощину. Уклав він і таємну угоду з Австрією, спрямовану проти Трансільванії. Поширювався поголос про задум гетьмана посадити сина на волоський трон. За таких обставин М.Басараб та Д’єрдь II Ракоці вкрай недоброзичливо поставилися до шлюбу Тимоша з Розандою, вбачаючи в ньому загрозу своїм інтересам, їхня підозра посилилася після грудневої зустрічі Тимоша зі своїм тестем"323. По-друге, султан і хан украй неґативно оцінювали перспективи зростання ролі України в даному регіоні.

Готуючи взимку 1653 р. змову проти В.Лупу, Д’єрдь II Ракоці та М.Басараб зробили ставку на логофета (канцлера) Ш.Ґеорґіце. Водночас вони пішли на зближення з Річчю Посполитою, сподіваючись на її підтримку. Так окреслилися контури формування антиукраїнської коаліції. На початку квітня, після заколоту і вторгнення волосько-трансільванських військ, В.Лупу втрачає трон і знаходить притулок у Кам’янці-Подільському. Якщо він звернувся по допомогу до України, то новий господар, Ш.Ґеорґіце, – до Польщі. Б.Хмельницький, побоюючись втратити союзника, приймає помилкове рішення: направити до Молдавії полки, очолювані Тимошем. Той розгромив Ш.Ґеорґіце й поновив при владі В.Лупу, котрий (усупереч розпорядженням гетьмана) схилив його до захоплення Валахії. Ця авантюра призвела до трагічних результатів: українці зазнали в кінці травня нищівної поразки, а М.Басараб та Д’єрдь II Ракоці уклали військово-політичний союз із Річчю Посполитою, який передбачав спільні воєнні дії проти козацької України324.

Спроби Б.Хмельницького порозумітися з володарями Трансільванії й Валахії зазнали невдачі. їхні війська перейшли в наступ, унаслідок якого В.Лупу в липні вдруге був позбавлений влади. Ш.Ґеоргіце поспішив приєднатися до антиукраїнської коаліції й звернувся по військову допомогу до Яна Казимира. Полки під проводом Тимоша були заблоковані в другій половині серпня у Сочаві трансільвансько-валасько-молдавськими підрозділами, до яких згодом приєдналися польські. Воєнні дії закінчилися смертю Т.Хмельницького й почесною капітуляцією українців. Не мали успіху й дипломатичні зусилля українського уряду в Стамбулі, спрямовані на повернення до влади В.Лупу. Порта визнала леґітимність влади Ш.Ґеорґіце й застерегла гетьмана від втручання у молдавські справи. Хан, зі свого боку, підтримав позицію султана. Таким чином, прорахунки у молдавській політиці Б.Хмельницького сприяли утворенню антиукраїнської коаліції, що восени 1653 р. різко погіршило геополітичне становище молодої держави.
6.3.Розвиток українсько-російських відносин. Домовленості 1654 р.
Ще в 1647 р. Б.Хмельницький як потенційного союзника розглядав Московську державу ("однієї з нами віри"), але сумнівався в її спроможності надати повстанцям реальну допомогу325. Весною 1648 р. його непокоїла загроза появи в Україні російської армії, зосередженої у прикордонних містах326, тому він вирішив не лише нейтралізувати існуючу небезпеку, а й схилити Олексія Михайловича до ведення воєнних дій проти Польщі. Дізнавшись про смерть короля, він звернувся 18 червня 1648 р. з листом до царя, пропонуючи йому розпочати боротьбу за польський трон, обіцяючи допомогу з боку Війська Запорозького. Через місяць у листі до путивльського воєводи гетьман ще раз підкреслив бажання, "щоби он (цар – авт.) ляхам і нам паном і царем бил одноє віри греческое..."327

Проте російський уряд не відповів на пропозицію Б.Хмельницького, оскільки виношував план династичної унії з Річчю Посполитою для повернення Смоленська й Сіверської землі (це передбачалося зробити шляхом дипломатичного тиску на Варшаву). Ухилившись від уведення військ в Україну й ворожих дій проти неї, Москва водночас демонструвала Польщі "щирість" своєї дружби328. Так започатковується курс, спрямований на підтримання довготривалості українсько-польської війни, що виснажувала б обидві сторони. Пригадаймо, що подібну політику провадило й Кримське ханство.

Зі свого боку, козацька Україна прагнула запобігти можливому зближенню Речі Посполитої й Росії та домогтися розриву "вічного миру" між ними. Відтак, повернувшись із Західного походу до Києва, Б.Хмельницький відправив на початку січня 1649 р. посольство С.Мужиловського до царя з проханням прийняти його з Військом Запорозьким під протекцією й надати військову допомогу. Єрусалимський патріарх Паїсій, котрий був із посольством, також мав поклопотатися перед Олексієм Михайловичем про розрив Поляновського миру з Річчю Посполитою та прийняття козацької України під протекцію. Як засвідчили переговори, російський уряд відхилив пропозиції української сторони й наполягав на примиренні з Річчю Посполитою, але водночас виявив наміри виступити посередником у стосунках України й Польщі. Щоправда, в травні Паїсію було повідомлено, що коли козаки самотужки "учиняться вільними" від Польщі й захочуть перейти у підданство царя, то він звелить їх прийняти. Розчарований наслідками переговорів, С.Мужиловський констатував: "...у Москві правди ні в чому не має"329. Позитивним результатом його місії стало визнання Московською державою козацької України суб’єктом міжнародних відносин і започаткування практики систематичного обміну посланцями й посольствами.

Впродовж другої половини 1649-1650 pp. українські дипломати прагнули схилити російський уряд до воєнних дій проти Польщі, але безуспішно, що час від часу викликало глибоке обурення гетьмана. Адже, на його переконання, пасивність Росії не дозволяла домогтися перемоги над ворогами й призводила до жертв і розорення краю, тоді як він неодноразово відмовляв хана від походів у її землі. У вересні 1649 р. гетьман навіть пригрозив "піти війною" на північного сусіда: "... хто і в Москві сидить, і той від мене у Москві не відсидиться, за те, що ти, государ, не вчинив ратними людьми ... допомоги на поляків"330.

Ситуація почала змінюватись із зими 1651 р. Переконавшись, що військова потуга Речі Посполитої вже суттєво послаблена, російський уряд почав наполегливіше обстоювати у відносинах із нею свої інтереси й відвертіше демонструвати прихильність до визвольної боротьби українців. Але й тоді Москва діяла напрочуд виважено й не поспішала підтримати останніх силою зброї. Більше того, 1653 р. вона зробила невдалу спробу замирити Україну й Польщу на умовах Зборівського договору. Така тактика не влаштовувала Б.Хмельницького, котрий з літа 1651р. переконував Москву в доцільності укладення договору про прийняття козацької України під царську протекцію ("на яких статтях тому бути, щоб їм бути під його (Олексія Михайловича – авт.) високою рукою"331), запевняючи, що інакше змушений буде прийняти протекцію султана. Прагнення приєднати до своїх володінь Україну (у контексті доктрини "збирання руських земель") і використати її мілітарну потугу для боротьби з Річчю Посполитою й Кримом, а також небажання бачити її в складі Османської імперії зіграли вирішальну роль у затвердження 11 жовтня 1653 р. Земським собором ухвал про прийняття Війська Запорозького під "государеву високу руку" й початок війни проти Речі Посполитої. Для оформлення відповідного рішення з боку гетьмана й старшини в Україну виїхало посольство В.Бутурліна332.

18 січня 1654 р. в Переяславі відбулась козацька рада, яка підтримала наміри гетьманського уряду Богдана Хмельницького перейти під протекцію царя Олексія Михайловича Романова. На переговорах у Переяславі 19-20 січня 1654 р. гетьман і старшина (принаймні, про це так свідчать звіти глави російської делегації боярина В.В.Бутурліна, котрого, зважаючи на його зацікавленість якомога привабливіше зобразити власні дипломатичні успіхи в Україні, не можна визнати неупередженим інформаційним джерелом) порушили чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького автономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з огляду на загальнодержавну репрезентацію керівництва Війська Запорозького, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліну, 19 січня Хмельницький заявив послам: “Чтоб великий государ […] указал с городов и мест, котрые поборы наперед сего сбирали на короля и на римские кляшторы и на панов, сбирати на себя государя…”333. Не заперечував гетьман і проти намірів царського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших “знатних” міст України.

У наступні часи концептуальні погляди гетьманського осередку на характер договору швидко еволюціонували, або ж українське керівництво, позбувшись стану цейтноту, характерного для кінця 1653 ― початку 1654 р., зуміло поглянути на проблему дещо ширше. Старшинські наради, що пройшли наприкінці січня – в першій половині лютого спочатку в Корсуні, а пізніше – Чигирині, увінчалися виробленням досить зрілого проекту договору, в якому відображено інтереси насамперед козацтва та певною мірою українського суспільства в цілому, а також гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою української держави, її суверенітет як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої політики334.

Українське посольство на чолі з переяславським полковником Павлом Тетерею та генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним під стіни Москви прибуло 21 березня 1654 р. 22 березня відбувся його урочистий в’їзд у царську столицю, 23 ― урочиста аудієнція в царя Олексія Михайловича за участю царських бояр і думних чинів. Того ж дня розпочалися переговори Тетері та Богдановича-Зарудного з урядом Олексія Михайловича. 24 березня на прохання російської сторони українські посли представили свої пропозиції у письмовому вигляді, тобто по суті подали виготовлений в Корсуні та Чигирині проекті від 27 лютого. Для остаточного вирішення справи було скликано боярську думу, у засіданні якої брав участь й Олексій Михайлович. Саме на нього було й ухвалено постанови по кожному із запропонованих пунктів за формою: “государ указал и бояре приговорили”. Більшість з них схвалювали пропозиції уряду Богдана Хмельницького. Негативними були лише царські резолюції щодо фінансових взаємин сторін. Гетьман волів сплачувати цареві за його покровительство та військову допомогу певну сталу щорічну данину, так як це відбувається у стосунках турецького султана з трансільванським князем чи молдавським господарем. Натомість, цар звелів, аби всі податки з української людності збиралися на його користь і під контролем його представників. А вже з царської казни мали виділятися кошти на утримання війська, козацької адміністрації, ведення зовнішньополітичної діяльності тощо. Ще одна резолюція негативного змісту стосувалась сфери зовнішньополітичної. Гетьман волів бути абсолютно вільним у справі відправки своїх чи прийому чужих послів при своєму дворі. А ось уряд Олексія Михайловича звелів інформувати про прибуття тих посольств, що мають на меті “добрі” помисли щодо царя, та затримувати тих, хто прибув зі “злими”. Вочевидь вже апріорі до останніх було зараховано весь дипломатичний корпус Речі Посполитої та Турецької імперії, з якими Хмельницький без відповідного царського указу не мав права контактувати. Крім того, російська сторона детально аргументувала і свою відмову від виплати козакам царського жалування ― мовляв, і так доводиться дуже багато тратитись на підготовку до війни з Польщею335.

Прощальна аудієнція української делегації в царя відбулася 29 березня. Утім, виїхати з Москви вона змогли лише через тиждень ― увесь цей час приказні дяки готували царські жалувані грамоти гетьману та Війську Запорозькому та залагоджували інші, менш важливі, але також необхідні при відпуску посольства формальності. Тоді ж було остаточно зредаговано текст угоди, що складалася з 11 статей й отримала назву “Березневих статей”, хоч насправді договір було б доцільніше називати за місцем його укладення – тобто Московським.

Доповнення, зроблені царським урядом, посилювали залежність Війська Запорозького від Москви. Проте загалом договір 1654 р. не перекреслював досягнень української еліти в царині творення власної держави. Українська козацька держава зберігала за собою права політичної автономії, які дозволяли ефективно розвивати як власну внутрішню політику (засновану на вироблених в Україні традиціях і правових нормах та керовану місцевою адміністрацією), так і лише дещо обмежену політику зовнішню.

Загалом же, підбиваючи підсумки, варто наголосити на таких, на наш погляд ключових, моментах. Договір 1654 р. про прийняття Війська Запорозького під протекцію царя виглядав як цілком логічний результат розвитку українсько-російських політичних взаємин 1649-1653 рр., а також як такий, що враховував конфігурацію регіональної міжнародної взаємодії, яка склалася на той у Центрально-Східній Європі. Разом з тим, укладення договору не варто сприймати як прояв реалізації жорстко детермінованої об’єктивної даності, що випливала з усієї попередньої історії політичного розвитку України та Росії. Адже, зміна будь-якого компоненту структури тогочасної регіональної взаємодії (наприклад, успіх придунайської політики Хмельницького чи можливість політичного розв’язання головних суперечностей у стосунках Гетьманату з Польською Короною) могла призвести до того, що справа визнання Військом Запорозьким протекції російського монарха стала б неактуальною.

РОЗДІЛ vii

Дипломатія в обстоюванні зовнішнього суверенітету та досягненні возз’єднання українських земель у складі єдиної держави (1654-1657)
7.1.Наростання суперечностей в українсько-російських відносинах.

Віленське перемир’я та його наслідки для України
Правова невизначеність характеру відносин між двома державами, різне бачення політичного сенсу договору їхніми урядами несли в собі зерна майбутніх незгод і суперечностей. Якщо українська сторона розглядала його радше як військово-політичний союз для здобуття перемоги над Річчю Посполитою, то російська – як акт включення козацької України до складу своїх володінь, реалізацію ідеї "збирання руських земель". Відтак кожна по-своєму формувала наріжні принципи політичних відносин і визначала пріоритети зовнішньополітичної діяльності.

Перші розбіжності окреслилися впродовж весни-літа 1654 р. Так, для утвердження своєї присутності російські воєводи звели у Києві фортецю (такого договір не передбачав), існували наміри Москви розіслати воєвод до інших міст, а також негайно розпочати перепис "доходів у всій Малій Росії, по всіх містах і селах"336. Відмінність позицій стала виявлятись і в стратегічних планах воєнних дій. Намагаючись оволодіти Білорусією й Литвою та закріпитись у Прибалтиці, російський уряд вирішив завдати основного удару в цьому напрямку. Але ж основну військову потугу Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія, з якою випадало битися, по суті, лише українцям, оскільки росіяни мали діяти в іншому регіоні. Окрім того, після укладення в липні польсько-кримського договору про "вічну приязнь" стала реальною небезпека вторгнення в Україну 40–50-тисячної орди. Отже, виникла загроза ведення війни на двох фронтах та ще й силами ослабленої армії, тому що на вимогу царя в Білорусію відправлялося 20 тис. вояків337.

Відверте ігнорування українських інтересів змусило гетьмана, починаючи з травня, наполегливо переконувати російський уряд у необхідності якомога швидшого надіслання в Україну потужного війська, позаяк "ляхи бо уж давно собираются и с великою силою на нас ударити мислят"338. Однак ці дипломатичні зусилля зазнали невдачі, оскільки росіяни на них не відреагували. Довідавшись про наближення польської армії, на початку листопада Б.Хмельницький відправив до царя посольство Б.Кондратенка з повідомленням про небезпеку спільного удару поляків і татар та проханням надіслати 15-20 тис. вояків339. У кінці листопада почалися бої, й лише протягом грудня гетьман шість разів звертався до Олексія Михайловича та його воєначальників, прохаючи негайної допомоги (йому "против таких больших людей без помочи не устоять")340. Оскільки росіяни не квапилися, польські підрозділи опанували Брацлавщину, а на початку 1655 р. об’єдналися з татарами. І тільки 23 січня 1655 р. Б.Хмельницький нарешті дочекався прибуття 10-12 тис. росіян і негайно виступив у похід. Охматівська битва (29 січня – 1 лютого) переможця не виявила, тож польські й татарські підрозділи до кінця березня перебували на Брацлавщині, яку перетворили на пустелю341.

Перебіг і трагічні наслідки кампанії літа 1654-зими 1655 pp. засвідчили химерність договору з Росією та змусили Б.Хмельницького переглянути характер відносин із нею у бік проведення самостійнішого курсу, зокрема активізувати пошук нових союзників. Під час походу в Галичину (літо-осінь 1655) він не приховував невдоволення жорстоким ставленням російського воєначальника до населення Поділля й Галичини, заборонив йому захоплювати Гусятин. А під час облоги Львова відхилив його наполягання штурмувати місто й добиватися капітуляції міщан та складання ними присяги цареві, обмежившись тільки викупом. Це не було випадковістю, оскільки гетьман розглядав звільнені землі складовою не Московської, а Української держави й, зрозуміло, не хотів, щоб у містах розташовувалися російські залоги. У розмові з посланцями львівського магістрату підкреслювалося, що тепер гетьман став володарем усієї Руської землі, якою нікому не поступиться342.

Протягом 1655 р. визначилася ще одна сфера, де визрівало зіткнення інтересів України й Росії, – Білорусія. Дії українських полків під проводом І.Золотаренка в районах, де проживало багато українців, знайшли підтримку з боку не тільки їх, а й частини білорусів. Зайняті терени підпорядковувалися українській владі, тоді як російський уряд прагнув включити їх до своїх володінь. У вересні 1655 р. царські титули були доповнено словами – "великий князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський". Це означало обмеження території Української держави ("Малої Русі") лише землями Брац-лавщини, Київщини та Чернігівщини. В 1656 р. спалахнула відкрита боротьба України та Росії за вплив на Білорусію343.

З кінця 1655 р. виразно окреслилися контури принципового розходження зовнішньополітичних курсів двох держав. Уряд Росії, стурбований успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою, тим більше, що литовський магнат В.Гонсевський підкинув йому спокусливу надію на ймовірне обрання царя польським королем. Шведському посольству на початку 1656 р. було відмовлено в подальших переговорах щодо укладення антипольського союзу. Таким чином, Москва знехтувала успіхами на білоруському й литовському театрах воєнних дій, вигідними пропозиціями Швеції, а також проігнорувала зовнішньополітичні інтереси України. Наприкінці травня 1656 р., не заручившись підтримкою жодного із союзників та не уклавши вигідного договору з Річчю Посполитою, цар оголосив війну Швеції344.

Гетьман Хмельницький довідався про зміну напряму російської зовнішньої політики від царського посланця до Варшави стряпчого Ф. Зикова у середині травня 1656 р., а на початку червня до Богдана надійшла царська грамота, де офіційно викладалася позиція уряду Олексія Михайловича щодо примирення з Річчю Посполитою.

Реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду укласти мир з Річчю Посполитою була різко негативною. Протягом літа Хмельницький активно листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в помилковості обраного курсу та застерігаючи їх стосовно того, що “коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять”, то король і шляхта невідмінно відмовляться від взятих зобов'язань щодо дотримання миру і “всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти”345.

У Москві залишилися байдужими до застережень Хмельницького. Хоч, як засвідчив наступний розвиток подій, прогнози українського гетьмана виправдалися повністю. Більше того, вже під час наради короля із сенаторами стала очевидною недовговічність поль­сько-російського зближення. Насамперед, учасники наради однозначно висловилися за примирення з Москвою, але за умови повернення козацької України в підданство польсь­кого короля. Крім того, одночасно з відправкою Голінського до Москви, з Варшави вирушили також у посольство до Стамбулу В. Бєнєвський та до Бахчисараю Я. Шумовський. Інструкція, надана урядом Яна Казимира В. Бє­нєвському, зобо­в'я­зувала його, крім передачі прохання про допомогу в умовах шведського “потопу”, звернути також увагу керівництва Високої Порти на ту небезпеку, яку породило не лише по відношенню до Польщі, а й Туреччини, приєднання України до Московської держави346.

Ще більш рельєфно антимосковський характер тогочасної зо­внішньополітичної діяльності Варшави засвідчувала вже згадувана вище місія Я. Шумовського до Криму. Адже, інструкція зобов'язувала посла головну увагу звернути на те, щоб за сприяння кримського хана розірвати українсько-російську приязнь. Перед Шумовським було поставлено завдання переконати хана та його оточення в тому, щоб він усіма силами схиляв українське керівництво до повернення під владу поль­ського короля, що дозволило б тоді “хану його милості особою своєю з усіма ордами та уродженому гетьману Війська Запорозького з усіма силами та можливостями [...] виступити проти Москви, аби їх витверезити. Щоб таким чином і Князівство Литовське звільнити, і Москву схилити до згоди як з королем Й. М., так і з ханом Й. М. А якби Господь Бог допоміг, щоб король Й. М. і Річ Посполита шведів знесли, обернувся б тоді король Й. М. з усіма силами супроти Москви (вид. нами. — Авт.)”347.

Після того, як у Москві досить приязно зустріли коро­лівського посла і в ході розмов з ним окольничого Богдана Хитрово та начальника Посольського приказу Алмаза Іванова було домовлено про припинення бойових операцій на терені Великого князівства Литовського та взято обопільні зобо­в'язання сторін уникати сепаратних переговорів зі шведами аж доки не буде владнано російсько-поль­ських відносин348, 7 липня 1656 р. Ян Казимир підписав інструкції комісарам на переговори з послами московського царя. Інструкції передбачали декларування готовності поль­ської сторони йти на примирення з царем, уладнати справи стосовно царських титулів, (які з формального боку були претекстом для початку російсько-поль­ської війни), однак у принципових питаннях як то: територіальні поступки в Білорусі чи питання зверхності над Укра­їною — позиція поль­ського керівництва була в цей час досить категоричною. Інструкція допускала можливість задоволення територіальних претензій Москви лише коштом Стародубського повіту та частини князівства Смоленського (які відійшли до Речі Посполитої в результаті переможної Смоленської війни кілька десятиліть тому). Стосовно вирішення “української проблеми” Ян Казимир доручав комісарам повідомити царських послів, що він готовий “вибачити козакам усі їх провини” та відновити довоєнний стан речей (modus vivendi) між обома народами на основі засад Збо­рівської угоди 1649 р. Коли б присутня на переговорах українська сторона твердо стояла на грунті угоди з Москвою 1654 р., комісари мали б звернутися до Варшави за додатковими повноваженнями та інструкці­ями. Крім того, король наказував комісарам докласти максимум зусиль до того, щоб дискредитувати Хмельницького в очах Москви, зокрема наголошувати на його нелояльності цареві, що знайшло свій вияв у зносинах з ворогом московського монарха шведським королем349.

Таким чином, важко не помітити, що королівська інструкція від 7 липня 1656 р. у поєднанні з повноваженнями наданими перед тим поль­ським посланцям до Стамбулу та Бахчисараю, однозначно свід­чила про ставлення уряду Яна Казимира до переговорів з Москвою лише як на одне з нагальних тактичних завдань тогочасної поль­ської політики, але не більше того. Головні суперечності в стосунках між Варшавою та Москвою не усувалися, а лише на деякий час консервувалися, гальмувалися у своєму розвитку350.

За таких умов, на переговорах, що розпочалися 22 серпня 1656 р. в селищі Нємєжі під Вільно, чітко простежувалися дві протилежні за змістом тенденції: прагнення сторін до налагодження воєнного партнерства в умовах посилення позицій Швеції та, водночас, відсутність бажання йти на скільки-небудь серйозні територіальні поступки на українських та білоруських землях, які кожна зі сторін, хоч із-за різної мотивації, але з однаковою наполегливістю бажала бачити в межах своєї держави. Боротьба цих, протилежних за змістом, тенденцій і визначала перебіг пересправ у Нємєжу. Зокрема, поль­ська сторона вимагала повернення всіх втрачених в роки війни земель, у тому числі Смоленська та України, а також компенсацію понесених втрат; так само і російські представники основу для порозуміння вбачали у визнанні Варшавою належності території України та Великого кня­зівства Литовського до держави московських царів.

Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на переговори, висувала вимогу, аби кордони Козацького Гетьманату включали в себе “володіння давніх князів руських”. В усних переговорах зі стольником В. П. Кікіним старшина пояснювала, що в князівські часи кордони України проходили по Віслі і доходили до угорських земель. Як компромісний варіант пропонувалося встановити рубежі по Південному Бугу, “...а за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, Поль­ська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська поль­ського чи найманого — туди не посилає...”351 На випадок, коли б не вдалося зберегти старий кордон, гетьман пропонував вжити заходів, які б гарантували захист українського населення, яке б залишилося б під владою поль­ських королів. Зокрема, пропонувалося ліквідувати унію, передати православним общинам всі захоплені раніше уніатами церкви та церковні маєтності, застерегти право на безперешкодне здійснення всіх обрядів, звільнення православного духовенства від податків і повинностей. Крім того, вимоги українського уряду стосувалися й гарантування політичних прав православної шляхти, а саме: безперешкодного допуску до всіх посад і урядів Речі Посполитої, вільного користування привілеями.

Зіткнення діаметрально протилежних інтересів сторін ціл­ком очевидно робило безперспективним проведення переговорів. З метою виходу з патової ситуації російська сторона запропонувала нівелювати суперечності через реалізацію акту династичної унії, а саме: обрання царя спадкоємцем бездітного Ян Казимира — варіант можливий “в принципі”, але — з огляду хоч би на несумісність політичних культур двох суспільств — абсолютно нереальний.

В умовах шведського Потопу в Польщі та зростання політичних амбіцій щодо Шведського королівства в Росії 3 листопада 1656 р. було підписано Віленський трактат, який встановлював між Росією та Польщею стан перемир'я. Припинення воєнних дій базувалося на попередній домовленості сторін щодо елекції російського царя на поль­ський трон, згоду на яку мав дати найближчий сейм. Передумовою вступу Олексія Михайловича на правління після смерті Яна Казимира мало стати прийняття ним спеціальних пактів-конвенцій, зобов'я­зан­ня гарантувати всі права і привілеїв католикам Речі Посполитої, а також реалізації ним своїх владних повноважень в Поль­сько-Литовській державі особисто, а не через свого намісника352. Розв’язання «української проблеми» в підписаних документах не було верифіковано. Проте вже сам факт обговорення цього питання за спиною української делегації й при тривалому замовчуванні змісту дискусій російською стороною, натомість щедрими коментарями з цього приводу польської сторони, спровокували восени 1656 р. в українсько-російських взаєминах серйозний конфлікт.

Довідавшись на початку червня про зміну напряму російської зовнішньої політики, Б.Хмельницький зрозумів, що російсько-польське замирення може статися лише за рахунок України. Тому в листах до царя він намагався переконати його ухибності нового курсу, запевняв, що Варшава маневрує, хоче вийти зі скрутної ситуації, щоб потім знову перейти у наступ, радив, якщо переговори все-таки розпочнуться, добиватися від поляків згоди на проходження кордону з Україною вздовж Вісли аж до Угорщини353. Для захисту державних інтересів на польсько-російських переговорах, що розпочалися в серпні у Вільно, гетьман вирядив посольство Р.Гапоненка, яке, однак, не було допущене до участі в них російськими дипломатами. Це означало відмову російського уряду в праві України провадити самостійну зовнішню політику. Під час дебатів росіяни пішли на визначення теренів козацької України відповідно до Білоцерківського договору, хоча польські комісари мали інструкцію погодитися на умови Зборівського. Укладене на початку листопада Віденське перемир’я передбачало спільні воєнні дії проти Швеції й Бранденбургу та вибори царя майбутнім сеймом на польський трон із застереженням, що він зможе його посісти тільки після смерті Яна Казимира. Перемир’я зафіксувало згоду Росії на залишення козацької України в складі Польщі; її статус мав бути визначений у процесі переговорів між російськими, польськими та українськими комісарами354.

Відверте нехтування українськими інтересами глибоко обурило Б.Хмельницького й старшину. Після повернення посольства з Вільно гетьман зібрав старшинську раду, на якій порушив питання про доцільність розриву договору з Російською державою ("треба відступити від руки царської величності") й продовження пошуку нових союзників. Хоча відповідної ухвали прийнято не було, а роз’яснення російського посла щодо змісту перемир’я дещо пом’якшили напруженість, відтоді зовнішня політика України набула незалежного від Москви характеру. Не сприйнявши Віденського перемир’я ("неправди ляцької ми ляхам жодним чином вірити не можемо"), уряд Б.Хмельницького ще наполегливіше став працювати над створенням антипольської коаліції355.

У відносинах із Росією українська дипломатія відстоювала як внутрішній суверенітет держави, так і її право на проведення власної зовнішньої політики. Під час переговорів на початку 1655 р. з посольством А.Матвєєва й Ф.Порошина гетьман холодно сприйняв звістку про намір царя зробити Київ другою столицею Росії, а також відхилив пропозиції щодо створення в Україні солдатських полків під командуванням російських офіцерів та направлення до українських міст російських воєвод356. У 1656 р. російський уряд почав виношувати план запровадження в Україні воєводської форми правління (тобто власної державної структури). У червні наступного року В.Бутурлін порушив питання про приїзд воєвод до Чернігова, Переяслава й Ніжина, проте Б.Хмельницький, пославшись на умови договору, заборонив їм з’являтись у цих містах. Він обґрунтував неможливість виплати податків до російської скарбниці та роздачі земель стрільцям у Києві, піддав гострій критиці зовнішню політику Росії й відхилив вимогу розірвати союзні відносини із Швецією357.

На середину 1657 р. уже в кількох сферах політичних відносин помітно загострилися суперечності між інтересами України та Росії. Сподівання української еліти на возз’єднання земель у межах єдиної держави за допомогою союзу з північним сусідом не справдилися.




Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   21

Схожі:

Дипломатія на «межі світу» iconУрок 15. Тема. Поліхудожній образ світу
Мета: Поглибити знання учнів про поліхудожній образ світу. Розвивати культуру мислення. Виховувати естетичне сприйняття навколишнього...
Дипломатія на «межі світу» iconГузь Ольга Олександрівна, вчитель зарубіжної літератури нвк №26, м. Кропивницький Середньовіччя Урок №26 Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур
Тема: Середньовіччя як доба, її хронологічні межі й специфічні ознаки в історії європейських І східних літератур. Вплив релігії,...
Дипломатія на «межі світу» iconТема: Практичне заняття. Відлік часу в історії стародавнього світу
...
Дипломатія на «межі світу» iconТрадиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Тема: Традиції та новаторські зрушення в поезії на межі ХІХ-ХХ століть 10 клас світова літ
Дипломатія на «межі світу» iconЗаметемо вогнем любови межі, Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все,що нам належить, І злитись знову зі своїм народом

Дипломатія на «межі світу» icon№1. Фізика стародавнього світу та епохи феодалізму /до кінця ХIV ст
...
Дипломатія на «межі світу» iconДо проблеми жанру
Мається на увазі особливий пласт польськомовного письменства на межі літератури та богослів’я, який охоплює ранній бароковий та власне...
Дипломатія на «межі світу» iconУроків з теми «Антична література»
Тема. Поняття про античність, її хронологічні межі. Специфіка розвитку літератури в Давній Греції І в Давньому Римі. Давньогрецька...
Дипломатія на «межі світу» iconКоли ж світу настане кінець? Пророцтва
Більшість тих, хто пророкує кінець світу, вірять у можливість порятунку І намагаються підготуватися до майбутньої трагедії. Практично...


База даних захищена авторським правом ©biog.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка